Підручник з Історії України. 9 клас. Сорочинська - Нова програма

Розділ VIII. Культура України у середині XIX — на початку XX ст.

У цьому розділі ви дізнаєтеся про:

• особливості розвитку культури України цього періоду;

• розвиток освіти, науки, літератури, театрального, музичного та образотворчого мистецтва, архітектури;

• видатних представників української культури;

• повсякденне життя українців цієї доби.

§§ 30-31. РОЗВИТОК ОСВІТИ Й НАУКИ

За цими параграфами ви зможете:

• охарактеризувати розвиток освіти на українських землях, визначити основні здобутки і проблеми в українізації системи освіти;

• дати оцінку надбанням українських учених;

• вказати на роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка на становлення української національної науки;

• ознайомитися з видатними українськими вченими.

1. Які основні тенденції розвитку культури першої половини XIX ст.? 2. Який існує взаємозв’язок у розвиткові українського руху і української культури?

1. Розвиток освіти в другій половині XIX ст. — на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. на українських землях після тривалого періоду занепаду відбувається доволі стрімкий розвиток початкової освіти.

У Наддніпрянщині зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 1850-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл.

Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 року в Києві на Подолі. Зрозуміло, що до неї пішли навчатися діти робітників. Крім читання й письма, тут викладали основи рідної історії. Наприкінці 1859 року такі школи були створені в Білій Церкві (одна), у Могилеві-Подільському (чотири), у 1860 р. в Одесі функціонувало п’ять недільних шкіл. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, зокрема «Буквар» Т. Шевченка Однак того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано. Проте недільні школи не припинили свого існування.

Сільська земська школа. Лубенщина

Становище стало поліпшуватися після проведення «Великих реформ». У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві.

Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в шкільну освіту. Проте завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці XIX ст. становив близько 20 %, а в містах — 50 %.

Певні зміни в царині освіти не оминули й Західну Україну. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Однак через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали змоги відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчання велося: у Східній Галичині — польською мовою, у Північній Буковині — німецькою, румунською, на Закарпатті — угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах — 10 %.

У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські й духовні училища, семінарії. В одних (класичних гімназіях) перевагу віддавали вивченню грецької мови, латини і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) —сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.

Станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. в Україні було приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій.

Для розмежування реальної та класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища.

Жіноча гімназія в Чернігові

Христина Алчевська (1841-1920)

Чи не найбільший внесок у розвиток жіночої освіти зробила Христина Алчевська. Не маючи змоги у дитинстві отримати повноцінної освіти, вона все своє подальше життя присвятила тому, щоб зробити освіту доступною для широких верств суспільства, а особливо для жінок. У 1862 р. вона заснувала жіночу недільну школу, яка впродовж 8 років діяла нелегально, а з 1870 р. після легалізації, впродовж 60 років була прогресивним педагогічним й організаційно-методичним центром освіти дорослих не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії.

У 1879 р. на власні кошти X. Алчевська збудувала однокласну земську школу в селі Олексіївна Катеринославської губернії (нині — Луганська область).

Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності.

На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти також була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях — окремі гімназійні класи.

Спеціальна середня освіта з розвитком промисловості набула значного поширення. Училища забезпечували кваліфікованими кадрами залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони ж готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту.

Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. З-поміж останніх найвідомішою була колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 р. у Києві.

В останній третині XIX ст. з виникненням і поширенням дитячих садочків виникає І дошкільна педагогіка. Видатну роль у її становленні та розвитку відіграла активна учасниця українського руху Софія Русова (1856-1940). Крім дошкільної освіти, вона багато уваги приділяла розвиткові освіти жінок.

У другій половині XIX ст. продовжується поступ І у розвитку вищої освіти. Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський (1834 р.), Харківський (1805 р.), Одеський (1865 р.), Львівський (1661 р.), Чернівецький (1875 р.) університети.

У Російській імперії після відносної лібералізації в 60- 70-х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав. Після вбивства народниками царя Олександра II у 1884 р. було прийнято новий університетський статут, згідно з яким ліквідовувалась автономія університетів, а виборність ректорів, деканів, професури скасовувалась.

