Підручник з Історії України. 11 клас. Кульчицький

§ 22. Культурне життя

Пригадайте!

1. Які кроки щодо розвитку української освіти були зроблені в період правління М. Хрущова?

2. Чим пояснюється участь української інтелігенції в опозиційному русі?

Основні терміни і поняття

• Загальнообов’язкова середня освіта • політехнічна школа • ретроград • науковий центр.

1. Розвиток народної освіти

У 1966 р. в Україні почалося впровадження загальнообов’язкової середньої освіти.

Положення про обов’язкову середню освіту було внесене до Конституції УРСР в 1978 р.

Разом з тим не всі бажали вчитися в старших класах. Тому неухильно зростала кількість учнів середніх професійно-технічних училищ (ПТУ).

Існувала мережа вечірньої та заочної форм навчання, куди направляли тих, хто не мав середньої освіти у віці до 45 років.

У 1984 р. розпочалася наступна реформа загальноосвітньої і професійної школи. Було запроваджено єдиний тип середньої школи - одинадцятирічка. За бажанням батьків ставало можливим навчання дітей із шести років. Учні ПТУ здобували середню освіту і професію.

Одночасно з впровадженням реформи продовжувався наступ на національну школу. У 1978 р. вийшла постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення викладання російської мови в союзних республіках», якою передбачалося з 1979 р. «увести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя».

Надмірна ідеологізація у викладанні гуманітарних дисциплін певного мірою знецінювала освіту. Але в цілому рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів перевищували показники розвинутих країн Заходу. Плідно працювали новатори-педагоги В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетинін та багато інших.

Герой Соціалістичної Праці, директор Павлиської середньої школи В. Сухомлинський

Активно розвивалася вища освіта. У 1985 р. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 850 тис. студентів. На кожні 10 тис. населення в УРСР припадало 167 студентів і 522 спеціалісти з вищою освітою. Але на якість вищої освіти негативно впливала висока частка студентів точних і вечірніх відділень — 35 %.

2. Розвиток наукових досліджень

У період «застою» Академія наук України переживала часи активного розвитку. Вона перетворилася на науковий центр, який за інтелектуальним потенціалом можна було порівняти з найбільшими академіями світу.

Академічна наука розвивалася раніше переважно в Києві. У 1971-1981 рр. було створено низку регіональних центрів управління наукою: Донецький, Північно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса), Західний (Львів) і Північно-Західний. Створення наукових центрів сприяло якісному зростанню потенціалу науки та її орієнтації на розв’язання регіональних проблем. Протягом 1961-1985 рр. чисельність наукових співробітників зросла в 3,5 раза, а кількість докторів і кандидатів наук збільшилася в 5,5 раза.

Щоб прискорити впровадження перспективних здобутків наукового пошуку у виробництво, почали створювати науково-виробничі комплекси.

На базі Інституту електрозварювання ім. Є. Патона було створено два науково-технічні комплекси.

Інститут став головним в Радянському Союзі осередком науки зі впарювання металів на землі, під подою і в космосі. У жовтні 1969 р. на космічному кораблі «Салют-6» було здійснено неможливе в земних умовах зварювання алюмінію, титану й нержавіючої сталі.

Велику наукову роботу провадили 25 інститутів «аграрного» профілю, які входили до системи Всесоюзної академії сільськогосподарських наук.

Найвагоміші здобутки мав колектив Миронівського інституту селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В. Ремесла. Сорти озимої пшениці, виведені вченим, підняли врожайність цієї культури на 10-15 ц з гектара. Ними засівалися мільйони гектарів земель в багатьох країнах світу.

Український селекціонер академік В. Ремесло

Серед досягнень суспільних наук найпомітнішим стало видання 26-томної «Історії міст і сіл УРСР». Цю фундаментальну працю під керівництвом академіка П. Тронька створювали тисячі авторів.

