Підручник з Історії України. 9 клас. Пометун - Нова програма

§ 28 УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Політизація українського суспільства й визвольного руху

Відберіть факти, що свідчать про політизацію українського суспільства та визвольного руху.

Для початку ХХ ст. характерний процес стрімкої політизації українського суспільства, що зумовлювалося інтенсивним розвитком економіки, зрушеннями в соціальній структурі суспільства, розгортанням національного руху, поширенням соціалістичних ідей та ідей парламентаризму.

Політизація — активізація в суспільстві сил, що висувають політичні вимоги, як-от: зміна форми правління, виборче право, свобода слова, друку, мітингів, зборів.

Економічна криза погіршила життя робітників, загострила аграрне та національне питання. Очолила протестний рух інтелігенція, яку до певної міри підтримали робітники та селяни. 1900-1903 рр. пов’язані з масовими виступами промислових робітників з вимогами встановити 8-годинний робочий день і дотримуватися політичних свобод. Особливо масштабні страйки та демонстрації розгорнулися в липні-серпні 1903 р., охопивши Київ, Миколаїв, Катеринослав та інші міста. У них узяли участь 115 тис. робітників. Учасники акцій протестували під гаслом «Геть самодержавство!» Влада відповіла на виступи робітників репресіями. Тільки в 1903 р. в сутичках із поліцією й військами загинуло понад 100 осіб, чимало демонстрантів були поранені, понад 2 тис. осіб — заарештовані.

На відміну від робітників, виступи селян здебільшого мали стихійний характер. Селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, знищували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися вносити борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов. У 1902 р. наймасовішими були виступи селян у Подільській, Полтавській і Харківській губерніях. Сільська біднота розгромила 40 панських маєтків, спалила 2 заводи, захопила майже 2 тис. десятин поміщицьких земель. У 1903-1904 рр. у селах Наддніпрянщини відбулося близько 1 тис. виступів бідноти.

Що спільного та що відмінного ви бачите між робітничими й селянськими виступами цього періоду?

З вимог страйкуючих робітників м. Одеси (липень 1903 р.)

Наші головні вимоги, загальні для всіх нас, мають бути такі:

1. 8-годинний робочий день.

2. Збільшення заробітної плати.

3. Видача хворим повної плати до одужання.

4. Невтручання поліції у страйк.

Важка наша боротьба з владою капіталу. А особливо важка вона у безправній царській Росії. Багатьох товаришів — борців — уже схопили і заарештували. Військо і козаки, жандарми і поліція напоготові. Проти нас ще не діяли зброєю, але хто знає, що буде далі!

Один із протестних рухів початку ХХ ст. у Єлисаветграді (сучасному Кропивницькому)

З повідомлення газети «Искра» (1902 р.)

У Констянтиноградському повіті Полтавської губернії — бунт, убито управляючого, бунтують декілька сіл. У Харківській губернії також бунтують. Місця, охоплені повстаннями, оточено, і вийти звідти не можна. Причиною повстання є вимога селян про видачу посівного насіння. На перші спроби голодуючих узяти зерно з магазинів силою влада відповіла розправами.

На тлі масових виступів робітників і селян активізувався студентський рух, спрямований на досягнення демократичних свобод і піднесення національної свідомості українського суспільства. У січні 1901 р. за участь в акціях протесту уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. Відповіддю на дії влади став загальноросійський студентський страйк, у якому взяли участь студенти Києва, Харкова, Одеси. До них приєдналися старшокласники гімназій, семінарій, реальних училищ.

В умовах посилення протестних настроїв у суспільстві центрами антимонархічної ліберальної опозиції стали земства. Серед активних діячів земського опозиційного руху були представники інтелігенції та чиновники, зокрема Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Ф. Лизогуб, Б. Мартос та ін.

Політизувався й український рух. Інтелігенція розгорнула масову кампанію зі скасування Валуєвського й Емського указів, спрямувала зусилля на пропаганду ідей українського національно-культурного відродження. Створена наприкінці ХІХ ст. в Києві, за ініціативи В. Антоновича й О. Кониського, Загальна українська безпартійна організація (ЗУБО) на початку ХХ ст. складалася з більш ніж 20 автономних громад. Яскравим прикладом перетворення культурної акції в політичну демонстрацію стали урочистості з нагоди відкриття в Полтаві пам’ятника І. Котляревському. Обурені забороною губернатора проголошувати вітальні промови українською мовою, українські діячі демонстративно залишили зал міського театру, що викликало значний резонанс у суспільстві.

