Підручник з Історії України (рівень стандарту). 10 клас. Струкевич - Нова програма

§ 28. ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИЗМОМ

• Аналізуючи масштаби втрат і жертв, історики насамперед беруть до уваги кількість загиблих, покалічених, підраховують матеріальні збитки. А які гуманітарні втрати й наслідки, зазвичай, залишаються поза їхньою увагою?

1. Українці у військових формуваннях держав Об'єднаних Націй

Павло Шандрук

Під час Другої світової війни абсолютна більшість українців боролася на стороні Об’єднаних Націй. Ще перед її початком українці Закарпаття стали першими в Європі, хто зі зброєю в руках виступив проти рішень Гітлера, Муссоліні й Хорті анексувати Карпатську Україну. З першого дня Другої світової війни 120 тис. українців з Галичини й Волині в складі Війська Польського стали до бою проти нацизму. Серед офіцерів польської армії було й кілька десятків ветеранів армії УНР та Української галицької армії. Поміж них і Павло Шандрук, генерал-хорунжий армії УНР, підполковник Війська Польського, командир 29-ї польської бригади, яку вмілим командуванням у бою під Томашевом урятував від знищення. Нагороджений найпочеснішим польським воєнним орденом «Virtuti Militari».

У наступні роки війни українці продовжили воювати в складі польських збройних сил під радянським і британським командуванням. Так, у корпусі генерала В. Андерса воювало близько 3 тис. українців. З них 4 українців за героїзм, проявлений у битві під Монте-Кассіно, було нагороджено Золотим хрестом з мечами, а 11 — Бронзовим хрестом з мечами. 11 тис. українців Закарпаття воювали в 1-му Чехословацькому корпусі під командуванням Людвіга Свободи.

Понад 7 млн українців воювали в Червоній армії під час нацистсько-радянської війни 1941-1945 рр. та радянсько-японської війни 1945 р. Кожний другий із них загинув у боях, половина з живих повернулися додому інвалідами. Українцями були майже 300 генералів та адміралів. З 15 фронтів, які діяли в період німецько-радянської війни, більшу половину очолювали маршали та генерали з України, а маршал Р. Малиновський очолив 16-й — Далекосхідний фронт.

Багато воїнів-українців відзначилися в боротьбі з нацистами вікопомним героїзмом. Так, 52 льотчики-українці спрямували свої літаки на ворожі сили, 55 здійснили повітряні тарани. Серед них і Катерина Зеленко — єдина жінка, яка здійснила таран. 25 героїв закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Бойові подвиги українців були відзначені найвищими радянськими нагородами. 2072 стали Героями Радянського Союзу, 32 з них - двічі, а льотчик-винищувач сумчанин Іван Кожедуб — тричі (64 повітряні перемоги — найвищий результат серед радянських асів). Найрезультативнішим танкістом Другої світової війни став кубанський вчитель Дмитро Лавриненко. На його рахунку 52 німецьких танки. Найуспішнішою снайперкою стала Людмила Павличенко, на рахунку якої 309 нацистів.

Іван Кожедуб

Багато хто з українців стали кавалерами й повними кавалерами ордену Слави й ордену Богдана Хмельницького — орденів за найвищу солдатську звитягу. Із 7 млн орденів і медалей, вручених солдатам та офіцерам радянської армії, 2,5 млн отримали мешканці України.

Українець Олексій Берест був одним із тих, хто встановив радянський прапор над рейхстагом у Берліні.

Багато українців-червоноармійців стали кавалерами орденів європейських держав. Серед них капітан розвідник Євген Березняк, нагороджений орденом «Virtuti Militari» за порятунок Кракова. Лейтенант Василь Порик удостоєний звання Національний герой Франції за героїчну участь у французькому русі Опору.

Однак лише вояки УПА воювали з нацистами під українським національним прапором. Серед них Василь Івахів — організатор і перший командир УПА, загинув у бою з фашистами. Нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу.

