Підручник з Історії України. 11 клас. Кульчицький

§ 21. Дисидентський рух

Пригадайте!

1. Коли в Україні почали діяти перші дисиденти?

2. Які завдання ставили перед собою «шістдесятники»?

Основні терміни і поняття

• Тамвидав • самвидав • інтернаціоналізм • дисидент • санація • політична опозиція • дискримінація • великодержавний шовінізм.

1. Розгортання опозиційного руху

Після приходу Л. Брежнєва до влади «шістдесятники» й дисиденти (інакодумці, незгодні з існуючою ідеологією) мали надію на позитивні зміни в суспільстві. У СРСР почало ширитися національне, політичне та релігійне дисидентство.

Специфічними формами політичного дисидентства в Україні були рухи: за повернення кримських татар на історичну Батьківщину, єврейські (еміграційний та культурницький), релігійні (на захист релігійних конфесій і церков), правозахисників.

В Україні дисиденти протестували проти згортання десталінізації та припинення реабілітації людей, які постраждали від сталінських репресій. Щоб придушити опозицію в зародку, П. Шелест дав санкцію на проведення арештів. У серпні й вересні 1965 р. працівники КДБ заарештували в Києві, Львові, Тернополі, Луцьку та Івано-Франківську кілька десятків представників творчої й наукової інтелігенції. Політичних звинувачень їм не пред’являли. Про арешти преса не повідомляла.

4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» мав відбутися прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Замість вступного слова І. Дзюба звернувся до глядачів з повідомленням про таємні арешти, які відбулися в Україні. Його підтримали Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл. У залі виникло заворушення, яке припинили співробітники КДБ. Ця акція була одним з перших громадянських політичних протестів у Радянському Союзі післясталінських часів.

Щоб не загострювати ситуацію і не давати приводу для розмов щодо появи в республіці політичної опозиції, П. Шелест дав команду кваліфікувати виступ молоді як «дрібне хуліганство» й «антигромадський вчинок». Санкції щодо бунтівників були мінімальними: І. Дзюба, В. Чорновіл і В. Стус були звільнені з роботи.

Арешти дисидентів викликали протест відомих у республіці людей. До ЦК Компартії України з листом-запитом про долю заарештованих звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники І. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. Майборода і П. Майборода, кінорежисер С. Параджанов та ін. Такі листи-звернення до керівників України й СРСР у ті роки були однією з форм протесту.

2. «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І. Дзюба надіслав до ЦК Компартії України листа з протестом проти арештів серед інтелігенції. До листа була додана стаття під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», якій судилося відіграти велику роль у формуванні ідейної основи українського національно-визвольного руху доби «застою». Стаття справила велике враження на працівників партійного апарату, які були проти русифікації. П. Шелест розпорядився розмножити й поширити статтю серед свого оточення, оскільки вона додавала йому аргументації в суперечках з вищим керівництвом КПРС щодо національного питання.

Мовою джерела

Прочитайте уривок з праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Дайте відповідь на запитання.

«Постійне підкреслення то провідної ролі російського народу, то його особливої місії в історії сусідніх народів, то його постійної безкорисливої (односторонньої допомоги) і т. д. і т. п. - це все далеке від марксистсько-ленінського розуміння реального історичного процесу, далеке від революційно-класового світогляду. Як відродження в інших формах ненависної марксистам концепції “объединения вокруг русского начала”, це не може не сприяти вихованню в певної, далеко не кращої, частини росіян свідомого чи несвідомого почуття національної вищості, а в інших народів Союзу - комплексу національної неповноцінності...

Чи не достойніше було б виховувати молодь у дусі ленінського розуміння національної гідності та інтернаціоналізму? У дусі... розуміння почування взаємної відповідальності нас, представників різних націй, за долю, за майбутнє, за мову, за культуру - за справжній розквіт всіх націй, історично об’єднаних у Союзі Радянських Соціалістичних Республік».

Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. - Т.VIII. - К., 2001. - С. 205-206.

1. Поясніть, чому автор вважає, що постійне підкреслювання провідної ролі російського народу може призвести до формування у народів інших національностей комплексу національної неповноцінності.

2. Висловте власну точку зору з цього питання.

У своїх доказах І. Дзюба спирався на комуністичну ідеологію, Щоб показати невідповідність політики керівників КПРС ідеям класиків комунізму, він широко використовував положення з праць К. Маркса й В. Леніна. У статті змальовувалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. Автор переконливо критикував ідею «майбутнього злиття націй при комунізмі», міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, тезу про добровільність територіальних «возз’єднань» під час розширення Російської імперії тощо. Дослідження І. Дзюби почало швидко поширюватися в «самвидаві» - машинописних або рукописних копіях безцензурних творів, які передавалися з рук в руки.

