Підручник з Історії України (рівень стандарту). 10 клас. Струкевич - Нова програма

§ 11. УКРАЇНА В БОРОТЬБІ З ДЕНІКІНСЬКИМ І БІЛЬШОВИЦЬКИМ РЕЖИМАМИ В 1919–1921 рр.

• Що спонукає народ до боротьби навіть після, здавалося б, повної поразки?

1. Денікінський режим в Україні

Незважаючи на публічні декларації, політичні дії білогвардійців в Україні отримали справедливу назву «білий терор». Наступ білих супроводжувався єврейськими погромами, число яких сягнуло 400. Прихід денікінців — масовими арештами та стратами, розправами контррозвідки. В Одесі без суду й слідства було знищено 3 тис. осіб, у Києві за два тижні ув’язнено 1700 осіб — прихильників лівих сил.

Денікінський режим характеризувався й відвертими проявами українофобії. Усі українські школи та культурні заклади вважалися політично ворожими. Український національний рух трактувався як німецька інтрига, спрямована проти єдності Росії. Українську мову дозволяли лише в приватних навчальних закладах. Солдати й чорносотенці нищили портрети, трощили пам’ятники й погруддя Т. Шевченка. Українські вивіски всюди замінювали на російські. Закривали українські газети й часописи, з бібліотек і книгарень вилучали українські книжки. Закривали всі українські інституції: від хат-читалень «Просвіти» до Української академії наук. А. Денікін намагався знищити будь-які прояви української державності, генерал відкинув навіть ідею автономії України. «Малоросію» (уживалася лише така назва) було розчленовано на три області: Харківську, Київську та Новоросійську, які очолили генерали з надзвичайними повноваженнями.

2. Повстанський рух проти збройних сил півдня Росії

До боротьби проти денікінського режиму українців спонукали як відверта антиукраїнська політика, так і відновлення поміщицького землеволодіння. Найширше антиденікінський повстанський рух розгорівся в східних і південних губерніях України. Тут цілі повіти звільнялися від білогвардійців, окремі проголошували партизанські республіки, наприклад Баштанську, Висунську. У боях проти білогвардійців загинув отаман Зелений. Визначну роль у боротьбі з Денікіним відіграла Революційна повстанська армія Н. Махна.

Отримавши від Директорії допомогу зброєю та боєприпасами, армія Н. Махна. 27 вересня 1919 р. поблизу с. Перегонівки (під Уманню), на Правобережжі, розгромила два денікінські корпуси й повернула на рідну Катеринославщину. Армія Н. Махна перерізала комунікації між тилом та авангардом Білої армії, яка розгортала наступ на Москву, узяла Олександрівськ, Гуляйполе, Бердянськ, де знаходилися стратегічні запаси боєприпасів, надані Антантою, здобула Маріуполь і розгорнула наступ на Таганрог — ставку генерала А. Денікіна.

На звільнених територіях Н. Махно встановлював «вільний радянський лад», заснований на самоврядуванні трудящих, а не на виконанні розпоряджень більшовиків. Однак саме дії Н. Махна суттєво допомогли Червоній армії в зупиненні А. Денікіна під Тулою та проведенні успішного контрнаступу.

Протягом листопада 1919 р. — січня 1920 р. терени України перетворилися на арену боротьби російських червоних і білих сил. До середини лютого 1920 р. Червона армія окупувала майже всю УHP, за винятком Волині й частини Поділля, де господарювали поляки. Залишки Білої армії відступили в Крим.

3. Відновлення більшовицького режиму

При третій спробі окупації України російські комуністи вирішили зважити на попередні невдачі та врахувати умови й традиції визвольної боротьби України. Комуністи заявили, що визнають самостійність України. Щоб продемонструвати це, в УСРР було створено вищий надзвичайний орган влади Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), а до його складу, окрім трьох російських комуністів, уключили і двох представників лівих українських партій. Більшовики пообіцяли «усіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод для вільного розвитку української мови та культури». Вони визнали, що навесні-влітку 1919 р. їхня економічна політика була відвертою війною із селом, пообіцяли зменшити розміри продрозкладки, захищати інтереси не лише бідноти, а й «середняків».

