Історія української літератури ХI—XVIII ст.

2. Барокова доба (друга половина XVI—XVIII ст.)

2.1. Культурно-національне відродження України (друга половина XVI — початок XVII ст.)

Після трьохсотлітнього занепаду в освітньо-культурному і літературному житті України настала пора відродження києворуських традицій та формування нової якості українського письменства під впливом внутрішніх потреб і прагнення засвоїти культурний досвід Західної Європи. Спорадичне пожвавлення у літературній справі кількох попередніх віків не спричинило формування потужних тенденцій, які б сприяли виникненню і функціонуванню художніх явищ, співмірних Ренесансу. Коли європейське Відродження уже завершувало свій розвиток, на українських землях тільки з’являлися ознаки культурно-національного оновлення. На думку М. Грушевського, українська література другої половини XVI — початку XVII ст. переймалася здебільшого «реформаційними імпульсами», відродженням «старої національної церкви», міжконфесійною ідеологічною боротьбою і художніми пошуками.

Історичні умови розвитку України в другій половині XVI — на початку XVII ст.

Половецьке поле (Приазов’я та Причорномор’я), куди руські князі ходили «преломити спис», виявилося після завоювань Батия зручним для кочового життя татар. Між Диким Полем (Степом) та Пороссям і Побужжям була територія, по обидва боки якої зводили укріплення. У Поле із Середнього Подніпров’я потрапляли через дніпровські пороги, за якими починався Великий Луг (низовина Дніпра). Цей закуток із розкішною та щедрою на живність природою став пристановищем козаків.

Слово «козак», за латино-персько-татарськими джерелами, означало «сторож», «найманий вояк», «розбійник». Так почали називати і «степових добувачів», які займалися сезонними промислами. Перша згадка про них датована кінцем XV ст.: коли черкаський намісник Глинський напав на татарську фортецю Очаків, хан назвав нападників козаками. У другій половині XVI ст. слово «козак» стосувалося як татар, так і черкаських та київських добувачів. Козакування (і вартівниче, і розбійницьке, і господарське) швидко й упевнено утвердилося і поширилося, а саме слово «козак» асоціювали переважно з християнином, чиє життя пов’язане з Полем.

Як і татари, козаки почали іменувати свої поселення кошами, тимчасові житла — куренями, колчани зі стрілами — сагайдаками. Татарський меч замінили на криву шаблю, руські гуслі — на кобзу, довге волосся — на оселедець. До козацької лексики увійшли тюркські назви: сурма, барабан, майдан, табір, бунчук, булава, осавул та ін.

Після того як у середині XV ст. ханським намісникам Золотої Орди вдалося створити Перекопську Орду, розпочалися організовані набіги кримчаків на Галичину, Поділля і Волинь (походи Менглі-Гірея по ясир). Наслідком їх були спустошення території і втрати людей, яких убивали або забирали в полон. В останній чверті XV ст. до цих погромів долучились турки — так Османська імперія боролася за сферу свого впливу на сусідні території. Туркам і татарам ні Литва, ні Польща не протистояли. Тому безпека південно-східних українських земель стала головним клопотом козаків, які змушені були переорієнтуватися із добувачів на оборонців.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво перетворилося не тільки на військову спільноту, яка забезпечувала виживання в умовах постійної небезпеки, а й на важливу силу, здатну розв’язувати складні політичні проблеми, формувати власну культуру.

У 1569 р. на Люблінському сеймі було прийнято рішення про освоєння земель, які за унійним актом відійшли до Речі Посполитої, тобто південно-східних земель Дикого Поля, які в ті часи називали Україною. Унаслідок Люблінської унії змінився статус «руських князів», котрі не мали права брати участь у вирішенні державних питань, повинні були ставити свої загони відповідно до звичаїв Корони; розпочалися міграційні процеси — мешканці раніше розділених між Польщею та Литвою українських територій одержали змогу подолати певну відчуженість, яка виникла між галичанами та волинянами й киянами, що сприяло формуванню «старожитного народу руського»; розширилася географія культурної активності польських інтелектуалів та культурних діячів, котрі володіли, зокрема, набутками «латинського» письменства кінця XVI ст., що призвело до своєрідного демонтажу тогочасної руської культури. Центром цього процесу стала Острозька академія.

Рішення Люблінського сейму сприяли активізації економічного, торгового життя, виникненню укріплених міст і містечок, збільшенню кількості міського населення. Це було зумовлено протекційною політикою уряду, яка виражалася у наданні новим та прикордонним поселенням певних податкових та митних пільг. Пожвавлення економічної та оборонної діяльності значною мірою нейтралізовувало татарську небезпеку. Водночас нова влада проводила політику колонізації давніх українських територій. У кращому становищі була місцева знать (князі, бояри), яка одержала певні привілеї, хоч і не завжди мала самостійність. Знать поступово перетворювалася на нову верству суспільства — українську шляхту — завдяки господарській, військовій відданості королю, ополяченню та окатоличенню, а також шлюбним контактам із польською шляхтою.

