Підручник з Історії України. 9 клас. Турченко - Нова програма

§ 40. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 рр.

ЗГАДАЙТЕ Які обставини стримували розвиток сільського господарства й породжували масове незадоволення сільського населення Наддніпрянської України в 1905-1907 рр.?

1. Столипінська аграрна реформа та її вплив на Україну. Після поразки революції в імперії запанувала реакція. Разом з тим російський уряд намагався здійснити заходи, спрямовані на послаблення протистояння різних верств суспільства, на відвернення нової революції. Головна увага зверталася на село, де розгорталася аграрна реформа, покликана зняти соціальну напругу й запобігти новому революційному вибуху. Ці заходи проводилися в умовах сприятливої економічної кон’юнктури: економічна криза початку XX ст. після періоду депресії перейшла у смугу піднесення, яке відкрило можливості для досить помітного кроку вперед на шляху дальшої модернізації суспільства. Головним провідником реформи був голова Ради Міністрів Петро Столипін (1862-1911).

Проводячи реформу, він намагався зберегти інтереси поміщиків. Головне гальмо в розвитку сільського господарства Столипін убачав не в поміщицькому землеволодінні, а в сільській общині. Селянину важко було залишити общину: він не міг продати землю, якою користувався, оскільки вона була общинна. Община здійснювала періодичний перерозподіл земельних ділянок між своїми членами. Одного разу селянин одержував землю в одному кутку села, наступного - в іншому. Тому він не був зацікавлений у застосуванні сучасних засобів виробництва, сільськогосподарських машин, добрив, упровадженні кращих сівозмін. Такий стан речей сприяв збідненню села й посилював його революційність. Столипін поставив собі за мету зруйнувати общину, створити на селі прошарок міцного, заможного селянства, яке стало б опорою існуючої влади.

Реформа була започаткована указом від 9 листопада 1906 р. і завершена законами від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.

Жнива. Початок XX ст.

Скасовувались обов’язкові земельні общини й надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя - ліс, сіножаті, випаси - залишалися у спільному володінні.

Унаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим у Чернігівській губернії. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях воно охоплювало майже 50 % садиб. 226 тис. селянських господарств виділилися на хутори і відруби. Таким чином, здавалося б, створювалися сприятливі можливості для становлення фермерського господарства, здатного прогодувати і себе, і країну.

Але одночасно зі зростанням багатшої верстви збільшувалася бідняцька. Подеколи біднота, отримавши землю у власність, продавала її за безцінь. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не надала можливості зміцніти, але й прискорила їхнє цілковите зубожіння й остаточне перетворення на пролетарів.

Щоб зменшити чисельність бідняків і послабити соціальні суперечності в українському селі, царський уряд заохочував переселення селянства на малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру. Ще в 1896-1906 рр., після спорудження Транссибірської магістралі, на Схід переселилося близько 600 тис. осіб.

Міграція з українських губерній становила майже половину міграції з європейської частини імперії. Особливо багато їхало з Полтавщини та Чернігівщини. У 1907-1914 рр. в умовах реформи до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію і Казахстан переселилося майже 1,1 млн українських селян. Серед чиновників була популярною приказка: «Далі їдеш, тихіше будеш».

Потік переселенців з України був таким потужним, що в окремих районах Російської імперії вони склали навіть більшість населення. Так, зокрема, було на півдні Далекого Сходу, у районі, який отримав назву «Зелений Клин».

Таким чином, аграрне питання в Україні напередодні Першої світової війни так і не було вирішене.

2. Посилення національного гніту в 1907-1914 рр. Хоч би які зміни відбувалися в Російській імперії, в одному її політика залишалася незмінною - у переслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захистити себе від асиміляції. Це повною мірою стосується становища в Російській імперії українців. Піднесення національного руху в умовах революції налякало не лише правлячі кола, але й багатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Тільки-но йшлося про українське питання, вони знаходили порозуміння. Великодержавно-шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не дала очікуваних владою результатів. Усупереч усьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно-освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставили питання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялася Російська імперія. Тому, тільки-но з’явилася можливість, в українців почали забирати все, чого вони домоглися під час революції 1905-1907 рр.