Українська гімназія в Тернополі. Поч XX ст.

Софія Русова

Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові.

Отже, у другій половині XIX ст. в системі освіти на українських землях стались позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

На початку XX ст. відбуваються нові зрушення у системі освіти. Під тиском потреб суспільного розвитку мережа навчальних закладів поступово збільшувалася. У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл від 1897 до 1911 р. збільшилася з 13 570 до 18 719. Середніх шкіл напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252, де навчалося 140 тис. учнів. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Після революції 1905-1907 рр. кількість вихідців із «нижчих станів» у гімназіях дещо збільшилася, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти залишалося неможливим.

На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

У роки революції 1905-1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Однак після поразки революції читання цих курсів влада заборонила.

На західноукраїнських землях стан справ з освітою також був складним. На початку XX ст. третина сіл Галичини не мала початкових, а кожне шосте — будь-яких шкіл. У наявних школах краю українські діти становили близько 20 %. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, з яких лише в чотирьох навчання здійснювалося українською мовою. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де навчання здійснювалося рідною мовою, збільшилася до 3,5 тисячі, з’явилося шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл.

Новоросійський університет в Одесі

Вищу освіту в Західній Україні надавали чотири вищі навчальні заклади — Львівський та Чернівецький університети, Академія ветеринарної медицини та Політехнічний інститут у Львові. Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

Чому царська влада закрила недільні школи?

У яких українських містах були відкриті університети у другій половині XIX ст.?

2. Розвиток науки

В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвитку освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву.

У другій половині XIX ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Університети на українських землях стали важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи.

Упродовж другої половини XIX ст. з’явилася плеяда видатних науковців світового рівня, яких, на жаль, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. Насправді вони були синами українського народу, якого ніколи не цуралися.

Світової слави зажили: вчений-етнограф М. Миклуха-Маклай; М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики; М. Бекетов — учений-хімік, який, працюючи у Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О. Люпанов; ембріолог А. Ковалевський; І. Мечников і М. Гамалія, які були засновниками першої в Російській імперії та другої в світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких небезпечних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М. Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну — ядерну фізику, та багато інших. Одним із видатних українських вчених того періоду був Іван Пулюй (1845-1918), який свої здібності виявив в електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувалися праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду Руїни та Гетьманщини. У 80-90-х рр. XIX ст. почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Баталія, Д. Яворницького, М. Грушевського. Завдяки їхнім дослідженням було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. У царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Житецький. Низку важливих праць із проблем мовознавства створив О. Потебня.

М. Гамалія

М. Миклуха-Маклай

Іван Пулюй (1845-1918)

Іван Пулюй народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але, закінчивши його, не прийняв сану. В 1877 р. дістав академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на всесвітній виставці в Парижі Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його творча індивідуальність особливо яскраво проявилась у галузі електротехніки. Так, він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активної участі запущено низку електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву.

Крім наукової роботи, він розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: узяв активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т. Шевченка, організував культурно-пропагандистське товариство «Січ». Переклав українською мовою Святе Письмо.

На початку XX ст. прогрес в науці став ще більш відчутним. Учені та винахідники України досягли вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків і фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Траве. Значний внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стєклов. Фізик Д. Рожанський став основоположником Харківської школи радіофізики.

Значними були досягнення українських біологів та медиків.

Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми та запропонував ефективні засоби боротьби з нею.

Першу карту геологічної побудови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і гелікоптер (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував над Сирецьким аеродромом у Києві «мертву петлю», що згодом дістала його ім’я.

Д. Яворницький

В. Вернадський (1863-1945)

Вагомих результатів було досягнуто в суспільних науках. М. Грушевський у Петербурзі видав одну з перших узагальнювальних популярних праць із української історії «Нарис історії українського народу». На початку XX ст. вийшли перші книги його фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Продовжувала плідно працювати перша в Україні та Росії жінка-доктор історичних наук О. Єфименко. Вагомий внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Багалій, у Лівобережжя — В. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому загалові ілюстровану «Історію України-Руси» М. Аркаса.

