Підручник з Історії України. 9 клас. Турченко - Нова програма

§ 46. Література, театр і музика

ЗГАДАЙТЕ 1. У якому стані перебували українська література і мистецтво у першій половині XIX ст.? 2. Назвіть найвідоміших представників української літератури, музики і театру першої половини XIX ст.

1. Особливості розвитку культурного життя. Культурне життя в Україні перебувало під впливом модернізаційних процесів. Але умови розвитку української культури і мистецтва залишалися несприятливими. Не маючи захисту власної держави, їх діячі мусили протистояти тиску великодержавного російського, польського, угорського, австрійського та румунського шовінізму. їм довелося переборювати різноманітні адміністративні обмеження та заборони. Нарешті, у своєму прагненні дійти до українського читача, глядача чи слухача українські письменники й митці повинні були долати також опір російської, польської, австрійської, угорської та румунської культур. Поширення цих культур в Україні мало суперечливі наслідки. Українці із вдячністю сприймали загальнолюдські, гуманістичні засади, які лежать в основі кожної культури, у тому числі перерахованих вище. Але вони були проти використання цих культур як знаряддя денаціоналізації, асиміляції, боротьби з їхньою рідною культурою. Відомий єврейський публіцист і мислитель кінця XIX - початку XX ст. Володимир Жаботинський, який довгий час жив в Україні і ґрунтовно вивчав українсько-російські культурні відносини, писав: «Всюди на периферії держави російська культура з’являється лише після того, як земський ярига жандарм прокладав їй дорогу, витоптавши чоботиськом усіх її конкурентів».

Але українська культура і мистецтво мали переваги, відсутні в їхніх конкурентів, за спиною яких стояли могутні держави з їх асиміляторською політикою. Українська національна література й мистецтво - від усної народної творчості до красного письменства - говорили зрозумілою народу мовою, оповідали про добре відоме йому, ставали порадниками, втішали у біді, були разом з ним у радощах.

2. Література. Літературна творчість Т. Шевченка дала такий потужний поштовх розвитку українського художнього слова, що майже всі письменники і письменниці другої половини XIX ст. - початку XX ст. перебували під благотворним впливом Великого Кобзаря.

Після смерті Т. Шевченка найпомітнішою постаттю в літературному житті став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, написав перший національний історичний роман «Чорна рада», присвячений одній з найважливіших подій історії України доби Руїни. Розгортання сюжету йде в ньому поряд з яскравим описом одягу, побуту та звичаїв українського народу.

Формувався реалістичний напрям у літературі, започаткований у творчості Марка Вовчка (справжнє ім’я - Марія Вілінська, 1834-1907). Народилась вона в Орловській губернії в українсько-польській сім’ї, у 17 років переїхала в Україну, вивчила українську мову, фольклор, побут народу.

З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» з реалістичним зображенням селян, які не мирилися з кріпосництвом і прагнули його позбутися. У «Народних оповіданнях» письменниця вустами своїх героїв засуджувала кріпосний лад, захищала знедолених людей. Її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки в Україні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейськими мовами.

1. Марко Вовчок у своїх повістях і оповіданнях змалювала складне життя українських селян пореформеної доби. 2. Іван Нечуй-Левицький - один з плеяди талановитих письменників 70-90-х років XIX ст., майстер соціально-побутового жанру.

У 70-90-х роках XIX ст. українська література більше звертається до художнього відображення соціальних і психологічних проблем суспільства, збагачується творами багатьох талановитих літераторів. Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок високої художньої цінності та правдивості. Його соціально-побутові твори «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін. зображували життя та побут знедолених людей, їхнє нестримне прагнення до кращої долі.

Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного (справжнє прізвище - Рудченко, 1849-1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він викрив соціальну несправедливість, недосконалість реформи 1861 р. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті «Повія». Майстерність психологічного аналізу, створення життєво правдивих образів поставили Панаса Мирного на один щабель з видатними майстрами слова, він зажив широкої слави на батьківщині й за кордоном.