У боротьбі з нацизмом брали участь і представники української діаспори. У складі збройних сил Британської імперії, насамперед в армії Канади, воювало 45 тис. канадських українців. Серед них і Пітер Дмитрук — канадський військовий льотчик. Збитий у бою над Францією, він приєднався до загонів французького руху Опору. Ціною власного життя врятував цивільних від нацистських репресій. Відзначений Військовим хрестом Франції. Богдан Панчук — учасник висадки в Нормандії — став кавалером ордену Британської імперії.

В армії США воювало 80 тис. етнічних українців. Серед них — старший сержант армії США Ніколас Орешко. Воював у Західній Європі. За особисту хоробрість відзначений вищими нагородами США: медаллю Пошани, Бронзовою зіркою, Пурпуровим серцем. Алекс Дяченко, старшина військово-морських сил США, ціною власного життя намагався врятувати захоплене німецьке судно від знищення. За свій подвиг відзначений Срібною зіркою, його іменем названий один з американських військово-транспортних кораблів. Майкл Стренк став одним із 6 морських піхотинців, які підняли прапор США над Іводзимою.

5 тис. українських добровольців билися з нацистами в лавах французького Іноземного легіону. Ще тисяча воювала в лавах французького руху Опору - у куренях імені І. Богуна й імені Т. Шевченка в батальйоні поручника Круковського.

Український народ зробив значний внесок і в завершення Другої світової війни, узявши участь у розгромі японського мілітаризму на Далекому Сході. 2 вересня 1945 р. Акт капітуляції Японії від імені СРСР підписав уродженець Черкащини генерал Кузьма Дерев’янко — єдиний із радянського генералітету, хто знав англійську та японську мови, як того вимагав дипломатичний протокол.

2. Внесок українського народу в перемогу над нацизмом

Українці зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над нацизмом, ставши однією з націй-переможниць. Разом з участю в кровопролитних воєнних діях, у русі Опору українці працювали на перемогу, застосовуючи свій розум і творчість на підприємствах радянського тилу.

Евакуйоване устаткування через нестачу вільних виробничих площ розміщували в приміщеннях універмагів, кінотеатрів і навіть шкіл. Переважно верстати ставили під відкритим небом, підводили до них струм і розпочинали роботу. Потім навколо такого майданчика починали зводити стіни. Поряд ставили намети, у яких жили робітники.

Надзвичайно поганим було харчування. З осені 1943 р. працівники 1-ї категорії (робітники оборонної промисловості) отримували 700 г хліба на день, 2-ї (працівники інших галузей) — 500, 3-ї (службовці) — 400, діти отримували по 300 г.

Щоб отримати належні продукти, черги до магазину займали вночі, у них потрібно було вистояти по кілька годин. Якщо таланило, разом із хлібом можна було отримати невеличку порцію масла, маргарину, комбіжиру. Однак у магазинах не завжди вистачало й хліба. Продуктові карточки видавали на місяць і при втраті не поновлювалися, що означало голодну смерть.

Працюючи в таких умовах, евакуйовані українці забезпечували фронт необхідною воєнною продукцією. Саме Україна дала можливість Радянському Союзу озброїти армію на початку війни, а після страшних поразок улітку-восени 1941 р. і втрати всієї воєнної техніки й артилерії по-новому озброїти резерви танками, літаками й гарматами, які зупинили ворога під Москвою. Адже саме завдяки Харківському, Донецькому та Придніпровському промисловим районам радянській Росії вдалося створити другу промислову базу на сході СРСР — Урало-Кузнецьку. Саме ця база взяла на себе весь тягар виготовлення озброєнь у другій половині 1941 р. — першій половині 1942 р. Адже з України було перебазовано майже тисячу підприємств, з них 550 великих. їхні виробничі потужності становили половину потужностей усієї маси переміщених на схід виробничих сил. Разом з устаткуванням на схід з України прибуло 3,5 млн спеціалістів різних фахів, необхідних для воєнної економіки.