Змінилося й становище українського селянства. Воно втратило право на землю. Селян зробили невільними людьми, котрих прикріплювали до оброблюваної ними землі, яка належала феодалу. Вони стали робочою силою з обмеженими правами. Це викликало спротив, найпоширенішою формою якого була втеча селян на вільні землі — слободи (на Схід України), де добробут переселенців залежав від їхньої працьовитості та заповзятості.

У цей час загрозу польським колонізаторам становила козацька вольниця. Король Стефан Баторій намагався ввести козацтво у межі державної служби (реєстрація козаків як військової сили), проте ці заходи виявилися неефективними, оскільки не всі козаки мали право ставати реєстровими: суворо заборонялося записувати у реєстр втікачів, неблагонадійних, осуджених королівською владою. Більше того, королівське розпорядження (ординація) 1590 р. передбачало ліквідацію стану нереєстрових козаків. Це спровокувало козацькі виступи і повстання під проводом Криштофа Косинського (1592), Северина Наливайка і Григорія Лободи (1595—1596).

Переформатування українського суспільства у другій половині XVI — на початку XVII ст. в умовах колонізації, економічної та соціальної експансії Речі Посполитої поступово призвело до визрівання національної самосвідомості, протесту проти феодального та духовного гноблення. Селяни, міщани, дрібна шляхта об’єднувалися для захисту своїх людських і господарських прав, охоче долучалися до збройних козаків під час заколотів і повстань.

Поневолюючи українців економічно, Річ Посполита дбала і про поневолення релігійне. Спроби об’єднати католицьку та православну (західну і східну) церкви сягають XV ст., тому цей процес охоплював певні етапи:

1) Флорентійська унія (1438—1439), де було визнано зверхність Папи Римського у християнському світі і прийнято основні догмати католицького віровчення;

2) для здійснення унії у 1564 р. в Польщу прибули представники чернечого ордену єзуїтів; у 1567 р. краківський професор-єзуїт Бенедикт Гербест надрукував твір «Проектування дороги», у якому висунув ідею об’єднання римської церкви з руською;

3) у 1577 р. єзуїт Петро Скарга у праці «Про єдність церкви Божої» окреслив план унії католицької і православної церков, доводив, що римська церква — єдина істинна Христова церква; звинувачував православних у неуцтві, принижував слов’янську мову, стверджуючи, що віра й наука розповсюджуються за допомогою лише грецької та латинської мов;

4) прийняття нового григоріанського календаря у 1582 р., що мав внести зміни у календар свят та обрядів;

5) у 1590 р. Петро Скарга вдруге видав свій трактат «Про єдність церкви Божої», чим стимулював підготовку до проголошення унії;

6) у 1595 р. українські церковні діячі Кирило Терлецький, Іпатій Потій вирушили до Рима на аудієнцію до Папи Римського; в урочистій обстановці, у присутності 33 кардиналів було прийнято унію;

7) у жовтні 1996 року у Бересті одночасно відбулося два собори: на одному прийняли унію, на іншому, де брав участь князь Костянтин Острозький, — учасники виступили проти неї.

Як зазначають дослідники, починалося велике протистояння, що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату, ворожнечі і насильства. З боку православних українців це було не ментальне неприйняття нововведення і дотримання «справедливої і доброї» старовини, а чітке усвідомлення, що за унією стоїть грабіжницька, колоніальна політика Речі Посполитої, що унія має не стільки релігійний, скільки соціальний підтекст. Унія не об’єднала Україну, а навпаки, роз’єднала її.

Роль братств, шкіл, друкарень у культурному русі

Зміни у соціально-політичному, духовному житті України позначилися і на культурній сфері — освіті, літературі, книжності, театрі. Важливу роль у культурному житті другої половини XVI — початку XVII ст. відігравала діяльність братств, шкіл і друкарень.

Братства. Виникнення братств на українських землях пов’язане із європейськими реформаційними рухами. Реформація (лат. reformatio — поліпшення) — релігійний рух другої половини XVI — першої половини XVII ст. у Західній та Центральній Європі, що набрав форми боротьби проти католицької церкви, внаслідок чого зародилися протестантські течії — лютеранство, кальвінізм, социніанство.