Панас Мирний увійшов в українську літературу як творець соціально-психологічного роману, автор багатьох повістей, оповідань і драматичних творів.

Леся Українка - блискуче освічена жінка з однієї з найкультурніших українських родин. Вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожний день життя стражданням, але її поезія промениться енергією і оптимізмом, вірою в краще майбутнє свого народу.

Феноменальних висот досягла в поезії Леся Українка (справжнє ім’я - Лариса Косач, 1871-1913). Вона авторка глибоко патріотичних поезій. З великою силою поетеса оспівувала болі рідного краю та надію на перемогу в боротьбі. Традиції Т. Шевченка своєю невтомною діяльністю продовжив великий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко. Його літературна й наукова спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Важливе місце в них посідають твори, у яких письменник змалював становище робітника, особливо на нафтопромислах. Протестом проти утисків, яких зазнавали українці, позначено чимало творів І. Франка, зокрема вірші «Вічний революціонер» і «Каменярі». Високою художньою майстерністю вирізняються побутові поеми «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці» тощо.

Перед українською літературою на початку XX ст. постають нові перспективи. Поширюється українська преса, яка надавала свої сторінки письменникам. Український журнал «Літературно-науковий вісник» (Львів, Київ) об’єднав найкращі письменницькі сили з усіх земель України. Творчість І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського виводить українську літературу з кола переважно селянської тематики. Натуралістичне «фотографування» села і зосередженість на небагатьох громадських проблемах поступово відходять у минуле. Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм), що відповідали реаліям і настроям людей нової епохи і завойовували собі місце в мистецтві інших народів. Не відмовляючись від традиційного роману, молоді прозаїки звертаються переважно до короткого оповідання - новели.

Особливості, зумовлені залежним станом країни, ускладнювали творчість українських митців. Вони не мали змоги присвятити себе виключно літературній праці. Щоб забезпечити своє існування, письменники змушені були працювати службовцями, адвокатами, вчителями тощо, тільки вільний від роботи час віддаючи творчості. Утиски української літератури мали наслідком те, що дуже часто твори десятками років чекали можливості бути опублікованими. Ця ситуація певною мірою пом’якшилася лише під тиском революції 1905-1907 рр.

Василь Стефаник.

Серед письменників пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський (1864-1913). У найвідомішому своєму творі - повісті «Fata morgana» - Коцюбинський через опис історії окремої родини майстерно відобразив настрої і переживання села перед 1905 р., у час революційного вибуху і після нього. У подальших новелах Коцюбинський подав образ царської реакції в Україні, а також непереможну оптимістичність, закоханість у життя своїх земляків, красу природи рідного краю.

Одночасно з Коцюбинським як майстер новели виріс Василь Стефаник (1871-1936). Манеру Стефаника характеризує психологізм, сувора простота викладу. Кожна його новела - до краю згущена, зовні стримана людська трагедія: це картина смерті або чекання її, образи разючої бідності, безнадійної самотності, спричинених злиднями родинних катастроф, темного пияцтва, тяжкої розлуки з рідним селом.

У суто реалістичному напрямі починав свою творчість один з найпопулярніших українських письменників того часу Володимир Винниченко (1880-1951). У його перших оповіданнях, сюжети для яких брав з життя провінційних міщан, селян-наймитів, розкривалися конфлікти із працедавцями. Потім з’явилися оповідання на модну тоді тему — життя босяків (так тоді називали безхатченків), життя в казармах і в’язницях. Після революції 1905 р. В. Винниченко переходить на позиції модернізму: у його творчості переважають сюжети із зображенням психологічних і моральних переживань інтелігентів — головним чином революціонерів, зламаних урядовою реакцією.

