Електронний додаток до підручника з Історії України. 10 клас. Пометун - Нова програма

Розділ III. Розгортання Української революції. Боротьба за відновлення державності

§ 13. УНР за доби Директорії

Розкажіть про Холодноярську республіку, спираючись на документи, подані в ЕД, а також дібрані самостійно.

Прапор 1-го куреня Холодного Яру

Козаки Холодного Яру із с. Мельники

Повстанці з Холодного Яру (1922 р.)

Василь Чучупака — холодноярський атаман

Обкладинка романа Василя Шкляра, присвяченого подіям українських визвольних змагань

Схема Холодноярської республіки

Роман КОВАЛЬ,

письменник

Начерк до історії Холодноярської організації

1917—1922 років

Передісторія

Все коштовне має свою передісторію. Має її і Холодноярська організація...

Початки її губляться у давнині, адже ще з часів Київської Русі тут існувала військова організація у вигляді залоги смілянського воєводи Мирослава, якому ці землі подарував Ярослав Мудрий. «Мирослав збудував тут городище, обніс його високим земляним валом, створив різноманітні укріплення у відрогах ярів, побудував печери, дві підземні церкви і підземну в’язницю».

У пам’ять про трагічну загибель Мирослава у 1036 році його дружина Мотря побудувала монастир, названий її ім’ям. Упродовж віків поруч із релігійним відігравав він і військове значення. Дочка Мотрі Ганна в 1074 році неподалік Мотриного побудувала ще один монастир — Жаботинський. Він також став військово-релігійним осередком.

У XIII столітті в хащах Холодного Яру виникли давньоукраїнські поселення, орієнтовані не стільки на мирну працю, скільки на збройний захист від кочових племен степу, на межі якого і розкинувся Холодний Яр. Всього у Холодному Яру знайдено рештки 23 городищ, що постали як селища-фортеці (частина — задовго до нашої ери). Як зауважив багатолітній лісничий Холодного Яру Олександр Найда, «від часів Київської Русі мешканці холодноярських сіл завжди були активними творцями своєї історії», тобто воїнами, точніше, воїнами-хліборобами. Не дивно, що територія на південь від Холодного Яру входила до складу Вольностей запорозьких козаків, а Холодний Яр став своєрідним пересильним пунктом для втікачів від панщини, які прямували на Січ. Доки поляки не збудували Кодак, кожний, хто досягав Холодного Яру, ставав вільною людиною.

Тісно пов’язані з цим краєм військові походи Дмитра Байди-Вишневецького, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Марка Жмайла, Павла Павлюка (Бута), Дмитра Гуні. У 1648 — 1660 роках, коли Чигирин став гетьманською столицею, Чигиринщина з її Суботовим та Холодним Яром опинилася в політично-військовому центрі України. Саме на Чигиринщині творилася Українська держава, саме сюди їхали посли зі Стамбула, Варшави, Швеції, Ватикану, Венеції, Москви...

Після падіння держави Гетьмана Богдана Хмельницького і поразки Івана Мазепи Холодний Яр на десятки років став основною базою, а якщо говорити поетично, то серцем гайдамаччини, зокрема, у 30-х роках XVIII століття тут було засновано Холодноярську Січ. У різні роки гайдамаків очолювали сотник Верлан, отамани М. Грива та І. Жила. В 40-х роках XVIII століття в Холодному Яру стояли табором козаки на чолі з Гнатом Голим, Г. Похилим.

Гайдамацький рух 30 — 60-х років XVIII століття на Правобережній Україні, як зазначав професор Павло Вакулюк, став «своєрідною формою партизанської боротьби українського народу проти поневолювачів, центром якої був Холодний Яр... Діяли тут і гайдамацькі загони під проводом Шелеста, Писаренка, Медвідя, Теслі, Письменного, Швачки, Журби, Бондаренка, Москаля, Середи, Чорного, Бороди, Рудя, Тарана, Невінчаного, Беркута...». Абсолютно логічно, що саме в Холодному Яру, в Мельниках, Медведівці, Жаботині й Буді наприкінці травня 1768 року почалася Коліївщина, провідником якої став Максим Івович Залізняк із м. Медведівки. Великий дзвін Мотриного монастиря почули тоді не лише у Чигирині, Черкасах, Умані, Каневі, але й у Києві, Варшаві, Санкт-Петербурзі і Стамбулі.

