Підручник з Історії України. 9 клас. Пометун - Нова програма

§ 33—34 НАЦІОНАЛЬНЕ ПІДНЕСЕННЯ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Радикалізація українського політичного та соціального руху

У чому проявилась радикалізація українського руху на початку століття?

На початку ХХ ст. центром українського національного руху стала Східна Галичина. Саме тут українці, хоч і обмежено, але користувалися демократичними правами: обирали своїх представників до крайового сейму й австрійського парламенту, мали українську пресу, умови для розвитку української мови, освіти, науки.

Водночас зростання української національної свідомості обумовило гостру боротьбу українців проти економічного та політичного домінування поляків. Це протистояння призводило до радикалізації політичного життя в краї.

На початку ХХ ст. національна ідея вийшла за межі вузького інтелігентського середовища. До неї тепер долучилися селяни, які організовувалися в кооперативному русі, і робітники, які перетворювалися на самостійну політичну силу. Тож було створено умови для формування та розвитку масового національного руху з політичним забарвленням.

Соціалістичну течію українського руху представляла Русько-українська радикальна партія (РУРП).

На з’їзді РУРП 1905 р. було схвалено програму, що базувалася на ідеях поєднання соціальної та національно-визвольної боротьби українського народу. Розв’язання національного питання радикали пов’язували з федералізацією Австро-Угорщини й об’єднанням в одну адміністративну одиницю українських частин Галичини й Буковини. Програма також містила вимоги політичних й економічних прав та свобод для робітників і селян.

Утворена 1899 р. Українська національно-демократична партія (УНДП) проголосила своєю стратегічною метою національну незалежність, а однією з найближчих цілей — автономію у складі Австро-Угорщини. Це передбачало розгортання широкої роботи в масах, проведення страйків, організацію руху за загальне виборче право. Поміркована орієнтація та підтримка з боку «Просвіти» зробили УНДП найчисельнішою й найвпливовішою партією Галичини, яка стала коаліцією політичних сил регіону — від соціалістів до уніатської священицької інтелігенції.

Радикалізація політичного життя — перехід політичних сил до дій, спрямованих на корінні зміни наявних соціальних і політичних інститутів суспільства.

Щоб заручитися підтримкою селян, партія організовувала народні віча, на яких обговорювалися актуальні соціально-політичні та економічні питання українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття.

Народні віча — громадські збори, що проводилися на західноукраїнських землях із ухваленням резолюцій, які відправлялися органам влади і бралися до уваги політичними партіями.

Схарактеризуйте такий прояв українського руху, як народне віче. У чому його особливості?

Сучасний український дослідник Мар’ян Мудрий про народні віча в Галичині

Народне віче — одна з форм суспільно-політичного життя в Галичині у 80-х pоках ХІХ—30-х pоках ХХ ст. Скликання політичними силами народних віче в Галичині було пов’язане з набуттям українським рухом масового характеру. Перше віче галицьких українців відбулося у Львові 30 (18) листопада 1880 р. за ініціативи лідера народовського руху Володимира Барвінського. За широтою охоплення учасників та проблематикою віча поділялися на «всенародні», місцеві (повітові), передвиборні, партійні та ін. Завершувалися ухваленням резолюцій, які доводилися до відома австрійської та польської адміністрації, лягали в основу партійних програм.

З виступу Івана Франка (1893 р.)

Радикальна партія є партією селян, і висуває клич — «не селянин для інтелігенції, а інтелігенція для селян». Віча, які тепер масово проводяться, є свого роду селянською гімназією. Там (на вічах) шліфується думка, на вічах складає народ свою програму, вирішує важливіші питання. Вічеві рішення є справді виразом волі і потреб всього народу. При помочі віч розвивається народна свідомість і це єдиний спосіб його організування.

Більшість місцевого населення не сприйняли марксизму, який намагалися пропагувати в краї засновники Української соціал-демократичної партії (УСДП) М. Ганкевич та С. Вітик, тож ця політична сила залишалась нечисленною. У практичній діяльності УСДП підтримувала виступи робітників і селян, співпрацюючи з іншими партіями в боротьбі за права українців.

Посилення суспільно-політичного впливу народовців приводило до послаблення русофільських позицій у Галичині. Тому нове покоління русофілів, проголосивши курс на ототожнення з Росією, заснувало Російську (Руську) національну партію, яка отримувала дотації від царського уряду.

