Підручник з Історії України. 9 клас. Турченко - Нова програма

Тема 1. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

§ 2. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин

ЗГАДАЙТЕ 1. Чи вела Україна в другій половині XVIII ст. самостійну зовнішню політику? 2. Якими були для України наслідки російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.?

1. Вплив міжнародних відносин на землі Наддніпрянської України. У кінці XVIII - на початку XIX ст. Європа поринула у війни, які називають наполеонівськими. Імператор Французької імперії Наполеон боровся з коаліцією європейських держав, до якої входила і Російська імперія. Не з власної волі Україна втягувалася в це протистояння. Вона стала тилом російської армії, на який у значній мірі лягав тягар видатків з її утримання. Поразка, яку французькі війська завдали в 1805 р. об’єднаним австрійсько-російським силам під Аустерліцом (сучасна Чехія), означала, що в недалекому майбутньому воєнні дії буде перенесено на схід Європи. Українцям залишалося лише чекати - прямо чи опосередковано торкнеться воєнний вихор їх земель.

Водночас із початком нового століття знову загострилися відносини між Росією і Туреччиною, які перейшли в завершальну фазу збройного протистояння. У першій третині століття відбулися дві російсько-турецькі війни. В обох з них російська армія спиралася на українські матеріальні й людські ресурси, а в першій - її території взагалі безпосередньо потрапили у вир боїв.

2. Україна в російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. Туреччина спробувала скористатися заклопотаністю Росії війною в Європі. Вона тоді ще не полишила надій на повернення під свій контроль українського Причорномор’я, втраченого в другій половині XVIII ст. Оскільки й Росія поспішала забезпечити собі захист на Півдні до початку вирішальної сутички із Францією, то результатом стала чергова російсько-турецька війна. Вона розпочалася у 1806 р. і тривала з перервами до 1812 р.

Війна негативно позначилася на житті України, яка стала найближчим тилом російської армії, що діяла в Бессарабії. На українські губернії ліг тягар її забезпечення. У шести губерніях (Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській) провели мобілізацію до війська. Кожна із цих губерній повинна була дати по кілька тисяч ополченців, тисячі пар волів, коней, возів з погоничами для їх обслуговування.

Та й воєнні дії тривалий час точилися на землях, заселених українцями (південний захід сучасної Одеської області). Жорстокі бої розгорнулися, зокрема, за фортецю Ізмаїл. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мирний договір. До Росії відійшла Бессарабія, у трьох повітах якої проживали українці.

Російська перемога стала для України меншим злом, бо в іншому випадку її територія і надалі залишалася б ареною війн двох імперій з усіма негативними наслідками такого протистояння.

3. Україна в російсько-французькій війні 1812 р. У червні 1812 р. французька армія вступила в російські володіння і розпочала марш на Москву. Її шлях пролягав через Польщу, Литву, Білорусь і українських земель безпосередньо не торкався. Лише на Волині з’явився тридцятитисячний корпус противника, який не виявляв воєнної активності й у вересні був звідти витіснений, і наприкінці серпня невеликі загони кінноти проникли на Чернігівщину.

Проте війна не могла не викликати в Україні жвавий відгук. Українська шляхта й інтелігенція поділилися на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французької армії буде введено прогресивне законодавство і Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Наполеон справді обіцяв це козакам Задунайської Січі і, прагнучи залучити їх до війни з Росією, посилав до них своїх агентів.

Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну від російського деспотизму, а французька революція лякала поміщиків загрозою всьому соціально-економічному устрою. Зокрема, українські поміщики були вкрай стурбовані повідомленням про те, що Наполеон скасував кріпацтво в сусідній Польщі. Більше подобалася їм американська революція з її Декларацією незалежності, без різких соціальних змін, зі збереженням рабства.

1. Козак 6-го кінного полку Чернігівського ополчення. 2. Обер-офіцер кінних полків Полтавського ополчення. Українські козацькі й земські полки ополчення брали активну участь у війні з наполеонівською Францією.

Порівняймо ці сподівання та побоювання з конкретними планами Наполеона щодо України. У соціальній сфері селянство дійсно могло отримати особисту свободу. Що ж до відтворення української державності, то ця проблема мало турбувала французького імператора. Він не мав наміру зберігати Україну як єдине ціле. Західні й південні землі її передбачалося передати союзним Австрії та Туреччині, а також новоствореному «Варшавському герцогству», тобто Польщі. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три військово-адміністративні провінції (так звані наполеоніди), які б очолювали його маршали. Оскільки плани Наполеона не обмежувалися війною на сході Європи, то ці провінції неминуче повинні були б і матеріально, і людськими ресурсами забезпечувати подальші військові походи французів.