Зусиллями співробітників АН УРСР, вищих навчальних закладів, музеїв, архівів, наукових бібліотек з’явилися й інші багатотомні видання, зокрема «Історія української літератури», «Історія української мови», «Археологія Української РСР», «Історія Української РСР», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія українського мистецтва». За фактичною основою вони й до цього часу є неперевершеними.

3. Українське письменництво

У 1966 р., виступаючи на з’їзді партії, Л. Брежнєв закликав митців відійти від крайнощів в художній культурі: з одного боку, «лакування дійсності», з іншого - її «очорніння». Нову суспільну атмосферу першими зуміли відчути поети. Разом з молодими, але вже визнаними поетами М. Вінграновським, І. Драчем, В. Коротичем, Л. Костенко, Б. Олійником, Д. Павличком розпочали нелегку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму» І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін.

Слідом за поетами заявили про себе й молоді прозаїки - Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, Вал. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто й переконливо, реалістично, надаючи перевагу малим формам - новелі й оповіданню.

На початку 1968 р. визнаний лідер українських письменників О. Гончар видав невеликий за обсягом, але вагомий за змістом роман «Собор». Практично одночасно роман з’явився в журналі «Вітчизна».

Особа в історії

О. Гончар

Гончар Олесь (1918-1995) народився на Дніпропетровщині. У 1938 р. - студент Харківського університету. У 1941 р. пішов добровольцем на фронт. Від 1959 до 1971 р. очолював Спілку письменників України. Академік НАН України (1978), перший лауреат Шевченківської премії (1962). Після війни здобув світову славу романом-трилогією «Прапороносці». Багато його творів увійшло в скарбницю української літератури. Твори О. Гончара перекладено 67 мовами світу.

У своєму романі О. Гончар розповідав про історичні традиції українського народу, його волелюбність, патріотизм, глибоку повагу до православної релігії, традицій і звичаїв предків. Це був роман-набат!

Цькування О. Гончара почалося в Дніпропетровську. Перший секретар обкому партії упізнав себе в романі й назвав твір ідейно шкідливим. Режисерів, учителів, журналістів, які публічно висловлювали своє позитивне ставлення до «Собору», виключали з партії та звільняли з роботи.

Восени 1970 р. на пленумі Спілки письменників України виступив В. Козаченко, який розгромив роман Р. Андріяшика «Полтва», роман В. Дрозда «Катастрофа», повість В. Маняка «Еврика», збірку повістей І. Чендея «Березневий сніг». Один створював занадто похмуру атмосферу, інший мав сумнівну історичну вартість, третій зображав радянську дійсність у кривому дзеркалі тощо. Багато письменників потрапило до «чорного списку», їх не друкували і не випускали за кордон.

У 1971 р. О. Гончара грубо усунули від керівництва Спілкою письменників. Зі Спілки письменників були виключені О. Бердник, І. Дзюба, М. Лукаш, Б. Чичибабін та ін. Письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон, Л. Костенко «проробляли» за ідеалізацію козацького минулого, буржуазно-об’єктивістський підхід до історії України. Шість років не міг потрапити до читача її роман у віршах «Маруся Чурай».

Нерівну, але безкомпромісну боротьбу з владою вів поет В. Стус. У листі до Президії Верховної Ради СРСР у 1976 р. він писав: «Я боровся за демократизацію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури скваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злісний наклеп». Стус помер у вересні 1985 р. у карцері пермського табору суворого режиму під час голодування.

Доба найвищого тиску на українську інтелігенцію закінчилася наприкінці 1970-х рр. У січні 1979 р. Спілку письменників очолив П. Загребельний. Спеціальною постановою президії Спілки було дозволено друкувати «Марусю Чурай». Ще через рік з’явилася нова поетична збірка Л. Костенко «Неповторність». У 1981 р. з передмовою О. Гончара побачили світ книжка віршів В. Симоненка «Лебеді материнства», двотомники Д. Павличка й Б. Олійника, вибране М. Вінграновського та ін.