Серед слов’ян найпомітнішим явищем була «Братська єднота» у Чехії, що виникла з метою протистояння гуситським війнам. У середині XVI ст. «чеських братів» вигнали у Польщу, де вони створили першу євангельську церкву. З Польщі протестантсько-реформаційні ідеї поширилися і в Україну, передусім на Галичину та Волинь. За чеським та польським зразком виник братський рух як засіб боротьби проти католицької експансії на українських землях. Як стверджував М. Грушевський, братський рух в Україні із самого початку не мав демократичного характеру: «Під впливами демократичних ідей (XIX в.) наша українська історіографія представляла сей братський рух як тенденцію демократичну, а се не зовсім так! Як все міщанське життя тодішніх міст мало характер не стільки демократичний, скільки олігархічний (...) В житті українського міщанства братський рух як з одного боку мав характер національної оборони від чужих замахів, так з другого — мав тенденцію до утворення правлячого українського осередка».

Функції братства зводилися не тільки до протистояння наступу католицизму на православ’я, а й до оновлення, оздоровлення національної церкви. Вони мали широку просвітницьку програму, яка охоплювала доброчинні акції, активізацію у справі освіти: заснування шкіл, оновлення книгозбірень, популяризацію Святого Письма, запровадження друкарства.

В умовах польсько-католицької експансії та колонізації українських земель осередки братств перебували в скрутному становищі. Братський рух, який зародився спочатку у Львові, під тиском агресивних єзуїтів (контрреформації) ставав менш активним і поволі перемістився на Волинь (Острог, Дермань), з часом укріпився в Києві.

Школи. Братства дбали про заснування шкіл, але не тільки з просвітницькою метою. Так вони намагались протиставити свою освіту і виховання школам єзуїтським, яких на галицьких та волинських землях було багато. Основоположний принцип братських шкіл — протидіяти «Платонам та Аристотелям», «латинській злоковарній мудрості», яку пропагували з «граматик, риторик, діалектик і прочих коварств тщеславних, діавола вмістимих» (І. Вишенський). Однак деякі ранні українські школи прагнули компромісно поєднати візантійсько-слов’янську освітню традицію із «латинською наукою». Це стосується передусім Острозької колегії (заснована 1576), яка вперше включила у навчальну програму «сім вільних наук»: тривіум (граматика, риторика, діалектика), квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Сама колегія від початку називалася слов’яно-греко-латинською. У такий спосіб формувалася Львівська колегія, заснована 1585 р. Острог і Львів започаткували «гуманістичні» школи, які спирались на європейські освітні традиції.

Давні колегії акумулювали кращі освітні, культурні, літературні сили того часу. Наприклад, в Острозькій колегії виник культурно-літературний осередок, до складу якого входили освітні, церковні діячі, письменники і друкарі, студенти академії. У різний час (від 70-х років XVI ст. до 40-х років XVII ст.) в Острозі жили і працювали греки Кирило Лукаріс та Феофан Грек, українці Герасим Смотрицький, Василь Малюшицький, Олексій Мотовило, росіянин Іван Федоров, білорус Андрій Римша, поляк Симон Пекалід. Тут творили церковні діячі та письменники Іов (Іван) Борецький, Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофієвич, Клірик Острозький, Лаврентій Зизаній (Тустановський), Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, друкар Тимофій, поет Віталій, майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Василь Суразький, Христофор Філалет та ін.

У 1615 р. розпочала свою діяльність Київська братська школа, побудована на подарованій міщанкою Гальшкою (Єлизаветою) Гулевичівною землі. Згодом гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, який вступив у братство «зі всім військом», був її покровителем. Першим ректором школи став просвітник Іов Борецький, потім нею керували Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович. Київську школу створили за зразком Острозької колегії, тому основну увагу було зосереджено на вивченні староукраїнської (книжної), грецької, латинської, польської мов, а також «семи вільних наук», хоча загалом школа мала греко-слов’янське спрямування.

Восени 1631 р. освітній і церковний діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила (1596—1647) заснував Лаврську школу. У панегірику «Євхаристіон» на честь засновника школи ідеться про «корни знаний»: граматика «учит слов и мовы», риторика — «слов и вымовы», діалектика — «разумному в речах познавания», арифметика — «личбы», геометрія — «земли измерения», музика — «пению», астрономія — «бегов небесных», богослов’я «учит бозских речей». Лаврська школа тяжіла до організаційної та освітньої структури єзуїтських колегій, тому серед київського духовенства виникла колізія, вирішення якої призвело до об’єднання братської та Лаврської шкіл.

Ця подія відбулася у 1632 р.: територіально новоутворена школа залишилася на Подолі, але навчання у ній вели у формах, передбачених Петром Могилою. Так розпочав свою діяльність навчальний заклад, який у різний час називали Києво-Могилянським колегіумом, академією (з 1701), духовною академією. Крім граматики, поетики і риторики тут викладали і «вищі науки» — філософію та богослов’я. За змістом навчання у колегії наближалося до освітньої практики європейських навчальних закладів того часу, тому скоро в Києві сформувався науково-освітньо-літературний центр, до якого входили кращі інтелектуальні сили не тільки України, а й сусідніх народів. Багато вихованців академії стали відомими громадськими, політичними і державними діячами, ученими, письменниками, художниками, композиторами, зробили вагомий внесок у розвиток громадського та культурного життя.

