Підручник з Історії України (рівень стандарту). 10 клас. Струкевич - Нова програма

§ 21. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РУМУНІЇ ТА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

• Подумайте, які обставини надавали сенсу боротьбі слабких проти сильних.

1. Українські землі в складі Румунії

Скориставшись розпадом Австро-Угорщини та військовими поразками ЗУНР та УНР, Румунія в березні 1918 р. анексувала Бессарабію, уключаючи Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти, заселені переважно українцями, у листопаді 1918 р. — Північну Буковину з центром у Чернівцях і частину Мараморощини (Сигетщини). На цих територіях проживало 1,3 млн українців, які часто використовували назву, збережену з часів Русі-України — русини.

Протягом 22-річного перебування під владою Румунії українці зазнали жорсткої денаціоналізації, румунізації, ізоляції від решти світу, були позбавлені будь-якої автономії. У Північній Буковині окупаційна влада зберігала надзвичайний стан протягом 1919-1928 рр. З 18-ї до 6 год було заборонено з’являтися на вулицях. Цензура охоплювала навіть приватне листування. Поширення українських ідей, випуск листівок і газет без дозволу каралися смертю або довічною каторгою. Усіх запідозрених у зневазі до румунської держави позбавляли виборчого права. Як наслідок, усього 10 % виборців могли скористатися виборчим правом.

Наприкінці 1920-х років тиск на українців послабився, але в 1937 р. знову посилився. У Буковині було запроваджено надзвичайний воєнний стан. За невикористання румунської мови влада звільняла з роботи, віддавала до військового трибуналу. Чимало українців було позбавлено громадянства. Це позбавляло права володіти землею, навіть якщо вона була отримана в спадок від батьків, брати участь у виборах, працювати в державних установах. Після встановлення в 1938 р. диктатури військових будь-яке громадське, політичне й культурне життя українців завмерло.

2. Економічне й соціальне становище українського населення

Колонізаторська політика румунської влади яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина, Мараморощина й українські землі Бессарабії стали джерелом дешевої сировини й робочої сили. Промисловість краю залишилася напівкустарною. Робочий день тривав 12-14 год. Українські дрібні товаровиробники обробляли шкіру, виробляли тканини та сукна, виготовляли олію. З метою економічного самозахисту вони створювали виробничі кооперативи, але в 1929 р. їх було розпущено.

Русини — самоназва українців до кінця XVIII ст., у Західній Україні до початку XX ст., частково збережена й досі в Закарпатській Україні та серед емігрантів-закарпатців у США. Паралельно вживалися самоназви: рутени та руснаки.

Румунський уряд протягом 1920-х років провів аграрну реформу, суттєво зменшивши розміри поміщицького землеволодіння. Однак більшість землі, виставленої державою на продаж, було продано румунським переселенцям. Вони отримали в середньому по 4 га ріллі та 1 га пасовищ. Українські селяни змогли придбати в середньому по 0,5 га. Після реформи продовжували переважати дрібні господарства. У міжвоєнний період ціни на сільськогосподарську продукцію постійно знижувалися, що призводило до зменшення прибутків селян.

Татарбунарське повстання. Рівень життя в Румунії був одним із найнижчих в Європі. А на українських землях він був ще гірший. Така політика королівського уряду викликала опір населення. Під впливом бессарабських комуністів у ніч на 16 вересня 1924 р. відбулося велике селянське повстання в с. Татарбунарах (Одеська обл.) під гаслом відновлення радянської влади. Був створений революційний комітет під керівництвом А. Клюшникова. Повсталих підтримали селяни Акерманського, Ізмаїльського й інших повітів. Проти повстанців влада кинула регулярні піхотні частини та флотські екіпажі. 18 вересня основні сили повстанців були розсіяні, проте розрізнені вогнища повстання протрималися тиждень. Після придушення повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув’язнення було засуджено 85 чоловік. Проти розправи над ними виступили А. Ейнштейн, А. Барбюс, Т. Драйзер, Р. Роллан.