Найпопулярнішим українським поетом початку XX ст. став Олександр Олесь (справжнє прізвище - Кандиба, 1878-1944). Поет сильного темпераменту, автор інтимно-ліричних віршів, більшість яких покладені на ноти, стали романсами, вражав на тлі попередньої поезії щирістю, легкістю й милозвучністю. Під час революційних подій 1905 р. в поезії Олександра Олеся звучали енергійні ноти боротьби і віри в перемогу. Однак післяреволюційна реакція гнітюче вплинула на поета. Мотивами розчарування була пройнята і його лірика, і драматична поема «По дорозі в казку». Згодом нове піднесення викликала у нього національна революція 1917 р.

Червоною ниткою через твори українських письменників проходила ідея соборності, думка про необхідність єднання всіх українців. Вони бачили перед собою один народ, волею обставин розділений кордоном. І самі імена кращих з них об’єднували українців. Т. Шевченка шанували і на сході, і на заході України. Його обрамлений вишиваними рушниками портрет був і у сільській хаті на Наддніпрянщині, і у будинку прикарпатського селянина. І. Франка, В. Стефаника, Лесю Українку, М. Коцюбинського знали і любили по обидва боки російсько-австрійського кордону.

3. Українська драматургія. Усупереч державним заборонам, українська драматургія і театр піднялися на принципово новий рівень. З’явилося багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький (1840-1904) написав 25 п’єс і серед них такі («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві» та ін.), що й досі з успіхом ставляться провідними театрами України. Перероблена М. Старицьким комедійна п’єса «На Кожум’яках» під новою назвою «За двома зайцями» не сходить зі сцени й сьогодні. Уже декілька десятиріч залишається надзвичайно популярним створений на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка фільм за мотивами цієї п’єси. Героїку українського народу, незламну силу волі й патріотизм автор відобразив у п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».

Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивницький (1840-1910) своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п’єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України.

Нових висот досягла драматургія Івана Карпенка-Карого (справжнє прізвище - Тобілевич, 1845-1907). Його драми й комедії позначені особливою гостротою висвітлення питань нелегкого життя широких мас українців, яскравістю образів.

Брати Тобілевичі (зліва направо: Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський). їхня діяльність склала цілу епоху життя національного театру України.

Найкращі твори І. Карпенка-Карого - «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» - стали неоціненним надбанням української культури. У центрі уваги автора - доля людини, кривда і безправ’я, формування підприємця з усіма його неоднозначними, з точки зору інтересів оточуючих, рисами, соціальні вади суспільства. І це при тому, що цензура дозволяла ставити п’єси лише з життя села.

Часто йшла в театрах і драма Панаса Мирного «Лимерівна». У 1890-х роках українська драматургія збагатилася п’єсами на історичну тематику Б. Грінченка «Степовий гість» і «Ясні зорі». Театральний репертуар поповнювали також твори Ю. Федьковича, І. Франка та інших письменників.

4. Аматорський і професійний театр. У другій половині XIX ст. великого поширення набули аматорські театри, гуртки та групи. Вони діяли в багатьох містах, містечках і навіть селах. Подекуди вони мали досить високий професійний рівень. В аматорських гуртках міст Бобринця та Єлисаветграда (тепер - Кропивницький) почався творчий шлях майбутніх світил українського професійного театру М. Кропивницького й трьох братів Тобілевичів, відомих під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського (1856-1933) і Панаса Саксаганського (1859-1940).

Аматорський театр розвивався в несприятливих умовах переслідування українського слова й культури. Емський указ 1876 р. взагалі заборонив вистави на «малоросійському наріччі», не дозволялося видавати українською мовою навіть тексти до музичних творів. Але театр став уже настільки популярним, що проти заборони масово виступили не лише актори, письменники, підприємці, а й значна частина чиновників, у тому числі київський, волинський та подільський генерал-губернатори. Під їхнім тиском уряд у 1881 р. змушений був передати питання про дозвіл на постановку українських вистав у південних губерніях на розсуд місцевих губернаторів. Це відкрило дещо ширші можливості для розвитку театрального мистецтва. Дозвіл не стосувався тих губерній (Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська), у яких український національно-культурний рух був потужним.

П. Саксаганський у ролі Ханенка («Гандзя» І. Карпенко-Карого).