Якщо спроби Столипіна здійснити аграрну реформу, за всієї суперечливості й неоднозначності їх оцінки, усе ж ішли на користь економіці України, то в питаннях громадсько-політичного життя його діяльність мала відверто антиукраїнське спрямування. Однією з визначальних рис доби Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Столипін уособлював офіційний курс, що дедалі виразніше проступав у політиці Росії - шляхом масованої русифікації ліквідувати всі національні відмінності, перетворити багатонаціональну Російську імперію на централізовану російську національну державу.

Російські ідеологи змальовували український національний рух як цілком штучний, позбавлений будь-яких підстав для існування. Київський цензор Сергій Щогольов у 1912 р. опублікував книжку «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму» (російською мовою), у якій повторювалися наскрізь фальшиві «аргументи» попередніх обрусителів України. Книжка містила навіть перелік імен тих осіб («мазепинців»), які заслуговують на особливу увагу поліції.

Полтавський губернатор Багговут у таємному листі царю з усією серйозністю стверджував, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і що на посади вчителів, службовців, священиків слід призначати тільки великоросів.

Уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено. Скасовано також циркуляр міністра освіти за 1906 р., який дозволяв учителям на уроках «вживати малоросійську мову для роз’яснення того, чого учні не розуміють». Після цього було безліч випадків, коли учні на уроках алгебри, географії чи якоїсь іншої дисципліни одержували двійки не за знання, а за те, що не могли грамотно російською мовою їх сформулювати. Учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялося співати українських пісень, декламувати вірші й навіть виконувати українські мелодії.

У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистому покровительству Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. Клуб уважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

У 1910 р. заборонна політика царських чиновників щодо численних пригноблених народів Росії одержала пряму підтримку самого Столипіна. 20 січня 1910 р. він підписав циркуляр із забороною реєструвати будь-які чужорідні («инородческие») товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється на українські організації.

Не залишила влада поза своєю «увагою» українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишилося тільки 9. Протягом наступних років їх кількість ще зменшилася. Пресу, що продовжувала видаватися українською мовою, не дозволялося передплачувати. Чорносотенці виявляли неслухняних передплатників, доповідали про них адміністрації, яка звільняла їх з роботи, а іноді й кидала до в’язниці.

Царизм усіма засобами боровся також проти розвитку українського театрального мистецтва. Цензура застосовувала майже до всіх українських п’єс одну стереотипну резолюцію: «До вистави не дозволено!». Влада забороняла навіть друкувати театральні афіші українською мовою.

Менахем Мендель Бейліс під вартою

3. «Справа Бейліса». Переслідувалися й представники інших неросійських націй і народностей, що проживали на території України, особливо євреї. Постійних утисків зазнавали їхні культурно-освітні товариства, мова, релігія. Знову відновилося тимчасово припинене в 1904-1906 рр. примусове виселення євреїв з місцевостей, де їм за царськими законами проживати не дозволялося. Уряд став на шлях провокування антиєврейських судових процесів.

Найбільший з них відбувся 1911 р. в Києві, де агенти царської поліції за підтримки місцевих чорносотенців звинуватили єврея Менделя Бейліса у вбивстві з ритуальною метою російського хлопчика. «Справа Бейліса» викликала величезне обурення різних верств населення України. Протестувала інтелігенція, зокрема, письменник Володимир Короленко. Проти «справи Бейліса» виступив навіть представник правих у Державній думі, єпископ Кременецький Никон, росіянин за своїм етнічним походженням. А коли у 1913 р. справа дійшла до суду, то колегія присяжних, серед яких переважали селяни-українці з приміських сіл, виправдала Бейліса. У боротьбі з національною несправедливістю, насаджуванням великодержавного російського шовінізму об’єднувалися представники різних національностей і професійних груп.

4. Український політичний і національно-культурний рух в 1910-1914 рр. З 1910 р. реакція в Росії стала відступати. Разом з тим оживав суспільно-політичний рух. Царські чиновники і великодержавно-шовіністичні ідеологи несподівано для себе побачили, що їхня робота не дає бажаних результатів. Навпаки, національні почуття українців не зникають, а міцніють. Показовими в цьому плані були події осені 1912 р. Тоді помер геніальний композитор, великий патріот України Микола Лисенко, і на його похорон з’їхалися представники з різних кінців України, у тому числі й з Галичини та Буковини. У траурній ході взяло участь понад 100 тис. осіб. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники. Це був перший масовий виступ українців, що демонстрували свою незгоду з національною політикою російської влади. Величезна українська демонстрація викликала велику тривогу імперських урядовців.