2. Українські й загальноросійські політичні партії

Які політичні партії виникли на території України? Які вимоги вони висували? На які верстви населення спиралися? Які течії можна визначити в тогочасному політичному житті України?

Політична партія (від лат. parties — «частина») — політична організація, що виражає інтереси певної соціальної групи (або груп), об’єднує найбільш активних її представників і прагне до досягнення певних цілей та ідеалів.

Заборона легальної політичної діяльності аж ніяк не зменшувала рівень політизації суспільства. З кінця XIX ст. в Росії починають виникати нелегальні політичні партії — національні та загальноросійські.

Що таке політизація? Чому вона виникає?

Український історик Іван Лисяк-Рудницький про політизацію суспільства

Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що, згідно з нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до «ідеологізації» політики і рівночасно до політичної культури й духовного життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в легальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину теоретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культурних вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянського покликання.

На рубежі ХІХ-ХХ ст., поряд із західноукраїнськими, виникають політичні партії й у підросійській Україні. У 1900 р. радикально налаштована українофільська студентська молодь на зборах студентських громад у Харкові створила Революційну українську партію (РУП). Її засновниками стали члени Харківської студентської громади Д. Антонович, М. Русов, П. Андріївський та ін. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Партія нелегально видавала газети «Гасло», «Праця», «Добра новина», «Селянин», вела агітаційно-пропагандистську роботу в масах, переважно серед інтелігенції та селян.

Програму нової партії доручили скласти Миколі Міхновському. Того самого року програмну брошуру під назвою «Самостійна Україна» було видано в Західній Україні й нелегально переправлено до Наддніпрянщини.

Погляд зблизька

Які факти біографії Миколи Міхновського здаються вам важливими для характеристики його діяльності?

Микола Міхновський (1873-1924) — політичний і громадський діяч, публіцист, адвокат. Народився в селі Турівка Київської губернії. Навчався в Прилуцькій гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Член «Молодої громади», Братства тарасівців. Брав участь у створенні Революційної української партії, Української народної партії. Автор брошури «Самостійна Україна» та низки інших публікацій. Співзасновник часописів «Запоріжжя», «Сніп» та ін. Під час Першої світової війни був призваний до армії. У роки визвольних змагань виступав за проголошення державної самостійності України. Після поразки Української революції загинув за нез’ясованих обставин.

Які завдання постали перед українським політичним рухом? Хто мав його очолити?

З брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна»

Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Доки ми не здобудемо політичних й державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома... Цю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Часи вишиваних сорочок, свити... минули. Українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ. Вона виписує на своєму прапорі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що він бореться за народ...

Однак ця брошура не стала програмою РУП, оскільки самостійницька ідея не знайшла загальної підтримки серед членів партії. У грудні 1902 р. в Києві відбувся І з’їзд РУП і перший розкол РУП: через ідейні протиріччя група М. Міхновського вийшла з партії.

У 1904-1905 рр. РУП знов розкололася. Частина її членів під керівництвом Мар’яна Меленевського утворила Український соціал-демократичний союз — «Спілку», яка згодом влилася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

Інша частина РУП, очолювана Миколою Поршем, Симоном Петлюрою й Володимиром Винниченком, трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Вийшовши з РУП, М. Міхновський зібрав довкола себе групу націонал-революціонерів, представників інтелігенції, студентів, дрібних землевласників (М. і С. Шемети, О. Макаренко, О. Степаненко, М. Шаповал), яка утворила в 1902 р. Українську народну партію (УНП).

На початку століття активізували свою діяльність й представники ліберально-демократичної течії, які в 1904 р. на базі ЗУБО створили Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами стали Сергій Єфремов, Борис Грінченко, Євген Чикаленко.