Друкарні. З ініціативи братств в Україні активізується друкарська справа, початки якої сягають XV ст. За концепцією українських дослідників Ореста Мацюка і Якима Запаска, котрі проаналізували наявні архівні документи, друкарня у Львові існувала, починаючи з 1460 р., а першим друкарем був Степан Дропан.

За концепцією І. Огієнка, перші кириличні книги були видрукувані у Кракові 1491 р. німецьким друкарем Фіолем (? — між 1525 і 1526) за сприяння Юрія Дрогобича та українських студентів місцевого університету.

У 1574 р. у Львові друкар Іван Федоров (?—1583), прийнятий львівськими братчиками, організував (точніше відновив) друкарську справу і повторив своє московське видання Апостола 1564 р. Там був виданий і «Буквар». Опинившись у матеріальній скруті, Іван Федоров пішов служити Костянтину Острозькому, який призначив його управителем Дерманського монастиря на Волині. У 1577 р. він перебрався до Острога і при місцевій колегії обладнав друкарню, де видав декілька книг, серед яких Острозька Біблія.

У передмові до Острозької Біблії, написаній від імені князя, розкрито процес підготовки до видання: «Бо і книг, що називаються Біблія, на виконання цього діла на початку ми не мали. Але і в усіх країнах нашого роду і слов’янської мови не знайдено жодної, що містила б усі книги Старого Заповіту (...) Тому своїми посланнями і листами, проходячи численні країни світу — як римські краї, так і кандійські острови («білі острови» у Греції. — П. Б.), також і численні грецькі, сербські та болгарські монастирі, я прийшов аж до самого намісника апостолів і голови правління східної Церкви, архієпископа Константинополя, просячи уклінно і ревно як людей, обізнаних з грецькими та слов’янськими святими письменами, так і добре справлені списки...»1.

Як зазначають дослідники, аналіз тексту Острозької Біблії засвідчує, що, використовуючи вже наявні старослов’янські переклади, укладачі звіряли її із Септуагінтою (перший переклад Біблії грецькою мовою, який був поширений у Середземномор’ї, покладений в основу християнського Старого Завіту, освячений і прийнятий християнами передусім православної церкви), як цього вимагала традиція східних церков. Острозька Біблія подібна до слов’янського і єврейського текстів. Адже метою видання було подати текст, максимально наближений до обох традицій. Щодо Нового Завіту, то острозькі редактори використали загальновживаний грецький текст.

Підготовка до друку Острозької Біблії зайняла майже п’ять років. З’явилося це монументальне видання у 1581 р. форматом фоліо (дві сторінки одного аркуша, які мають один і той самий порядковий номер) на 628 аркушах, на яких текст був розміщений у два стовпчики. Крім біблійних текстів у книзі були вірші Герасима Смотрицького на герб Костянтина Острозького (так започатковано друковану геральдичну поезію) та передмова.

1 Переклад із давньоукраїнської отця Рафаїла Торконяка.

Острозька Біблія мала вишукане, витримане в єдиному стилі художнє оформлення: скомпонований титульний аркуш (повторення рамки до дереворита (гравюра на дошці з дерева, розрізаного впоперек пластів) «Лука» з обох федоровських Апостолів), використання у назвах усіх розділів в’язі, виконаної кіновар’ю (яскраво-червона або коричнево-червона мінеральна барва); 81 заставка, 69 кінцівок, 1339 дереворитних ініціалів. У композиції заставок наявні мотиви українського народного орнаменту. У художньому оформленні застосовано декоративні прикраси: листочки, зірочки, хрестики. Шрифт Біблії чітко окреслений, легкий для читання. Наклад видання був значним, оскільки збереглося 200 примірників (Київ, Харків, Ужгород, Острог, Львів, Москва, Санкт-Петербург).

Видання Острозької Біблії — вагомий культурний факт, який довів до логічного завершення шестисотлітній досвід засвоєння Святого Письма, починаючи від запровадження християнства на Русі. Вона стимулювала розвиток багатьох культурно-освітніх та літературних явищ на вітчизняному ґрунті: потужно вплинула на освітню справу; утвердила українське друкарство; стала важливою ідеологічною та культурологічною основою полемічної літератури; була першим друкованим твором, у якому вміщено вірші Герасима Смотрицького, що сприяло розвитку рафінованого книжного віршування.

