Підручник з Історії України. 9 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 26. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1907-1914 рр.

За цим параграфом ви зможете:

• характеризувати земельну реформу П. Столипіна та її вплив на українські землі у складі Російської імперії;

• визначати особливості діяльності українських політичних партій у цей період;

• аналізувати український національно-культурний рух у тогочасній Наддніпрянщині;

• характеризувати українське питання в III і IV Державних думах.

1. Які чинники перешкоджали розвитку сільського господарства Наддніпрянської України на початку XX ст.? 2. Назвіть основні здобутки українського національно-культурного руху доби революції 1905-1907 рр. у Наддніпрянщині.

1. Земельна реформа Петра Столипіна та її вплив на розвиток Наддніпрянської України

Революція 1905-1907 рр. завершилася поразкою. Правлячі кола імперії зберегли владу. Однак вони дедалі більше усвідомлювали необхідність змін. Однією з головних причин революції було аграрне питання, розв’язати яке шляхом реформи запропонував голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ Петро Столипін (1862-1911). Реформа була започаткована Указом від 9 листопада 1906 р. і завершилася Законами від 14 червня 1910 та 29 травня 1911 р.

Головними причинами, що обумовлювали необхідність земельної реформи П. Столипіна, були: необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне; потреба зменшення конфронтації в суспільстві й відвернення загрози нового революційного вибуху.

Столипін агітує селян за вихід з общини

Метою реформи було підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення товарності селянських господарств, зміцнення соціальної підтримки самодержавства на селі та розв’язання проблеми аграрного перенаселення.

Земельна реформа П. Столипіна передбачала:

• Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність землі, якою він користувався. Одержуючи надільну землю у власність, селянин міг вимагати виділення землі одним масивом або «відрубом». Він мав право переселитися на неї і створити власний «хутір».

• Надання селянам кредитної допомоги через Селянський земельний банк.

Здійснюючи реформу, П. Столипін зіткнувся із сильним опором як із боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів та більшовиків), які, мріючи про нову революцію, не бажали зменшення соціальної напруги на селі.

Наддніпрянщина стала одним із тих регіонів, де земельна реформа відбувалася найуспішніше. Впродовж 1907-1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в краї було створено 440 тис. хуторів (14 % селянських господарств).

Під час здійснення реформи активно діяв Селянський земельний банк, який у 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Станом на 1911 р. 42,4 % усієї проданої через банк землі припадало на шість губерній Лівобережжя та Півдня України.

Здійснюючи земельну реформу, уряд заохочував переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Казахстану, Північного Кавказу, Середньої Азії й Далекого Сходу. Впродовж 1906-1912 рр. із Наддніпрянщини виїхало щонайменше 1 млн осіб. Це становило близько половини всіх переселенців із європейської частини імперії. Щоправда, із часом майже чверть Із них повернулися додому. Водночас на Південь і Схід, де виникла потреба в робочих руках на промислових підприємствах, переселялися російські селяни, які ставали тут робітниками.

Земельна реформа П. Столипіна не змогла повністю розв’язати всіх суперечностей на селі. Вона не ліквідувала соціальної напруженості на селі, яка ще більше загострилася. Економічні наслідки реформи були більш вагомими: значно збільшилося виробництво товарного зерна, було освоєно нові території на сході країни, завдяки розоренню частини селян з’явилася нова робоча сила для промисловості. Від 1910 до 1913 рр. посівні площі у Наддніпрянщині збільшилися на 900 тис. десятин і досягли 22,9 млн десятин. У 1913 р. було зібрано найбільший валовий збір зернових — 1200 млн пудів. Третину всієї продукції сільського господарства вивозили за кордон. Частка України в загальноімперському експорті зерна перевищила 40 % (250-300 млн пудів щорічно).

Завершити реформу П. Столипін не встиг. 1 вересня 1911 р. його було смертельно поранено в оперному театрі Києва.

Коли розпочалася земельна реформа П. Столипіна? Що вона передбачала?

2. Українські політичні партії в 1907-1914 рр.

Переслідування учасників революції 1905-1907 рр., що розпочалися після її поразки, призвели майже до повного розгрому українських політичних партій. Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП мала близько 3 тис. членів, то вже через кілька місяців її кількість зменшилася в десятки разів. У 1908-1909 рр. єдиною ознакою існування партії була легальна газета «Слово», що виходила в Києві за редакцією В. Садовського, С. Петлюри, М. Порша та Я. Міхури.

Починаючи від 1908 р., лідери партії, що не були заарештовані або емігрували, намагалися відновити діяльність УСДРП, але через розбіжності в поглядах цього зроблено не було. Невдало завершилася також спроба приєднатися до РСДРП через відмінності у ставленні до національного питання.

