Підручник з Історії України. 9 клас. Пометун - Нова програма

Розділ VІІІ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ в середині ХІХ – на початку ХХ ст.

§ 36 ЗРУШЕННЯ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ В СЕРЕДИНІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Вплив процесів модернізації на суспільне життя українців

Складіть перелік змін у суспільному житті населення під впливом модернізації.

В українських землях модернізаційні процеси розпочалися за часів промислового перевороту, а на початку ХХ ст. набули нових ознак, пов’язаних із формуванням індустріального суспільства.

Спираючись на схему, поясніть і проілюструйте фактами та візуальними матеріалами, дібраними самостійно, модернізаційні зрушення цього періоду в кожній зі сфер життя суспільства.

Важливим проявом модернізаційних процесів у соціальній сфері стала урбанізація, що набувала нового змісту та змінювала роль міста в суспільстві. Темпи зростання деяких українських міст в умовах модернізації були вражаючими.

На схемі ви бачите, що шляхи збільшення міського населення розташовані в певній послідовності. Чому саме в такій? Спираючись на дані порівняльної таблиці, установіть, якою була динаміка зростання різних міст у ХІХ — на початку ХХ ст. Яким процесам це відповідало? Знайдіть усі зазначені міста на карті 7.

Шляхи збільшення міського населення:

міграція робітників із російських індустріальних центрів до нових промислових міст України;

приплив сільського населення, яке концентрувалося в промислових містах;

зростання сезонного руху населення із сіл на роботу до міст;

природне зростання населення

Найбільші міста на території України, 1867 р.

Найбільші міста на території України, 1913 р.

Місто

Населення, тис.

Місто

Населення, тис.

Одеса

121,3

Одеса

554,8

Львів

~83,0

Київ

417,8

Київ

70,6

Харків

252,8

Миколаїв

68,0

Катеринослав

~250,0

Харків

60,0

Львів

~215,0

Бердичів

52,8

Миколаїв

~112,0

Херсон

45,9

Чернівці

~90,0

Житомир

37,6

Житомир

82,1

Чернівці

~33,0

Єлиcаветград

~78,0

Єлиcаветград

32,0

Бердичів

~77,0

Збільшення чисельності населення, а також економічний, соціальний і культурно-освітній розвиток міст обумовлювали масштабне будівництво, насамперед виробничого й комерційного характеру (підприємств, банків, бірж, магазинів та ін.). Будувались й лікарні, притулки, маєтки та багатоповерхові житлові будинки. Зростала кількість закладів освіти, бібліотек, музеїв, клубів.

Важливим наслідком модернізації були зміни в міській інфраструктурі. Актуальним для міст стало будівництво водогонів. Удосконалювався міський транспорт. Як ви вже знаєте, першу трамвайну лінію у Східній Європі було збудовано в Києві (1892 р.). Водночас із трамваями з’явилися й автомобілі, що значно прискорило ритм міського життя.

Характерними рисами нової економічної еліти українського суспільства були висока господарська культура, відкритість до нового (у техніці, науці, духовній сфері), активна громадянська позиція. Особливістю Харитоненків, Яхненків, Терещенків, Симиренків полягала в тому, що вони вийшли з глибин українського народу та зберігали зв’язок з його культурою і традиціями, одночасно приймаючи нові європейські здобутки.

Які риси модернізаційної еліти ілюструє приклад, наведений дослідником?

Сучасний український історик Олександр Сердюк про українських підприємців нового типу

Представником нових підприємців був Іван Гвоздик із Полтавщини.

У дитинстві наймитував. Пізніше займався торгівлею. З часом розбагатів та скупив занедбані маєтки дворян. Добре оплачував працю робітників, наголошуючи, що це вигідно господарю: угіддя будуть краще оброблені, врожай — щедрішим і зібраний вчасно. Дбаючи про майбутнє своїх господарств, набирав у робітники й підлітків, що закінчили земські школи. Діти працювали першу половину дня, а після обіду ставали учнями сільськогосподарської школи, яку утримував Гвоздик. Уроки практичного господарювання проводив сам господар. Від учнів не приховував, що готує їх до зайняття адміністративних посад у своїх господарствах.

Як і в інших країнах, економічна та соціальна модернізація супроводжувалася національним відродженням, розвитком національного руху й зростанням національної свідомості українців.

Як ви розумієте слова Е. Тоффлера: «Коли ми осмислимо індустріальну потребу інтеграції, стане очевидним і смисл поняття національної держави»? У чому він бачить зв’язок між індустріальним суспільством і національним відродженням? Чи можна віднести його слова до України?