Наприкінці 1616 р. перші книги почала видавати друкарня Києво-Печерської лаври, фундатором якої був архімандрит Єлисей Плетенецький (прибл. 1554—1624). Видання мали переважно церковно-службове призначення: Часослов (водночас це була читанка шкільного призначення), Анфологіон, Номоканон, Служебник. Були надруковані панегірики «Візерунок цнот» Єлисея Плетенецького, «Вірші на жалісний погріб славного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана війська запорізького». У монастирському маєтку під Радомишлем Плетенецький заснував папірню, яка забезпечувала лаврську друкарню. Після смерті архімандрита справами друкарні опікувались Захарія Копистенський, після нього — Петро Могила. Першими друкарями були Памво Беринда, Тарасій Земка; до «київського гуртка друкарів» належали Сильвестр Косів, Іов Борецький, Йосиф Кирилович, Філофей Козиревич, Лаврентій Зизаній (Тустановський). «Такий був гурт вчених друкарів за час розквіту Печерської друкарні, — писав І. Огієнко. — Це справді була “друкарська академія” того часу. Звертає на себе увагу ще й те, що більшість друкарів були походженням з Галичини або вчилися в львівській школі (...) Це було перше “нашествіє” галичан на Наддніпрянщину, що дало такі добрі культурні наслідки».

Видання Острозької Біблії засвідчує, що українська культура поступово входила у загальноєвропейський контекст цивілізаційного розвитку.

Проблема вибору у літературі

У другій половині XVI ст. перед українською літературою постало принаймні два шляхи відродження: Європа з її оновленою Ренесансом, розвинутішою, секуляризованою (лат. saecularis — світський, мирський) культурою або візантійство, яке не сприймало ні ренесансних, ні барокових тенденцій. Петро Скарга своїми трактатами змусив православних діячів-письменників заглибитися в історію, розвиток громадської думки, щоб на рівні вести полеміку, засвоюючи водночас художній досвід європейської літератури. Сприяючи збереженню національної і релігійної самобутності, візантійська ідеологічна і культурна парадигма вступала в суперечність із західноєвропейськими світоглядними та естетичними орієнтирами.

Наявність проблеми вибору висунула на передній план у літературному бутті творчу індивідуальність. Невідворотність у розв’язанні цієї проблеми драматизувала життєву і творчу поведінку письменника, яка виявляла якості його особистості.

Найпоширенішою на межі XVI—XVII ст. була полемічна література, чільним представником якої став Іван Вишенський. Він виступав за церковно-православну, національну самобутність і незалежність з опорою на візантійсько-православні основи, за відродження києворуських традицій (а не «поганських учителів Аристотеля і Платона»), духовності через повернення до ранньохристиянських ідеалів. Пристрасне обстоювання ним своїх світоглядно-моральних принципів постало в емоційно-експресивній формі, зумовило яскравий індивідуальний стиль, творчий темперамент, увиразнило авторське Я, що збігалося з Я патріотичним. Однак православно-український патріотизм в особі Івана Вишенського виражався в радикальній недоброзичливості до всього «латинського», протиставленні йому власної середньовічної традиції. Відірваність від громадського середовища, перебування на чужині загострювали в ньому кризу, породжену проблемою вибору. У конкретній історико-культурній ситуації він прагнув вийти на новий рівень, покладаючись на візантійство. Іван Вишенський не приймав духу народного слова і відкидав Європу, що оновлювалася. Як творча особистість він уже не розвивався.

Інший шлях обрали сучасники Іван Вишенського: лідер львівського братства Юрій Рогатинець, літератори Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лаврентій Зизаній, Дем’ян Наливайко, Памво Беринда, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Олександр Митура, Севастян Кленович. Вони також висловлювали патріотичні думки щодо майбутнього України, проте їх погляди були спрямовані на нову Європу з її освітою, економікою, правом, культурою. Свій вибір вони обґрунтували і в літературній формі. В умовах унії, ополячення дехто з діячів львівського братства (зокрема, Юрій Рогатинець) обстоював розумний компроміс: заради засвоєння європейської культури можна поступитися певними національними і релігійними інтересами.

Обидва шляхи українського письменства, які означилися на межі XVI—XVII ст., характеризувалися пробудженням національної свідомості, що по-різному виявлялося у творчій індивідуальності письменників. В Івана Вишенського — це піднесення морально-етичної гідності, у Захарії Копистенського, Севастяна Кленовича, Симона Пекаліда, Касіяна Саковича — усвідомлення належності до української спільноти через звернення до історіографічних праць, зацікавлення минулим свого народу, його видатними діячами, у Памва Беринди, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького — увага до народної мови, її граматичних особливостей і лексичного багатства на противагу середньовічній традиції.

