Підручник з Історії України. 9 клас. Турченко - Нова програма

Тема 6. Украінські землі на початку XX ст.

§ 35-36. Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини у 1900–1914 рр.

ЗГАДАЙТЕ 1. Які галузі промисловості Наддніпрянської України розвивалися у другій половині XIX ст. успішно, а які - ні й чому? 2. Яке місце у структурі економіки Російської імперії у другій половині XIX ст. займало господарство України? 3. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського господарства України після реформи 1861 р.?

1. Особливості розвитку Наддніпрянської України. Початок XX ст. відзначено прискоренням процесу модернізації у світі. У Західній Європі і США завершувалася індустріалізація. Більшість населення вже жила в містах. Промисловість освоювала нові технології, на заводах з’явився конвеєр, почалася ера автомобілів і авіації. Швидко поширювалися телефон і радіо. У наукових уявленнях людей про навколишній світ відбувалася революція. Було створено теорію відносності, розроблено планетарну модель атома, відкрито рентгенівське випромінювання .

Разом з тим наростала соціальна активність населення. Назрілі суспільні суперечності розв’язувалися як за допомогою реформ, так і шляхом революційного насильства. Загострювалися відносини між великими державами, що наближало світ до світової війни. Колоніальна система вступила в період кризи. Політично залежні народи, зазнавши модернізаційних змін, шукали шляхи національного визволення.

Що ж до Наддніпрянської України, то на початку XX ст. вона ще не вийшла зі стадії аграрно-ремісничого суспільства і перебувала у стані переходу до індустріального господарства. Російська імперія помітно відставала від західних країн, які вже пройшли процес індустріалізації. Більшість її населення жила в сільській місцевості й була неписьменною. Але керівні верхи Росії розуміли, що від рівня розвитку важкої промисловості (видобуток вугілля, виплавка металів, машинобудування, шляхи сполучення тощо) залежить рівень її воєнного потенціалу і майбутнє як імперії. Імперія була змушена весь час наздоганяти Захід, тому той тип модернізації, який реалізувався в Росії, залишався наздоганяючим. Якщо нове (модерне) життя на Заході виростало поступово на основі тривалого розвитку всіх сфер життя (економіки, соціальних відносин, культури, політики, ідеології), то в Росії самодержавна влада насаджувала лише ті його елементи, які служили зміцненню імперії, прагнучи при цьому зберегти напівкріпосницьку політичну систему. Усі ці обставини позначилися й на становищі Наддніпрянської України, яка була вугільно-металургійною базою Російської імперії і межувала з Австро-Угорською імперією - потенційним противником Росії в майбутній світовій війні (див. карту на с. 251).

Прагнення правлячих верхів Російської імперії вести дозовану модернізацію, тобто бути в деяких сферах життя модерними (європейськими, прогресивними), а в інших - традиційними (і навіть реакційними), викликали загострення суперечностей у суспільстві й, урешті, зумовили Першу російську революцію (1905-1907 рр.), а в 1917 р. - крах самодержавства і початок відродження незалежної Української держави.

Модерна Одеса. Початок XX ст.

2. Економічна криза початку XX ст. і продовження індустріальної модернізації Наддніпрянщини. Економічний розвиток у ринкових умовах відбувається циклічно. Промислове піднесення змінюється спадом, який через більш чи менш тривалу депресію (застій) переходить у нову фазу розвитку. Наприкінці XIX ст. почалася світова економічна криза, яка найбільш виразних форм набула в 1900-1903 рр. В Україні криза охопила найрозвинутіші галузі промисловості, зокрема металургійну й кам’яновугільну. Знижувалися ціни на залізо, чавун, металоконструкції, вугілля. Криза охопила частково й харчову промисловість, у тому числі й цукрову.

Світова криза супроводжувалася поглинанням слабких підприємств сильнішими і збільшенням великих. Відбувалася концентрація виробництва, яка в Україні досягла більших, навіть у порівнянні із західноєвропейськими країнами, масштабів. Великі підприємства, як правило, належали групі осіб. Це були акціонерні товариства. У таких об’єднаннях капітал ділився на паї (акції). Власники паїв (акціонери) одержували частку прибутку відповідно до розмірів своїх паїв (кількості акцій). Акціонерні товариства підготовили появу монополій (у перекладі - «один продаю»).

Павлівський рафінадний завод на початку сезону. Суми. 1906 р.

Монополії почали створюватися наприкінці XIX - на початку XX ст. великими підприємцями і банкірами з метою подолати кризи перевиробництва, які систематично повторювалися в умовах вільної конкуренції.