Це дало можливість реконструювати заводи на сході СРСР, у кілька разів збільшити там виробництво металу й налагодити випуск броньової сталі. Харківський завод ім. Комінтерну після евакуації до Нижнього Тагіла налагодив виробництво танків Т-34, Київський авіаційний завод випускав літаки в Новосибірську. Обладнання з Дніпропетровська й Харкова було встановлене на Пермському авіаційному заводі.

Завдяки праці українців, докладеної до загальних зусиль, заводи СРСР на кожних 100 німецьких танків випускали 140 радянських, а на 100 німецьких літаків — 170 радянських.

Отже, вирішальна роль української економіки в індустріалізації СРСР, у створенні східної військово-промислової бази була найголовнішим внеском українського народу в перемогу над нацизмом.

Проте війна вимагала більшого. Треба зазначити, що в економічному сенсі на перемогу Червоної армії працювали й робітники США, Канади, Великої Британії. Вони поставили в СРСР удвічі більше автомобілів, утричі — пороху, у 15 разів — телефонного дроту, у 2,3 раза — паровозів, аніж виробила за роки війни вся промисловість СРСР, і стільки ж алюмінію, скільки виробила радянська промисловість. Не менш вагомими були поставки продовольства. Вони давали можливість прогодувати 10-мільйонну армію протягом 1688 днів війни.

3. «Українське питання» на Ялтинській та Потсдамській конференціях

Перемоги радянських військ під Сталінградом узимку 1942-1943 рр., а влітку 1943 р. під Курськом, висадка союзних військ у Північній Африці в листопаді 1942 р. та в Південній Італії в липні 1943 р. засвідчили перевагу сил союзників антигітлерівської коаліції в боротьбі з нацизмом.

Радянське керівництво усвідомлювало, що західні держави не визнають законність таємних протоколів до пакту «Молотова-Ріббентропа» чи договору «Про дружбу і кордони» між СРСР і Третім рейхом. Тому Сталіну доводилося знову розігрувати українську карту. Водночас його турбував і внутрішньополітичний аспект українського питання. Як українці сприймуть повернення радянського режиму, як їх задіяти до імперських планів СРСР у Центрально-Східній Європі?

Щоб зіграти на національно-патріотичних почуттях і представити їх як аргумент на переговорах із союзниками, було здійснено ряд проукраїнських патріотично-пропагандистських дій. У радянських газетах і радіопрограмах з’явилося формулювання «національна суверенна Українська держава у формі Української РСР». З’єднання Червоної армії, які вступили на територію України, отримали назви 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів. 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР схвалила зміни до конституції, які передбачали право республік на власні військові формування та встановлення прямих зовнішніх зв’язків з іншими державами. Відповідно до цього, український уряд було доповнено міністерством зовнішніх справ, його очолив відомий радянський драматург О. Корнійчук, і міністерством оборони, яке очолив генерал-лейтенант В. Герасименко. Керувати старими республіканськими наркоматами освіти і культури були призначені не партійні функціонери, а українські поети — безпартійний П. Тичина та М. Бажан.

Тому, коли на Тегеранській (1943), Ялтинській (1945) та Потсдамській (1945) міжнародних конференціях порушували питання кордонів Польщі, а отже, і західних кордонів СРСР та УРСР, у Сталіна був готовий аргумент про етнічну єдність українського народу та висновки комісії лорда Керзона 1920 р. про лінію кордону між Україною та Польщею. Більше того, коли прем’єр польського уряду в еміграції спробував отримати гарантії на кордони довоєнної Польщі, Сталін назвав його «імперіалістом».

