Підручник з Історії України. 9 клас. Пометун - Нова програма

§ 37 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ В СЕРЕДИНІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Розвиток літератури в Україні

Якими були особливості розвитку української літератури? Яке значення вона мала в житті суспільства? Що нового ви дізналися порівняно з уроками української літератури?

На хвилі антиукраїнської політики обох імперій розгорнулася творчість багатьох українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

Соціально-психологічні проблеми суспільства відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін.). Глибоким психологізмом сповнена творчість Панаса Мирного (Панас Рудченко), який відтворив панораму життя українського народу в XIX ст. Зокрема, у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та інших творах.

У Північній Буковині та Східній Галичині предвісником українського національного відродження був Юрій Федькович, який у своїх творах («Довбуш» та ін.) змальовував життя буковинців.

Починаючи з 80-х років XIX ст. в українській літературі плідно працював Борис Грінченко — прозаїк, поет, драматург, перекладач.

У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка).

Проаналізувавши документ, ілюстрацію, а також пригадавши все те, що ви знаєте про творчість Лесі Українки, визначте основні напрями її творчості.

Сучасний український філософ Мирослав Попович про творчість Лесі Українки

У своїй творчості Леся Українка залишилась реалісткою з «проривом в небесну блакить». Для неї завжди було головним, про що писати, і писала вона про суспільні болі й сподівання. Поезія її залишається яскравим явищем у загальному потоці української громадської лірики, але як поет Леся Українка — в рамках традиції. Натомість там, де вона могла використати широкий художній простір, Леся Українка ні на кого не схожа. Найглибші духовні зрушення виявлялися в її драмах.

Іван Труш. Портрет Лесі Українки

Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина Івана Франка. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі. Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя» та ін.

На початку ХХ ст. в культурі визначилося дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та перенесення на український ґрунт європейських зразків художнього самовисловлення (модернізм).

Які тенденції дослідники вважають провідними для літератури початку ХХ ст.? У чому вони полягали?

Сучасні українські дослідники Володимир Греченко, Ігор Чорний про українську літературу початку ХХ ст.

Межа століть — це період боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч із реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, темою праці й проголосили аполітичне «чисте» мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб’єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загально окресленим тлом. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Роздивіться фотографію і поясніть, чому всі ці митці зібралися в Полтаві на відкритті пам’ятника І. Котляревському.

На відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Від ліва: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко (фото 1903 р.)

Своєрідною синтезуючою моделлю народництва й модернізму стала «нова школа» української прози (Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Марко Черемшина).

У реалістичному напрямі починав свою творчість один із популярних українських письменників того часу Володимир Винниченко.

З модерністських позицій першим в українській літературі виступив у 1901 р. поет Микола Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї «справжньої запашної поезії».

Такий новий напрям в українській літературі, як футуризм, пов’язаний із творчістю Михайля (Михайла) Семенка, який був одним з його теоретиків та засновників першого літературного об’єднання футуристів (Київ, 1913 р.).

На наведених прикладах поезій поясніть різницю в літературних течіях межі століть.

За Степаном Руданським

Раз у баби перехідний

Москаль ночував,

Устав рано й за спасибі

В баби гуску вкрав.

Доганяє його баба:

«Служба, почекай!»

«А что, бабушка, мнє скажеш?»

«Та гуску віддай».

«Ах ти, Бог мой!.. Ето гуска?..

Екой я дурак!..

Вазьмі, бабка, єй-єй думал,

Что ето гусак!»

З вірша Олександра Олеся

Дві хмароньки пливли кудись

В убранні золотім

І мовчки зупинилися

Над краєм чарівним.

Річки ясні жемчужились,

Шуміли і пливли,

Лани зливались з луками,

Пахтіли і цвіли.

З вірша Бориса Грінченка

Народе мій! Тяжка твоя темнота!

Болить душа дивитись, як ти сам

Не хочеш геть іти з того болота,

Що у йому ти вгруз на глум людям!

Болить душа! Але ж твою провину

Простить тобі, хто зрозумів її:

Бо завели себе у ту багнину

Вони ж таки, проводирі твої!