Активізація політичного руху супроводжувалася масовими виступами населення. У Галичині з року в рік помітно посилювалася робітнича страйкова боротьба. Тільки впродовж 1900-1904 ppтут відбулося 143 страйки, до яких долучилося понад 32 тис. осіб. Частина з них завершилася перемогою страйкарів. Найгучнішими подіями цього часу були страйк львівських будівельників 1902 р. та страйк дрогобицько-бориславських нафтовиків 1904 р.

Поруч із робітниками на боротьбу піднялися й селяни.

Селянський страйк — організована масова відмова селян працювати на поміщика.

Зокрема, у страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся влітку 1902 р. в Східній Галичині, взяли участь близько 200 тис. осіб. Українські політичні партії не лише підтримали селян, а й брали участь у цьому русі. Страйкарі відмовлялися працювати на поміщиків, вимагали підвищення платні за свою працю. Влада розправлялась із рухом за допомогою військової сили.

2. Реформа виборчої системи

За яких умов відбувалася виборча реформа та в чому вона полягала?

Одним із завдань національного руху на початку ХХ ст. стала боротьба за виборчу реформу. Українці вважали, що представництва у віденському парламенті й галицькому сеймі дадуть змогу відстоювати їхні права. Проте унаслідок виборчого закону в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення. Задля переважання представників заможних верств польського населення в парламенті та сеймі, польські політики вдавалися до правопорушень на виборах. Отже, кількість українських депутатів, попри зміцнення українського руху, була малою.

Кампанія за виборчу реформу розпочалася ще в 90-ті роки ХІХ ст. Особливо посилився цей рух у 1905-1906 pp., коли у Львові, Перемишлі, Чернівцях, Бориславі та інших містах відбулися багатотисячні віча, на яких ухвалювалися рішення про запровадження справедливої системи виборів.

Тиск на владу привів до того, що, всупереч спротиву польської верхівки, у Відні й Галичині 1907 р. було запроваджене загальне виборче право. Хоча ці зміни ще не забезпечували українцям рівноправності, однак українське представництво отримувало шанс перетворитися в помітну парламентську силу. Кількість українських депутатів у віденському парламенті істотно зросла: якщо в 1879 р. українці мали трьох представників, то в 1907 р. їх було вже 27 від Галичини та 5 — від Буковини. Українці домагалися поступок в економічній і культурній сферах та постійно висували вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини. Розгорнулася боротьба за галицький сейм, де домінували польські партії.

Які події описано в статті? Про що свідчать ці факти?

Зі статті сучасної української журналістки Ірини Пустиннікової «Чужерідний вибір»

У 1907 р. 27 річного селянина Марка Каганця, активіста Української радикальної партії з містечка Коропець на Тернопільщині, громада висунула кандидатом до сейму. Ця новина так переполохала його сусіда графа Бадені, господаря села і маршалка галицького сейму, що той запропонував Каганцю 15 моргів [близько 8 га] поля і лісу як відступні. Каганець відповів, що за землю не продається. Незабаром листи з проханнями залишити думки про вибори прийшли до нього і від намісника Галичини Анджея Потоцького. Але ідейну людину не зупинили і вони.

Тоді в хід пішли фальсифікації: з виборчих списків виключили 70 коропчан, зате там виявилося 14 покійних, п’ятеро емігрантів до Боснії і кілька злісних неплатників податків. Обурені селяни створили рекламаційну комісію, яку очолив сам Каганець.

6 лютого 1908 р. Каганець вирушив у канцелярію, щоб вирішити питання. Але за 50 м від рідного дому, його закололи багнетами три жандарми на очах у сестри і вагітної дружини...

Та на цьому історія не закінчилася. Смерть земляка обурила 20-річного студента Мирослава Січинського, сина посла галицького сейму. 12 квітня 1908 р. з криком «За вибори! За Каганця!» він вистрілив впритул у Потоцького в його ж кабінеті, після чого спокійно дав себе заарештувати.

Мирослав Січинський стріляє в намісника Галичини Анджея Потоцького (малюнок початку ХХ ст.)

Хоча підтасовки й зменшували українське представництво в галицькому сеймі, але воно складалось переважно з українофілів. Якщо в 1908 р. обрано 12 українських патріотів і 8 «москвофілів», то в 1913 р. — 30 представників національного табору й лише одного «москвофіла».

Які зміни відбулись у правовому статусі жінок? Чи були вони достатніми?