4. Досягнення і проблеми українського кіномистецтва

Жорсткий ідеологічний тиск спотворював творчий процес у мистецтві не менше, ніж в літературі. Наймасовішим видом мистецтва залишалося кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували в Україні близько 800 млн глядачів.

Одним з найкращих творів доби «застою» була кінокартина «Тіні забутих предків», поставлена за повістю М. Коцюбинського. Творчий колектив під керівництвом С. Параджанова з молодим кіноактором І. Миколайчуком у головній ролі створив справжній шедевр. Через події в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу фільму в 1965 р. картину вилучили з прокату на два десятки років. За ці роки С. Параджанов устиг створити ще один чудовий фільм «Київські фрески». Згодом за дисидентську діяльність його на півтора десятиріччя відлучили від кіно.

Помітним явищем в 1960-х рр. став фільм режисера В. Денисенка «Сон». У картині відтворено образ молодого Тараса Шевченка, роль якого зіграв І. Миколайчук.

Важка доля чекала на талановиті твори режисера і виконавця головних ролей І. Миколайчука в жанрі поетичного кіно: «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон-ХХ». Першому з них тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив місце в прокаті.

Фільм Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» у прокат не пустили. У ньому знайшли ідейні помилки й «формальні новації». Творча молодь звинувачувалася в захопленні поетичним кінематографом на шкоду реалізму. З точки зору партійних ідеологів було недоречно запозичувати художні прийоми західних режисерів М. Антоніоні або І. Бергмана, які не розкривали духовного світу радянської людини.

Поетичне кіно як напрям, що міг би забезпечити українським митцям гідне місце у світовому кіно, було майже знищене.

Основну частину української кінопродукції створювала Київська кіностудія ім. О. Довженка, яка у 1978 р. відсвяткувала своє 50-річчя. Тут плідно працювали режисери Л. Биков, Л. Осика, К. Муратова, Ю. Іллєнко, М. Мащенко та ін. Щорічно студія випускала до двох десятків стрічок, з яких лише дві-три озвучувалися українською мовою. На Одеській кіностудії всі фільми озвучувалися російською мовою. У кінотеатрах панувала російська мова. За словами режисера М. Мащенка, кіно стало чи не «найбільшим в Україні поширювачем вірусу національного нігілізму».

І. Миколайчук

5. Художнє мистецтво

Організація дозвілля радянських людей була предметом особливої турботи влади. Хоча мистецтво використовувалося у пропагандистських цілях, разом з тим докладалися зусилля для масового поширення кращих зразків загальнолюдської культури.

Музичне товариство України налічувало понад 100 тис. осіб, які об’єднувалися в більш як 2 тис. професійних та самодіяльних колективів. Найбільш відомими за межами України професійними колективами були хор ім. Г. Верьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, Київський камерний хор. У 1970-х рр. виникло багато нових філармонічних колективів, камерні оркестри у Рівному, Херсоні, Чернігові та інших обласних центрах, сотні самодіяльних симфонічних і духових оркестрів, народні хори.

Ідеологічні відділи партійних комітетів ретельно слідкували за репертуаром творчих колективів. Коли етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л. Ященка почав активно сприяти відродженню колядок і купальських пісень, оригінальних і неповторних зразків українського фольклору, керівника ансамблю виключили із Спілки композиторів, а колектив розпустили.

Істотним внеском у скарбницю музичного мистецтва були опери Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії і кантати А. Філіпенка, A. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, П. Майборода, С. Сабадаш, А. Філіленко, І. Шамо та ін.

Розвивалася пісенна творчість. Велику популярність мали пісні П. Майбороди, О. Білаша, В. Івасюка.

У середині 1980-х рр. в Україні налічувалося 90 театрів. Щорічно їх відвідувало близько 20 млн осіб. Театральний репертуар жорстко контролювався: три чверті поставлених п’єс представляли радянську драматургію й оспівували переважно «соціалістичний спосіб життя». Із семи київських театрів статус українського зберігав лише Драматичний театр ім. І. Франка. Найяскравішими серед театральних зірок України були такі майстри, як B. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій та ін. Заслужену любов мали оперні співаки Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ципола.