Американський соціолог другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Елвін Тоффлер про піднесення національних рухів

Поети прославляли «національний дух», історики відкривали «забутих героїв», композитори створювали національні гімни. Все це сталося тоді, коли виникла потреба індустріалізації. Коли ми осмислимо індустріальну потребу інтеграції, стане очевидним і смисл поняття національної держави. Нації — це не «духовні утворення», або «ментальні спільноти», або «спадщина пам’яток» ...це сплав двох складових: уніфікованої політичної системи та уніфікованої економіки.

2. Потреба українізації системи освіти

Які були особливості розвитку освіти в українських землях на початку ХХ ст.? Які проблеми освіти залишалися нерозв’язаними?

За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (народні училища) проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика, церковний спів. Проте початкова освіта відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Писемними були менш як 24 % населення.

Середню освіту здобували в класичних та реальних гімназіях. Класичні давали гуманітарну підготовку, а програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук.

На початку ХХ ст. потреби модернізації економіки й суспільства зумовили зростання кількості навчальних закладів. Зокрема, у Наддніпрянщині упродовж 1900-1911 рр. кількість початкових шкіл збільшилась на 40 %. Зросла й кількість гімназій, технічних і комерційних училищ. Вищу освіту здобували в університетах й інститутах. Утім рівень розвитку системи освіти залишався незадовільним.

Прокоментуйте дані таблиці «Кількість шкіл у Київському навчальному окрузі на початку ХХ ст.». Які висновки можна зробити?

Регіон

Кількість шкіл

Кількість учнів

% від загальної кількості дітей

Волинь

1442

59 374

14

Київщина

1812

103 641

17

Поділля

2045

95 583

24

Навчання велося російською мовою. Українські школярі сприймали нерідну мову важко, що негативно позначалося на їхній успішності.

У чому, на думку авторів, полягала проблема шкіл в Україні?

Зі статті українського письменника й педагога Бориса Грінченка

Трагедія раз у раз ставала переді мною, як я підходив із книгою до нашого сільського народу. Він же не вміє читати. Двічі не вміє. Раз через те, що йому нічого не говорять літери. Вдруге — через те, що до недавнього часу книга його рідною мовою була заборонена, і навіть тому, хто вмів розбирати літери, книга зоставалась німою, бо була чужомовна.

І всі ті скарби розуму й таланту, всі ті священні для нас імена великих розумів і майстрів — усе це було нічим для темного вкраїнського народу — навіть ім’я його великого поета і мученика за щастя народне.

Зі статті українського вчителя і письменника Степана Васильченка (1911 р.)

Школа з нерідною мовою, чужими по духу вчителями тільки за великим непорозумінням може називатися народною. Цілком зрозуміло, чому наші люди дивляться на свою школу в основному як на стежку до посад, або, як то кажуть, до «легкого хліба», а не як на установу, що має обслуговувати їх щонайперші духовні потреби.

Зовнішній вигляд гімназиста (фото початку XX ст.)

Тож нагальною потребою населення України стала власна національна школа з професійними вчителями. Величезних зусиль для створення такої школи доклала громадська діячка Софія Русова.

Погляд зблизька

Які факти життєпису Софії Русової справили на вас найбільше враження?

Софія Русова (1856-1940) — громадська діячка, педагог прозаїк, одна з піонерок українського жіночого руху.

Народилася у французько-шведській родині. У 1871 р. разом зі старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок, брала участь у діяльності «Старої громади», «Просвіт» у Чернігові, Ніжині та інших містах. Під час Революції 1905 р. працювала в комісії з визнання української мови, виступала за створення шкіл із рідною мовою навчання. Була редактором першого україномовного педагогічного часопису «Світло», на шпальтах якого надрукувала понад 100 своїх праць, де виклала основи української національної системи освіти. Серед них: «Нова школа», «Дитячий садок на національному ґрунті» та ін. У роки визвольних змагань очолювала Всеукраїнську учительську спілку, опікувалася проблемами шкільництва. Після поразки Української революції емігрувала до Чехо-Словаччини, де продовжувала педагогічну діяльність.

Із педагогічної скарбниці Софії Русової

Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо.

...Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні.

Прогресивна громадськість намагалася покращити ситуацію в народній освіті шляхом відкриття земських, приватних та недільних шкіл. Одна з таких шкіл, де вчителював Борис Грінченко, була збудована коштом громадської діячки, педагога Христини Алчевської в селі Олексіївка Катеринославської губернії.

Погляд зблизька

Які факти життєпису Христини Алчевської справили на вас найбільше враження?

Христина Алчевська (1841-1920) — український педагог. Освіту здобула самотужки. Склала іспит на право викладати і стала вчителькою. Була активним членом товариства «Громада» в Харкові. Організувала й утримувала приватну недільну жіночу школу. Викладала разом з іншими учителями-подвижниками на безоплатній основі. У цьому навчальному закладі в різний час здобули освіту майже 17 тис. жінок. Неодноразово виступала в ролі ініціатора та співорганізатора освітянських виставок, представляла здобутки своєї школи на всесвітніх форумах та Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій і двох Паризьких міжнародних педагогічних виставках.

