Історія української літератури ХI—XVIII ст.

1.10. Києво-Печерський патерик

М. Грушевський, згадуючи «славну Русь» з її билинними героями та визначними подіями, називав Києво-Печерський монастир оберегом київських легенд, що віками жили в «безконечних таємничих підземних переходах», звідки прочани розносили їх по Україні і всій Східній Європі.

На його думку, зафіксовані письмово легенди є «золотою книгою українського письменного люду», яка стала «одною з підвалин київської культурної, до певної міри, можна сказати, краєвої і національної традиції, фундаментальним каменем, який непохитно перестояв увесь хаос українського життя». Києво-Печерський патерик, створений за Київської Русі, і в пізніші часи був найпопулярнішим твором, а з появою друкарства — найпоширенішою книгою в Україні. Завдяки цьому патерик вплинув на етичні та естетичні уподобання передусім давньої інтелігенції, а через неї — і на свідомість усього українського народу. Тому інтерес до цієї літературної пам’ятки можна пояснити генетичним тяжінням до первнів власної культурної традиції, яка сформувалася під впливом християнського віровчення.

Церковну доктрину святості неодмінно пов’язували зі стражданням, мучеництвом. Звідси беруть початок мартирологічні (грец. martyros — мученик) сюжети, побудовані на конфлікті християнина і володаря-язичника. Ці сюжети виникли у період зародження християнства. Напружені діалоги пройняті вимогою до нововірців зректися віри, описи тортур і страждань мучеників за християнську віру, їхня смерть — апофеоз стійкості та перемоги. Від мартиріїв походять і розповіді про ченців, оскільки чернецтво трактували як нову версію мучеництва.

Однією з форм мучеництва як цілеспрямованого, добровільного вибору була аскеза (грец. askesis — вправа, подвиг) — спосіб життя, який полягає у надзвичайній стриманості, помірності, відмові від життєвих благ та насолод заради здобуття містичних знань і надприродної магічної сили. За східною філософією (зокрема, давньоіндійською), аскетизм — шлях до морального вдосконалення, досягнення вищого духовного стану, що наближав людину до Бога. Досвід східного аскетизму був перейнятий християнством і сприяв виникненню особливих груп людей, котрі відходили від світського життя, його турбот і давали обітницю жити у цнотливості, обмежувати себе в їжі та питві, носити специфічний одяг, атрибути, усамітнюватися, уникати контактів зі світом, цілковито віддаватися молитвам і читанню священних книг. Так сформувався образ ченця — зовні похмурого, у чорному одязі, із посохом (атрибут повчальності), внутрішньо — самозаглибленого і зосередженого.

У кожного ченця була своя історія: місце, де він народився, мав батька-матір, причини зректися світу і присвятити себе подвижницькій діяльності. Ті, що зуміли подолати непростий, часом драматичний шлях очищення від гріховності, по смерті ставали взірцем для наслідування. Про них складали оповіді, які з часом доповнювали фантастично-чудесними епізодами. Так виникло чернече житіє, котре з метою повчання переказували і записували в монастирських хроніках, патериках.

«Сказання про єгипетських чорноризців», Синайський патерик, Скитський патерик були літературними зразками для руських письменників, на основі яких вони створювали власний збірник розповідей про монахів, які мешкали на Печерській горі в Києві.

Виникнення київського монастирського епосу

За версією дослідників Києво-Печерського патерика (О. Шахматов, Д. Абрамович), в основу цієї пам’ятки покладено листування між володимиро-суздальським єпископом Симоном і печерським іноком Полікарпом. Чернець Полікарп був невдоволений своїм становищем у монастирі і прагнув вищих посад, тому спробував їх добитися у декількох інших київських обителях. Проте йому довелося знову повернутися до лаври, де для задоволення власних амбіцій він підбурював ченців. Навіть княжна Верхуслава, донька Всеволода Велике Гніздо, клопотала за нього перед Симоном, котрий, очевидно, знав Полікарпа (раніше сам був ченцем печерського монастиря). У відповідь на Полікарпові послання Симон переконував київського монаха в тому, що печерська обитель — найкраще місце для подвижницького життя. Свої поради і настанови він ілюстрував розповідями про ченців, які створили славу монастирю. У свою чергу Полікарп, пройнявшись розважливим тоном послань, вирішив, відмовившись від наміру отримати вищий сан, уславити монастир зображенням діяльності його колишніх ченців.