Кінна поліція біля Університету Св. Володимира під час студентських демонстрацій. 1910 р.

У 1914 р. вся Україна урочисто відзначала століття від дня народження свого геніального сина Т. Шевченка. На західноукраїнських землях австрійська влада не чинила цьому перепон. Інакше сталося на підросійських землях Наддніпрянської України. Коли повсюдно почали створювати комітети з підготовки до вшанування пам’яті поета, це надзвичайно занепокоїло російський уряд. Чорносотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам’яті Шевченка та «мазепинського» руху взагалі. Міністр внутрішніх справ заборонив друкувати пам’ятне видання на честь Т. Шевченка. Він рекомендував губернаторам не дозволяти публічного вшанування пам’яті Т. Шевченка, називати його ім’ям вулиці та школи. Російська православна церква в Україні отримала заборону Святійшого Синоду на служіння панахид на честь поета, а Міністерство освіти заборонило учням ходити на заходи й концерти, присвячені пам’яті Т. Шевченка. Таким чином в Києві урочисте відзначення століття з дня народження поета заборонили, і тільки в Катеринославі та ще декількох містах святкування відбулися.

Подібні демонстрації мали також місце і в інших містах України. Російська преса з подивом писала про цей несподіваний для неї вияв потужності українського національного руху. Заборона святкувати шевченківський ювілей знайшла відгук і в Державній думі Росії. Із цього приводу граф Капніст, нащадок відомого українського автономіста В. Капніста, говорив, що заборона святкувати сторіччя від дня народження Т. Шевченка є образою для всієї України.

Дмитро Донцов - ідеолог українського націоналізму

Спалах національних почуттів українців відбувся в умовах, коли в Європі відчувалося наближення широкомасштабного воєнного конфлікту між великими військовими блоками: Антантою (Великою Британією, Францією, Росією) і Троїстим союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Італією).

Українським політикам було очевидно, що їхній народ у цьому конфлікті змушений буде воювати у складі обох блоків. Виникало питання: яку позицію слід зайняти в цій війні, до чого закликати наддніпрянців і західних українців, щоб їх черговий раз не ошукали могутні сусіди?

У 1913 р. у Львові відбувся всеукраїнський студентський з’їзд. Особливу увагу на ньому привернув виступ Дмитра Донцова, родом з Мелітопольщини (Катеринославської губернії), який проголосив реферат «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Донцов підкреслював, що зусилля українців - і наддніпрянських, і західних - повинні спрямовуватися на усунення російської перешкоди на шляху до незалежності України. Центральним пунктом доповіді Д. Донцова була ідея політичного відокремлення, «сепарації» від Росії. Багато прибічників цих ідей було на Наддніпрянщині.

Але домінувало також й інше переконання: у майбутній війні підтримати Росію, яка після розгрому Австрії та її союзників просто змушена буде задовольнити національні вимоги українців, бо без їхньої допомоги перемога буде неможлива.

ВИСНОВКИ ТАУЗАГААВНЕННЯ

Хоч би які зміни відбувалися в Російській імперії, в одному її політика залишалася незмінною - у переслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захистити себе від асиміляції. Це повного мірою стосується становища в Російській імперії українців. Піднесення національного руху в умовах революції 1905-1907 рр. налякало не лише правлячі кола, але й багатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Тільки-но йшлося про українське питання, вони знаходили порозуміння. Великодержавно-шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не дала очікуваних владою результатів. Усупереч усьому прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно-освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби й поставили питання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялася Російська імперія. Тому, тільки-но з’явилася можливість, на українців обрушилася хвиля агресивного російського шовінізму. В українців прагнули забрати все, чого вони домоглися в 1905-1907 рр. Об’єктом переслідувань стали і представники інших неросійських націй, що проживали на території України, а саме євреї.

Протидія українського народу великодержавному російському наступу особливо яскраво виявилася під час похорон Миколи Лисенка і в дні святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Напередодні Першої світової війни наддніпрянські й західні українці напружено шукали свій, український шлях у складному переплетенні інтересів і суперечностей великих і малих держав та народів. Прагнучи наблизити час визволення України, частина українців схильна була воювати на боці Австрії, інша - на боці Росії. У липні 1913 р. зі Львова пролунав і був почутий в Україні і Росії голос молодого жителя Наддніпрянщини Дмитра Донцова, про якого лідер російських кадетів Павло Мілюков у виступі перед депутатами IV Державної думи сказав: «...Бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть налічуватись не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами».