Зі статті сучасної української дослідниці Ірини Пустиннікової про участь жінок у виборах

Жінки могли брати участь у голосуванні лише через своїх довірених осіб чоловічої статі — батька, чоловіка або брата. А ось про можливість жінок бути обраними до сейму в Ординації не говорилося нічого. Цим фактом скористалася львівська художниця Марія Дулембянка, виставивши свою кандидатуру на парламентських виборах 1908 р. На жаль, набрані відважною львів’янкою 511 голосів виборча комісія визнала недійсними.

3. Боротьба за створення українського університету

Які події розгорнулись навколо відкриття українського університету? Чому, на вашу думку, боротьба набула такого гострого характеру?

Ще 1894 р. у Львівському університеті було відкрито перші українські кафедри, у тому числі — кафедру історії, якою керував М. Грушевський. Але це не змінило мовний режим в університеті. Як і раніше, тут панували німецька й польська мови. У 1900 р. на трьох факультетах Львівського університету українці обіймали лише шість професорських кафедр.

Тоді почалася боротьба за окремий український університет. Насамперед створення паралельних груп з українською мовою викладання на всіх факультетах. Однак польська адміністрація університету продовжувала ігнорувати права української мови.

У 1907 р. під час акцій протесту 150 студентів-українців силоміць вигнали з університету найреакційніших викладачів на чолі з ректором. Виступи молодих львів’ян підтримали студенти Чернівецького університету, які вимагали у свого керівництва відкриття кафедри історії України й навчання рідною мовою. У відповідь на посилення українського студентського руху польська шовіністична преса розгорнула відкриту антиукраїнську кампанію. Під її впливом польські студенти розправлялися з усіма, хто говорив українською мовою, викидали українців за двері університету.

У 1910 р. під час однієї з численних сутичок між українськими та польськими студентами Львівського університету пролунали постріли, від яких загинув українець Адам Коцко, чимало студентів зазнали поранень. До того ж їх звинуватили у провокуванні безпорядків, 49 з них відраховано з університету.

Однак похорон студента перетворився на справжню масову антиурядову маніфестацію, у якій, крім львів’ян, взяли участь представники кожного галицького міста. Ці події сколихнули прогресивну громадськість світу, яка засудила дії польських шовіністів.

Які події ілюструє фото? Про що воно свідчить?

Похорон студента Адама Коцка у Львові (фото 1910 р.)

4. Діяльність національно-культурних і військово-спортивних організацій західноукраїнської молоді

Сформулюйте два запитання з цієї теми. Якщо вам вдасться відшукати відповіді під час прочитання тексту, занотуйте їх. Які факти (ідеї) вас зацікавили найбільше?

На початку ХХ ст. значну роботу з виховання молоді в національному дусі проводили українські патріотичні організації. У Львові діяло підпільне товариство «Молода Україна». До нього належали студенти вищих навчальних закладів Австро-Угорщини (Львівського університету, Львівської вищої політехнічної школи, Чернівецького університету, Віденського університету та ін.) та учні старших класів гімназій Галичини та Буковини.

Як би ви оцінили цю програму? Чи підтримали б її, адже її авторами були ваші ровесники? Чому?

Зі статті-програми «Молодої України» «Товариші і Товаришки!» (1899 р.)

Символом сих ідеалів, стягом... є для нас одно велике слово: Україна. ...готові ми до всякої посвяти та до найтяжчої боротьби, бо ціль наша висока, бо ідея наша свята і непорочна. Наша національна ідея... се питання політичної независимости нашого народу, соціальної справедливості... Під сей бойовий стяг кличе голосом вічевого дзвона «Молода Україна» всю українську молодіж... за свобідну і независиму Україну.

1900 р. «Молода Україна» видала у Львові перше видання брошури М. Міхновського «Самостійна Україна». У 1902 р. «Молода Україна» взяла участь в організації великого селянського страйку в Галичині, надаючи йому характеру масової боротьби проти національного гніту українського народу.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на теренах Західної України почали виникати й молодіжні організації військово-спортивного руху у формі сокільсько-січових товариств.

Перше товариство «Сокіл» засновано в селі Купчинці на Тернопільщині в 1891 р., а в 1894 р. за ініціативи інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Діяльність товариства сприяла фізичному вихованню населення краю та формуванню в українців почуття національної єдності. «Соколи» приділяли увагу гімнастиці та протипожежній безпеці. Проте в сільській місцевості, де сокільський рух активно поширився, до цих видів діяльності додали фехтування, туризм і велоспорт. Окрім фізичного виховання, «Соколи» переймалися культурно-освітньою роботою: створенням хорів, драматичних гуртків, духових оркестрів, бібліотек.

