Підручник з Історії України (рівень стандарту). 10 клас. Струкевич - Нова програма

§ 15. РАДЯНСЬКА «МОДЕРНІЗАЦІЯ» ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

• Філософи-матеріалісти XIX ст. попереджали революціонерів, що закономірності суспільного життя зламати не можна, проте можна зламати шию об закономірності. Ви спостерігали щось подібне навколо себе?

1. Хлібозаготівельні кризи. Згортання непу

Російсько-більшовицькі лідери завжди зображали свою діяльність як месіанство, як перші кроки на шляху до перемоги комуністичного ладу на всій планеті. Отримавши облизня в серпні 1920 р. під Варшавою та Замостим, вони усвідомили, що їхні претензії на світову гегемонію мають опиратися на потужний воєнний потенціал. Щоб його створити, вирішено було використати всі можливості керованої економіки. Саме керованої ними особисто, а не законами ринку, які враховують соціально-економічні потреби суспільних верств, груп, зрештою, інтереси окремої людини.

Проголосивши в 1925 р. курс на індустріалізацію, сталінське керівництво постало перед проблемою джерел її фінансування. Попередній досвід більшовиків підказував, що кошти можна взяти лише шляхом державної експлуатації селянства. Така система експлуатації вже діяла під назвою «державні хлібозаготівлі».

Паралельно діяла система визиску селян під назвою «ножиці цін». Здійснивши націоналізацію промислових підприємств, радянська держава стала головним виробником промислових товарів для села. Це надавало їй можливість установлювати ціни, набагато вищі, ніж їх формував ринок в умовах непу. З іншого боку, держава була головним покупцем продукції, виробленої селянами, і встановлювала максимально низькі закупівельні ціни, за якими селяни ще погоджувалися продавати хліб державі.

При подальшому заниженні закупівельних цін селяни, рятуючись від економічного диктату радянської держави, могли продати зерно на ринку, існування якого гарантував неп.

Історичне джерело

Радянське керівництво й не приховувало, що воно експлуатує селян за допомогою «ножиць цін». Й. Сталін визнавав, що селянство «сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі й опосередковані, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості — це, по-перше, і більш або менш недоотримує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге. Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії...»

За допомогою «ножиць цін» держава «відстригала» у селян майже половину їхніх доходів. Проте сталінському керівництву цього видавалося замало.

Хлібозаготівлі — система планової централізованої заготівлі збіжжя шляхом закуплення зернових за встановленими державою цінами.

І радянська держава пішла на небачену в історії провокацію — здискредитувати чинну систему хлібозаготівель, щоб, скориставшись нею, знову відверто грабувати селянство та відмовитися від непу з його ринковими механізмами. Державні закупівельні ціни на зерно з урожаю 1927 р. були встановлені у 8 разів нижчі (!!!), порівняно з ринковими. Зрозуміло, що селяни практично припинили продаж хліба державі. Щоб усе-таки отримати хліб, більшовики знову застосували воєнно-комуністичні методи. Вони направили в село т. зв. робітничі та червоноармійські продзагони, переконуючи їх, що повернення до надзвичайних заходів зумовлене «саботажем селян», що зрив плану хлібозаготівель загрожує постачанню продовольства основним промисловим центрам і навіть голодом у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) і Москві. В УСРР для керівництва відбором хліба в село було відряджено 7-8 тис. партійців на чолі з майже всіма керівниками КП(б)У.

Їдучи в село, вони не збиралися дуже вмовляти селян. Партійці керувалися статтею 127, доданою до кримінального кодексу УСРР заздалегідь, ще в 1926 р. Вона передбачала позбавлення волі на строк до трьох років з повного або частковою конфіскацією майна осіб, винних «у злочинному підвищенні цін на товари шляхом скуповування, приховування або невипуску таких на ринок». За допомогою цієї норми трудівників позбавили права власності на вирощений ними врожай і протягом 1928 р. відібрали в українських селян 200 млн п хліба.

Наступного року хлібозаготівельна криза була спровокована радвладою знову. Незважаючи на всі силові методи, протягом 1929 р. вдалося відібрати лише 26-27 млн п хліба. В умовах, що склалися, прихильники непівської політики вимагали закупівель хліба за кордоном. Проте сталінське керівництво знову обрало воєнно-комуністичні способи подолання дефіциту хліба через продрозкладку.

Улітку 1929 р. радянські керівні органи надали місцевим радам нові дисциплінарні повноваження. За невиконання господарем плану хлібозаготівель сільська рада могла накласти на нього штраф, що вп’ятеро перевищував план. У разі несплати штрафу майно «порушника» продавали на торгах. 25 % штрафів чи сум від продажу майна перераховували бідноті. Якщо жертва протестувала, її притягали до кримінальної відповідальності й карали позбавленням волі на строк до 2 років з конфіскацією майна та виселенням.