Крім оповідок Симона та Полікарпа у патерик було уведено і деякі літописні фрагменти, зокрема про заснування монастиря, його перших монахів. На думку О. Шахматова, «Слово про перших чорноризців печерських» — це фрагмент печерського літопису, включений у «Повість минулих літ» під 1074 р., а житіє Феодосія Печерського написане літописцем Нестором, ченцем цього монастиря.

Перший список Києво-Печерського патерика (Арсеніївський) датують 1406 р., однак часом створення пам’ятки дослідники вважають приблизно 1214—1226 рр. Підставою для такого висновку стала реконструкція на основі літописних джерел біографій Симона та Полікарпа. Первинний текст патерика не зберігся. Крім Арсеніївської його редакції були й пізніші — Феодосіївська (середина XV ст.), Касіянівська (перша — 1460, друга — 1462). Нові редакції — не копії, а переробки, в яких текст зазнавав змін унаслідок скорочення, редагування, доповнення новими фрагментами і деталями. У середні віки це було звичайною практикою.

Жанрові особливості патерика

За жанровими характеристиками природа Києво-Печерського патерика неоднорідна. Передусім це збірник, у якому об’єднано майже чотири десятки «слів», кожне з яких репрезентує окремий жанр. Домінують «новели-легенди» (В. Крекотень) або «патерикові новели» (Ю. Ісіченко), зміст більшості яких відповідає жанровим канонам чернечого житія. У патерику є і «слова» про заснування монастиря, спорудження Печерської церкви, послання (до Полікарпа, ігумена Акиндіна). На думку дослідників, Симону належать оповіді про печерських ченців Онасифора, Євстратія, Никона, Кукшу і Пимена, Афанасія, Святошу, Еразма, Арефу, Тіта і Єваргія, Полікарпу — про Микиту, Лаврентія, Агапіта, Григорія, Іоанна, Мойсея, Прохора, Марка, Федора та Василія, Спиридона та Алімпія, Пимена. Житіє Феодосія Печерського представлене у «словах» про життя, перенесення мощей святого, його гробницю і похвальне слово.

Чернечі житія печерських подвижників дослідники не випадково називають легендами і новелами, тому що в їх основу покладено не традиційну агіографічну схему, а окремі знакові епізоди із життя монахів, більшість яких не було визнано святими. До уваги брали історичні, побутові, психологічні, казково-фантастичні події або вчинки, які мали повчальний зміст. У розповідях поєднано реальне і надприродне, звичайне і чудесне, історичне і вигадане, що притаманне гостросюжетній новелі.

Отже, «слово» про кожного ченця — самобутній міф, сформована легенда, що мали на меті зафіксувати історію обителі (так творили культ Києво-Печерської лаври) і водночас дати читачам моральний урок, приклад праведного християнського життя, відвернути від гріха. В основі багатьох патерикових сюжетів — чудо, яке слугує засобом інтриги, зміщення просторово-часових координат (сон, видиво, видіння), охудожнення фантастичних перетворень, а також є потужним чинником впливу на емоційне сприймання всього, про що йдеться.

За композицією новели не складні, але психологічно напружені, драматизму їм надають гострі зіткнення добра і зла, грубого світу і високої духовності, чеснот і гріха, твердості духу та лукавої спокуси, потреб душі і тіла.

Сюжети, образи і моральні концепти патерикових новел

Культ Києво-Печерської лаври творили з часу її заснування. Цьому сприяли численні легенди, що виникали у середовищі ченців. Розповіді про святині монастиря мають свою символіку, знакові образи, які надають їм особливого забарвлення, магічного звучання. До таких образів-символів належить золотий пояс Шимона, про який ідеться у трьох перших «словах» патерика: «Про створення церкви», «Про прихід майстрів церковних із Царгорода», «Про те, коли була заснована церква печерська».

Сюжет історії розгортається навколо спорудження головного храму в печерській обителі. Варяг Африкан служив у князя Ярослава Мудрого, але після поразки від «лютого Мстислава» змушений був утікати до своєї землі. Там відійшов од військових справ і взявся за мистецтво — зобразив Христа та викував золотий пояс, яким прикрасив образ. Коли ж Африкан помер, то брат Якун прогнав його двох синів — Фріанда та Шимона. Шимон прихопив із собою мистецькі творіння батька — золотий пояс та вінець з образу. При цьому таємничий голос сповістив, щоб він не смів класти той вінець на свою голову, а відніс його до Києва та вручив преподобному Феодосію.