Найпоширенішою формою монополій на початку XX ст. були синдикати - угоди самостійних власників підприємств про спільний продаж продукції через сумісно організовану систему збуту. Ще наприкінці XIX ст. виник цукровий синдикат. У 1902 р. був заснований синдикат металургійних підприємств «Продамет». У 1903 р. виник синдикат «Продаруд» (для продажу руди). Синдикат «Продвугілля» об’єднав 75 % видобутку вугілля в Донбасі.

Поява монополій справила суперечливий вплив на життя. З одного боку, вони послаблювали руйнівний вплив циклічних промислових криз. З другого боку, монополії часто штучно підтримували дефіцити на товари й підвищували ціни на них.

Економічну кризу 1900-1903 рр. замінила депресія (застійне становище), яка продовжувалася до 1909 р. Після депресії почалося бурхливе промислове піднесення, яке продовжувалося до початку Першої світової війни в 1914 р. Різко виріс попит на промислові товари. Це дало поштовх для подальшого розвитку важкої промисловості. У порівнянні з 1900 р., виробництво чавуну в 1913 р. збільшилося вдвічі, а добування вугілля - у 2,3 раза. Швидко розвивалася харчова промисловість, у т.ч. виробництво цукру, борошна, спирту.

Але істотних змін у структурі промислового виробництва не відбулося. Україна зберегла всі риси аграрно-сировинного придатка центральних губерній Російської імперії. Майже половина загального обсягу промислової продукції України в 1913 р. вироблялася в гірничій, вугільній, металургійній і харчовій промисловості. Закріпилася ситуація, коли із центральних губерній Росії, де не вирощувалася бавовна і не добувалася залізна руда, везли для реалізації в Україну товари текстильної промисловості й машинобудування. Сировина для взуттєвої та інших галузей промисловості доставлялася з України в Росію, а звідти привозилося готове взуття, яке з великою вигодою для російських фабрикантів продавалося в Україні.

Робітники Павлівського заводу з подарунками від адміністрації. Початок XIX ст.

Ще в XIX ст. імперська політика ціноутворення створила ситуацію, коли вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, у той час як ціни на українську сировину залишалися низькими. Унаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж підприємства з виробництва вугілля, залізної руди та інших видів сировини.

3. Українські підприємці-меценати. Українців серед буржуазії було мало. До того ж тривалий час їх характеризували однобічно, представляли експлуататорами, яких цікавить лише зиск. Характерна назва однієї з п’єс М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» - були й такі. Але найкращі представники українських торговельно-промислових кіл чимало робили для забезпечення нормальних умов життя і праці своїх робітників, підтримували національні науку й культуру. Зокрема, у цій благородній справі виділялися цукрозаводчики.

1. Підприємець і меценат Іван Терещенко. Кінець XIX ст. 2. Левко Симиренко. 1880 р.

Так, зі старовинного козацького роду походили підприємці Терещенки з Глухівщини. Артем Терещенко був власником багатьох цукрових заводів, у тому числі найбільшого в Україні у Хуторі-Михайлівському (нині Сумська область). Справу А. Терещенка продовжили сини - Микола і Федір. Микола Терещенко був відомий меценат, віддавав значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров’я, матеріально допомагав діячам української культури. Так, лише на потреби відкритих у Києві школи та спеціалізованих класів, у яких діти з родин різних станів вивчали торгову справу, він у 1896 р. пожертвував 100 тис. крб. У цілому на благодійні цілі Терещенко віддавав мільйони карбованців.

Благочинністю славилася родина цукрозаводчиків Харитоненків, походженням із селян-чумаків. Зокрема, Іван Харитоненко (1820-1891) збудував і утримував дитячий сиротинець, будинок медичного факультету й студентський гуртожиток Харківського університету, церкву в рідному селі на Сумщині тощо.

Із козацького роду вийшли цукрозаводчики брати Платон і Василь Симиренки. Молодший з братів, Василь, протягом 40 років відраховував десяту частину прибутків на потреби української культури. На Черкащині він заснував один з кращих українських народних театрів. Після смерті мецената його маєток ціною близько 10 млн крб. перейшов згідно із заповітом «на культурні потреби» українського народу.

Старший брат Платон Симиренко (1821-1863) дружив з Т. Шевченком. У 1860 р. виділив кошти на видання «Кобзаря», згодом активно розповсюджував серед дітей букварики, які склав Т. Шевченко. Захопившись садівництвом, він почав селекційну роботу, яку продовжив його син Левко Симиренко (1855-1920). На Всеросійській виставці у 1890 р. Левко отримав найвищу премію і став офіційним «королем садівництва».