Після цих невдач більшість провідників УСДРП, радикально змінивши погляди, перейшла на націоналістичні позиції. До них приєдналися й деякі лідери УСДС (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.). Одна частина лідерів української соціал-демократії висловилася за те, що українцям у своїй боротьбі необхідно спиратися на власні сили, а друга— обстоювала необхідність підтримки Австро-Угорщиною. Зрештою, ці суперечки спричинили виникнення двох окремих організацій — Українського інформаційного комітету та Молодоукраїнської партії. Проте остання так і не розпочала роботу. Український інформаційний комітету 1912-1914 рр. здійснював активну діяльність, інформуючи європейську громадськість про українські справи.

У той час як провідники УСДРП, які перебували в еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діячі партії, що залишалися в Російській імперії, продовжували діяльність. Вони організували видання українських суспільно-політичних журналів у Москві — «Украинская жизнь» та Києві — «Дзвін».

М. Порш

«Украинская жизнь», що виходила від 1912 р., була єдиним, хоч і російськомовним журналом, який висвітлював становище українців у Російській імперії, висловлював їхні прагнення та потреби. Статті до нього писали провідні діячі українського руху. Журнал вважався офіційним органом УСДРП. Редагував його С. Петлюра.

Після поразки революції УДРП припинила діяльність. Така доля партії була обумовлена тим, що вона, орієнтуючись на легальні методи роботи, в умовах післяреволюційних переслідувань, за відсутності власної думської фракції, діяти не змогла. У цій ситуації члени ради УДРП Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню Загальноукраїнську безпартійну організацію. На з’їзді УДРП в 1908 р. ідею підтримали та назвали нову організацію Товариством українських поступовців (ТУП). Поступовці виступали за перетворення Російської імперії на федеративну державу, надання Україні автономії, упровадження української мови в школах, створення українознавчих кафедр у Київському та Новоросійському (Одеському) університетах.

У квітні 1912 р. на з’їзді ТУП було затверджено «українську платформу», що містила вимоги:

• запровадження навчання в школах українською мовою;

• викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх та вищих навчальних закладах;

• використання української мови в судочинстві, церкві та громадських організаціях;

• скасування заборон на привезення з-за кордону літератури, виданої українською мовою.

Для популяризації «української платформи» ТУП використовувала журнал «Украинская жизнь» та уклала угоду з російською Партією конституційних демократів (кадетів), які мали представляти її в Думі.

Коли утворилося Товариство українських поступовців (ТУП)? Яка мета його діяльності?

3. Український національно-культурний рух

Політика, здійснювана російською владою у Наддніпрянщині, спричинила погіршення умов розвитку українського національно-культурного руху. В ній набували поширення прояви великодержавного шовінізму.

Великодержавний шовінізм — одна з агресивних форм націоналізму, що проповідує національну винятковість, зверхність однієї нації над усіма іншими, розпалює національну ворожнечу й нетерпимість.

У 1908 р. в Києві розпочав діяльність «Клуб русских националистов». За підтримки російської влади згодом його відділи з’явилися в десятках міст і містечок Наддніпрянщини. Метою своєї діяльності «Клуб» вважав «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні».

Циркуляр міністра освіти 1906 р., який дозволяв шкільним учителям використовувати українську мову для тлумачення окремих незрозумілих учням слів, було скасовано. Закривалися українські друковані видання. У 1907 р. з 18 українських видань у Наддніпрянщині залишилося лише дев’ять.

Усіляко обмежувалася діяльність «Просвіт». Незважаючи на суто культурницьке спрямування роботи (читання лекцій, організація вечорів, заснування бібліотек, поширення українських книжок тощо), вони постійно зазнавали переслідувань із боку влади. їхня робота припинялася перереєстраціями. Так, Сенат Російської імперії підтримав у 1908 р. рішення губернської влади Полтави відмовити в реєстрації місцевої «Просвіти». В урядовому циркулярі від 20 січня 1910 р. підкреслювалося, що об’єднання на основі національних інтересів призводить до посилення національної відокремленості та може викликати небажані для Російської імперії наслідки.

Урядові обмеження поширилися навіть на проведення заходів з нагоди 50-річчя смерті Т. Шевченка в 1911 р. Було заборонено збирати кошти на спорудження пам’ятника поетові та проводити вечори пам’яті. Повні видання «Кобзаря» Т. Шевченка конфіскували та не дозволили відслужити панахиду по великому поетові.

Що таке великодержавний шовінізм?