«Шістдесятників» поміркованої політичної позиції стаття приваблювала аргументацією і лояльністю автора щодо властей. Радикалів влаштовувала гострота постановки національних проблем, непримиренність щодо великодержавного російського шовінізму. Один з примірників статті потрапив через Прагу на Захід. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені видало працю у вигляді книжки, яку згодом було перевидано кількома європейськими мовами. Так «самвидав» перетворився на «тамвидав». У Радянському Союзі з’явилася досвідчена й ерудована опозиція тоталітарному режиму.

3. Поширення «самвидаву»

У 1966 р. відбулися судові засідання над заарештованими дисидентами. В Івано-Франківську вперше відбулося закрите засідання суду над художником П. Заливахою. У нього вилучили надрукований на машинці текст, який суд кваліфікував як «антирадянський націоналістичний твір невідомого автора». І хоча ним виявився твір Т. Шевченка «Доля», це не вплинуло на вирок суду - п’ять років таборів суворого режиму.

Останнім відбулося закрите судове засідання у Львові над М. Осадчим, М. Зваричевською й братами Горинями. На ньому мав свідчити молодий журналіст В. Чорновіл, якого через незгоду із закритою формою суду було виведено із зали. Пізніше В. Чорновіл написав книжку «Правосуддя чи рецидиви терору?», яка стала одним з перших прикладів «самвидаву» в Україні. Через два роки її видала українська діаспора в Канаді.

Особа в історії

В. Чорновіл

Чорновіл В’ячеслав (1937-1999) народився на Черкащині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, був аспірантом Київського педінституту. У 1960-1965 рр. - редактор передач на Львівській студії телебачення, співробітник молодіжних газет. Автор книжки про «шістдесятників» «Лихо з розуму». Неодноразово засуджений за правозахисну діяльність. У 1987 р. - один з організаторів Гельсінської спілки. Голова Львівської обласної ради народних депутатів (з 1990 р.), співголова Народного руху України (з 1992 р.), народний депутат України (з 1992 р.). Політичний і громадський діяч.

Великий вплив на подальше розгортання дисидентського руху мала збірка документів під назвою «Лихо з розуму (портрети дванадцяти “злочинців”)», упорядкована В. Чорноволом у 1967 р. У ній були зібрані документальні дані про ув’язнених у далеких таборах «буржуазних націоналістів», які стали жертвою негласних судових процесів на початку 1966 р. Книжка переконливо засвідчувала беззаконня дій властей у переслідуванні Інакомислячих.

Рукопис книжки з’явився за кордоном. Уривки з нього друкували газети і журнали США, Канади, Німеччини, зачитували радіостанції «Свобода», «Голос Америки», «Рим», що транслювалися на Радянський Союз. У Парижі рукопис опублікували окремою книжкою, за яку автора було удостоєно міжнародної журналістської премії.

Улітку 1966 р. у «самвидаві» почала поширюватися і здобула популярність стаття історика М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». У ній давалася оцінка входження України в Російську державу за Переяславським актом 1654 р.

Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність суті подій 1654 р., кваліфікуючи їх як приєднання. Саме приєднання й визначило залежне становище України у складі Росії. Хоча автор написав статтю на замовлення «Українського історичного журналу», надрукована вона не була.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер журналу «Український вісник». Його ініціатором і головним редактором був В. Чорновіл (вийшов на волю за амністією у 1969 р.). Журнал друкувався на цигарковому папері й мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавалася інформація про судові та позасудові репресії, становище українських політв’язнів, акції протесту, наводилися факти шовінізму та українофобії.

Редколегія підкреслювала, що журнал є цілком легальним конституційним виданням, хоча друкується й поширюється підпільно.

У 1971 р. було ухвалено постанову ЦК Компартії України «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній твори І. Дзюби, Є. Сверстюка й В. Чорновола називалися як «найнебезпечніші», вимагалося «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдженню політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого “самвидаву”, і проводити з ними відповідну профілактичну роботу». Перекрити канали вивезення «самвидаву» за кордон і ввезення літератури в республіку доручалося Комітету держбезпеки.

Протягом 1970-1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу «Український вісник», з яких чотири потрапили за кордон.

Після його арешту шостий випуск в 1972 р. підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР.

4. Українська Гельсінська група

Широкий наступ на дисидентів розпочався у січні 1972 р. і тривав майже два роки. За гратами опинилися І. Гель, В. Марченко, Л. Плющ, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус та багато інших. У інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках почалася чергова «чистка» від інакодумців. Були складені списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядалися плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв. Заходи 1972-1973 рр. тимчасово підірвали опозиційний рух.

У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, включаючи так звані «гуманітарні статті».

Серед них була і стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, у травні 1976 р. на скликаній академіком А. Сахаровим прес-конференції західних журналістів у Москві фізик Ю. Орлов оголосив про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

Відомі російські дисиденти, які увійшли до цієї групи, зобов’язалися стежити за тим, щоб уряд СРСР дотримувався гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді цього самого року в Києві утворилася Українська Гельсінська група (УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменники М. Руденко (голова) й О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, Л. Кандиба та Л. Лук’яненко, учитель О. Тихий та ін.

Мовою джерела

Прочитайте витяг з Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (листопад 1976 р.).