Проблема вибору в контексті українського відродження безпосередньо пов’язана з перебудовою усієї системи художнього мислення. Візантійська традиція спиралася на античну систему художнього сприйняття в її середньовічному варіанті. Це переважно визначало самобутність києворуської літератури, в руслі якої реалізувалася письменницька творчість. Власна художня система, що коренилася у дохристиянському світогляді, існувала здебільшого поза літературою. У другій половині XVI ст. з’явилася можливість звернутися до своїх джерел і розпочати оновлення саме з них. Проте у конструюванні нового літературного світу вирішальну роль відіграли античні зразки, засвоєні письменницькою свідомістю через шкільну освіту, яка регламентувала обов’язкове вивчення поетики і риторики новоєвропейського зразка. Проте в цей період не відбулося істотного оновлення художнього світу української літератури на народній основі.

Завдяки змінам у літературній освіті в XVI—XVII ст. у письменників з’явилися перспективи побудови власного художнього світу, що є ознакою самовираження творчої індивідуальності. Це реалізувалося у розширенні художніх пошуків у сфері ліричних та драматичних жанрів, апробованих у європейських літературах.

У той час суттєво змінився погляд на авторство літературних творів. Візантійство з його християнським комплексом гріховності та самоприниження не наголошувало на образі автора, оскільки його вважали лише виконавцем волі Божої, тому літературне творіння трактували як вияв цієї волі, а не таланту і праці автора. Індивідуалізація твору була не обов’язковою.

У період Відродження, основною ідеєю якого була самоцінність людини, авторство почали розуміти як неодмінну функцію літературного твору, яка акцентувала на його значущості і неповторності. Наприклад, Кирило Транквіліон-Ставровецький у передмові до «Перла многоцінного» високо оцінював власну літературну діяльність. Іван Рутинець називав свої вірші «цілющим джерельцем». Захарія Копистенський у «Палінодії» наголошував, що праця його «велика». Схвально оцінювали своїх сучасників-літераторів інші діячі: Памво Беринда надавав важливого значення творчості Захарії Копистенського, а Тарасій Земка позитивно характеризував твори Лаврентія Зизанія. Данило Корсунський діяв цілком у дусі візантійської традиції, скопіювавши «Хоженіє» Данила Паломника. Не відхилявся від традицій і Іван Вишенський, називаючи себе «простаком», «голяком-странником».

Друковані видання з’являлися, як правило, з передмовою, більшість їх підписана авторами, що свідчить про авторське волевиявлення. Отже, важливою ознакою індивідуалізації творчості була фіксація імені автора, що свідчило про усвідомлення ним цінності і значущості своєї праці, а головне — виявлення своєї індивідуальності, відповідальності за написане.

«Перше відродження» в українській літературі було передусім відродженням і посиленням візантизму на тлі активізації католицизму з його конфесійним, культурно-освітнім комплексом. І. Франко зазначав, що «головною характеристикою нашої літератури другої половини XVI ст. можна вважати її популярність», а в першій половині XVII ст. «образ української літератури виявляє значну децентралізацію і повсюдне оживлення та зацікавлення народних мас». Він мав на увазі передусім «міщанство зі своїми школами, друкарнями і братськими касами», яке й «надавало головний характер письменству тієї доби».

Культурно-освітні діячі писали і друкували свої книги «для простих людей язика руского», проте вони не потрапляли до малограмотного селянина, котрий продовжував задовольняти свої духовні потреби усною творчістю. Зміни у селянському середовищі спричинили пожвавлення культурного буття: «Місцеві чудеса переробляють людові співаки (кобзарі, бандуристи, лірники. — П. Б.) на пісні, якими заспокоюють цікавість громадян і заохочують до мандрівок по святих місцях, — зауважував І. Франко. — Школярі, так само жебруючі, як і каліки, ходять від міста до міста і від села до села, декламують орації зразу на духовні, потім на світські теми, повні гумору й іронії, вульгарні в тоні, жебрацькі в тенденції. Вони співають канти, духовні і світські, чи то на моральні, чи то на інші теми, представляють релігійні драми й архісвітські інтермедії».

Посилення візантизму своєрідно відображалося на народному світогляді: минув процес пристосування «книжної мудрості» до потреб і розуміння народних мас, за якого відбулося накладання книжності на уснотворчі канони та стереотипи, внаслідок чого з’явився конгломерат книжно-фольклорних елементів, які не належать ні до літератури, ні до фольклору. Це була форма популяризації літератури, яка, однак, не витісняла усної творчості, а частково асимілювалась із нею, набуваючи фольклорних ознак.

Орієнтація на Європу не враховувала демократичного елементу. Упровадження через освіту західноєвропейських літературних форм (книжне віршування, драматургія) свідчило, що європеїзація була спрямована на культурно-освітні кола, котрі мали остаточно позбутися «поганства». Фольклор у цій ситуації функціонував лише на рівні побуту.

Полімовність української літератури доби бароко

Після політичного об’єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту Україна-Русь, яка до того перебувала у складі Литовського князівства, автоматично стала її частиною. Попри історичні, політичні, соціальні недоліки цього процесу, Україна одержала змогу долучитися до загальноєвропейських культурних цінностей, вироблених добою Ренесансу та Реформації.