Наприкінці 1904 р. з УДП вийшла група на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Левицьким, які заснували Українську радикальну партію. Однак її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Окрім українських політичних партій, у Наддніпрянщині діяли й загальноросійські, зокрема РСДРП (меншовиків) і Партія соціалістів-революціонерів (есерів). Певний вплив на населення в Наддніпрянській Україні мали й організації анархістів, і Загальний єврейський робітничий союз (Бунд).

3. Становлення та консолідація української нації

Які були етапи становлення української нації? У чому їх відмінність? Чому цей процес залишився незавершеним?

У другій половині ХІХ ст., після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин, на всій території України значно посилився і прискорився процес становлення та консолідації української нації на етнічній основі.

Консолідація української нації — усвідомлення великою спільністю людей необхідності створення власної національної держави на основі єдності території проживання, формування та поширення єдиної літературної мови, культури, зміцнення економічних зв’язків, що відбуваються під впливом модернізації.

На середину XIX ст. Наддніпрянська Україна становила ту компактну територіальну цілісність, яка стала осередком української нації. Як свій історичний, політичний і культурний центр цю територію розглядало й відокремлене від неї державним кордоном українське населення західноукраїнських земель. Процеси утвердження капіталістичних відносин у господарстві України й налагодження мовного порозуміння між усіма українцями, де б вони не мешкали, посилювали тенденцію до возз’єднання всіх українських земель у соборну, суверенну національну державу.

Які чинники сприяли, а які перешкоджали формуванню української нації у другій половині ХІХ ст.?

Подальша консолідація української нації наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. була пов’язана з особливостями модернізаційних процесів, що охопили всі сфери життя суспільства. Вона супроводжувалася зростанням населення українських земель та змінами в його етнічному складі. За таких умов лідери національного руху почали усвідомлювати, що українську модерну націю мають творити не лише етнічні українці, а й національні меншини, котрі мешкають в Україні.

На тлі яких процесів відбувалося творення модерної політичної української нації? Які тенденції супроводжували таке творення? Як пов’язані, на вашу думку, модерна демократія, індустріалізація, націоналізм, соціалізм і творення модерної нації? Хто є творцем цієї нації?

Із праці сучасного українського історика Ярослава Грицака

Творення модерних націй слід розглядати як частину загальнішого процесу — поступового перетворення аграрного, малограмотного і маломобільного суспільства на індустріальне, освічене і мобільне, з політичними правами та економічною свободою для всіх, а не лише верхівки. Головними історичними процесами, які визначали специфіку новітніх часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації, появу двох нових суспільних сил — націоналізму і соціалізму.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. У чому проявлялась політизація українського суспільства та національного руху? Обґрунтуйте свою думку, спираючись на карту 7 (див. Альбом карт).

2. Які політичні партії утворились у Наддніпрянській Україні? Відобразіть відповідь у таблиці.

Рік

Партія

Основна мета

1900...

   

3. Розкажіть про розгортання політичного руху на українських землях, спираючись на карту 7.

4. Як проявилися самостійницька й автономістська течії в національному русі?

5. Які чинники впливали на становлення та консолідацію української нації?

6. Схарактеризуйте кожну із соціальних верств, що брали участь у протестному русі початку століття. Поміркуйте, які з них залучатимуться до революційних подій наступних років і чому.

7. У чому полягає взаємозв’язок між модернізаційними процесами початку століття й піднесенням протестного руху різних верств населення?

8. Що спільного було в програмах різних політичних партій на початку ХХ ст.?

9. Чому процеси консолідації української нації на початку ХХ ст. залишились незавершеними?

10. Сьогодні часто говорять про те, що сучасне українське суспільство надто політизоване. Чи погоджуєтесь ви з такою точкою зору? Чому? Чи є щось спільне в розвитку українського суспільства на початку ХХ і ХХІ ст.?

11. Якби ви могли обирати, то до якої тогочасної політичної сили приєднались? Чому саме?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Кількома реченнями схарактеризуйте політичні процеси, що відбувались в українських землях на початку ХХ ст.

2. Проаналізуйте матеріал про політичні партії, що існували в Україні на початку століття. Подумайте, за якими критеріями їх можна згрупувати. Визначте 2-3 такі критерії та систематизуйте свої знання про партії.