Великі заслуги в розбудові «Сокола» мав Іван Боберський, який очолював товариство в 1910-1914-х рр. За цей час воно поширило діяльність на всю Галичину.

Погляд зблизька

Визначте в історичній характеристиці Івана Боберського кілька фактів, які, на вашу думку, найбільш важливі для цієї людини.

Іван Боберський (1873-1947) — український педагог, теоретик і практик української національної фізичної культури, організатор сокільсько-січового руху. Здобував освіту в університетах Львова, Відня, Граца, де вивчав європейські методики фізичного виховання. Подорожував країнами Західної Європи: Францією, Швецією, Чехією, Німеччиною, де ознайомився з роботою осередків фізкультури та вивчив нові форми й методи фізичного виховання.

Викладав у львівській гімназії німецьку мову й фізичну культуру, брав участь у роботі товариства «Сокіл», заснованому В. Нагірним. У 1910-1914 рр. був головою «Сокола-Батька». Здійснив значний внесок у розвиток нових на початку XX ст. в Галичині видів спорту: футболу, баскетболу, волейболу, тенісу, хокею. Створював спортивні гуртки, клуби, писав і видавав посібники. Ініціював у гімназіях краю введення фізичної культури як обов’язкового навчального предмета.

Під час Першої світової війни — член Бойової управи Українських Січових Стрільців. Після поразки визвольних змагань в Україні емігрував і жив до кінця своїх днів в еміграції.

Пам’ятна дошка товариству «Сокіл-Батько» (1934 р., відновлена 1997 р.)

Першу «Січ» створив Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Завданням її було фізичне виховання молоді й відновлення серед неї «лицарського духу Запорозької Січі». Ця ідея набула популярності на початку ХХ ст. У «Січах» налічувалося кілька десятків тисяч молодих українців. Усі організації об’єднувалися в Український січовий союз. «Січі» вже самою назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями та символікою — зв’язували з українською минувшиною, мостили шлях відродження українського війська. Об’єднуючи здебільшого молодь, українські «Соколи» й «Січі» захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправи й муштра на зразок військової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов’язку — сприяли зародженню військового руху.

Погляд зблизька

Висловте власне ставлення до діяльності Кирила Трильовського.

Кирило Трильовський (1864-1941) громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині. Був співзасновником і членом Русько-української радикальної партії, заснував перше гімнастично-пожежне товариство «Січ». Обирався депутатом австрійського парламенту, галицького сейму. Голова Головного січового комітету, а згодом його генеральний отаман. У 1911 р. виступив захисником у справі студентів, які вимагали відкриття українського університету у Львові. З початком Першої світової війни очолив Бойову управу Українських січових стрільців. У роки визвольної боротьби — член уряду ЗУНР. Після її поразки емігрував до Відня, потім повернувся й оселився на Коломийщині, де працював адвокатом. Опублікував низку поезій, статей, січових пісень, нарисів.

Прокоментуйте подані фотографії початку XX ст. Що змінилось у суспільному русі Галичини початку XX ст. порівняно з другою половиною ХІХ ст.?

Січове свято у Станіславі

Учасники спортивних змагань у Галичині

Попри утиски та перешкоди влади, у 1914 р. в західноукраїнських землях існувало 967 організацій «Сокола», що нараховували майже 59 тис. осіб та 1056 «Січей» із 66 тис. осіб. Це була організована сила, яка, відродивши пам’ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвитку військових традицій.

Саме в середовищі молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у «Січах» і «Соколах», зародилась думка про створення організацій, завданням яких було військове виховання та навчання молоді як необхідна передумова для створення власного війська. Значний вплив серед них мав військовий гурток «Пласт», що виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко. На відміну від інших товариств «Пласт» орієнтувався на фізичний розвиток дітей дошкільного й шкільного віку в позаурочний час.

Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластові гуртки, що об’єднували близько 1700 осіб, які займалися військовим вишколом. Пластові організації функціонували незалежно одна від одної, були різні за напрямом роботи та віковим цензом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройних сил як засобу боротьби за державну самостійність.

На початку 1913 р. в передчутті війни К. Трильовському вдалося подолати опір влади і затвердити статут суто військового товариства «Січові Стрільці». Такі товариства з’явилися спочатку у Львові, а згодом у — Косові та інших містах краю. Загалом напередодні Першої світової війни в Галичині діяло 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8 200 членів. Основним досягненням їх стали військове виховання та навчання молоді.