3. Суспільно-політичне та культурне життя краю

Румунський уряд проводив жорстку політику щодо асиміляції українців. Щоб асимілювати анексовані українські території, румунський уряд позбавляв їх української інтелігенції. Учителів і священиків-українців переводили на службу в глиб Румунії. Урядовий циркуляр 1936 р. заборонив уживати історичні українські назви населених пунктів. Українців не визнавали окремим народом, розглядали їх як «громадян румунського походження, які забули рідну мову». Щоб прискорити румунізацію Північної Буковини та Бессарабії, румунська влада здійснювала тиск на українську школу. Після освітньої реформи 1927-1928 рр. вони всі були закриті. Румунськими стали й ремісничі училища, закрито українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, румунізовано Чернівецький університет. Лише в окремих селах учителі нелегально навчали української мови.

Українську мову було заборонено в адміністрації, судах і церкві. Завдяки заступництву Ватикану вона була збережена лише в греко-католицьких церквах.

Румунська влада постійно чинила тиск і на культурно-освітні установи. З 590 українських товариств Буковини, що діяли тут напередодні Першої світової війни, у 1924 р. залишилися лише 14. Занепало найдавніше з них — «Руська бесіда». Функціонували лише «Народний дім» у Чернівцях, «Українська школа», «Буковинський кобзар», «Жіноча громада», «Мироносиці», «Міщанський хор», два студентські товариства «Запороже» і «Чорноморе». Нелегально діяли пластуни, бо влада перешкоджала діяльності спортивних товариств. Але, незважаючи на тиск, у селах організовували театральні гуртки, хори, курси української мови. До 1938 р. друкували газету «Час», тижневик «Рідний край».

Українське населення захоплених Румунією земель, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного визволення, а громадські організації трималися на жертовності українців.

Українська національна партія. В умовах лібералізації окупаційного режиму на українських землях Румунії проявила себе Українська національна партія (УНП), яка виникла в 1927 р., її лідери (В. Залозецький) схилялися до «органічної роботи» і компромісу з владою. У 1930 р. УНП склала виборчу угоду з правлячою націонал-цариністською партією, унаслідок чого українцям було надано декілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство в справах національних меншин.

У 1930-і роки на Буковині посилився національний рух. Буковинська національна організація (І. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський), завдяки конспіративним методам роботи, змогла уникнути урядових репресій. Організація користувалася підтримкою молоді та частини селянства. Під її впливом перебували спортивні товариства «Мазепа», «Довбуш», студентське «Железняк».

Але з встановленням диктатури військових у 1938 р. були закриті всі газети, культурно-освітні установи, розпущені політичні партії.

4. Українські землі в складі Чехословаччини

Після завершення Першої світової війни Закарпаття ввійшло до складу Чехословацької республіки як Підкарпатська Русь (з 1928 р. — Підкарпатський край). Її територія становила 5 % від території держави. На ній проживало 0,5 млн українців. На відміну від міжвоєнних Польщі та Румунії, у Чехословаччині становище українців було кращим. Закарпаття було передане до складу Чехословаччини на правах автономії, що було зафіксовано Сен-Жерменським мирним договором (1919). Чехословаччина залишалася однією з небагатьох демократичних держав Європи. Прага стала провідним центром української еміграції в міжвоєнній Європі. Українці мали право обирати й бути обраними до парламенту й місцевих органів влади, видавати безцензурну пресу, мали статус «державної національності», власний гімн на слова поеми «Підкарпатські русини, повстаньте від глибокого сну», який виконували під час громадських заходів.

5. Правовий статус Закарпаття

Водночас офіційна Прага так і не наважилася надати українським землям територіальну автономію та обмежилася лише її культурно-мовними проявами. Це пояснювалося тим, що національна свідомість українців розвинута слабко. Серед закарпатських українців залишалося чимало таких, які називали себе «русинами», не усвідомлюючи, що це лише застаріла назва українців, а не назва окремого народу. Чеський уряд наполягав, що населення недостатньо готове до участі в демократичному житті, що закарпатці-угорці та змадяризовані українці — «мадярони» - сподіваються на швидке повернення угорської влади. Тому пояснювали, що поки не завершиться перехідний період, Прага має безпосередньо керувати регіоном.