Домагалася відкриття на Харківщині жіночих безплатних шкіл. На її харківській садибі вперше в Україні встановлено пам’ятник Т. Шевченку (1899 р.).

У своїх спогадах вона виклала власне життєве призначення таким чином; «...Якщо існує сердечна теплота, чесність, поезія, задушевність, щирість, то це, беззаперечно, серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє, то тільки покладаючи всі надії на цей відважний, великодушний, самовідданий народ». «Слово народ і його просвіта завжди були для мене тим кумиром, котрому я поклонялась, і моя скромна шкільна справа завжди здавалась мені самою важливою справою в світі».

Освітнє питання менш гостро стояло в західноукраїнських землях. У 1900 р. у Східній Галичині було 4250 класів з польською мовою навчання і 2250 — з українською. Водночас із 6240 сіл регіону в 981 не було шкіл взагалі. Середніх шкіл тут було 49, і лише в чотирьох навчалися українською мовою. У 1913 р. у Східній Галичині діяло вже 3500 українських початкових шкіл, де навчали рідною мовою, а з 86 гімназій у 21 викладали українською.

Гірше ситуація складалася на Буковині. У 1900 р. тут працювало 6 середніх шкіл і жодної з українською мовою навчання. У 1913 р. з 13 гімназій тільки 2 були українські й 2 — з німецькою та українською мовами навчання.

На Закарпатті мовне питання взагалі не вирішувалося. Усі 4 середні навчальні заклади проводили заняття виключно угорською мовою. У західноукраїнських землях діяло 4 вищі навчальні заклади (3 — з польською мовою навчання, 1 — з німецькою).

3. Емансипація жінок

Чому виникає й проявляється феміністський рух на українських землях?

Процеси модернізації вплинули також на долю жінок. Відтепер вони брали активну участь у соціально-економічному та громадсько-політичному житті.

На початку ХХ ст. набирав сили рух емансипації (або фемінізму). Учасниці цього руху виступали за рівні права із чоловіками в політичній, суспільній і професійній галузях.

Емансипація (лат. emancipatio— звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень, зрівняння у правах.

Фемінізм — прагнення до рівності жінок із чоловіками; у вузькому сенсі — жіночий рух.

Емансипація була спричинена зростанням кількості жінок, які працювали поза домашнім господарством — у крамницях, на фабриках на підсобних роботах. Причому їхня заробітна платня становила 1/2, або в кращому разі 2/3 від заробітку чоловіків. Така дискримінація викликала незадоволення серед робітниць, тому вони посилювали свою громадську активність, долучалися до діяльності Спілки рівноправності жінок, Жіночої громади та ін.

Однак у ті часи питання рiвнопpaвноcтi жінок мало більше ворогів, ніж прихильників, а сама пропаганда його вимагала неабиякої мужності та твepдocтi позиції.

Жінки виборювали рівне із чоловіками право на освіту. Наприкінці ХІХ ст. в українських землях грамотних жінок (у віці 9-49 років) було 14 %, а чоловіків 40 %. Але завдяки жіночому руху ситуація змінилася. У 1910 р. 60 % учнівського складу в київських та приміських школах становили дівчата. Жіноцтво активно поповнювало лави студентів.

Жіночий рух утверджувався й на західноукраїнських землях. У 1890 р. у Львові галичанки провели акцію зі збору підписів під петицією до уряду з вимогою права на вищу освіту. Того самого року жінки зібралися на крайове віче, щоб відстояти рівні з чоловіками виборчі права. У 1893 р. у столиці Галичини Перемишлі почав діяти Клуб русинок, що опікувався просвітництвом краю. Активісткою клубу була Ольга Франко (дружина поета Івана Франка). У 1912 р. у Львові засновано Комітет громадянської праці жінок. Феміністки Галичини мали свої альманахи — «Перший вінок», «Наша доля» та журнал «Мета».

4. Видатні вчені

Які досягнення українських учених свідчили про розвиток науки й техніки? Які галузі науки розвивалися найпродуктивніше?

Потреби суспільства, що модернізувалося, значно прискорили розвиток науки й техніки. Найважливішу роль у розвитку науки відігравали університети. Велике значення мали також наукові товариства: дослідників природи, математичні, фізико-математичні, технічні, історичні, історико-філологічні та ін.

Погляд зблизька

Складіть узагальнювальну таблицю за матеріалами рубрики.

Які факти з життя вчених справили на вас найбільше враження?

Іван Пулюй (1845-1918) — доктор філософії й фізики, професор, громадський діяч. Один із першовідкривачів радіоактивного випромінювання. Викладав механічну теорію тепла та кінетичну теорію газів у Віденському університеті, працював професором у Празькому політехнічному інституті, де обирався деканом, ректором. Один із засновників чеської електротехнічної школи, збудував кілька електростанцій у Празі. Володів багатьма мовами. Переклав підручники з геометрії й фізики для українських гімназій, працював над словником української технічної термінології.