Марія Заньковецька - видатна актриса, яка особливо відзначилася в драматично-героїчних ролях. Мала гарний голос і бездоганно виконувала народні пісні.

У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа - Товариство українських акторів. У тому самому році вона побувала з виступами в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону, скрізь пропагуючи духовні надбання українського народу. Наступного року посаду директора української трупи обійняв М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів і акторок - Микола Садовський, Марія Заньковецька (1860-1934), Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті (1855-1891) та ін. Вони створили чудові сценічні образи за п’єсами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Протягом 1880-1890-х років в Україні діяло кілька провідних театральних колективів (М. Старицького, М. Кропивницького, М. Садовського) й близько 30 невеликих труп. Вони виступали також у багатьох містах Російської імперії. Трупа, яку очолював Григорій Деркач (1846-1900), у 1894 р. дала виставу навіть у Парижі.

Розвивалося театральне мистецтво і в Галичині. Перший український професійний театр відкрився, як уже зазначалося, у Львові у 1864 р. Його репертуар складався переважно з творів провідних українських драматургів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. У 1875 р. на посаду режисера театру прийшов М. Кропивницький. На сцені театру ставили п’єси І. Карпенка-Карого «Безталанна», «Мартин Боруля», І. Франка «Украдене щастя», «Учитель» та ін.

Трупа братів Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. 1895 р.

В українському театрі початку XX ст. починає утверджуватися модерністський напрям, який витісняє реалістичний етнографізм з його милуванням патріархальщиною і розкриває нові перспективи життя, пов’язані з індустріальною революцією, прискоренням ритму життя, урбанізацією, соціальною мобільністю тощо.

Найвидатнішими діячами театру цього часу були брати Іван, Микола і Панас Тобілевичі. Репертуар українського театру визначали чудові п’єси старшого з братів - Карпенка-Карого. Славу театру примножили й молодші брати. Вони створили безсмертні сценічні образи, стали видатними організаторами українського театру. Микола Садовський у 1906 р. створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва і став першим українським стаціонарним театром столиці України. Саме в цьому театрі розквітнув талант Марії Заньковецької.

5. Музика. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість композитора й оперного актора Семена Гулака-Артемовського (1813-1873). Його опера «Запорожець за Дунаем» ставилася на сценах багатьох театрів і поклала початок українській опері.

Микола Лисенко - видатний композитор, засновник української класичної музики, збирач і популяризатор народних пісень.

Популярність мали опери Петра Сокальського (1832-1887) «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький» та ін., самі назви яких говорять про їхній зміст.

Світилом української музики став Микола Лисенко (1842-1912), який пройшов школу Лейпцизької й Петербурзької консерваторій, увібрав у себе багатющу музичну спадщину свого співучого народу й підніс музичне мистецтво на небувало високий рівень. Своїми працями в галузі народнопісенної творчості він започаткував українську музичну фольклористику. Поклав на музику багато поезій Т. Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні види музичного мистецтва. Лірико-фантастичний характер мають опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», історико-героїчний «Тарас Бульба». Лисенко став автором перших дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін.

І досі популярні прекрасні опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Наталка Полтавка» та ін., які є надбанням національної класичної музики. Лисенко створив школу музичного мистецтва. У 1904 р. за його ініціативою було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві та 1905 р. — музичний інститут у Львові. Талановитими продовжувачами творчих заповітів Миколи Лисенка були композитори Кирило Стеценко (1882-1922), Микола Леонтович (1877-1921), Яків Степовий (справжнє прізвище - Якименко, 1883-1921), Станіслав Людкевич (1879-1979).

Пісенно-музичну культуру українського народу на початку XX ст. примножувала видатна оперна актриса Соломія Крушельницька (1873-1952). Талановита співачка аматорських колективів, в 1893 р. закінчила Львівську консерваторію і того самого року дебютувала в рідному місті як оперна солістка. Удосконаливши своє мистецтво в Мілані (Італія), вона виступала не тільки у Львові, а й у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та на сценах багатьох оперних театрів Європи й Америки. Її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності світова критика називала С. Крушельницьку найкращою співачкою тогочасного світу.