4. Сільське господарство. Незважаючи на успіхи в розвитку промисловості, типовим мешканцям України на початку XX ст., як і раніше, був селянин. У сільському господарстві було зайнято понад 80 % населення України. Більшу частину національного продукту України все ще виробляло сільське населення - на землі, а неміське - на заводах і фабриках. При цьому землеробство залишалося відсталим, ручна праця переважала, продуктивність була низькою, доходи селян - незначними. Освіта, книжка та газета дуже повільно проникали в село. Абсолютна більшість сільських жителів була неписьменною. На початку XX ст. селянське господарство залишалося значною мірою натуральним. Пересічний селянин прагнув, у разі можливості, обходитися без міської продукції. У його хаті взимку ткали полотно, з якого шили одяг; він сам або на його замовлення сусід виготовляв потрібний дерев’яний реманент, у сільській кузні - потрібні металеві товари. Селяни прагнули обходитися тим, що виробляли самі або виготовлялося в межах села. Будинки і господарські споруди нерідко будували без жодного цвяха.

Модернізація села стримувалася великим поміщицьким землеволодінням - залишком кріпосного минулого. Велике землеволодіння породжувало селянське малоземелля. Мільйони селянських господарств України перебували на межі розорення або перетворювалися на безземельні. Наявної землі для створення ефективного фермерського господарства у більшості селянських сімей не вистачало. Треба було йти в найми до поміщика, працювати там з ранку до ночі або орендувати в нього додаткову площу. Але, обробляючи орендовану (не свою) землю, селянин не турбувався про збереження її родючості.

Однак, долаючи перепони, модернізація все ж поширювалася й на сільське господарство. Зокрема, її проявом була диференціація (розшарування) селянства. Частина хліборобів зуміла пристосуватися до ринкових умов і досить успішно вела своє господарство, розширюючи його, скуповуючи землі поміщиків, що розорялися. їхні господарства фермерського типу процвітали. Найбільшою і найвпливовішою ця група селян була в Степовій Україні. Саме в цих господарствах застосовувалася праця вільнонайманих робітників, упроваджувалася нова сільськогосподарська техніка, новинки агрономії, мінеральні й органічні добрива, забезпечувалося поступове нарощування валових зборів і врожайності сільськогосподарських культур.

Парова молотарка заводу братів Классенів. Олександрівськ. Такі машини дедалі частіше використовували в сільському господарстві України. Початок XX ст.

Прикметою модернізації сільськогосподарського виробництва була спеціалізація окремих районів, яка на початку XX ст. посилилася. У Степовій Україні поміщики й заможні селяни намагалися щороку розширювати посіви зернових, а на Правобережжі (частково й на Лівобережжі) - технічних культур: цукрового буряку, картоплі, тютюну. Це давало змогу їм не лише покривати виробничі затрати, але й одержувати прибуток. Якщо поміщик-степовик займався виключно сільськогосподарським виробництвом, то правобережний, а нерідко й лівобережний поміщик, був ще й промисловцем. У правобережних і лівобережних маєтках багато будувалося цукрових, спиртових заводів та інших підприємств. Окремим поміщикам вдалося модернізувати свої маєтки, перетворивши їх на високопродуктивні господарства.

Провідну роль у сільському господарстві України відігравало вирощування зернових, особливо озимої пшениці. На початку XX ст. на українських землях збирали більше ніж 75 % загальноімперського врожаю цієї культури. Мільйони пудів зерна вивозили за кордон через морські порти на Чорному й Азовському морях. Україна на початку XX ст., як і раніше, залишалася «житницею Європи».

Важливим чинником модернізації сільського господарства була діяльність кооперативів.

Поява кооперативного руху стала відповіддю на нагальні потреби розвитку селянського господарства. Успішне його ведення в умовах ринку вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці - від зорі до зорі, але й економічної кмітливості. Мало було щось виростити. Потрібно було ще й вигідно продати, щоб потім закупити сільськогосподарський реманент чи високоякісне елітне зерно для посіву, цвяхи, сірники і ще багато вкрай потрібного для життя в селі.

Селянський попит породжував і пропозицію. До сіл наїжджали цілі ватаги перекупників і торговців, які пропонували розв’язати селянські проблеми, готові були видати їм позику (кредит), допомогти покласти вільні гроші в банк. Часто всі ці послуги пропонував місцевий поміщик чи односельчанин, якому поталанило вибитися в багатії. Але майже в усіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Частково вихід із цього глухого кута знайшли у створенні сільськогосподарських спілок — кооперативів. Цей шлях селянам підказала молода українська інтелігенція - вихідці з села, які добре знали проблеми і запити селянства й були щирими у прагненні допомогти їм. На початку XX ст. у Наддніпрянській Україні діяли сотні кооперативів.