У 1928 р. Чехословаччину було поділено на 4 провінції. Однією з них став Підкарпатський край. Кожна з провінцій обирала свій парламент, її очолював губернатор, призначений із місцевого населення, але реальна влада перебувала в руках чеського віце-губернатора.

6. Суспільно-політичне й економічне життя

У демократичній Чехословаччині мали можливість розвиватися різноманітні політичні сили. У 1930-і роки в Закарпатті діяло майже 30 політичних партій. У громадсько-політичному житті краю виокремлювалися три основні політичні течії.

Течія русофілів походила від москвофілів XIX ст. Її зміцнили російські емігранти та галицькі москвофіли. Вони розглядали українців Закарпаття як частину єдиного російського народу. З падінням Російської імперії та утворенням СРСР вони втратили фінансову підтримку й перейменували себе на русофілів. Переорієнтувавшись на Прагу, отримували певну підтримку чеської влади.

Представники течії русинів уважали, що закарпатці є окремою нацією — русинами, які не мають нічого спільного ні з росіянами, ні з українцями. Вони виступали за приєднання до Угорщини з наданням Закарпаттю автономії. Тому й користувалися найменшою підтримкою закарпатців.

Українофільська течія походила від народовців XIX ст. Вона користувалася найбільшою підтримкою. Багато їхніх лідерів входили до ОУН. Українофілів підтримували товариство «Просвіта», скаутська організація «Пласт», «Асоціація українських вчителів» та ін. Лідерами українофілів були доктор теології, священик Августин Волошин і брати Бращайки.

В економічному сенсі Закарпаття, як економічно найвідсталіший у всій Європі край, залишалося аграрно-сировинним додатком до промислово розвинутих західних провінцій Богемії, Моравії та Сілезії. Тут використовувалися найпримітивніші технології, зарплата робітників залишалася низькою. Жодного нового великого підприємства за 20 років не було збудовано, хоча Прага виділяла кошти на спорудження гідроелектростанцій, мережі якісних доріг і мостів. Підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти. Уся місцева промисловість і торгівля перебували в руках угорців, євреїв і чехів.

Протягом 1920-х років уряд провів земельну реформу й викупив із великими збитками для себе землю в угорських поміщиків, поділив її на дрібні наділи й продав через банк селянам. Завдяки цьому 30 % селянських господарств додатково отримали 23 тис. га землі, але 240 тис. га залишилося у великих землевласників. Реформа не призвела до значних змін у становищі селянства. Якщо на початку 1920-х років 75 % господарств були бідними, маючи до 2 га землі, то наприкінці 1930-х років таких господарств залишалося 70 %.

Незважаючи на економічні труднощі, соціальне становище українців у складі Чехословаччини було кращим, ніж у Польщі чи Румунії.

Уряд Чехословаччини сприяв розвитку українського шкільництва. Якщо в часи угорської влади в краї не залишилося жодної школи з українською мовою навчання, то в 1938 р. в 630 школах переважала українська мова. Працювали 5 українських гімназій, 4 учительські семінарії, спеціальні торговельні школи.

Навчання в народних школах (для дітей до 14 років) було обов’язковим і безкоштовним, а в горожанських (неповних середніх), як і у фахових школах, було майже безкоштовним. Плата за навчання в середніх школах була високою. Але міністерство освіти звільняло від плати учнів, які добре навчалися. Вони отримували державну стипендію, безплатне проживання в державних інтернатах. Такі ж пільги мали й студенти, які навчалися у вишах.