10 вересня 1911 р. у Львові на стадіоні «Сокола-Батька» було проведено Перший сокільський здвиг (з’їзд). А 28 червня 1914 р. відбувся Шевченківський здвиг — грандіозна маніфестація січових і стрілецьких товариств Галичини. У поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли участь понад 12 тис. осіб, які представляли більш ніж 2100 стрілецьких, сокільсько-січових і пластових організацій краю. Багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках.

Поставте до поданих джерел 2-3 відкриті запитання та запропонуйте однокласникам відповісти на них.

Кость Левицький про Шевченківський здвиг 1914 р.

...Була найвизначніша масова маніфестація українська в ряді ювілейних Шевченківських свят. ...В історичній столиці краю — наші сокільські і січові орґанізації відбули перегляд своїх сил, щоби в столітнім ювілею Шевченка зложити від себе поклін безсмертній пам’яті генія України. Величавий похід з прапорами перейшов ціле місто у взірцевім ладі, поставі, а безліч народу вітала його окликами «славно».

Інформаційна листівка (1914 р.)

5. Особливості українського руху в Буковині й на Закарпатті

Чим відрізнявся український рух у Буковині й на Закарпатті?

На початку ХХ ст. в Буковині залишалися нерозв’язаними соціально-економічні й суспільні проблеми, ускладнені національним суперництвом численних етнічних груп краю: українців, поляків, німців, румунів, євреїв.

У 1903-1905 рр. існувало міжнаціональне об’єднання «Вільнодумний союз», до якого увійшли українські депутати буковинського сейму, представники румунських демократів та єврейських політичних кіл. На позачергових виборах 1904 р. до буковинського сейму «вільнодумці» забезпечили собі більшість у сеймі, що дозволило їм прийняти низку законопроектів: про підвищення платні вчителям, реформування виборчого закону до сейму, зміни в управлінні сільських громад і вибори до них, створення буковинського банку та ін.

Боротьба за втілення реформ у життя стала для українських політиків школою парламентаризму. Важлива відмінність Буковини від Наддніпрянської України й частково від Галичини — непоширення радикалізму, адже в умовах демократичних методів боротьби в цьому не було потреби.

На початку ХХ ст. буковинське політичне життя розвивалося «синхронно» з галицьким. Буковинські депутати разом із галицькими належали до Українського клубу у віденському парламенті, а головні політичні партії — національно-демократична, радикальна та соціал-демократична — були майже тотожні за поглядами з галицькими. Ця співпраця привела до перемоги української орієнтації серед буковинської інтелігенції.

Цей успіх закріпив розвиток мережі культурних і господарських організацій, що становили основу й джерело оновлення національного відродження. Місцеві українські школи та громадські організації стали найкращими з усіх, що існували у трьох західноукраїнських регіонах. Активно діяли українські культурно-просвітні товариства. Центральним була «Руська бесіда», що мала 8 філій і понад 120 читалень на місцях. Існували й інші організації: «Руська школа» (українське учительство), «Поміч» (ремісники), «Праця» (робітники), «Жіноча громада» (жінки) тощо.

На Закарпатті рух українців за національно-культурне відродження на початку ХХ ст. сповільнювався не лише примусовою мадяризацією краю, а й географічною та культурною ізольованістю регіону від основного масиву українських земель. Найбільш помітним у краї було розгортання русинофільства як варіанта народовського руху. Закарпатське народовство мало аполітичний характер. Народовці не домагалися надання автономії чи самоврядування краю. Головним завданням вони вважали збереження наявних проявів національного життя й зосереджували діяльність на проблемах мови, літератури, видавничої справи та шкільництва. Друкованим органом, навколо якого гуртувалися закарпатські народовці, став тижневик «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин (1874-1945), який згодом став лідером національно-визвольного руху на Закарпатті.

Пам’ятник Августину Волошину в Ужгороді (скульптор — Михайло Михайлюк)

Значну увагу народовці приділяли історії, етнографії та фольклористиці. Виходили друком читанки, граматики й підручники.

Проте, попри слабку організаційну та соціальну базу, діяльність закарпатських русинофілів усе ж таки створила духовні й суспільні передумови виходу Закарпаття з глибокої кризи.

Національний рух Галичини та Наддніпрянської України, контакти з галицькими й наддніпрянськими діячами науки, освіти та культури також сприяли розгортанню народовської течії в національному русі Закарпаття. Але спроби поширити в регіоні кооперативний рух як засіб формування масової національної свідомості виявилися невдалими.

Отже, на початку ХХ ст. Закарпаття залишалося, за висловом Михайла Драгоманова, «пораненим братом». Справжнє національне відродження розпочалося в краї пізніше.