Майстри пензля працювали переважно в галузі портретного живопису. Це були портрети передовиків виробництва, панорами новобудов, сюжети з історії КПРС. Серед них траплялися справжні шедеври: полотно М. Божія «XX сторіччя», картини на історико-революційні теми О. Лопухова. Вони залишилися у творчому доробку українських художників як документи епохи.

У творах М. Глущенка, М. Дерегуса, В. Шаталіна, Т. Яблонської оспівувалися природа України і буття людей. Полотна цих майстрів відзначалися високим художнім хистом.

ВИСНОВКИ

Системна криза доби «застою» вплинула на розвиток українського культурного життя.

Реформа освіти забезпечила загальнообов’язкове середнє навчання. Залишався високим загальний рівень навчання, хоча ідеологізація певного мірою й знецінювала вищу та середню освіту.

У збереженні національної самосвідомості громадян значну роль відігравали письменники, поети, митці театру й кіно. Засобами літератури й мистецтва вони протистояли русифікації України.

Завдання для закріплення матеріалу

1. Коли почалася реформа загальноосвітньої і професійної школи?

2. Назвіть відомих вам педагогів-новаторів.

Питання для обговорення в групі, класі

1. Напишіть есе «Романтичне кіно в українському кінематографі». Обговоріть його у класі.

2. Підготовте повідомлення про творчість одного з поетів 1960-х - 1980-х рр. Обговоріть його в класі.

Висловіть власне судження

1. Чим було зумовлено прийняття «Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи»?

2. У чому, на вашу думку, ви бачите здобутки і проблеми мистецтва в 1960-х - 1980-х рр.?

Працюємо з документом

Прочитайте тексти щодо виховання в школі. Дайте відповіді на запитання.

«Ідеологізація навчально-виховного процесу призвела до того, що духовна спадщина народу, у першу чергу українського, вивчалася у сфальсифікованому вигляді, з неї було вилучено все, що не відповідало ідеологічним критеріям системи».

Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С, Новітня історія України. - Ч.2. - К., 2000. - С. 271.

«У загальній системі заходів по забезпеченню комплексного підходу до виховання учнів вагоме місце посідає інтернаціональне виховання. Зміцненню благородного почуття патріотизму, інтернаціоналізму та дружбі народів сприяли також екскурсії, пошукова робота тощо».

Історія Української РСР. - Т.8. - К., 1979. - С. 525.

1. Поясніть, чому в радянській школі приділяли велику увагу ідеологізації навчання.

2. Який підхід до виховання учнів в школі поділяєте ви? Поясніть, чому.

3. Чи існує, на вашу думку, ідеологія в школах незалежної України?

Тестові завдання

Хронологія

Позначте, коли планувалося завершення переходу до загальної середньої освіти.

А 1970 р.

Б 1975 р.

В 1978 р.

Г 1980 р.

Терміни, поняття

Позначте термін, який відповідає визначенню: «Метод відображення в мистецтві світу, людини й життя в світлі соціалістичних ідеалів - це...».

А монументальне мистецтво

Б романтичне кіно

В соціалістичний реалізм

Г драматургія

Послідовність

Позначте хронологічну послідовність подій.

А вихід у світ роману О. Гончара «Собор»

Б прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків»

В вручення головного призу Московського міжнародного кінофестивалю фільму «Білий птах з чорною ознакою»

Г вихід у світ книжки віршів В. Симоненка «Лебеді материнства»

Відповідність

Позначте відповідність регіональних центрів управління наукою в АН УРСР їхнім назвам.

А Харків

Б Львів

В Одеса

Г Дніпропетровськ

1. Південний

2. Північно-Східний

3. Придніпровський

4. Західний

Відкрите запитання

Відомо, що роман О. Гончара «Собор» викликав негативну реакцію партійного апарату і схвальні відгуки інтелігенції. Чим можна пояснити таку відмінність в оцінках твору?