Дмитро Яворницький (1855-1940) — історик, археолог, етнограф, фольклорист. Закінчивши історико-філологічний факультет Харківського університету, Яворницький працював над збиранням писемних та матеріальних пам’яток із життя Запорозької Січі. Кожного літа він виїздив у археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною. Створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тис. експонатів, написав численні праці з проблем історії, фольклору, етнографії. Більшість цих праць присвячена історії запорозького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків», «Вольності запорозьких козаків» та ін.

До останніх днів учений дотримувався свого життєвого переконання: «Працюй, працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини...»

Микола Бекетов (1827-1911) — фізик і хімік, працював професором у Харківському університеті. Домігся відкриття в Харківському університеті першого в Росії фізико-хімічного відділення. У 1886 р. видав підручник із фізичної хімії.

За його ініціативи при Харківському університеті було створено наукове товариство з фізико-хімічної секцією, де проводили дослідження й читали наукові доповіді. Вчений стверджував, що «швидкий розвиток науки та її практичних застосувань вимагає того, щоб викладання в університеті та вивчення хімії йшли пліч-о-пліч із самостійними дослідженнями».

Олександра Єфименко (1848-1918) — історик, громадська діячка, одна з основоположниць жіночого руху в Україні. Після закінчення гімназії почала педагогічну діяльність і захопилась історичними дослідженнями. Створила в Харкові школу української історіографії. Написала низку розвідок з історії Слобідської України. Стала першою жінкою в Російській імперії, яка отримала вчений ступінь доктора історії (від Харківського університету) й була обрана на професорську посаду. У своїх працях («Із історії боротьби малоруського народу з поляками», «Нариси історії Правобережної України» та ін.) висвітлювала розвиток українського суспільства.

Софія Русова писала про Олександру Єфименко: «Сама за походженням росіянка, вона вся віддалась проблемам українського народу і своїм талановитим пером показала в російській пресі несправедливе ставлення до його національних прав...» «Молодь скрізь шанувала її, горнулася до неї, бо відчула її велику, чесну душу».

Ілля Мечников (1845-1916) — один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Розробив теорії походження багатоклітинних організмів та теорію імунітету. Працював в Одеському та Петербурзькому університетах. Один з організаторів Одеської бактеріологічної станції (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології). Емігрував до Франції, де очолив лабораторію в Інституті Пастера в Парижі, а згодом став заступником директора інституту. Мав значні здобутки в медичній науці. Відзначений Нобелівською премією за досягнення в імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань).

Олександр Потебня (1835-1891) — доктор філології, професор, громадський діяч, член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Досліджував слов’янські мови, етнографію, фольклор, працював у Харківському університеті. Уперше в європейському слов’янському мовознавстві систематизував характерні ознаки української мови, визначив межі поширення найважливіших українських діалектів. Приділяв велику увагу філософським проблемам мови та заснував так званий психологічний напрям вітчизняного мовознавства, сформулював ідеї взаємозв’язку мовного та національного питань.

Зрозуміти Потебню як людину і вченого-мислителя допомагають рядки з його листа: «Обставини мого життя зумовили те, що в науковій моїй роботі вихідним пунктом моїм, іноді помітним, іноді ж непомітним для інших, була українська мова й українська народна словесність. Якби цей вихідний пункт і пов’язане з ним почуття не були мені дані і якби я виріс поза зв’язком з легендою, то, здається мені, навряд чи я став би займатися наукою».

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Дайте визначення поняття «модернізація» та назвіть основні напрями модернізації суспільного життя.

2. Які зміни відбувались в освіті у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.?

3. Назвіть видатних діячів української науки того часу та їхні здобутки.

4. У чому полягали прояви феміністського руху?

5. Як вплинули процеси модернізації на суспільно-культурне життя українців?

6. Які були основні проблеми у сфері освіти на Наддніпрянщині та західноукраїнських землях? Обґрунтуйте свою думку, спираючись на карту 7.

7. Які були причини й наслідки змін, що відбулися у сфері освіти та науки?

8. Доведіть, що університети виступали основними центрами розвитку науки.

9. Які були причини та наслідки емансипації жінок?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Знайдіть інформацію про Всеросійську фабрично-заводську, сільськогосподарську, торгово-промислову та науково-художню виставку в Києві. Здійсніть уявну екскурсію київською виставкою, припустіть, які експозиції там були. Поміркуйте, які модернізаційні тенденції відбивалися на таких виставках.

Афіша Всеросійської фабрично-заводської, сільськогосподарської, торгово-промислової та науково-художньої виставки в Києві (1913 р.)