За ініціативою діячів української еміграції в 1920-1930-х роках у Чехословаччині були створені й діяли українські наукові установи, навчальні заклади, організації, об’єднання, зокрема Український вільний університет (переведений із Відня в 1921 р.), Український педагогічний інститут ім. Драгоманова (1923—1933), Українська господарська академія в Подєбрадах (1922-1932), Музей визвольної боротьби (з 1925 р.), Центральний союз українського студентства (з 1922 р.), товариства «Просвіта», «Учительська громада». У міжвоєнний час тут виходило друком понад 80 газет і журналів.

7. Карпатська Україна

Після підписання Мюнхенської угоди наприкінці вересня 1938 р., за якою Німеччині відходила Судетська область Чехословаччини, на початку жовтня територіальні вимоги висунула Угорщина щодо Закарпаття. У цій несприятливій міжнародній ситуації, шукаючи захисту в міжнародному праві, 8 жовтня українські лідери Закарпаття проголосили автономію, що й було передбачено ще Сен-Жерменським мирним договором і конституцією Чехословаччини. Щоб зберегти єдність країни, парламент Чехословаччини 10 жовтня 1938 р. проголосив федерацію в складі Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі. Отже, Закарпаття виявилося єдиним українським краєм, який виборов право на територіально-адміністративну автономію зі своїм парламентом та урядом.

Тим часом Угорщина, підтримувана Німеччиною та Італією, 2 листопада 1938 р. окупувала значну частину Карпатської України з містами Ужгород, Мукачеве та Берегове.

Центром автономії стало м. Хуст. 17 листопада 1938 р. керівництво Української Народної Ради надіслало празькому уряду телеграму, у якій наголошувалося, що народ Закарпаття є українським, а тому край матиме назву Карпатська Україна.

Карпатська Січ. З наступом нацистської Німеччини на Чехословаччину пожвавилися Польща й Угорщина, які прагнули посилити свої позиції в українському краї. Вони засилали на територію Закарпаття диверсійні групи, які руйнували мости, тероризували українські населені пункти. У відповідь ОУН створила Українську національну самооборону, перейменовану на початку 1939 р. на Карпатську Січ. 9 листопада 1938 р. в м. Хусті відбулися установчі збори. Головними її органами були Рада та Головна команда, очолена головним командантом Д. Климпушем. Чисельність організації сягнула 2 тис. осіб. До особового складу Карпатської Січі ввійшли члени загонів пожежників, культурно-спортивних організацій, створених ОУН. З осені 1938 р. вони захищали кордони й українців Закарпаття від угорських і польських терористичних груп.

Карпатська Січ — воєнізована організація народної оборони в Закарпатті в 1938-1939 рр., створена для захисту українців Закарпаття від угорських і польських терористичних груп; збройна сила держави Карпатська Україна.

Керівниці жіночих відділів Карпатської Січі — Стефанія Тисовська (ліворуч) і Марія Химинець (праворуч). Фото. 1939 р.

Проголошення держави Карпатська Україна. У січні 1939 р. уряд А. Волошина підтримувало Українське національне об’єднання (УНО) — організація, що об’єднала більшість політичних українських партій Карпатської України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до парламенту Карпатської України. Українське національне об’єднання отримало 92 % голосів.

13 березня 1939 р. Угорщина отримала згоду Гітлера на повну окупацію Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. 40-тисячне угорське військо вдерлося на територію Карпатської України. На захист рідної землі стали карпатські січовики. Проте сили й технічна оснащеність були надто нерівними. Найважчі бої відбулися поблизу Хуста на Красному Полі. 1600 студентів та учнів на чолі з професором учительської семінарії Я. Голотою разом із січовиками полковника М. Колодзінського зуміли затримати окупантів майже на добу. їхній подвиг дав можливість політикам Карпатської України прийняти історичні рішення.

Зокрема, 14 березня в Хусті зібралися депутати новообраного Карпато-українського сойму для обговорення ситуації, що склалася в Чехословаччині у зв’язку з наступом на Карпатську Україну угорських військ. Того ж дня А. Волошин по радіо виголосив звернення до громадян Карпатської України, у якому проголосив її незалежність. 15 березня 1939 р. він скликав перше засідання новообраного сойму, що прийняв конституцію Карпатської України, яку було проголошено незалежною державою — президентською республікою за формою правління. Державною мовою визнавалась українська мова. Затверджено державні символи: синьо-жовтий прапор, герб (ведмідь на червоному тлі в поєднанні з тризубом), гімн «Ще не вмерла України...». Далі сойм Карпатської України обрав Августина Волошина першим президентом Карпатської України.