Станіслав Людкевич

Соломія Крушельницька.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Усупереч перепонам, які чинило російське самодержавство й Австро-Угорська імперія, друга половина XIX ст. стала часом помітного прогресу української культури. Значно зріс інтерес до неї широкої громадськості. Національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною спрямувати культурний поступ нації. Спроби уряду Російської імперії зупинити цей процес з допомогою заборон, насильницького зросійщення не давали очікуваного владою результату.

Шалений тиск у Росії відчувала на собі українська література, проте вона не тільки вижила, а й зробила впевнений крок уперед. У ній сформувався реалістичний напрям. Українські письменники жили болем і радощами свого народу, талановито відображали у своїх творах гострі соціальні й психологічні проблеми суспільства.

Здавалося б, заборонивши українські вистави, самодержавство створило непереборну перешкоду на шляху розвитку національних драматургії та театру. Але всупереч офіційній державній політиці саме на другу половину XIX ст. — початок XX ст. припала доба розквіту українського театрального мистецтва. Сузір’я чудових драматургів і акторів зробили український театр широковідомим за межами нашого краю.

Завдяки генію Миколи Лисенка світового визнання здобула українська музика.

Цей прогрес української культури в умовах її жорстокого переслідування став яскравим віддзеркаленням піднесення національного духу, зростання національної самосвідомості.

Українські драматурги, театральні діячі й композитори створили в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. неперевершені твори, які ввійшли до золотого фонду української культури. В українській художній літературі, театрі і музиці найповніше й найглибше відбивається душа народу, його найзаповітніші прагнення і сподівання. Ось чому саме вони найбільш яскраво засвідчили у XIX - на початку XX ст. відродження української нації.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Охарактеризуйте умови розвитку української культури у другій половині XIX ст. - на початку XX ст.

2. Заповніть таблицю «Розвиток української літератури у другій половині XIX ст.».

Письменники і письменниці

Головні твори

Марко Вовчок

Пантелеймон Куліш

Іван Нечуй-Певицький

Панас Мирний

Леся Українка

Іван Франко

3. Перший український театр називають театром корифеїв. Хто його заснував? Де і коли це відбулося?

4. Назвіть прізвища українських драматургів другої половини XIX ст. - на початку XX ст. Які їхні твори вам відомі?

5. Яке значення в житті українського народу мала музика? Чим професійні композитори і виконавці відрізнялися від аматорів?

6. Охарактеризуйте розвиток музичного мистецтва в другій половині XIX ст. - на початку XX ст.

Документи та матеріали

Іван Франко про своє життя (1898)

Яко син селянина, вигадуваний мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша - то було власне почуття того обов’язку, а друга - то потреба ненастанної праці...

Головну увагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі й національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком... пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли це... Може бути, що... брак концентрації зашкодив мені яко письменникові, але у нас ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджували інтерес до духовного життя і громадили матеріал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тільки на таких фундаментах, на таких стінах може з часом здвигнутися пишне, сміле склепіння...

Джерело: Іван Франко. Твори. -К., 1955. - ТА. - С. 30-32.

Запитання і завдання

1. І. Франка називали українським енциклопедистом. Спираючись на факти його біографії, доведіть це твердження.

2. Американський дослідник Клеренс Манінг назвав І. Франка «скульптором модерної української нації». Прокоментуйте цю оцінку.

Запам'ятайте дати

• 1882 - виникнення першої української професійної театральної трупи - Товариства українських акторів на чолі з М. Кропивницьким.

• 1904 - відкриття за ініціативою М. Лисенка вищої музично-драматичної школи в Києві.

• 1905 — відкриття музичного інституту у Львові.

• 1906 - створення за ініціативою М. Садовського у Полтаві першого українського стаціонарного професійного театру.