Сподіваючись на поліпшення своєї долі, українці активно відгукнулися, коли російський уряд почав формувати ополчення для поповнення армії. В Україні воно складалося з козацького і земського. Першими почали формуватися полки українського козацького війська.

Добровольцями йшли не тільки молоді, а й літні люди, які не були кріпаками. Як правило, вони представляли родини, що в минулому належали до козацького стану. їх не зупиняло й те, що козак мав прибути на коні й при озброєнні. Не кожен міг це дозволити собі, і спорядження полків значною мірою взяли на себе міщанські, селянські та шляхетські громади.

Під час формування козацьких полків дійшло до конфлікту між генерал-губернатором Яковом Лобановим-Ростовським і керівником полтавського дворянства Дмитром Трощинським. Перший хотів надати полкам загальноросійського характеру, другий, якого підтримував відомий український громадський діяч Василь Капніст (1758-1823), домагався козацько-українського включно зі старшинськими назвами. Справа була нагальна, і уряд задовольнив вимогу Д. Трощинського, що зробило козацьке військо ще більш духовно близьким до українців.

У липні Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого набиралися добровольці - вихідці з різних станів, у тому числі, у разі згоди поміщиків, і кріпаки. Останні виявили особливо велику активність, оскільки сподівалися таким чином здобути волю. Але уряд, наляканий масовим вступом до ополчення, обмежив набір їх в Україні двома губерніями - Полтавською та Чернігівською. Усього Україна виставила для козацького і земського ополчення майже 70 тис. осіб.

Українські ополченські сили брали активну участь у війні з наполеонівською Францією починаючи з осені 1812 р., згодом - у закордонному поході російської армії. Збереглося багато свідчень про їх воїнські подвиги. Але царський уряд виявився невдячним. У 1816 р. всі привілеї у козаків відібрано, а їх самих повернуто до попереднього стану. З них чимало в 1820-1825 рр. виїхало на Кубань, де вони приєдналися до тамтешнього козацького війська. Що ж до Полтавського та Чернігівського земських ополченських полків, то їх розформували ще раніше, у кінці 1814 р. Усіх тих, хто пережив війну, повернули додому, не залишивши їм ніяких пільг. Кріпаки знову стали кріпаками, а за свою службу кожний з них одержав по два карбованці винагороди.

4. Ліквідація Задунайської Січі. Запорозькі козаки на нових землях. Своєрідно відгукнулися в Україні події ще однієї російсько-турецької війни 1828-1829 рр. На відміну від попередніх, ця війна вже не зачепила українських земель. Але оскільки воєнні дії розгорнулися в турецьких володіннях у безпосередній близькості від України, то й цього разу імперія максимально використовувала її матеріальні й людські ресурси. На початку війни бої відбувалися і на землях Задунайської Січі. Частина колишніх запорожців вирішила повернутися в Україну. У прийнятті цього рішення відіграли суперечки з владою, прямолінійна політика Туреччини щодо козацтва. Важливу роль у переході задунайців до Російської держави відіграв останній кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий (1789-1866). Він разом з козацьким загоном перейшов у межі Російської держави тоді, коли Росія потребувала цього найбільше.

Задунайські козаки зберегли січові традиції гетьманської доби. Але в нових умовах їм часто доводилося служити чужим інтересам.

Але задунайським козакам після повернення не дозволили селитися на своїх родинних землях. В інтересах власної вигоди російський уряд планував оселити козаків у західній частині передгір’їв Кавказького хребта. Проте цього не сталося. Тому із задунайців було створено Окреме Запорозьке військо, яке в 1832 р. перейменували в Азовське козаче військо. Його розмістили на узбережжі Азовського моря і дали землі в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Разом із сім’ями в цьому війську було 6 тис. осіб, згодом майже 11 тис. В обов’язки входила охорона східної частини російського узбережжя Чорного моря. Військо розформували в 1866 р. На той час близько половини козаків переселили на Кубань, а тих, хто залишився, перевели в селянський стан.

На виділені Чорноморському козацькому війську землі на Кубані протягом першої половини - середини XIX ст. йшов постійний наплив козаків, які не бажали миритися із втратою своїх привілеїв на Батьківщині. Якщо до 1800 р. на Кубань перебралися перші 25 тис., то вже в час другої хвилі переселення у 1809-1811 рр. - понад 41 тис. осіб. Під час згаданого вище переселення 20-х років XIX ст. чисельність мешканців Кубані зросла ще майже на 50 тис.