Перевірте себе

1. У чому суть столипінської аграрної реформи?

2. Яку мету мала аграрна реформа Столипіна і чи досягла вона її?

3. Що вам відомо про причини і масштаби еміграції українських селян до Сибіру і на Далекий Схід?

4. Чим було зумовлено посилення національного гніту в Україні після закінчення російської революції 1905-1907 рр.?

5. Проаналізуйте заборони царського уряду щодо української мови і культури. На що було спрямовано ці заходи?

6. Що вам відомо про «справу Бейліса»? Чому, на ваш погляд, переслідування українців і євреїв відбувалося одночасно? Це закономірність чи випадковість?

7. Наведіть приклади масових протестів українців проти національного гніту.

8. Чи є підстави характеризувати масові демонстрації 1910 і 1912 рр. як свідчення зростання української національної свідомості?

9. Які питання перебували в центрі уваги українського національного руху напередодні Першої світової війни? Як вони розв ’язу валися?

Документи та матеріали

Український письменник Степан Васильченко про демонстрацію в Києві, присвячену 100-літньому ювілею Т. Шевченка

... Мені пригадалося, як одбувався той пам’ятний ювілей 1914 р. в Києві. Україна готувалася до гучного ювілею, і він міг би вилитися в таке всенародне свято, якого ще до того часу не знала Україна; влада це бачила і вжила заходів: всякі святкування, навіть панахиди, були суворо заборонені.

Усім школам був з цього приводу суворий наказ. У Києві видавництво «Криниця» видрукувало 12 000 примірників «Кобзаря» до ювілею - всі вони були конфісковані. Гадали, що ніякого святкування не буде. Але якось несподівано в пам’ятниковий день увесь Київ, особливо молодь, вийшов на вулиці міста з портретами Шевченка, заспівами, прапорами, з квітами. Того року була рання весна, і цей день видався надзвичайно теплий і ясний. Всі улиці були забиті людьми. Ганяла поліція, гарцювали з нагаями козаки - нічого не помагало.

Участь у цій демонстрації брали, звичайно, не тільки українці, але всі, які були у Києві, національності. Особливо гарячу взяли участь студенти-грузини - народ вільнолюбивий і гарячий. Коли їх, арештованих, поліція питала: «Какой вы национальности?», - вони одповідали: «Українець!». - «Какой же вы украинец, вы же - грузин!». Вони сердито одповідали: «Тебе хаварят - пиши українець!». Друга, чорносотенна частина київського студентства, які звалися тоді академістами, помагала як тільки могла поліції. Вони вчиняли бешкети: били вікна в редакції української газети, вихвачували з рук і рвали портрети Шевченка; бюсти, що стояли у вітринах, обкидали гряззю. Надвечір вийшов ювілейний номер газети - вони платили великі гроші, купували їх пачками і тут же на улиці рвали на шматочки. Але люди хапали клаптики і ховали їх на спомин про великий день.

Наслідки були відомі: всі помешкання київських тюрем були до вечора набиті студентами, курсистками і іншими учнями вищих та середніх шкіл.

Васильченко С. Твори. - К., 1974. - Т.З. - С. 320-321.

Запитання і завдання

1. Чому влада забороняла святкування ювілею Т. Шевченка?

2. Про що свідчить масовий характер святкових акцій?

3. Що підштовхувало до участі в шевченківській демонстрації не лише українців, а й представників інших народів?

Запам’ятайте дати

• 9 листопада 1906 - указ царського уряду, який ознаменував початок столипінської аграрної реформи (завершена законами від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.).

• Січень 1910 - циркуляр П. Столипіна із забороною реєструвати будь-які товариства і видавництва «інородців», у т.ч. українців.

• 1911—1913 - «справа Бейліса».

• 1912 - перший у післявоєнні роки масовий виступ українців під час поховання композитора Миколи Лисенка.

• 1913 - виступ Дмитра Донцова з програмою політичного відокремлення (сепарації) від Росії.

• 1914 - урочисте святкування в Україні 100-річного ювілею Тараса Шевченка.