З вірша Миколи Вороного

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

З вірша Михайля Семенка

Осте сте

бі бо

бу

візники — люди

трамваї — люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceus кару

селі

елі

лілі

пути велетні

диму сталь

палять

З вірша Лесі Українки

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

2. Українська преса та видавництва

Як розвивалася українська преса? Яке значення вона мала в суспільному житті українських земель?

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював потребу в пресі та книгодрукуванні. Але утиски імперської влади гальмували їхній розвиток. Українська книга зазнавала великих, передусім цензурних утисків.

Проте повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжок, художньої літератури опікувалися чимало діячів української культури. У 90-х роках з’явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.).

У Києві протягом 25 років виходив журнал «Кіевская старина» («Київська минувшина»), у якому публікувалися російською й українською мовами художні твори, історичні документи, етнографічні нариси тощо. У Львові у 1881—1882 ppвидавався український журнал «Світ», а в 18941897 ppпід керівництвом І. Франка друкувався журнал «Житє і слово».

У 1876 р. М. Драгоманов у Женеві заснував українську друкарню, де була надрукована збірка революційно-народницьких віршів «Из-за решетки», видавали український журнал «Громада» та збірники з тією ж назвою.

У 1905 р. розвиток преси значно пожвавився. У Києві друкувалися: «Записки Українського наукового товариства» і збірки його секцій, «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Дзвін», «Вісник культури і життя», тижневик «Рідний край», «Наша кооперація» та ін. Масовим тиражем до середини 1914 р. виходила щоденна україномовна газета «Рада». Видавалася періодика і в інших містах: «Сніп» (Харків), «Життя і знання» (Полтава), «Дніпрові хвилі» (Катеринослав), «Канівська неділя» (Канів). У цих газетах (окрім висвітлення головних подій в Україні, Росії та за кордоном) приділялася увага політичному, економічному, культурному життю.

Визначте основні тенденції та проблеми в розвитку української преси.

У Наддніпрянщині перед Першою світовою війною українською мовою видавали 17 часописів. Значна кількість видавництв була добре організована: вони мали постійних співробітників, фахових журналістів, усталену читацьку громаду. Основною проблемою більшості видань була матеріальна скрута. Сприяли їхній роботі здебільшого меценати (Євген Чикаленко, Василь Симиренко та ін.). Розвивалася українська преса і в західноукраїнських землях. Найвідомішими були видання «Буковина», «Діло», «Молода Україна».

3. Український професійний театр. Родина Тобілевичів

Чому український театр був популярним у суспільстві? Які етапи він пройшов у своєму розвитку?

Розквіт українського театрального мистецтва в 1880-х роках зумовлений тим, що саме в театрі був можливим розвиток української мови. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»).

Вони створили колоритні п’єси в жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.

Професійний український театр виник на базі аматорських колективів. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа — Товариство русько-малоросійських артистів. До трупи належало чимало видатних акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, Іван Карпенко-Карий.

У такому складі трупа гастролювала, маючи в репертуарі близько 60 п’єс.

У середині 70-х років XIX ст., завдяки М. Кропивницькому, який працював у Львові за запрошенням, відбулось піднесення театру «Руська бесіда». Саме тоді галицькі глядачі ознайомилися з новими п’єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін.

На початок XX ст. в Україні було близько 20 театральних колективів, а разом з аматорськими — майже 300. Репертуар українського театру значно розширювався. Його основою залишалися п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили п’єси й інших українських та зарубіжних авторів.

Які зміни відбулися в українському театрі на межі століть?

Михайло Грушевський про значення українського театру на межі століть

Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і любов до нього в міської людності.

Значний внесок у розвиток українського професійного реалістичного театру здійснила родина Тобілевичів.

Погляд зблизька

Які факти з діяльності родини Тобілевичів справили на вас найбільше враження?