Одночасно з поверненням до продрозкладки було заборонено ринкову торгівлю хлібом. У містах відновлено карткову систему забезпечення хлібом та іншими продуктами. Повернення до карткової системи не давало можливості містянам використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований картками мінімум. У кваліфікованих робітників за картками «отоварювалося» лише чверть заробітної плати, а решта ставала маловартісними папірцями.

Повернення до надзвичайних силових заходів проти селянства під час заготівлі хліба, а також до карткової, розподільчої, системи забезпечення містян продуктами харчування та товарами взагалі означало, що комуністично-радянська влада відмовилася від політики непу. Ліквідувавши рештки ринкового господарювання, вона стала на шлях побудови директивної економіки.

2. Форсована індустріалізація

Згортання непу означало, що в керівництві СРСР перемогло угруповання Й. Сталіна. Воно виступало за впровадження авторитарних форм правління та здійснення індустріалізації будь-якою ціною й у найближчий час. Передбачалося, що політика форсованої індустріалізації, або політика соціалістичного штурму, мала здійснюватися в рамках виконання п’ятирічних планів. Варіант першого п’ятирічного плану на 1928/1929-1932/1933 господарські роки вимагав середньорічного приросту промислової продукції на 20-22 %. При цьому на будівництво підприємств групи «А» (виробництво засобів виробництва) план передбачав основну частину коштів. Будівництво ж підприємств групи «Б» (виробництво товарів народного споживання) фінансувалося за залишковим принципом.

Через кілька місяців після затвердження п’ятирічного плану на догоду Сталіну середньорічні темпи промислового приросту було встановлено на рівні 38 %. Таких темпів розвитку історія людства ще не знала. їх не могла досягнути жодна країна світу. Переможені опоненти Сталіна несміло висловлювали сумніви щодо таких надвисоких темпів. Однак він з офіційної трибуни заявив, що «люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

Форсована індустріалізація ще міцніше прив’язала українську економіку до союзного центру. В Україні прискореними темпами мали розвиватися лише вуглевидобувна та металургійна галузі, які мали забезпечувати паливом і металом промисловість СРСР. З коштів, які за першим п’ятирічним планом призначалися для розвитку промисловості Союзу, на Україну виділялося лише 18,3 %. Це було набагато менше від будь-якого показника питомої ваги української економіки в союзній. Для промислового розвитку РСФРР виділяли 68 %, що було набагато більше її питомої ваги. З того, що призначалося для України, майже 80 % спрямовували на розвиток Донецько-Криворізького району (з 6,5 млн населення) і лише 20 % — для решти України. У наступні п’ятирічки коштів Україні виділялося ще менше. Частка ж РСФРР зросла до 71 %.

У ході індустріалізації промисловий потенціал України в 1940 р. в 7 разів перевищив показник 1913 р. В Україні були збудовані такі гіганти економіки, як металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Краматорський машинобудівний завод і Харківський тракторний (ХТЗ), Дніпровська гідроелектростанція, яка постачала електроенергію для збудованого гіганта кольорової металургії Дніпроалюмінію. Одночасно гігантами індустрії стали Луганський паротяговий завод і чотири металургійні: у Макіївці, Дніпродзержинську (нині Кам’янське), Дніпропетровську (нині Дніпро), Комунарську (нині Алчевськ).

Однак побудованими заводами лише фіксувалася роль України як постачальника Союзу паливом, металом, важким прокатом і важкою технікою. Така ситуація змусила вченого-економіста М. Волобуєва заявити, що соціалістична індустріалізація нічого не змінила в дореволюційних економічних пропорціях між Україною та Росією. Вона зберегла колоніальну структуру української економіки, а тому Україна залишилася колоніальною територією.

3. Соціалістичне змагання

«Сталінське підхльостування» потребувало «ударної праці», «трудового героїзму». Оскільки карткова система розподілу товарів та зрівняльна оплата праці не створювали стимулів до такої праці, то партія шукала засобів ідейного стимулювання. Так, сталінське керівництво прийшло до організації масового виробничого змагання. З 1929 р. після ухвалення постанови ЦК ВКП(б) «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів» воно перетворилося на постійний напрям роботи компартії та радянських профспілок. Вони організовували змагання за підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, зміцнення дисципліни праці, дострокове виконання виробничих планів. На заклики партії до участі в змаганні відгукнулися багато ентузіастів, які відмовляли собі в найнеобхіднішому, мирилися з побутовими незручностями та життєвими труднощами, щоб якомога швидше побудувати економічний фундамент соціалізму.