Спілчанський рух зміцнив господарське становище багатьох українських селян, стримав процес їх розорення й перетворення в найманих робітників. Фінансова допомога, яку надавали кооперативи, дозволила багатьом селянам вистояти в боротьбі за землю.

Незважаючи на деякі успіхи землеробства, його величезні резерви використовувалися слабо: Україна залишалася краєм з технологічно відсталим сільським господарством, низькою ефективністю сільськогосподарського виробництва.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

У порівнянні з передовими країнами світу, індустріальна модернізація яких на рубежі ХІХ-ХХ ст. перебувала у стадії розпалу, Україна ще перебувала на початковому етапі. На становищі українського господарства в цей час негативно позначилась світова економічна криза. Порівняно з іншими країнами в Україні вона була глибшою і тривалішою. Великі промисловці й банкіри, прагнучи подолати кризу, почали утворювати об’єднання підприємств (монополії). Вони розділяли ринки збуту продукції, регулювали ціни, об’єднували дрібні фірми і закривали непродуктивні заводи та фабрики. Найпоширенішою формою монополій у початковий період їхнього існування стали синдикати.

Поява монополій неоднозначно впливала на виробництво і соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії пом’якшували руйнівну дію промислових криз. З другого - монополісти могли штучно підтримувати «голод» на ті чи інші товари і домагатися високих цін на свою продукцію, що негативно позначалося на життєвому рівні населення.

Не маючи сприятливих умов для розвитку, сільське господарство України, що ґрунтувалося головним чином на працелюбстві українських селян, все ж просувалося вперед. Перш за все, розширювалися площі під зерновими культурами та цукровим буряком. У господарствах заможних селян і деяких поміщиків дедалі частіше і в більших масштабах застосовувались сільськогосподарські машини. Пристосуванню селян до потреб модернізації сприяли кооперативні об’єднання і земства. Однак у цілому стан сільського господарства був незадовільним. Значна частина селян жила за межею бідності. Багато хто з них порятунок бачив у переселенні в інші райони імперії.

Модернізаційні процеси супроводжувалися розкладом соціальної структури аграрно-ремісничого суспільства і формуванням нових соціальних груп суспільства, характерних для індустріальної епохи. Умови бездержавності України позначилися на національному складі нових соціальних груп, які виникли в умовах промислового розвитку. Вони законсервували традиційні риси ментальності сільського населення, які «прив’язували» їх до землі. На заводи й фабрики йшли переселенці із Центральної Росії, яких гнала в Україну нужда і безземелля. Разом з тим модернізація сприяла втягненню в процес формування нових класів і соціальних груп місцевого населення, у тому числі українців.

Перевірте себе

1. Які нові явища в розвитку країн Західної Європи з’явилися на початку XX ст.?

2. Дайте оцінку особливостям економічної кризи 1900-1903 рр. в Україні.

3. Що таке акціонерне товариство? Яку роль відіграли акціонерні товариства у виникненні монополій?

4. Які монополістичні об’єднання називаються синдикатами?

5. Як поява монополій вплинула на економічну та соціально-політичну ситуацію в країні?

6. Назвіть відомих вам українських підприємців-меценатів. Чим вони заслужили шану своїх співвітчизників?

7. Яке місце займало сільське господарство в економіці України на початку XX ст.?

8. Охарактеризуйте труднощі, що стояли на шляху розвитку сільського господарства України на початку XX ст.

9. Проаналізуйте витоки кооперативного руху в Наддніпрянській Україні та протидію йому імперського центру.

Документи та матеріали

Структура промислового виробництва України 1912 р.

№ з/п

Галузь виробництва

Валова продукція (у %)

1

Гірнича, гірничозаводська, металургійна, видобування й обробка мінералів

45,9

2

Харчова промисловість

36,2

3

Обробка металів і виробництво машин

10,4

4

Обробка дерева

2,1

5

Хімічна промисловість

1,8

6

Текстильна промисловість

1,5

7

Інші галузі виробництва

2,1

Разом

100,0

Джерело: Нестеренко А. А. Очерки истории промышленности и положения пролетариата Украины в конце XIX и начале XX в. - М., 1954. - С. 226.

Запитання і завдання

1. Які галузі й чому переважали в структурі промислового виробництва України?

2. Які життєво важливі галузі виробництва в Україні не були розвинуті й чому?

3. Якою, на ваш погляд, мала бути оптимальна структура промислового виробництва України? Чому вона не склалася?

4. Як позначилася на життєвому рівні населення України наведена в таблиці структура промислового виробництва?

Запам’ятайте дати

• 1900-1903 - економічна криза в Україні.

Словник термінів

• Концентрація виробництва - зосередження виробництва на певній території, у певному районі, в одному місці.