Коли Шимон зійшов на корабель, щоб пливти на Русь, знялася буря. Погибель здавалася неминучою, але Шимон побачив серед розбурханих хмар дивовижну церкву. Голос із небес сповістив, що саме такою має бути церква, яку спорудить Феодосій в ім’я Божої матері, а обсяги її, якщо міряти золотим поясом, у ширину — двадцять поясів, у довжину — тридцять, у висоту — п’ятдесят.

Будучи на службі у Ярослава, а потім його сина Всеволода, довелося Шимону взяти участь у битві з половцями на Альті (1068). Ярославичі зазнали нищівної поразки, а поранений у битві Шимон, коли лежав на полі бою, побачив у небесах церкву, що являлась йому під час бурі на морі. Це видиво не тільки подало йому знак, що церква має бути спорудженою, а й знову врятувало від смерті. Повернувшись до Києва, Шимон уже твердо знав, що робити: пішов до блаженного Антонів, розповів усе про церкву і віддав золотий пояс.

На цьому сюжет не обривається, а продовжується ще однією легендою — про чотирьох мужів із Царгорода, котрі прийшли споруджувати церкву у Печерському монастирі. Вони розповіли Антонію та Феодосію дивну історію про те, що в Царгороді покликала їх цариця у Влахерну (місце у Константинополі, де збудовано церкву Богородиці), дала їм багато золота і звеліла йти на Русь, щоб поставити там храм, а також ікону Богородиці, щоб їй у тому храмі поклонялися. І попередила, коли зодчі запитали про розміри церкви: «Я послала мірку — пояс Мого Сина». Послухавши розповідь мужів, Антоній розтлумачив їхню історію: цариця у Влахерні — Матір Божа, а пояс та вінець уже принесені варягом Шимоном. Почувши це, будівничі пройнялися благим наміром спорудити церкву. Щоб визначити місце, на якому вона мала постати, Антоній порадив молитися вночі, а вранці подивитися, яке місце на пагорбах залишилося сухим, незарошеним. Ще попросили в Господа, щоб він позначив те місце вогнем, що й сталося — «і впав вогонь із неба і спалив дерева й терня». Розмітили ту площину золотим поясом, і сам князь заклав підвалини церкви 1073 р. (дата зафіксована і в літописі).

Новела про золотий пояс Шимона має перш за все повчально-притчевий смисл. Вигнаний із дому Шимон забрав із собою батьків скарб не лише тому, що це нагадувало йому про вітчизну. Внутрішній голос підказав йому, що золотий пояс — то передусім духовний скарб, здатний просвітити добром і надією багатьох людей, тому має належати всім. Не відразу він це збагнув, а лише коли вдруге дивним чином урятувався від смерті. Історична оповідь про Шимона — притча про багатія, власника величезних цінностей, який спромігся розпорядитися своїм багатством з користю для себе й інших — для численних поколінь своїх духовних спадкоємців.

Притчею про людське добро можна назвати «Слово 31. Про Прохора чорноризця». Прийшов він до монастиря зі Смоленщини, коли у Києві князював онук Ярослава Мудрого Святополк (1093—1113). Це були скрутні часи, бо князь «багато наруги чинив людям», призвів до вбогості та голодомору. Коли стало зовсім сутужно, Прохор почав ліпити з розтертої лободи хлібини і роздавати людям. Світлий і смачний був той хліб. Коли котрийсь із братії потайки крав хлібину, то не міг її їсти, бо ставала вона гіркою, мов полин. З’ясувалося, що поживним та смачним буває хліб, який дає сам блаженний, від душі, а украдений, добутий насильно чи таємно — не придатний для вживання. У цьому моральний зміст притчі: справжнє добро — безкорисливе, це добровільна дія, вчинок, які не вимагають нічого взамін. А там, де є підступ, обман, лукавство, немає місця добру. Притча не тільки окреслює моральні критерії добра, а й наголошує на його самодостатності, відмежованості від зла.