Дослідники цього періоду в історії українського письменства акцентували переважно на пам’ятках, створених книжною мовою («руською», «словенською»), основою якої ще з часів Київської Русі була старослов’янська. Проте до літературних пам’яток XVI— XVII ст. належать твори, написані польською та латинською мовами. Цю обставину зауважували І. Франко, М. Возняк, однак значну кількість іншомовних пам’яток українських авторів не зарахували до української літератури через відсутність перекладів.

Останнім часом перекладено та опубліковано десятки польсько- і латиномовних творів, що дало змогу не тільки цілісно уявити тогочасний літературний процес, а й аргументовано стверджувати: «Давня література була багатомовною, і ми ніколи не збагнемо літературного процесу в Україні, коли не приймемо беззастережно цього постулату, — стверджує письменник і дослідник давньої літератури Вал. Шевчук. — Як літературні вживаються мови книжна українська, латинська, польська, меншою мірою народна українська та грецька, що, зрештою, зумовлювалося способами здобуття освіти українцями того часу, котрі вчились у школах латинських, латино-польських, слов’яно-грецьких. Народна ж українська мова вживалася побутово і проривалася у сфери літературні через зв’язок із народнопісенною творчістю, у побутовому віршописанні та як компонент книжної української мови ».

Книжною українською мовою написано публіцистичні твори і вірші Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Івана Вишенського, Христофора Філалета, Дем’яна Наливайка, Олександра Митури, Захарії Копистенського, Андрія Римші, Тарасія Земки. Польською мовою творили Йосип Верещинський, брати Чагровські, Симон Симонід, брати Зиморовичі, Мелетій Смотрицький (полемічний трактат «Тренос», «Мандрівка до країв східних», хоча він є і автором першої української граматики), Хома Євлевич, Войцех Кіцький, Андрій Скульський, які здобули польсько-латинську освіту. Латиномовні твори належать Симону Пекаліду, Севастяну Кленовичу, Яну Домбровському, Івану Калимону, Анастасію Кальнофойському, Іларіону Денисовичу.

Тримовність української літератури XVI—XVII ст. зумовлена такими причинами:

1. Особливості конфесійного та освітнього життя на українських землях. Оновлення церковного життя відбувалося під впливом реформаторських новацій у шкільній освіті. Початок реального компромісу між візантійсько-слов’янською традицією і «латинською наукою» був закладений в Острозькій колегії, де вперше до практики православного шкільництва було впроваджено «сім вільних мистецтв», приклад якої наслідувала Львівська братська школа. Острог і Львів зробили першу спробу залучення православного шкільництва до європейських освітніх комунікацій, де із середини XVI ст. остаточно утвердився «гуманістичний» тип школи.

Ці починання із XVII ст. підхопила Києво-Могилянська колегія, де крім граматики, поетики і риторики вивчали філософію та богослов’я. Єднанню української освітньої практики з європейською сприяла також поява наприкінці XVI ст. в Україні мережі єзуїтських колегій (Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Фастів, Бар, Овруч, Переяслав). Ставлення православного загалу до них було неоднозначним, проте єзуїтська наука була якісною, безкоштовною, прищеплювала учням європейські інтелектуальні стереотипи, давала поштовх для зародження в У країні книжного віршування та драматичної літератури.

2. Розширення міжнародних зв’язків української культури. Із появою навчальних закладів «гуманістичного» типу активізувалися освітні (пізнавальні) мандрівки українців до закордонних університетів та інших культурно-освітніх і релігійних центрів. Якщо раніше орієнтиром був Краківський університет, після якого вступали до навчальних закладів Італії, то в другій половині XVI ст. українські студенти освоювали Центральну Європу (Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Франція), де мовою класичних дисциплін була латинь.

3. Вестернізація української культури. Суть змін полягала не в тому, що з’явилося багато нових шкіл, а в тому, що вони засадничо суперечили попередньому змістові освіти, повертаючи Україну, за словами Д. Чижевського, «обличчям до Заходу».

У той час утвердилася література, яку творили трьома мовами — книжною українською, польською, латинською. Упровадженню в літературу народної мови завадила активна кодифікація польської, здійснена впродовж XVI ст. Саме польська мова, зрозуміла мешканцям України, разом із новозасвоєною латинню перетворилася на засіб світського культурного обігу, тоді як церковнослов’янська й надалі обслуговувала сферу сакрального.

Виникнення шкіл загальмувало розвиток народної мови. Літератори, судові чиновники, церковні публіцисти все частіше вдавалися до латинської та польської мов, хоч і не переставали дотримуватися православного обряду, а «руська» отримала статус мови домашнього вжитку.