Наступні події засвідчили, що ці обіцянки давали лише заради ослаблення народного опору й забезпечення успіху остаточної окупації України. На практиці ж більшовики відразу відновили червоний терор, антиконституційні навіть стосовно радянської конституції ревкоми й комнезами, а коли в травні їх усе-таки ліквідували, то надали наркоматові внутрішніх справ необмежені повноваження проводити «чистки» рад, усуваючи з них т. зв. «контрреволюціонерів».

Історичне джерело

На обіцянки більшовиків мало не піддався В. Винниченко. Йому пропонували найрізноманітніші посади, проте, побачивши радянську реальність, і він виїхав до Відня, оцінивши радянсько-комуністичний режим так: РКП(б) це — «велика, сліпа машина, якою керує невелика група людей», «Тут усе мілітаризовано й централізовано. Уважається, на Україні революцією керує незалежно... КП(б)У. Насправді... це тільки обласна організація РКП. Більшість відповідальних керівних партійних діячів цієї організації прислано й призначено з центру», «Декларативно й офіціально існує Уряд УСРР. Однак він не є виборним... а призначеним політбюро ЦК РКП. Це бюрократичний апарат московського центру, який мусить виконувати дані йому директиви в дусі загального принципу найстрогішого централізму».

4. Український націонал-комунізм

Українська революція, її ідеї не могли не впливати на комуністів з числа українців. 18-19 квітня 1918 р. в Таганрозі вони більшістю голосів проголосували за пропозицію М. Скрипника про створення окремої повноправної комуністичної партії України (КП(б)У), яка з російською компартією буде пов’язана лише через Комінтерн. Проте перший з’їзд КП(б)У у липні 1919 р. в Москві став і останнім. Під тиском централіста В. Леніна КП(б)У погодилася на підпорядкування ЦК РКП(б) на правах філії, подібної до великої обласної організації.

Не бажаючи такої ролі для КП(б)У, частина її членів у листопаді 1919 р. відокремилася в опозиційну групу федералістів Ю. Лапчинського. Вони гостро критикували КП(б)У за нездатність захищати українські інтереси й стверджували, що Україна — учорашня колонія царизму — залишилася колонією Росії й за радянської влади, яка продовжує вважати Україну «тільки об’єктом для викачування матеріальних ресурсів». Не знайшовши аргументів для заперечення, КП(б)У у травні 1920 р. виключила федералістів з партії за «націоналістичний ухил».

Проте на цьому історія українського націонал-комунізму не завершилася. У серпні 1919 р. лівоесерівська партія боротьбистів об’єдналася з лівою фракцією УСДРП (незалежниками), утворивши Українську комуністичну партію (боротьбистів) (УКП(б)).

Скориставшись послабленням більшовиків наприкінці 1919 р., боротьбисти провели в Москві перемовини про співпрацю з керівництвом РКП(б). Вони наполягали на рівному представництві у Всеукрревкомі, на визнанні окремої Червоної армії України, яка б стала опорою для незалежної політики УСРР.

Щоб отримати всі права Української комуністичної партії й зрівняти свій статус з РКП(б), у лютому 1920 р. ЦК УКП(б) звернувся до Комінтерну із заявою про прийняття. Однак цього не сталося, оскільки Комінтерн уже перебував під контролем Кремля. У березні боротьбистам було запропоновано розпустити партію та вступити до КП(б)У, а лідерам — до ЦК КП(б)У. 4 тис. боротьбистів погодилися на саморозпуск. Проте 10 тис. продовжили свою діяльність. Проти них Ленін застосував чекістів за особистої участі Ф. Дзержинського.

Після цього в Україні залишилася єдина організація націонал-комуністів Українська комуністична партія (УКП), заснована в січні 1920 р. вихідцями з УСДРП — «незалежниками», правими боротьбистами й окремими організаціями КП(б)У. Однак, як для партії, її чисельність була мізерна — 215 членів. У березні 1925 р. укапісти оголосили про припинення існування.