У міжнародному торзі за кордони між Україною та Польщею її учасники намагалися узгодити цілий комплекс складних питань: прагнення СРСР зміцнити свої позиції в Центрально-Східній Європі й протистояння цьому західних держав; тиск на президента США виборцями польського походження, марнославство яких потребувало «Великої Польщі» з далекими східними кордонами; готовність Сталіна підтримати комуністичні сили в Польщі й зміцнити їхній авторитет. Зрештою, усе завершилося проведенням кордону, який відступав на 5-8 км, у поодиноких випадках на 17 км і навіть 30 км на схід від «лінії Керзона», яка свого часу надто приблизно врахувала етнічний принцип розмежування етнічних українських і польських територій. Унаслідок цього в складі Польщі залишилося 17 повітів Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина, де проживало майже 800 тис. українців.

Несамостійна українська радянська дипломатія, яка діяла винятково в межах сталінських директив, визнала встановлені без її участі кордони. Оскільки етнічний принцип розмежування був порушений, українське питання залишалося чинним. У післявоєнний час його «остаточно» вирішуватиме комуністичний уряд Польщі, застосувавши злочинні методи.

Українське питання в Ялті та Потсдамі розглядалося й у контексті створення міжнародної організації безпеки та співробітництва у світі — Організації Об’єднаних Націй (ООН). Радянський Союз пропонував, щоб до складу ООН увійшли всі тодішні 16 радянських республік. Однак під час дискусій було домовлено, що разом з СРСР до ООН на правах «первісних членів» увійдуть лише УРСР і БРСР, з огляду на їхній великий внесок у перемогу над нацизмом. Отже, Ялтинська конференція стала важливою подією, що відкрила для УРСР можливість вийти на міжнародну арену й стати співзасновником ООН.

Усвідомивши, що баланс сил складається на його користь, радянське керівництво після вступу на територію Закарпаття, вирішило не випускати край зі своїх рук, як важливий стратегічний плацдарм для здійсненя впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей сталінське керівництво використало антифашистський та національно-визвольний рух мешканців Закарпаття. Більша частина краю була включена в зону поширення влади радянської воєнної адміністрації. Відновлення чехословацької адміністрації всілякими способами гальмувалося.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в м. Мукачевому було скликано з’їзд Народних комітетів. Він схвалив маніфест про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини й возз’єднання краю з УРСР. Було обрано Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України та сформовано уряд. Під дипломатичним тиском СРСР чехословацька адміністрація мусила залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. чехословацька делагація та представники СРСР у Москві уклали договір, який юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачевому. 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР М. Хрущов заявив, що український народ уперше возз’єднався в єдиній Українській державі. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно, без згоди закарпатців, ліквідовував Закарпатську Україну як державне утворення.

Однак за договором з Чехословаччиною було не дотримано етнічного принципу: невелика частина української етнічної території (2,6 тис. км2), що не була до 1939 р. в складі Підкарпатської Русі, залишилася в складі Словаччини.

Основна частина українських етнічних теренів була зібрана в одній державі не заради втілення в життя принципу української соборності, а для сталінського ідеалу російської імперськості.

Історичний факт

Незважаючи на те, що нові територіальні угоди з Польщею та Чехословаччиною безпосередньо стосувалися України, яка за конституцією вважалася суверенною республікою й отримала навіть міністерство закордонних справ, її підписів під документами не було. Територіальні питання залишалися суто імперською справою.

4. Ціна війни

За роки війни Україна втратила 8 млн населення. З них — у боях загинуло 2,5 млн, решта 5,5 млн — це знищені військовополонені й цивільні особи, уключаючи померлих від голоду та відсутності медичної допомоги. У Німеччині та Росії втрати становили, відповідно, 6,5 та майже 6 млн осіб. Отже, в Україні загинуло 19,1 % населення, тобто майже кожен п’ятий. Втрати Україною людей становлять понад 40 % загальносоюзних втрат. Якщо ж ураховувати всі демографічні втрати (разом з убитими до них включають померлих від хвороб і голоду, депортованих, неповернутих з евакуації, емігрантів, ненароджених через різке зниження народжуваності), то Україна втратила за роки війни 14,3 млн осіб. Якщо в 1941 р. в Україні проживало 41,7 млн населення, то в 1945 р. — лише 27,4 млн.