Тримовність тогочасного українського письменства є явищем унікальним, оскільки, пишучи польською чи латинською, автор залишався прихильником «милої Русі» і свого середовища.

Формування барокового стилю в українському письменстві

Засвоєння західноєвропейського літературного досвіду, зокрема через Польщу, сприяло переходу українського письменства одразу від середньовічної поетики до барокової. Д. Чижевський у своїй праці «Український літературний барок. Нариси» висловлював міркування щодо початків барокового стилю: «Коли починається український барок? Це питання складне не лише для України: барок, почавшися в південній Європі, в половині 16-го віку, в деяких країнах лише помалу пробивався крізь традицію Ренесансу. На Україні першим письменником, в якого можна знайти риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, накупчення паралелізмів, смілі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне накупчення формальних прикрас могли б дозволити нам віднести його твори до літератури барона, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це Святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть, Златоуст». Початком бароко дослідник вважав творчість Мелетія Смотрицького, проповіді та частково вірші Кирила Транквіліона-Ставровецького. Утвердило бароко заснування київської школи — Києво-Могилянської академії.

Бароко (італ. barocco — дивний, химерний) — художній тип творчості в європейському мистецтві XVI—XVII ст„ який характеризувався динамізмом образів та композицій, зображенням контрастів, складною метафоричністю, алегоризмом, пишністю, барвистістю, риторичністю викладу, оздобленням, емблематичністю зображення.

У літературі та житті бароко реалізувалось у потребі руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасті до сміливих комбінацій, авантюри. В основі бароко не стільки статика та гармонія, скільки напруження, боротьба, рух. «А головне, — писав Д. Чижевський, — барок не лякається самого рішучого “натуралізму”, зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах, — поруч із зображенням напруженого, повного життя знаходимо в барону і якесь закохання в темі смерті; барок не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття, для нього важливіше зворушення, розбурхання, сильне враження, — з цим стремлінням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину зв’язані головні риси стилістичного вміння барона, його стремління до сили, до перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного, “гротеску”, його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості».

Бароко по-філософськи осмислювало множинність та суперечність світу, його містичність, ілюзорність, непізнаваність. Людина бароко — розгублена, її душу та розум роздирали протиріччя, вона не мала певності буття, а її діяльність була деструктивною. Життя людини сприймали як гру, театр.

Українське бароко мало кілька історичних та культурно-освітніх передумов:

1) загострення соціальних, міжконфесійних, міжнаціональних протиріч, вплив козацтва на історичне буття України;

2) полеміка між православними і католиками, запозичення українськими авторами стильових прийомів у польських письменників;

3) заснування шкіл, де викладали поетику і риторику, які виховували європейський літературний смак, сприяли впровадженню літературного бароко;

4) кризові явища у візантійському типі культури, що дало змогу витіснити візантійство з національної культури.

Бароковий український стиль мав національні особливості:

— синтез середньовіччя, Ренесансу, Просвітництва;

— релігійність (приблизно 80% барокової поезії — духовна);

— полімовність (літературу творили книжною українською, латинською та польською мовами);

— наявність фольклорних мотивів та образів;

— національні тематика і проблематика;

— розвиток «високого» та «низького» бароко як стильових тенденцій.

Українське бароко — жанрово розмаїтий феномен: псалми, канти, вірші про Богородицю та Ісуса Христа, панегірики, елегії, пародії, травестії, батальні, героїчні вірші; оповідання (агіографічні, апокрифічні, чудесні), байки, сказання (літописні), хроніки, діаріуші, проповіді, промови, передмови, листи, полемічні трактати; шкільні драми (міраклі, містерії, мораліте), інтермедії, вертепні драми.

Так українське літературне бароко, що припало на початок XVII — кінець XVIII ст., засвоївши західноєвропейський досвід, набуло національних ознак, охопило всі жанри і втілилося в їх тематиці — релігійній, історичній, пародійній (низове бароко), соціально-побутовій, любовній, філософській.

Запитання. Завдання

1. Які історичні події стали ключовими для національно-культурного відродження України?

2. Як вплинули на культурне життя України на межі XVI—XVII ст. міжконфесійні відносини?

3. З’ясуйте роль братств у розвитку культурно-освітнього життя України.

4. Охарактеризуйте ранній етап друкарства в Україні.

5. Поясніть значення культурно-освітніх осередків у Львові, Острозі, Дермані, Києві.

6. Яке значення для України мало видання Острозької Біблії?

7. Чому перед українськими письменниками наприкінці XVI — на початку XVII ст. постала проблема вибору? Розкрийте його екзистенційність.

8. Якими мовами писали твори української літератури доби бароко?

9. Визначте ознаки українського бароко.

10. Охарактеризуйте історичні, філософські та естетичні чинники формування стилю бароко в українській літературі.