Подолавши опір українських лівих партій, РКП(б) зуміла звести до мінімуму проголошений суверенітет УСРР.

5. Варшавська угода

«Листопадова катастрофа» підвела УНР до межі поразки. Для продовження боротьби Україні був потрібний союзник. У тих історичних обставинах союзником могла виступити лише Польща, і в листопаді 1919 р. голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави. «Начальник Польської держави» Ю. Пілсудський теж шукав союзу з УНР. Він розумів, що без ослаблення геополітичних позицій Росії незалежність Польщі завжди буде під загрозою. Тому прагнув східних сусідів — Литву, Білорусь та Україну — уключити до сфери впливу Польщі. Отже, наявність спільного ворога спонукала Україну й Польщу до зближення та компромісу.

Історичне джерело

У ті дні один з провідних польських політиків І. Дашинський сказав: «В історії ми читаємо, що не раз і не двічі зовсім не потрібно лилася польська й українська кров у боротьбі між собою, а ця боротьба знесилила обидва народи й довела до загублення самостійності як Україною, такі Польщею перед ворогами сильнішими, які тільки чекали нашого знесилення, щоб накинути на вас і на нас ярмо неволі, тяжкі кайдани гніту. Однак нині Польща стає на шлях нового порозуміння з Україною, і я тут урочисто заявляю, що не може бути вільної Польщі без вільної України й вільної України без вільної Польщі».

22 квітня 1920 р. Варшавську українсько-польську угоду було підписано. Польща визнавала незалежність УНР. Кордон між обома державами встановлювався по Збручу та Горині. Українська сторона погоджувалася, що до Польщі відходили Східна Галичина, усі західні повіти Волині й кілька повітів Поділля. Польща відмовлялася від своїх традиційних претензій на відновлення кордонів Речі Посполитої станом на 1772 р. У політичній угоді сторони зобов’язувалися не укладати міжнародних договорів, спрямованих проти обох сторін. Окрема стаття забезпечувала культурні права поляків в Україні й українців у Польщі.

24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією. Польща зобов’язувалася надати Директорії УНР військову допомогу. Військові дії передбачалося здійснювати «під загальним керуванням» польського командування. Уряд УНР брав на себе зобов’язання постачати польські сили продовольством і гужовим транспортом. В іншому разі польській армії надавалося право здійснювати реквізиції.

6. Війна союзницьких українсько-польських військ проти більшовиків у 1920 р.

Розгромивши Добровольчу армію генерала А. Денікіна на півдні України, радянська Росія негайно ж заходилася готуватися до походу «на допомогу комуністам Європи». «Вожді світового пролетаріату» уже заслали своїх агентів до Німеччини готувати її до вибуху пролетарської революції. Польща ж розглядалася лише як плацдарм для вторгнення в Німеччину.

Усвідомлюючи, що війна неминуча, Ю. Пілсудський вирішив завдати удару на випередження. 25 квітня 1920 р. польське командування розпочало наступ. Використовуючи чисельну перевагу, союзні війська швидко просувалися на схід. Оволодівши Козятином, Бердичевом, Житомиром, Коростенем, 7 травня вони вступили до Києва. Щоправда, об’єднаним польсько-українським силам не вдалося оточити й знищити радянські війська. Організовано відступивши з Києва, вони укріпилися на лінії Вишгород-Бровари-Біла Церква-Гайсин-Ямпіль на Дністрі.

Директорія розраховувала, що повернення української влади до столиці знову викличе хвилю антибільшовицьких повстань. Однак цього разу переважну більшість селян утримали під контролем частини особливого призначення (ЧОП). До того ж на контрольовані більшовиками території дійшла інформація про негідну поведінку польських військових щодо селян, православних священиків та ін.

Передислокувавши сили із Сибіру, Кавказу й інших місць, Червона армія вже наприкінці травня перейшла в контрнаступ. На початку липня червоні вийшли до р. Збруча. Знехтувавши законами воєнної стратегії, вони повели наступ одночасно й на Варшаву, і на Львів. В обозах уже їхали «незалежні» уряди «Галицької» та «Польської соціалістичних радянських республік», у складі Західного фронту формували Німецьку стрілецьку бригаду для походу на Берлін.