Іван Тобілевич (літературний і сценічний псевдонім — Іван Карпенко-Карий; 18451907) — драматург, актор, режисер. Грав у трупі М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського. Член Товариства русько-малоросійських артистів, автор комедії «Сто тисяч». Згодом створив власну театральну трупу. Писав драми українською мовою. Найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка стала самобутнім явищем в історії української культури. Утвердив жанр комедії в українській літературі. Його вистави «Сто тисяч», «Хазяїн» стали класикою драматургії.

Як теоретик театрального руху, намагався відійти від побутово-етнографічного театру і працював над тим, аби викликати у глядача враження вищого порядку», які б сприяли очищенню його душі.

Із «Записки до з'їзду сценічних діячів» Івана Тобілевича (1897 р.)

Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів. Легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку.

Іван Тобілевич у ролі Назара у виставі «Назар Стодоля» за драмою Т. Шевченка (фото кінця 60-х років ХІХ ст.)

Іван Франко писав про Івана Карпенка-Карого: «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Микола Тобілевич (псевдонім — Микола Садовський; 1856-1933) — актор та режисер, один з основоположників українського професійного театру.

Розпочав свої виступи у професійному театрі у трупі М. Кропивницького, потім М. Старицького. Згодом організував власну трупу. Проіснувавши 10 років, трупа Садовського об’єдналася з Товариством русько-малоросійських артистів братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками по тому до них приєднався ансамбль М. Кропивницького.

Дослідник Микола Галицький про Миколу Садовського

...Як актор М. Садовський був самобутнім майстром, творчість якого ґрунтувалася на знанні життя народу, його психології, історії, народнопоетичної творчості й побуту.

Марія Тобілевич (сценічний псевдонім — Марія Садовська-Барілотті; 1855—1891) — співачка, драматична артистка. Грала в трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського. За 12 років сценічної діяльності виступила майже в усіх жіночих партіях опер «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Утоплена», а також зіграла головні ролі в багатьох драматичних виставах. За чудовий голос її прозвали «українським соловейком». Увійшла в історію українського театру як одна з перших і найблискучіших виконавиць вокальних партій в операх та оперетах.

Марія Садовська-Барілотті в ролі Наталки Полтавки (фото 80-х років XIX ст.)

Панас Тобілевич (псевдонім — Панас Саксаганський; 1859—1940) — актор, режисер, театральний діяч. Свою творчість розпочав у Миколаївському театрі під керівництвом М. Кропивницького.

Згодом грав у М. Садовського. Очолював Товариство русько-малоросійских артистів, працював у «Товаристві українських акторів». Автор комедій «Лицеміри» та «Шантрапа», спогадів «По шляху життя» та низки статей з майстерності актора. Його ставлення до України найкраще показують його власні слова.

Марія Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська; 1854—1934) — актриса, провідна зірка українського театру. Сценічну діяльність розпочала в Єлисаветграді (нині Кропивницький). Пізніше працювала в українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Коли М. Садовського запросили до Галичини очолити театр «Руська бесіда», через деякий час туди приїхала й Заньковецька. Вона виступала з різними трупами, але до жодної з них не належала.

Марія Тобілевич-Кресан (1883—1957) — письменниця-перекладач, театральний діяч. Донька Івана Карпенка-Карого. Завдяки їй українською мовою зазвучали твори М. Некрасова, О. Бальзака, Е. Скріба, Р. Тагора, В. Шекспіра та інших класиків світової літератури. Організатор і драматург лялькового театру в Києві. Допомагала П. Саксаганському в літературній праці. Однак вважала себе передусім учителем і вихователем, присвятивши педагогічній діяльності майже чверть століття.

4. Музичне мистецтво

У чому проявлялися особливості розвитку української музики?

Багатющим джерелом розвитку музичної культури була народнопісенна творчість. Народні пісні в обробках Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича дедалі частіше використовувалися в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних колективів. Вони сприяли зміцненню в українській музиці початку ХХ ст. засад демократизму й народності.