Організований спротив радянській владі в Західній Україні існував до 1954 р., а окремі сутички траплялися до 1960 р. Під час придушення українського національного руху було репресовано (убито, ув’язнено, депортовано) майже 500 тис. осіб. Довоєнна чисельність населення України відновилася тільки через 20 років після завершення війни.

Величезних збитків зазнала українська культура. Окупантами були пограбовані історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Лише зі Львова було вивезено понад 5 тис. рукописів, понад 3 тис. стародруків, 300 інкунабул, майже 40 тис. томів різної літератури. З музеїв України вороги вивезли понад 330 тис. експонатів.

Україна зазнала й величезних матеріальних втрат. Залишилися в руїнах 714 міст (40 % зруйнованих міст СРСР), близько 30 тис. сіл, 250 з них були перетворені на згарища та цвинтарі. Загалом 2 млн будинків було зруйновано й 10 млн людей залишилися без даху над головою. Було фактично знищено понад 16 тис. підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вишів. З 20 тис. км залізниць діяло тільки 1,5 тис. км.

Лише безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд крб (або 100 млрд дол. США) у цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд крб, з яких на Росію припадало 255 млрд). Сума безпосередніх втрат України вп’ятеро перевищувала асигнування в економіку України протягом 15 довоєнних років. Сума збитків становила майже 1,2 трлн крб — 40 % національного багатства України. На тлі втрат СРСР матеріальні збитки України становили 42 % від загальносоюзних.

Отже, за людськими й матеріальними втратами Україна зайняла перше місце серед республік СРСР і країн Європи.

Історичний факт

В Україні залишалися неушкодженими лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств, наприклад, в Італії лише 20 % було зруйновано.

У 1945 р. промислове виробництво в Україні становило 26% довоєнного рівня, в Італії — 30, у Франції — 38, у Великій Британії 1946 р. він уже становив 90 %. Американський журналіст Е. Сноу, побачивши в січні 1945 р. масштаби руйнувань в Україні, написав: «Друга світова війна була насамперед українською війною».

Такі втрати пояснюються тим, що два хижацьких тоталітарних імперіалізми німецький та російський, коричневий нацистський та червоний більшовицький, прагнучи світового панування, не могли не зіткнутися в боротьбі за Україну - надзвичайно значущу територію в геополітичному плані. На початку нацистсько-радянської війни Гітлер забрав Україну в Сталіна, під кінець війни Сталін відбив її в Гітлера й поновив радянський тоталітаризм. На зміну гауляйтеру з Берліна повернувся головний партійний керівник з Москви, діяв маріонетковий уряд, головними завданнями якого були: здійснення влади радянської Росії над українським народом; експлуатація природних багатств і праці населення на користь червоної імперії; зросійщення українців; нещадне знищення органами держбезпеки будь-яких виявів української національної свідомості.

Запитання та завдання

1. Назвіть найвидатніших героїв-українців Другої світової війни.

2. Перерахуйте відомі вам армії, рухи Опору, у яких українці боролися з нацизмом.

3. Розкрийте зміст поняття «трудовий героїзм». Наскільки вагомою є праця в тилу для перемоги над ворогом.

4. Оцініть людські матеріальні та культурні втрати України в Другій світовій війні.

5. Розкрийте сутність «українського питання» на Тегеранській, Ялтинській та Потсдамській конференціях.

6. Розкрийте особливості приєднання до УРСР Закарпаття.

7. Поміркуйте над причинами недотримання етнічного принципу при встановленні кордонів УРСР з Польщею та Чехословаччиною.

8. Наскільки вагомою є моральна підтримка воїнів, які захищають вас на фронті? Що ви пропонуєте для зміцнення цієї підтримки? Не будьте байдужими біля місць поховання відомих і невідомих героїв.