7. Розгром більшовиків під Варшавою та Замостям

Загрозливе становище знову спонукало Ю. Пілсудського звернутися по допомогу до Антанти. Допомога була надана за умови, що Польща погодиться на східний кордон по т. зв. «лінії Керзона», визначеній Верховною радою Антанти 8 грудня 1919 р.

Історичний факт

«Лінія Керзона» була визначена в «Декларації Верховної ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі». Його пропонувалося провести від Гродна на Ялівку, Немирів, Брест-Литовський, Дорогуськ, Устилуг, потім на схід від Грубешова через Крилов, далі на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат.

Більшовикам здавалося, що Польща вже здобута. 13 серпня вони зуміли підступити до Модліна — приміської фортеці Варшави. Проте вже 14 серпня польське командування прорвало більшовицький фронт і розгорнуло контрнаступ. За десять днів вони відігнали радянські сили за р. Буг у район Бреста-Литовського, Гродна. Щоб зупинити польські сили, можна було завдати удару з півдня, з Львівського напряму, силами 1-ї кінної та 12-ї більшовицьких армій. Проте 28 серпня вони наразилися на неприступне Замостя. Героїчну оборону міста вела 6-а стрілецька дивізія армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка. Дивізія не лише стримала наступ більшовицької армії, а й перейшла в контрнаступ. Через 20 днів фронт відступив до Бердичева й Житомира.

Бійці армії УНР. 1919 р.

У жовтні 1920 р. між урядами Польщі та РСФРР було укладено перемир’я, а в березні 1921 р. підписано Ризький мирний договір. Відповідно до нього, Західна Україна й Західна Білорусія залишилися в складі Польщі, а Польща визнавала радянські УСРР і БСРР.

Поразка армії УНР. Розвинувши контрнаступ з-під Замостя, армія УНР у вересні 1920 р. знову оволоділа територією між р. Дністром і Збручем. Разом із польськими силами взяла під контроль Тернопіль, Кам’янець-Подільський, де знову розмістився український уряд. Однак польсько-більшовицьке перемир’я в жовтні 1920 р. позбавило уряд та армію УНР єдиного союзника. Ще цілий місяць армія УНР намагалася чинити опір. Ю. Пілсудський, порушивши перемир’я з більшовиками, відрядив на допомогу УНР 6-у польську армію. Об’єднані сили знову взяли Жмеринку, Бар, Вінницю, проте до середини листопада радянські сили відбили цей наступ. Армія УНР відступила за Збруч, де була роззброєна й інтернована польськими властями.

8. Поразка збройних сил півдня Росії

Улітку 1920 р. в розпал польсько-української війни проти Росії армія Врангеля захопила частину причорноморських степів. Проте на межі жовтня-листопада 1920 р. під натиском Червоної армії вона знову відійшла за Чонгарсько-Перекопські укріплення. Важливу роль у розгромі армії Врангеля відіграли повстанці Н. Махна, з яким більшовики уклали чергову воєнно-політичну угоду. Під час боїв у Таврії армія махновців прорвалася під Олександрівськом у тил білих і здійснила 250-верстовий рейд, завдаючи ворогу серйозних втрат.

Поки 8 листопада дивізія червоних імітувала лобовий штурм Перекопу, основні сили — з’єднання махновців і три дивізії червоних — перейшли вбрід через Гниле море (Сиваш) і вийшли на берег Литовського півострова й захопили його, незважаючи на шквальний вогонь противника. Оборона Перекопу втратила сенс. Білі швидко відступили, сподіваючись на евакуацію морем. Це вдалося небагатьом. 16 листопада півострів був повністю окупований червоними.

Наприкінці листопада більшовики влаштували віроломну розправу над союзними силами Н. Махна. Проте частині махновців вдалося вирватися з Криму.

Червоний терор у Криму. Більшовицька окупація Криму завершилася велетенською каральною операцією. Крим було перекрито етапними пунктами, на яких затримували й кидали до фільтраційних таборів тисячі «підозрілих», яких прирекли на голодну й холодну смерть. А тим часом розгорнулося справжнє полювання на т. зв. «контрреволюціонерів».

Історичне джерело

Невідомий адресат 4 грудня 1920 р. з Ялти писав: «Достатнім для смертної кари буває слово “дворянин” (не кажучи вже про офіцерів, солдатів, їх, умираючих, піднімають із лазаретів і виводять у ліси, де вбивають без розбору). Приїзд після 1918 р. — уже злочин, освіта — злочин. Усе, усе може бути достатнім, щоб тебе вночі схопили й повели в надзвичайку. Уранці рідним видають частину одягу, який не підлягає реквізиції (частина залишається), лікарі, інженери — усі скошуються. Порятуйте людей — це не суди, це не пошуки контрреволюції, це знищення культурних сил країни».

Особливо чекісти лютували в Сімферополі й Севастополі. Збереглися окремі списки 8364 осіб, закатованих у Севастополі. Серед них багато жінок-медсестер, портових робітників. Усі ліхтарі, дерева, пам’ятники Нахімовського проспекту й прилеглих вулиць були обвішані тілами офіцерів. Розстріли в Сімферополі тривали до березня 1921 р.

9. Другий зимовий похід (жовтень-листопад 1921 р.)

Частина вояків армії УНР, інтернованих у Польщі, не змирилася з поразкою й об’єдналася в групу для проведення Другого зимового походу під керівництвом отамана Ю. Тютюнника. Відчайдухи сподівалися, що їхній прихід викличе нову хвилю повстанського руху проти ненависного російсько-комуністичного режиму. 4 листопада 1921 р. вони виступили в похід, маючи на озброєнні 400 гвинтівок, 48 кулеметів, 500 шабель, 300 кавалерійських списів і 100 гранат. Однак надії на підтримку народу не справдилися. Селян стримували розстріли більшовиками заручників, голод, який розпочинався саме 1921 р. Нарешті, більшовики пішли на поступки селянству, скасувавши в березні 1921 р. продрозкладку. Учасники походу розділилися на Подільську та Волинську групи. Успішнішою виявилася Подільська група. До неї приєдналися загони отаманів Антончика, Хмари, Струка й Орлика. У боях з червоними вони здобули коней і створили кавалерійську групу, яка перетягнула на себе значні сили ворогів. Однак під їхнім тиском група змушена була відступити за кордон.

Поки головні сили червоних були прикуті до Подільської групи, Волинська група під керівництвом Ю. Тютюнника взяла Коростень, але під тиском цілої дивізії червоних змушена була відступити, а 17 листопада 1921 р. потрапила в оточення. У запеклому бою загинуло понад 400 бійців, вирвалися з оточення приблизно 100 осіб, у полон потрапили 500 бійців, переважно поранених. 359 із них відмовилися визнати радянську владу й були розстріляні біля с. Базара. Так, під перерваний кулями спів «Ще не вмерла України...» закінчилася остання спроба відродити незалежну Українську державу.

Запитання та завдання

1. Поясніть значення понять «білий терор», «вільний радянський лад», «лінія Керзона», «інтернування», «Варшавська угода», «Ризький договір».

2. Покажіть на мапі «лінію Керзона», напрями головних ударів і ліній розмежування в ході війни Польщі й України проти РСФРР.

3. Визначте, яку роль у розгромі сил армії Денікіна відіграла армія Н. Махна.

4. Розкрийте зміст Варшавської угоди УНР і Польщі.

5. Визначте мотиви учасників і причини невдачі Другого зимового походу.

6. З’ясуйте причини виникнення та головні напрями діяльності української політичної еміграції післяреволюційного періоду.

7. Розкрийте зміст традиційних і нових методів підкорення, які більшовики застосували під час третьої окупації України.

8. Поясніть причини розходжень українських і російських комуністів і причини ліквідації українських.