4. Українське питання у III та IV Державних думах

Запроваджені 3 червня 1907 р. зміни до виборчого закону також викликали значні зміни й у складі Державної думи. У III Державній думі, що працювала 1 листопада 1907 — 9 червня 1912 рр., переважали великі землевласники й консервативно налаштовані депутати. Із 442 депутатів дев’ять українських губерній представляли 95 депутатів. Української думської громади в її складі створено не було. Заходами депутатів-українців О. Лотоцького та В. Піснячевського виник лише невеликий гурток симпатиків України — в основному священиків — колишніх товаришів по семінарії та духовній академії. Однак, коли йшлося про потреби України, вони здебільшого відмовчувалися.

Уперше за історію Державної думи українське питання розглядалося 29 березня 1908 р. Це був законопроект про запровадження української мови в початкових школах, за яким передбачалося з 1908-1909 навчального року в районах етнічного розселення українців ввести її вивчення та забезпечити викладання необхідними посібниками. При цьому вивчення російської мови залишалося обов’язковим. Однак законопроект було розглянуто лише частково, а потім передано до комісії з питань народної освіти, де він і загубився. Останню крапку в цьому питанні поставили в жовтні 1910 р., коли після тривалих обговорень і наступного голосування заборонили використання української мови в початковій школі.

Удруге увагу депутатів до українського питання було звернуто у грудні 1909 р. під час розгляду законопроекту про використання рідної мови в місцевих судах. Українські ультраправі депутати О. Бобринський та В. Шульгін, які вирізнялися вкрай шовіністичними поглядами, навіть організували «виступ від народу», запевняючи, що «вони, українці, самі не хотіли української мови в судочинстві». За результатами голосування українській мові було перекрито доступ і в суди.

О. Бобринський

П. Мілюков

Дещо інакшим було ставлення до українського питання в IV Державній думі (15 листопада 1912 — 6 жовтня 1917 р.). Із 442 депутатів дев’ять іуберній Наддніпрянщини представляли 96 депутатів. Під час передвиборчої кампанії лідери ТУП уклали угоду з кадетами, що вони захищатимуть у Думі права українців. За два роки роботи Думи до початку Першої світової війни українське питання в ній поставало двічі. У червні 1913 р. фракції кадетів і трудовиків звернулися із запитом до уряду про переслідування у Наддніпрянщині українських громадських організацій. На захист українців виступили кадети (П. Мілюков), трудовики (В. Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський).

Удруге українське питання постало 1914 р. з приводу урядових заборон відзначати 100-рІччя від дня народження Т. Шевченка. 26 лютого (за старим стилем), у день народження поета, фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом і соціал-демократів внесли запит, де звинуватили міністра внутрішніх справ у тому, що, заборонивши відзначати ювілей Т. Шевченка, він перевищив свої повноваження.

Які українські питання обговорювала IV Державна дума?

5. Справа Бейліса

Для того щоб відволікти населення від боротьби проти самодержавства, царський уряд намагався поширити антисемітські настрої в Україну. В роки революції російські чорносотенні організації організували єврейські погроми, причому поліція трималася осторонь.

Навесні 1911 р. в одному з київських ярів було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоча поліція виявила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, ніби це зробили євреї для одержання крові з ритуальною метою. За підозрою у скоєнні злочину заарештували працівника цегельні М. Бейліса, батька п’ятьох дітей.

Судовим процесом над ним самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. Справа Бейліса тягнулася майже два роки і завершилася великим судовим процесом у Києві.

На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість України і Росії. Гнівний протест проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Суд присяжних виправдав М. Бейліса.

Свідченням якого явища в Російській імперії була «справа Бейліса»?

Справа Бейліса. Листівка

ВИСНОВКИ

Земельна реформа П. Столипіна мала вирішити аграрну проблему та перешкодити вибуху нової революції. Цієї мети було досягнуто лише частково: деякі соціальні суперечності реформа розв’язала, однак спричинила появу нових. Українські політичні партії в умовах післяреволюційної реакції змушені були згорнути свою діяльність або шукати нові форми роботи. У післяреволюційний період умови для розвитку українського національно-культурного руху були несприятливими: розгорталися переслідування української культури, закривалися українські громадські установи тощо. У III та IV Державних думах обговорення українських питань, хоча й безрезультатні, сприяли приверненню уваги громадськості Російської імперії до проблем українства.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Як земельна реформа П. Столипіна вплинула на розвиток сільського господарства Наддніпрянщини?

2. Схарактеризуйте діяльність українських політичних парті і і: у 1907—1914 рр.

3. Яким було ставлення загальноукраїнських політичних партій до проблем українців?

4. Визначте характерні риси розвитку українського національно-культурного руху у 1907-1914 рр. Які його здобутки?

5. Як відбувався розгляд українських питань у III та IV Державних думах?

6. Чому справа Бейліса спричинила широкий резонанс у тодішньому суспільстві?