Неабияке значення для розвитку українського мовознавства та формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних філологів. У 1907-1909 рр. вийшла друком «Українська граматика» А. Кримського та чотиритомний «Словник української мови» Б. Грінченка. Значними були досягнення в різних галузях наук Володимира Вернадського. Він прагнув створити цілісне бачення розвитку Землі, життя, людської історії та Космосу. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом для створення ним нових наук — геохімії та біогеохімії. Він був основоположником учення про біосферу та ноосферу.

Назвіть визначних українських учених та галузі знань, у яких вони працювали.

3. Роль Михайла Грушевського у громадсько-політичному житті України (кінець XIX — початок XX ст.)

Михайло Сергійович Грушевський народився у м. Холм, дитинство провів у Ставрополі та Владикавказу навчався в одній із тифліських гімназій. Вищу освіту здобув у Київському університеті Св. Володимира, де його вчителем і наставником був знаний український історик, професор В. Антонович. Під його впливом М. Грушевський сформувався як історик: копітка праця з документами, сприйняття народу як творця історії.

Вже на третьому курсі М. Грушевський розпочав роботу над своєю першою великою роботою «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». У 1891 р. праця з’явилася друком і була удостоєна вченою радою університету золотої медалі.

За рекомендацією В. Антоновича М. Грушевський очолив кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, а згодом став ще й редактором «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка». У 1897 р. він був обраний головою НТШ, яке очолював до 1914 р. Завдяки цим посадам став однією з чільних постатей українського громадсько-політичного життя в Галичині та загалом в Україні.

М. Грушевський (1866-1934)

М. Грушевським була задумана і почала здійснюватись ідея створення багатотомної фундаментальної праці, яка узагальнила б величезну епоху в розвиткові української національної історії. Вже сама ідея подати історію України від найдавніших часів до сучасності мала велике значення.

М. Грушевеький видрукував перед революцією сім томів своєї великої праці «Історія України-Руси». Крім того, він опублікував стислі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури і самосвідомості: «Очерк истории украинского народа» та «Ілюстровану історію України». Відтоді завдяки Грушевському наявність окремої національної історії не можна було заперечувати, як і завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.

В українському національному русі на початку XX ст. не було постаті, яка могла б зрівнятися з М. Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і напрочуд цілеспрямованій організаційній праці.

Чим уславився М. Грушевський?

4. Внесок Наукового товариства ім. Т. Шевченка у становлення національної науки

Якщо у Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація, заснована 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України.

Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване у 1873 р. Товариство було сформовано як прообраз Академії наук — з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями й підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Членами та активними діячами НТШ були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші.

Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук.

НТШ мала незаперечні заслуги у розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства.

До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича в дослідження географії України та ін.

Коли було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка?

ВИСНОВКИ

Незважаючи на відсутність української держави, у другій половині XIX — на початку XX ст. відбувається становлення основ української національної освіти та науки. У цей час у системі освіти на українських землях сталися позитивні зрушення, зумовлені потребами часу. Проте ні Російська імперія, ні Австро-Угорщина не сприяли розвитку освіти українською мовою. В освіті однією з найскладніших проблем залишалася українізація школи. Українська національна наука гуртувалася навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка — науково-культурної громадської організації, заснованої в 1892 р. Вона відігравала роль своєрідної всеукраїнської Академії наук.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Перелічіть особливості розвитку культури у другій половині XIX — на початку XX ст. Які чинники були визначальними у розвитку української культури?

2. Чим був зумовлений розвиток спеціалізованої освіти у другій половині XIX ст.?

3. Як відбувалося становлення української національної науки? Яку роль у цьому процесі відіграло Наукове товариство ім. Т. Шевченка?

4. Обговоріть у групах. Який вплив на розвиток української культури мала політика царського уряду?

5. Яка роль українських учених у розвитку світової науки?

6. Складіть розповідь про одного з українських учених (на вибір).