Провідне місце в українській музичній культурі належало Миколі Лисенку. Він створив велику кількість романсів і пісень на тексти Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та інших поетів, обробив чимало українських народних пісень, але багато творів не виконували за життя композитора. Зокрема, попри звернення громадськості, царські урядовці не дозволили поставити на театральній сцені історико-героїчну оперу М. Лисенка «Тарас Бульба», що згодом стала шедевром оперної класики. Опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Наталка Полтавка» та ін. стали надбанням національної класичної музики й залишаються популярними й сьогодні.

Микола Лисенко (фото початку ХХ ст.)

У чому, на думку авторки спогадів, полягає своєрідність української музики?

Онука композитора Рада Лисенко про українську музику свого діда

Справжню українську музику треба вміти відчути. Не механічно натискати клавіші, чи, як деякі модерністи, стукати кулаком під піаніно у пошуку нового звуку. А відчути — її свободу та шум просторого степу... Цього вчив мій дід. «Пісню» Лисенка треба вміти відчути. Вона — особлива, там сила і свобода...

Але думаю, що головний урок — мати позицію. Лисенко її мав. І щодо погляду на українську мову, на розвиток української музики, культури загалом.

Визначну роль в активізації музичного життя в Україні відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію.

Продовжили справу Миколи Лисенка композитори Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Станіслав Людкевич, Яків Степовий (Якименко) та ін.

На західноукраїнських землях активно працював композитор та музичний діяч Анатоль Вахнянин. Він написав оперу «Купало», створив хорові й сольні вокальні твори, обробляв народні пісні. А. Вахнянин став організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові (1903 р.).

Засновувалися в Україні й музично-драматичні та оперні театри (у Києві, Львові, Одесі), репертуар яких поступово поповнювався творами українських композиторів. Зокрема, у відкритому М. Садовським музично-драматичному театрі в Києві українська публіка почула «Різдвяну ніч», «Енеїду», «Наталку Полтавку» та інші українські опери.

Пісенно-музичну культуру українського народу на початку ХХ ст. примножувала видатна оперна співачка Соломія Крушельницька. Після Львівської консерваторії вона успішно дебютувала в рідному місті як оперна солістка. Згодом, удосконаливши своє мистецтво в Мілані (Італія), вона виступала у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та ін. Її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності світова критика називала С. Крушельницьку найкращою співачкою того часу. У 1904 р. за запрошенням композитора Дж. Пуччині виконала партію мадам Баттерфляй в його опері «Чіо-Чіо-сан» в театрі «Гранде» в Італії. Після її блискучого виконання ця опера отримала всесвітню популярність.

Італійський музичний критик Рінальдо Кортопассі писав: «У перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали лише чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тіта Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їхніх висот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька. Однак порівняно з уславленими колегами як особистість вона виявилась набагато вищою».

Які думки, почуття викликають у вас фотографії, уміщені на наступній сторінці?

Соломія Крушельницька в ролях Чіо-Чіо-сан, Брунгільди й Аїди (фото початку ХХ ст.)

Пам’ятник Соломії Крушельницькій у Тернополі (сучасне фото)

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Які були умови розвитку культури у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.?

2. Які літературні течії та їхні представники того часу вам відомі?

3. Як змінювалася діяльність українських видавництв і преси?

4. Які були основні ознаки розвитку українського театру?

5. Кого з діячів українського музики ви знаєте? Назвіть кілька музичних творів того часу.

6. Як вплинули процеси модернізації на тогочасне культурне життя?

7. Чому, на вашу думку, за умов жорстокого тиску й цензури українська література продовжувала розвиватися?

8. Які були причини й наслідки змін у діяльності українських видавництв і преси на межі століть?

9. Які тенденції можемо прослідкувати в розвитку української музики?

10. Який зв’язок між процесами модернізації та розвитком театрального мистецтва?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Оберіть одну з поданих фотографій і напишіть короткий (не більш як 15 речень) твір про явище, яке вона відображає.

Брати Тобілевичі (фото початку ХХ ст.)

Перший аудіозапис «Ще не вмерла України... був виданий у США на студії «Columbia Records» у 1916 р. Гімн для платівки виконав Михайло Зазуляк