У серпні 1929 р. робітники Луганського паровозобудівного заводу, звертаючись до соціалістичної свідомості московських робітників, викликали їх на соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану під гаслом «П’ятирічку — за чотири роки!». До змагання насамперед залучали молодіжні бригади, членів яких виховували на гаслах самовідданої боротьби за побудову соціалізму. Проте більшість робітників залишалася байдужою до цих закликів. Адже в кожній галузі промисловості існувала верхня межа, т. зв. «стеля» заробітку. Зрозуміло, що робітники не мали ніякого стимулу для підвищення виробничих показників.

Недостачу матеріальних стимулів компартія намагалася компенсувати позаекономічним примусом. За найменший опір чи незгоду з умовами праці робітників позбавляли дефіцитних товарів, видавали обід тільки тим, хто напередодні виходив на роботу, переводили на постачання за нижчою групою, узагалі знімали з постачання, звільняли з роботи.

Історичне джерело

С. Єфремов у своєму «Щоденнику» за 24 квітня 1929 р. записав: «Двері не зачиняються. Дзвінок за дзвінком. Це прохачі. Просять “корочку хлеба или огрызок”. Наслідок “заборних книжок” — системи, що тисяч із 200 в самому Києві залишила без права на хліб. Право на хліб! Щось нечуване, можливе тільки в такій зразково-фарисейській державі, що оповістила “війну палацам і мир халупам”, довела всіх до стану халупників, порівняла злиднями й наостанок дала війну всім проти всіх».

Робітників, які вели мову про належну винагороду за працю, називали «рвачами». Проти «прогульників» і «рвачів» застосовували й засоби морального тиску — «чорні каси» для отримання зарплати, на стінах цехів вивішували «дошки ганьби».

Соціалістичне змагання — організований комуністами рух на виробництві за підвищення продуктивності праці й інших виробничих показників, за основу якого було взято не тільки матеріальні стимули, а звернення до соціалістичної свідомості, готовності віддати додаткові зусилля на побудову соціалізму.

У квітні 1933 р. ВКП(б) розпочала одну з найбільших кампаній тиску на робітників — боротьбу із «саботажниками». За невиконання планових завдань робітників позбавляли продовольчих карток і житлової площі. Звільнених за «саботаж», усупереч закону, забороняли поновлювати на роботі. У робітничому середовищі зріло глухе незадоволення.

Тому в 1935 р. союзний уряд запровадив природне правило ринкової економіки — платня пропорційно до виробітку. На запровадження справедливої оплати праці робітники відповіли справжнім вибухом трудового ентузіазму, перевищуючи норми виробітку в десятки разів. За прізвищем першого рекордсмена донецького шахтаря Олексія Стаханова рух отримав назву «стахановський».

Стахановський рух підвищив продуктивність праці й знизив собівартість продукції. Це дозволило радянському уряду протягом другої половини 1936 р. запровадити для робітників збільшені норми виробітку. Однак перейти до належної оплати старанної праці робітників радянський уряд не міг. Заробітну плату, отриману за добування вугілля, виплавлення металу, виготовлення техніки, робітники бажали витрачати на продукти харчування, одяг, товари повсякденного вжитку. Але саме їх сталінська економіка виробляла обмаль. Дуже швидко зароблені, але не отоварені гроші призвели б до масового незадоволення працівників недолугим партійним керівництвом. Тому вже 1937 р. в оцінці праці знову були встановлені «стелі» і запроваджена, за влучним висловом робітників, «виводилівка». При цьому ніхто й не планував скасувати підвищені норми виробітку. Партійні пропагандисти керувалися гаслом «Учора рекорд — сьогодні норма». Стахановський рух різко пішов на спад. Використавши трудовий ентузіазм, сталінське керівництво знайшло ще одне джерело нагромадження коштів для соціалістичної індустріалізації — посилену експлуатацію робітників.

4. Створення військово-промислового комплексу

Головним, хоч і не афішованим завданням індустріалізації було створення військово-промислового комплексу (ВПК). За основу індустріалізації був узятий принцип максимально швидкого переведення виробництва на випуск воєнної продукції. Зокрема, кожний тракторний завод мав достатньо оснащені спеціалізовані цехи, щоб усі основні потужності негайно перевести на виробництво танків чи тягачів для потреб армії. Відповідні цехи мали й літако-, паровозо- і вагоно-, автомобілебудівні заводи.