На момент появи на Кубані азовців загальна кількість переселенців з України сягнула 150 тис. Своєю працею вони перетворили нові землі у квітучий хліборобський край. Але водночас колишні запорозькі козаки й покозачені українські селяни змушені були захищати чужі імперські інтереси, брати участь у Кавказьких війнах 1810-1860 рр.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Бурхливі події європейської історії першої третини XIX ст. не оминули Наддніпрянську Україну. Як південно-західна окраїна Російської імперії, вона її волею була втягнута в російсько-турецькі війни 1806-1812 рр. і 1828-1829 рр. Результати цих війн для України були суперечливі. З одного боку, вони підривали економічний потенціал України, примушували українців воювати і гинути за чужі їм імперські інтереси. З іншого боку, у ході першої із цих двох війн було приєднано до Росії ті українські землі в гирлі Дунаю, які перебували у складі Туреччини. І хоча один вид національного гніту змінювався на інший - турецький на російський, ці війни мали наслідки, яких не бажала Росія, - зближення українців приєднаних територій з наддніпрянськими українцями, зростання загального потенціалу українства в його протистоянні з імперською владою.

Україна, як один з регіонів Російської імперії, у 1812 р. потрапила в орбіту російсько-французької війни. Десятки тисяч українців воювали з наполеонівською армією у складі ополчення, сподіваючись, що цар після перемоги їм належним чином віддячить. Війна породила й інші надії: частина українського дворянства та інтелігенції чекала від Наполеона відновлення незалежності чи автономії України. Але і перших і других після поразки французів спіткало розчарування. Усіх, хто прийшов з війни, повертали до довоєнного стану. Розвиток подій черговий раз підказував українцям, що лише у власній державі можна поліпшити життя, вирішити національне й усі інші питання.

У першій половині - середині XIX ст. колишні запорожці й покозачені селяни масово переселялися на Кубань. Вони перетворили цю область у квітучий край. Але водночас їм довелося гинути й забирати чужі життя у тривалій війні імперії з народами Кавказу.

Перевірте себе

1. Яким чином російсько-турецька війна 1806-1812 рр. вплинула на становище України? На карті на с. 7 простежте територіальні зміни після війни.

2. Який відгук в Україні мала російсько-французька війна 1812 р.?

3. Які плани мав Наполеон щодо України?

4. Якими мотивами керувалися українці, йдучи в ополчення?

5. Які наслідки для України мали події російсько-турецької війни 1828-1829 рр.?

6. Поясніть причини створення Азовського козачого війська.

7. Розкажіть про освоєння Кубані українськими козаками й селянами.

Документи та матеріали

Попереднє розпорядження Олександра І про створення українського козацького війська (5 червня 1812 р.)

Військо це передбачається утворити на Україні з людей, до козачої служби здібних і здавна відомих звичкою і охотою до неї...

Людей можна призначати на козаків, незважаючи ні на роки, ні на зріст, а також маловажні тілесні вади, але єдино тільки із збереженням сил і здібностей до служби цього роду...

Як мине в українських полках потреба, всі вони розпускаються по своїх домівках, але вже назавжди залишаться приналежними війську і за першою потребою повинні з’явитися на службу і скласти знову свої полки, для чого вони повинні мати в постійній справності зброю, одяг і коней, утримуючи все це своїм коштом, але звільняючись зате від усяких інших по державі повинностей. Діти їх, які народжені від [часу] вступу у військо, належатимуть також до нього. А тим з них, яких поміщики не знайшли для себе вигідним прийняти в селища свої, відведуться для оселення землі казенні, - про що буде ухвалена тоді окрема постанова...

Джерело: Український народ у Вітчизняній війні 1812 року: Збірник документів. - К., 1948. - С. 12, 14.

Запитання і завдання

1. Яке значення мало залучення українських полків у російсько-французьку війну 1812 р.?

2. Чи було виконано царські обіцянки щодо українських полків?

Запам’ятайте дати

• 1806—1812 - російсько-турецька війна і приєднання до Росії Бессарабії з трьома повітами, у яких жили українці.

• 1812 - російсько-французька війна.

• 1828—1829 - російсько-турецька війна і перехід задунайських козаків під проводом Й. Гладкого в російське підданство.

• 1832—1866 - роки існування Азовського козачого війська.