16 березня угорські війська вступили в Хуст, а 18 березня окупували Закарпаття, за винятком гірської місцевості. У Карпатах бої тривали до квітня 1939 р. За Карпатську Україну загинули майже 1 тис. закарпатців і галичан.

Особистості

Августин Волошин (1874-1945) народився в с. Келечині (нині село Міжгірського р-ну Закарпатської обл.) у сім’ї сільського священика. Навчався в Ужгородській гімназії, на теологічному факультеті Будапештського університету, у Вищій педагогічній школі в Будапешті.

Працював викладачем і директором Ужгородської вчительської семінарії.

Був засновником, редактором, видавцем українських газет і журналів. Ініціатор заснування товариства «Просвіта» у Закарпатті. Відіграв провідну роль у збереженні церковнослов’янської мови в богослужінні та кириличної абетки в друкуванні книжок. Заснував Народно-християнську партію, був депутатом чехословацького парламенту. У 1938 р. — прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України, з 15 березня 1939 р. — її президент. Під час угорської окупації емігрував до Праги. У 1939-1945 рр. працював в Українському вільному університеті.

У 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській в’язниці. Місце поховання невідоме.

Указом Президента України від 15 березня 2002 р. А. Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.

Історичне джерело

З повідомлення французької радіостанції в Страсбурзі 16 березня 1939 р: «Європа досі недооцінювала карпатських українців. Вони хоч і не мають належної кількості зброї та амуніції, але по-геройськи боронять у Карпатах свою державність перед величезною мадярською навалою. Цим вони надали доказ своєї державотворчої здатності, полум’яної любові до власної Батьківщини та відчайдушного завзяття. Тому заслуговують на те, щоб їм у цій боротьбі допомогли».

З повідомлення кореспондента американської газети «Нью-Йорк тайме» за 16 березня 1939 р.: «З усіх неймовірних епізодів під час розпаду Чехословаччини найбільш фантастичним є те, що сталося впродовж останніх днів у Карпатській Україні (...). Сьогодні українці й тільки українці чинять опір (...) шалений опір окупантові. Хуст був сьогодні столицею й падає в боротьбі».

Незважаючи на нетривалість існування Карпатської України як держави, її історія навіки ввійшла в аннали світової історії. Тоді, коли західні демократії, утративши гідність, намагалися «умиротворити» Гітлера, коли військово потужна Чехословаччина здалася Гітлеру без єдиного пострілу, молодь Карпатської України першою у світовій історії дала бій фашизму й нацизму!

Запитання та завдання

1. Порівняйте становище українців під владою Румунії та Чехословаччини в міжвоєнні роки, визначивши економічні, політичні та культурні сфери.

2. Знайдіть спільні ознаки державної символіки Карпатської України та сучасної Української держави.

3. З’ясуйте історичне значення проголошення незалежності Карпатської України.

4. Проаналізуйте причини й наслідки Татарбунарського повстання.

5. Охарактеризуйте становище українців, підвладних Румунії.

6. Наведіть приклади насильницької асиміляції на землях, підвладних Румунії.

7. Дайте характеристику трьох головних політичнихтечій Підкарпатської Русі.

8. Визначте причини, які спонукали учасників визвольних змагань 1917—1921 рр. підхопити ідеї націоналістичного руху.

9. Проаналізуйте обставини, за яких було проголошено незалежність Карпатської України. Чи реальною була можливість утвердження цієї держави?

10. Підготуйте повідомлення на тему «А. Волошин — президент Карпатської України». Назвіть джерела, з яких ви дізналися про його життя та діяльність.

11. Порівняйте чинники, які спонукали до активної громадсько-політичної діяльності колись і тепер.