У червні 1929 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило п’ятирічний план наркомату військових і морських справ. Він фіксував і головний принцип роботи радянського ВПК: забезпечити технічне переважання ймовірного противника в усіх видах озброєнь, насамперед в артилерії, танках і літаках. На кінець п’ятирічки передбачалося довести чисельність повністю відмобілізованої армії до 3 млн солдатів, забезпеченої 3 тис. літаків, 3 тис. танків, 4,5 тис. гармат. Усі показники були перевиконані. До 1932 р. включно промисловість передала армії 5,5 тис. літаків, 7,3 тис. танків, 9,1 тис. гармат.

Протягом другої п’ятирічки (1933-1937) розпочалося форсоване будівництво підприємств ВПК, створення науково-дослідних установ, конструкторських бюро, які розробляли нові типи бойової техніки та зброї. На потреби ВПК йшло 43,4 % усіх капіталовкладень.

Як наслідок, виробництво бойових літаків зросло в 7,5 раза, артилерійського й стрілецького озброєння в 4 рази, танків — більше ніж у 4 рази.

Історичний факт

Якщо в 1929 р. в Червоній армії стояло на озброєнні 65 танків і 92 бронемашини, то в 1931 р. число танків досягло 1154, у 1933 р. — 4905, а в 1939 р. — 21 110. Протягом 1939-1941 рр. обсяг випуску військової продукції зріс ще на третину.

СРСР перетворився на повністю мілітаризовану державу, яка істотно випереджала всі інші за кількісними та багатьма якісними показниками.

5. Перехід до директивної економіки

Суть директивного господарювання Й. Сталін визначив на XV з’їзді ВКП(б). Він пояснив, що індустріалізація здійснюватиметься не за планами-прогнозами, не планами-здогадками, а за планами-директивами, обов’язковими для керівних органів, які визначатимуть напрями господарського розвитку всієї країни.

У роки непу господарники складали плани, які враховували економічні закономірності ринку, обміну, товарно-грошових відносин. Сталін же запровадив директивне планування, відірване від законів ринку, від економічної науки, ґрунтоване лише на бажанні, волі вождя. Це загрожувало господарськими катастрофами небачених масштабів і призвело до марного витрачання суспільних ресурсів, страждань та убогого існування народу.

Наслідком директивного господарювання стало формування затратної економіки. Вона працювала не на підвищення матеріального добробуту народу, а на задоволення внутрішніх потреб самої економіки, без урахування витрат на виробництво продукції. Так, в Україні з року в рік нарощувався видобуток вугілля та руди. За їхньою допомогою виплавляли все більше металу, який використовували на виробництво машин, що видобували вугілля та руду, тощо.

Утвердження принципів директивного господарювання дало змогу сталінському керівництву задіяти ще одне джерело індустріалізації — колоніальний визиск усіх поневолених народів, уключаючи й український.

Історичний факт

За центнер м’яса в Україні платили 2,4 крб, тоді як на світовому ринку (Лондонська біржа) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, який вивозили з України за кордон.

За допомогою директивної економіки комуністичне керівництво зуміло зміцнити свою диктатуру над усіма суспільними верствами та народами СРСР, проте не змогло подолати закономірності розвитку економіки. «Сталінське підхльостування» індустріалізації призводило лише до безладдя, бракоробства, аварій на виробництві. Зрештою, замість розпропагованих 38 %, за підрахунками сучасних дослідників, справжні середньорічні темпи приросту промислової продукції не перевищували 10 %. Проте народу було оголошено, що завдання п’ятирічки було виконано за 4 роки та 3 місяці.

Директивна економіка (від латин. dingo — керую, спрямовую) — система господарювання, заснована на директивах, командах політичного керівництва, яке, нехтуючи законами економіки, прагне сферу господарювання підпорядкувати своїй волі, потребам внутрішньої та зовнішньої політики.

Запитання та завдання

1. Поясніть значення понять «гегемонія», «дискредитація», «податок на піднесення індустрії», «директива», «соцзмагання», «рвач», «чорна каса», «дошка ганьби».

2. Покажіть на малі райони й міста форсованої індустріалізації в Україні.

3. Розкрийте механізм експлуатації селянства за допомогою «ножиць цін». Який механізм прийшов йому на зміну?

4. Опишіть зміст тих стимулів, які комуністи застосовували для спонукання робітників щодо підвищення продуктивності праці.

5. Поясніть, як неп заважав проведенню форсованої індустріалізації.

6. Як стахановський рух використовували для посилення експлуатації робітників?

7. Що було головним рушієм директивної економіки?

8. Поясніть суперечність між 7-кратним зміцненням промислового потенціалу України та збереженням колоніального статусу її економіки.

9. Чому ті, хто обіцяє покращення, уже завтра, зазвичай, обманюють? Як це виявити, щоб не піддатися на обман?