6. Обрання Андрея Шептицького митрополитом Української греко-католицької церкви

У чому значення діяльності Андрея Шептицького на початку ХХ ст.?

Непересічна роль у національному русі Галичини належала митрополиту греко-католицької церкви Андрею Шептицькому. У січні 1901 р. відбулася його офіційна інтронізація на Галицьку митрополію. Новий митрополит енергійно розбудовував церкву й церковну освіту, піклувався про народну освіту, охорону здоров’я та здоровий спосіб життя, був покровителем української науки й культури, зокрема став фундатором Українського національного музею у Львові, ініціатором багатьох благодійних справ. Митрополит заснував народну лікарню (1903), Земельний банк (1910), виступав як меценат української культури, підтримував діяльність товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

Марка України, присвячена Андрею Шептицькому

Чому автор надає обранню Андрея Шептицького великого значення?

Сучасний український історик церкви Василь Іванишин про обрання Андрея Шептицького

Його поява в лоні Греко-Католицької Церкви була сенсаційною й оживляючою, а жертовність його кроку — безсумнівною (титул графа, становище, кар’єру, маєтки — гнаній «хлопській» Церкві!). Та особливо вражаючим було не стільки те, що з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він став українцем (рід Шептицьких дав чимало церковних діячів високого рангу). Це стало важливим фактором піднесення національної свідомості галичан.

Водночас він боровся за права українців у Австро-Угорщині, зокрема за відкриття українського університету у Львові, українських гімназій тощо. При цьому використовував свій депутатський мандат (член галицького сейму й вищої палати австрійського парламенту, заступник маршалка галицького сейму в 1903-1913 pp.).

Він перший із греко-католицьких митрополитів звернув увагу на схід України. У 1908 р. він таємно подорожував центральною Україною, налагоджував контакти з місцевими українцями, з ученими Києва. Андрей Шептицький організував щорічні з’їзди церковних діячів різних слов’янських народів для обговорення питань, пов’язаних із об’єднанням церков.

Він об’єднував зусилля греко-католицьких священиків і світської інтелігенції в досягненні спільної мети — національного визволення українців.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Які обставини вплинули на активізацію національного руху в Галичині на початку XX ст.? Обґрунтуйте свою думку, спираючись на карту 5.

2. Назвіть головні політичні течії в західноукраїнських землях і провідні гасла, які висували учасники національно-визвольного руху.

3. Розкажіть про боротьбу українців Галичини за загальне виборче право.

4. Яке рішення прийняла щодо українського університету австрійська влада в 1912 р.? Покажіть на карті 7 міста на західноукраїнських землях, де діяли університети.

5. З якою метою утворювалися організації «Сокіл» та «Січ»?

6. Як розвивався національний рух у Буковині та на Закарпатті? 7 8 9

7. У чому полягає суть польсько-українського компромісу 1914 р.?

8. Назвіть спільну мету, навколо якої об’єднувалися учасники національно-визвольного руху на заході та сході України. У чому проявлялася боротьба за її досягнення?

9. Які тенденції в українському русі ілюструє таблиця «Політичний поділ українських депутатів віденського парламенту всіх скликань», що її подано на наступній сторінці?

 

18701876

18771882

18831889

18891895

18951901

19011908

19081913

19131914

Москвофіли

35

17

5

8

6

9

1

Народовці

3

1

5

11

1

6

16

27

Радикали

1

3

1

3

6

Християнсько-суспільний рух — «Руська громада»

13

1

Безпартійні

3

1

5

3

5

6

Соціал-демократи

1

10. У чому проявлялося піднесення національно-патріотичного руху молоді?

11. Якими були основні форми боротьби українських громадсько-політичних діячів Галичини за здобуття нових політичних прав для свого народу?

12. Чому такою важливою для галичан була проблема відкриття українського університету?

13. Які зміни відбувались у національному русі напередодні світової війни?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

На основі уривка з дослідження історика розкрийте зміст вислову «Галичина — український П’ємонт». Поясніть, завдяки чому забезпечувався поступ національного руху на західноукраїнських землях. Чому в Наддніпрянщині такого поступу не спостерігалося?

Сучасний український історик Іван Лисяк-Рудницький про національний рух у Галичині

...Поява сильної та динамічної спільноти в Галичині наклала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини як «українського П’ємонту»: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.

Для українського національного руху в Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно схарактеризував такий розвиток подій як «українське завоювання». Завоювання було насамперед внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давала селянам нове почуття людської гідності... У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині...