Підручник з Історії України. 9 клас. Турченко - Нова програма

§ 38. Суспільно-політичне життя на Наддніпрянщині XIX-XX ст.

ЗГАДАЙТЕ 1. Коли виникли перші українські політичні партії в Західній Україні? 2. Яким був зміст першого та другого етапів українського визвольного руху в Наддніпрян ській Україні та які хронологічні періоди вони охоплювали?

1. Активізація суспільно-політичного руху. Модернізація супроводжувалася загостренням соціальних суперечностей.

Харків. Початок XX ст.

Ринкові відносини посилювали соціальне розмежування в суспільстві. Як наслідок, загострювалися суперечності між капіталістами та робітниками. Не зникали також антагонізми між селянами і поміщиками. Самодержавний устрій Російської імперії сприймався в освічених верствах населення, які були обізнані зі становищем у передових країнах Західної Європи і СІНА, як ганебна відсталість. Загальне незадоволення в країні наростало.

Економічне становище селян значно погіршилося 1902 р., коли Наддніпрянщина зазнала неврожаю. Більшість селян залишалася без продовольства, а їхня худоба - без фуражу. Наслідком стали великі заворушення на Полтавщині та Харківщині. Розгнівані селяни спалили багато поміщицьких садиб, цукроварень, інших поміщицьких підприємств.

В умовах економічної кризи став швидко знижуватися життєвий рівень фабрично-заводських робітників. Рівень безробіття зріс. У Росії не було досконалого фабричного законодавства, що відкривало простір для безкарних зловживань з боку фабрикантів і заводчиків. З іншого боку, відбувалися зміни у свідомості робітників, зростало їх прагнення до самоорганізації з метою захисту своїх інтересів. Велике враження на місцеве робітництво справляла страйкова боротьба в Західній Європі. Як наслідок, починаючи з 1900 р. щорічно збільшувалася кількість робітничих страйків та число осіб, які брали в них участь.

Першого травня 1900 р. в Харкові відбувся масовий робітничий страйк і 10-тисячна демонстрація, які проходили не лише під економічними, але й політичними гаслами. Улітку 1903 р. відбувся загальний страйк робітників південних міст імперії, у т. ч. українських. Серед вимог страйкуючих, крім економічних, були й політичні. Ці гасла не виходили за межі загальнодемократичних і політичних свобод: слова, мітингів, демонстрацій. Інколи лунало: «Геть самодержавство!».

Загострення соціально-економічних суперечностей викликало активізацію політичних процесів у Наддніпрянській Україні. Представництво всіх соціальних і національних груп населення шукало шляхи для поліпшення свого життя.

Як і раніше, на початку XX ст. українські губернії залишалися ареною діяльності загальноросійських політичних організацій, які вважали Україну частиною Росії. Це Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка в 1903 р. розкололася на більшовиків - радикальних революціонерів, і меншовиків - поміркованих соціал-демократів. Більшовики прагнули соціалістичної революції, ліквідації приватної власності та встановлення диктатури. І більшовики, і меншовики намагалися закріпитися в Україні, де створювали свої організації.

Наприкінці 1901 - на початку 1902 р. у Росії було створено партію російських соціалістів-революціонерів (СР: есерів). Ця партія взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний терор. Чимало прихильників есерівської партії було в Україні.

Незадоволені самодержавним режимом, деякі представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення її на конституційну монархію. Російські ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. Але до 1905 р. своєї партії вони не мали. У Росії існувала заборона на політичні партії, яку ліберали боялися порушити.

Національному питанню загальноросійські політики особливої уваги не приділяли. Усі вони стояли на позиціях збереження єдиної Російської держави. Україну вони вважали невід’ємною частиною Росії. Щоправда, соціал-демократи формально визнавали «право націй на самовизначення», хоча «революційно доцільним» вони вважали велику унітарну державу. Це викликало негативне ставлення до них представників українського визвольного руху.

Як і в попередній період, у Наддніпрянській Україні продовжували діяти польські громадські й політичні об’єднання. Палким бажанням поляків було відродження незалежності, причому більшість польських політиків схилялася до ідеї історичної Польщі, тобто в кордонах до 1772 р., коли почалися розподіли Польщі. На арену політичного життя наприкінці XIX - на початку XX ст. виступили євреї - третя за чисельністю після українців і росіян етнічна група України. Серед єврейської громади були прихильники різних політичних течій, у тому числі й соціалісти, які ще наприкінці XIX ст. створили Загальний єврейський робітничий союз.

2. Становлення і проблеми консолідації української нації. Неодмінний супутник і важлива складова модернізації в залежних країнах - формування нації. Народ перетворюється в націю, коли він компактно проживає на території, де в його оточенні формується мовна та культурна єдність і відчуття спільної історичної долі, коли між різними регіонами зміцнюються економічні зв’язки.

Націотворення охопило всі регіони України - Лівобережжя, Правобережжя, Південь, Західну Україну. Українців, які жили в цих регіонах, об’єднувала спільність походження, звичаї, фольклор, пам’ять про спільне минуле, мова. Твори зачинателів і класиків української літератури з Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття поширювалися по всій Україні, їх читачами були не лише представники привілейованих верств: поступово письменники пробивалися зі своїми творами до селянства. Українська культура була потужним чинником формування нації.

Модернізаційні процеси XIX - початку XX ст. привели до економічного зближення Лівобережної, Правобережної і Південної України. Тепер торгівля з Лівого і Правого берегів Дніпра (раніше різноспрямована відповідно на Росію, Польщу та інші країни Європи) спрямовувалася в одному напрямку — на південні чорноморські й азовські порти, куди вивозилася більша частина українського експортного хліба. Щорічно сотні тисяч українських селян з Лівобережжя і Правобережжя знаходили роботу в поміщицьких економіях і господарствах багатих селян на Півдні України. По всій українській території поширювалася продукція цукроварень та інших підприємств центральних і північних районів України. З іншого боку, добуте в копальнях Донбасу вугілля і виплавлений в домнах Придніпров’я метал знаходив своїх покупців також на Правобережжі й Лівобережжі. Ринкові відносини зв’язували воєдино різні частини України і створювали економічні підстави для становлення і консолідації (зміцнення, згуртування) української нації.

Бідняки збирають вугілля на відпрацьованій шахті. 1894 р.

Але на шляху становлення і консолідації української нації стояли істотні перепони.

Національний гніт спотворив соціальну структуру України. Корінне населення було мало представлено в торгівлі, промисловому виробництві, фінансах. Серед промислових робітників в Україні переважали росіяни. Великі міста залишалися неукраїнськими, на відміну від села, де жило українське населення. Між містом і селом існував глибокий соціальний і культурний розкол. До того ж місто було більш модернізованим, ніж село. Корінне населення (переважно сільське) за рівнем освіченості стояло нижче від представників національних меншин (переважно міських жителів). Це гальмувало процес становлення української нації, адже для пробудження почуття належності до нації потрібний певний рівень освіченості.

Перебування у складі імперій затримувало формування нової національної еліти, адже освічені українці мусили вибирати між своєю Батьківщиною та імперією. Досить поширеним явищем серед українців, особливо вихідців із дворянського середовища, було поєднання відданості імперії з любов’ю до України. Щоправда, любов ця часто обмежувалася милуванням чарівною природою краю, його м’яким кліматом і обдарованим народом. Україна сприймалася як частина імперії (Малоросія), а не як колишня держава, яка має перспективу відродження. Такий стан людини називається подвійною (інколи малоросійською) лояльністю.

Херсонські міщани. 1907 р.

Але труднощі на шляху націотворення можна було подолати. Продовження модернізації відкривало можливості для консолідації української нації, згуртування воєдино окремих її частин, котрі проживали в різних регіонах України.

3. Політизація українського руху. Наприкінці XIX - на початку XX ст. під впливом націотворення відбулися суттєві якісні зміни в українському національному русі. Виходячи з вітчизняних реалій і враховуючи досвід країн Західної Європи і Західної України, його учасники прийшли до усвідомлення того, що задля збереження майбутнього свого народу потрібно боротися за українську державу. Відповідно до загальноєвропейських тенденцій, в українському визвольному русі формувалися різні течії, які виражали настрої й економічні інтереси різних верств суспільства.

Нові, більш складні й масштабні завдання вимагали й вищого рівня організації учасників національно-визвольного руху. Роль керівника їхньої боротьби не могли виконувати об’єднання типу гуртків, якими до того часу були Українські громади. Досвід Західної Європи показував, що цей вищий рівень могли забезпечити політичні партії.

4. Виникнення українських політичних партій. У 1897 р. на з’їзді українських громад у Києві було створено Загальну українську організацію (ЗУО). Оголошувалась мета: «Об’єднати усіх свідомих українців для боротьби за національні права українського народу». У цю організацію увійшли люди з різними поглядами на соціально-політичне майбутнє України, тому на початку XX ст. у її середовищі сталося розмежування. Першими з неї вийшли соціалісти і націонал-радикали, зокрема члени «Братства тарасівців». У лютому 1900 р. вони об’єдналися в Революційну українську партію (РУП) - першу українську національну партію. Її програмним документом стала брошура «Самостійна Україна», яку написав молодий адвокат Микола Міхновський у 1900 р.

Брошура «Самостійна Україна». Титульна сторінка

Брошура «Самостійна Україна» починається з оцінки міжнародного становища, яке характеризується як початок епохи «боротьби націй» - повстань проти іноземного панування і назріваючого воєнного конфлікту між європейськими імперіями. Історичний прогноз щодо неминучої світової війни, краху імперій і епохи національних революцій, які охоплять усі континенти і супроводжуватимуться появою нових незалежних держав, блискуче виправдався у XX ст.

Далі Міхновський характеризує становище українського народу як «зрабованої нації» і доводить, що таке становище не може бути визнане за нормальне. Природним, справедливим для нього є інше - коли народ має умови для «нічим необмежованої змоги всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду». Перебування у складі держави іншого народу забезпечити ці умови не зможе. Звідси простий і переконливий висновок: «Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність - національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».

Згодом серед частини членів партії виникла незгода із самостійницьким курсом. Поширювалася думка, що слід домагатися автономії у складі Російської держави, а самостійність - далекий ідеал, про який поки що всерйоз немає сенсу й говорити. Урешті, РУП в 1905 р. переродилася в Українську соціал-демократичну робітничу партію, яка стояла на позиціях автономії України. Що ж до Міхновського і групи його прибічників, то вони стояли на своєму: наприкінці 1901 — на початку 1902 р. вони створили Українську народну партію (УНП), яка продовжувала відстоювати ідею самостійності України.

Євген Чикаленко - визначний громадський діяч, доброчинець, один із найгарячіших і найактивніших прихильників політизації українського руху

До РУП і УНП (а пізніше - УСДРП) увійшла, переважно, рішуче налаштована молодь. Старші члени ЗУО, переважно ліберали, ухвалили в 1904 р. рішення про створення Української демократичної партії (УДП). Програма новозаснованої партії будувалася за зразком галицької Української національно-демократичної партії. Незабаром від українських демократів відкололася група радикалів (налаштованих більш рішуче, ніж демократи), яка утворила Українську радикальну партію (УРП).

Ці партії, їхні засновники та лідери - відомі громадські й культурні діячі Євген Чикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов (1876-1937) та ін. в національному житті також відстоювали політичну автономію України. Що ж до соціально-економічних перетворень, то, підтримуючи, як і соціалісти, ідею загальнонародної власності, вони при цьому вважали, що вилучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компенсацією тим, кому вона раніше належала. Українські демократи і українські радикали віддавали перевагу змінам через проведення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

На межі ХІХ-ХХ ст. під впливом модернізації і націотворення відбулися суттєві якісні зміни в українському національному русі Наддніпрянщини. Його учасники прийшли до усвідомлення того, що задля збереження майбутнього свого народу потрібно боротися за українську державу. Відповідно до загальноєвропейських тенденцій в українському визвольному русі формувалися різні течії, які відбивали настрої й економічні інтереси різних верств суспільства. Нові, більш складні й масштабні завдання вимагали й набагато вищого рівня організації учасників національно-визвольного руху. Роль керівника їхньої боротьби не могли виконувати об’єднання типу гуртків, якими до того часу були громади. Досвід Західної Європи показував, що цей вищий рівень могли забезпечити політичні партії.

У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. діяли три групи політичних партій: перша - загальноросійські політичні (соціал-демократи і есери); друга - національних меншин (польські і єврейські); третя - українські національні - РУП, УНП, УСДРП, УДП, УРП. Загальноросійські партії не погоджувалися на відродження української держави і бачили майбутню Росію унітарною державою, у складі якої залишиться Україна.

Що ж до українських партій, то єдиної точки зору на майбутнє України вони не виробили. Частина з них виступала за автономію України у складі Росії, інші проголошували своє прагнення створити незалежну соборну Українську державу.

Між загальноросійськими і українськими національними партіями не було згоди, хоча в них був спільний противник - царизм. РСДРП відмовлялася від будь-яких контактів з УСДРП, хоча назви партій і головні пункти їх програм збігалися. Але українські соціал-демократи говорили ще й про національні інтереси свого народу. Російські соціал-демократи, які стояли на позиціях унітаризму, оцінювали це як націоналізм, який суперечить соціалізму.

Перевірте себе

1. З діяльністю яких організацій пов’язується початок політичного етапу українського визвольного руху?

2. Чим політичний етап визвольного руху відрізняється від попередніх етапів?

3. Коли почали свою діяльність на території Наддніпрянщини неукраїнські політичні партії? Яким було їх ставлення до українського руху?

4. Які факти свідчать про те, що український національний рух на початку XX ст. піднявся на новий щабель?

5. Коли була утворена РУП?

6. Охарактеризуйте основні ідеї «Самостійної України» М. Міхновського. Чи відповідали вони тодішній ситуації в Україні і Європі?

7. Які обставини викликали еволюцію РУП у бік автономізму?

Документи та матеріали

Іван Франко про небезпеку поширення ідей російського соціал-демократизму в Україні (1899 р.)

Російський соціал-демократизм є для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх густими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім ґрунті.

Запитання і завдання

Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1986. - Т. 45. - С. 272.

Розкрийте точку зору І. Франка на небезпеку поширення в українському суспільстві російського соціал-демократизму.

Запам’ятайте дати

• 1900 - утворення Революційної української партії (РУП).

• 1900 - опубліковано брошуру Міхновського «Самостійна Україна». Кінець 1901 — початок 1902 - утворення Української народної партії (УНП).

• 1904 - утворення Української демократичної партії (УДП) і Української радикальної партії (УРП).

• 1905 - утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).