Києво-Печерський патерик умістив оповідання про добро і зло, майстерно оформлені у вигляді казкового сюжету, для достовірності доповнені багатьма історичними реаліями кінця XI — початку XII ст. М. Грушевський вважав,, що «історія Прохора Лебедника належить до найбільш історично забарвлених і заразом — літературно оброблених».

У «Слові 27. Про святого блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря» викладено сюжет про монастирського цілителя, котрий допомагав усім, хто звертався до нього з недугою: «І коли хтось із братії хворував, полишав він свою келію, приходив до болящого брата і прислужував йому у келії порожній, де й злодіям нічого вкрасти. Руками своїми він допомагав йому підвестися, подавав йому ліки, які сам зварив — і ставав хворий здоровим завдяки молитві його». Зав’язкою новели є поява у Києві «тямущого лікаря» вірменина, який почав змагатися з Агапітом у мистецтві зцілення від хвороб. Переміг чернець, бо йому вдалося підняти на ноги недужого, якому вірменин пророкував швидку смерть. Відтоді обізлився на Агапіта чужоземець і захотів отруїти його. Проте печерський цілитель залишився живим. Це чудо пояснено в новелі євангельською сентенцією: «Котрі хоч і отруйне щось вип’ють, не зашкодить їм; на хворих покладатимуть руки, і ті одужають» (Марко, 16:18).

Випробуванням у змаганні вірменина й Агапіта стала хвороба князя Володимира Мономаха. Вірменин не зумів його вилікувати, а Агапіт послав послушника із зіллям, яке повернуло князю здоров’я. Далі розвиток сюжетної лінії спрямований на підсилення ідеї християнської моральності. Коли Володимир сам прибув до монастиря, щоб віддячити Агапіту, той навіть не вийшов до князя, а дароване йому золото попросив роздати вбогим киянам. Це вказує на безкорисливість ченця і його байдужість до матеріальних цінностей, що цілком відповідало моральним християнським настановам.

Коли занедужав сам Агапіт, вірменин напророчив йому смерть за три дні. Це є кульмінацією новелістичного сюжету. Напругу підсилило те, що до келії цілителя принесли недужого із Києва: «І встав Агапіт, наче й не хворів, узяв зілля, яким сам лікувався, показав вірменину і мовив: “Оце — зілля, дивись і бери до розуму”. Уздрівши те зілля, вірменин відказав монаху: “Воно не наше, але гадаю, що з Александрії приносять”. Посміявшись із його невігластва, блаженний дав зілля хворому — і той одужав. Так осоромився вірменин і втік з монастиря».

Агапіт пожив ще три місяці. По його смерті з’явився у монастирі вірменин і постригся в ченці.

Цілитель Агапіт був людиною скромною, часто говорив людям, що не він дає здоров’я, а Господь. Проте він обраний, саме йому було даровано талант — зцілювати інших.

Порушено в Києво-Печерському патерику й питання віри — безвір’я на прикладі оповіді про багатого киянина і живописця Алімпія. Ідеться про те, що багатий киянин захворів, бо був уражений безвір’ям і багатство своє набував не без гріха. Образ безвір’я представлено у патерику метафорою — «смердючий від невір’я». Долання цього безвір’я — своєрідне лікування, зцілення тіла, хоч воно стосується очищення, зцілення грішної душі. Чудо у цьому процесі є моментом зрушення, початком перетворення. Алімпій постає не лише як славний митець, художник, а й як особа, котра має надзвичайну здатність — творити чудеса, які творив сам Ісус Христос: «Христу ж уподобився; як же Господь прокаженого зцілив і звелів йому уявити себе священиком і принести дар за очищення його».

Власне, Києво-Печерський патерик — один із визначних творів давньоруської літератури, цінне джерело християнського вчення та історії України XI—XIII ст.

Запитання. Завдання

1. Як оцінював Києво-Печерський патерик М. Грушевський?

2. Визначте жанрові особливості чернечого житія.

3. Розкрийте історію виникнення Києво-Печерського патерика.

4. Проаналізуйте новелу про золотий пояс Шимона.

5. Визначте у новелі про золотий пояс Шимона символи та алегорії.

6. З’ясуйте алегоричний зміст новели про чудеса ченця Прохора.

7. Охарактеризуйте образ ченця Прохора.

8. Які моральні християнські цінності втілено в образі лікаря Агапіта?

9. Поясніть алегоричний зміст новели про художника Алімпія.