«...Ми вважаємо неправомірним той факт, що Україна, котра є повноправним членом ООН, не була представлена окремою делегацією на Гельсінкській нараді з питань безпеки та співробітництва в Європі...

Українська група ставить за мету:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини...

4. ...Своїм головним завданням група вважає ознайомлення урядів-учасниць і світової громадськості з фактами порушень... Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою.

в) ...вивчає факти порушення прав людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення».

Національні процеси в Україні / За ред. В. Панібудьласки. - Т.2. - К., 1997. - С. 506.

1. Поясніть, чому члени Гельсінської групи наполягали на представленні України на Гельсінській нараді окремою делегацією.

2. Поміркуйте, з якою метою члени Української Гельсінської групи хотіли ознайомити широкий загал із змістом Декларації прав людини.

Щоб підкреслити свій намір діяти виключно на легальних засадах, члени УГГ підписали декларацію власними іменами і позначили адреси. Однак члени групи зазнали переслідувань. Під час обшуків їм підкидали компрометуючі матеріали, нацьковували хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р. Л. Лук’яненко був заарештований і засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» до 10 років таборів і 5 років заслання. Були заарештовані й інші члені УГГ, останнім з яких був І. Кандиба в 1981 р.

Хоча опозиційний рух не став масовим, власті розуміли, що він становить серйозну небезпеку для радянської держави. Критика дисидентами існуючого ладу пробуджувала громадську думку. На тлі соціально-економічної кризи дедалі виразніше стала проявлятися політична криза.

ВИСНОВКИ

У добу «застою» в суспільстві посилювалася політична криза радянського ладу, про що свідчило пожвавлення діяльності дисидентів і правозахисників. Незважаючи на те, що опозиційний рух складався лише з кількох сотень людей, влада намагалася в будь-який спосіб позбутися опозиції, справедливо вбачаючи в ній загрозу для існуючого режиму.

Центр узяв українську політичну еліту під жорсткий контроль. Було відновлено курс, спрямований на нівелювання національних особливостей республіки.

Завдання для закріплення матеріалу

1. Поясніть значення термінів «дисидент», «самвидав».

2. Назвіть причини розгортання опозиційного руху в Україні в 1960-х рр.

Питання для обговорення в групі, класі

1. Поясніть причину схвального відгуку окремих українських партійних працівників на статтю І. Дзюби.

2. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що акція 4 вересня 1965 р. була одним з перших громадянських політичних протестів у СРСР післясталінських часів? Відповідь аргументуйте.

Висловіть власне судження

1. Чому саме в 1975 р. український опозиційний рух отримав «друге дихання»?

2. Поміркуйте, чому радянські ідеологи перешкоджали виданню «Українського вісника», хоча його редколегія підкреслювала, що він не є антикомуністичним або антирадянським.

Працюємо з документом

Прочитайте тексти, які характеризують судові процеси над дисидентами в 1967-1971 рр. Дайте відповіді на запитання.

«Судебные процессы показали, что следствие проведено качественно при строгом соблюдении требований закона, сами процессы проведены на должном политическом уровне».

Інформація ЦК КПУ Центральному Комітету КПРС про ідеологічну роботу. 23 квітня 1973 р. Національні процеси в Україні / За ред. В. Панібудьласки. - T.2. - К., 1997. - С. 198.

«Не поцікавившись... намірами людини, засудити її за читання якоїсь книжки чи статті - факт нечуваний в юридичній практиці переважної більшості країн світу й цілком несумісний з ратифікованою Радянським Союзом Декларацією прав людини».

Переднє слово В. Чорновола до книги «Лихо з розуму» // Національні процеси в Україні / За ред. В. Панібудьласки. - Т.2. - К.. 1997. - С. 448.

1. Поміркуйте, чому сторони мали протилежні погляди на правосуддя в СРСР.

2. Поясніть правомірність виразу «процеси проведено на належному політичному рівні».

Тестові завдання

Хронологія

Позначте, коли було створено Українську Гельсінську групу.

А 1975 р.

Б 1976 р.

В 1977 р.

Г 1974 р.

Терміни, поняття

Позначте термін, який означає: «Добровільне співробітництво держав у суспільно-політичній, економічній, культурній сферах при дотриманні незалежності й рівноправ’я кожної з них - це ...».

А дисидентський рух

Б інтернаціоналізм

В русифікація

Г українізація

Послідовність

Позначте хронологічну послідовність виходу «самвидаву».

А стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?»

Б книга В. Чорновола «Лихо з розуму»

В праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Г перший номер журналу «Український вісник»

Відповідність

Позначте відповідність історичних осіб їхнім професіям.

А Заливаха П.

Б Чорновіл В.

В Брайчевський М.

Г Руденко М.

1. Журналіст

2. Художник

3. Письменник

4. Історик

Відкрите запитання

Поміркуйте, чому опозиційний рух 1970-1980-х рр. не став масовим в Україні. Дайте розгорнуту відповідь.