Одним із героїв Коліївщини став отаман Неживий (Семен Мусієнко), який на чолі великого загону діяв на Чигиринщині, Смілянщині, Черкащині, Канівщині...

І в XIX столітті Холодний Яр висловив рішучу незгоду з поневоленням українського народу: в 1830-х роках тут знову збиралися гайдамацькі ватаги, зокрема, під проводом Устима Кармелюка. Зрозуміло, що російські окупанти називали їх «розбійницькими». «Розбійниками» нарік окупант і учасників селянського повстання на Чигиринщині у 1873 році. Повстання охопило тоді понад 50 сіл Чигиринського повіту. Особливо багато учасників «Чигиринської змови» (під такою назвою повстання увійшло в історію) виявилося у с. Головківці і м. Медведівці. Царські війська довго не могли тоді прибокати повсталих. Лише через два роки їм вдалося досягти тимчасового успіху. У холодноярських селян були як політичні, так і економічні вимоги, а саме: повернення від поміщиків колишніх козацьких земель і прав та вольностей Україні. «Із 917 осіб, притягнутих до суворої відповідальності, 600 селян було із сіл Холодного Яру».

Та, попри викриття «Чигиринської змови» і масові репресії, холод - ноярські селяни не змирилися. І невдовзі спільно з народовольцями холодноярські селяни почали творити нову нелегальну організацію під назвою «Таємна дружина», яка нараховувала близько тисячі осіб. 1877 року її було викрито і багатьох підпільників заарештовано. І в 1905 році «хвилювалися райони, які облягали Холодний Яр», тобто відбувалися селянські заворушення. В історію вони увійшли як «Чігірінскіє аґрарниє волнєнія». В 1906 році есери, серед яких був і майбутній холодноярський отаман Яків Водяний, планували підняти нове повстання на Чигиринщині.

Бунтівний дух Холодного Яру сягнув навіть царської армії: під час Першої світової війни в 418-му Олександрівському полку солдат Іван Коваль створив підпільну організацію «Холодний Яр», метою якої було поширення серед солдатів українознавства. В серпні 1917 року до цієї організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко, майбутній отаман і член Холодноярського повстанкому.

Хмельниччина, Коліївщина, «Чигиринська змова», «Таємна дружина», «Чігірінскіє аґрарниє волнєнія» — все це передісторія Холодноярської організації доби Визвольних змагань початку XX століття. І творилася Холодноярська республіка на тих самих землях, у тих же селах, містечках і містах, що й Коліївщина: Медведівці, Мельниках, Буді, Жаботині, Чубіївці, Білозір’ї, Смілі, Черкасах, Умані... Не дивно, що більшовицькі окупанти називали Холодноярську організацію «чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”, тобто самі вбачали зв’язок поколінь борців за свободу рідного краю. А історик-чекіст Б. Ковельський у своїй книзі про «петлюрівське» повстанство писав, що «затуманена своєрідною романтикою гайдамаччини молодь постачала бандитські (читай: повстанські. — Р. К.) загони...».

Справді, тут, в Холодному Яру, романтикою гайдамаччини були просякнуті десятки поколінь українців, які з містичною повагою ставилися до зброї, не розлучаючись з нею ні у будні, ні у свято. Селянин не йшов в поле без списа чи шаблі. А в хаті, під образами, ставив рушницю. Рушниці під образами — символ віри і дії!

Воно й зрозуміло, бо земля випромінювала тут — і це очевидно! — мілітарний дух, який входив, здавалось, в кожного, хто народжувався тут. Місцева топоніміка засвідчує войовничий дух української природи та її дітей: тут є Січовий та Гайдамацький яри, урочища Склик і Ратище, дуб Максима Залізняка, під яким — згідно з легендою — Тарас Шевченко писав поему «Гайдамаки».

У назві «Холодний Яр» є містична таємниця, магічна сила... У великому дзвоні Мотриного монастиря — заклик до повстання «за святую правду-волю».

«Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю, — писав Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”. — І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці — за Україну — очі видеруть...». Це добре знали наші вороги, які у всі віки зустрічали тут, в Холодному Яру, не просто шалений спротив...

В простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх — щирим та чистим почуттям. У холодноярців не виникало й думки поступитись природнім правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсакральніше — Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю.

І повіяв вогонь новий...

В добу Визвольних змагань, що почалися Лютневою революцією 1917 року, початки збройної організації Холодного Яру слід шукати у відродженому Вільному Козацтві. Саме воно заклало перші клітини не тільки Холодноярської організації, а й усього повстансько-партизанського руху, який охопив Україну в 1918 — 1920-х роках. Чимало творців Вільного Козацтва сформували й очолили повстанські загони, що вели збройну боротьбу проти окупантів — червоних і білих. Йдеться про Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Ананія Волинця, Овсія

Гончара-Бурлаку, Івана Полтавця-Остряницю, Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю, Павла Солонька, багатьох інших. Так, до збройних сил Холодного Яру входив партизанський загін Звенигородського отамана Семена Гризла, якого ще у березні 1917 р. було обрано кальниболотським курінним Вільного Козацтва, а у квітні (за н. ст.) — першим кошовим (Звенигородським) Вільного Козацтва. Зрозуміло, не тільки Гризло, а й багато інших організаторів Вільного Козацтва стали пізніше творцями Холодноярської організації. Серед них слід згадати Івана Полтавця-Остряницю (уродженця с. Балаклії, що під м. Смілою) та смілянського полковника Вільного Козацтва Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю і Павла Солонька з с. Боровиці на Чигиринщині. Вільне Козацтво та повстансько-партизанський рух настільки переплетені, що інколи важко знайти грань між ними. Може, й не варто шукати цієї грані?

Про природний зв’язок Вільного Козацтва з повстансько-партизанським рухом свідчить, зокрема, наказ № 8 від 14 березня 1921 року отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Хмари-Годзиківського, який висловив щиру подяку «панам козакам» зате, що чемно поводились із населенням м. Теплика і що «не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків». Цей наказ продемонстрував, що отаман Хмара-Годзиківський вважав свою повстанську дивізію формацією Вільного Козацтва. Слід зазначити, що і через інші накази подільського отамана проходить наскрізна — і хвилююча! — думка про козацьке лицарство. Мабуть, було б справедливо розглядати селянські повстання на Східній і Південній Україні в 1918 — 1920-х роках як рухи козацькі, а не анархічні бунти темних мас, доведених до відчаю нещадними «обдираціями» російських окупантів. Гречкосій лишався на господарстві. А селянин, який йшов до війська чи повстанських загонів захищати збройно Батьківщину, ставав козаком. Учасники повстансько-партизанської боротьби не тільки називали себе козаками, але й вели козацький спосіб життя, що ґрунтувався на давніх традиціях.

Визначаючи дату зародження Холодноярської організації — формації наскрізь козацької, слід брати за відлік саме березень — квітень 1917 року, тобто час творення перших відділів Вільного Козацтва на Звенигородщині та Чигиринщині. Другою відправною датою можна вважати 3 (16) — 7 (20) жовтня 1917 року, коли в колишній гетьманській столиці — м. Чигирині — відбувся Перший з’їзд Вільного Козацтва, який не лише задекларував на всю Україну відродження козацтва, але й дав потужний імпульс стихійному творенню українських збройних сил. Найсильнішим він був у центрі його виникнення, тобто, на Чигиринщині.

Однією з перших клітин Холодноярської організації став відділ самооборони с. Мельників, який на прохання ігумені Мотриного монастиря створив і очолив місцевий вчитель Олекса Степанович Чучупак. Мета формування — захист скарбів Мотриного монастиря від російських дезертирів, які тікали із фронтів Першої світової додому. Чисельність першого мельничанського відділу самооборони становила 22 козаки.

Першою відомою акцією мельничанських козаків була реквізиція зерна в садибі пана Ярузальського у с. Зам’ятниці, зібраного для німецького війська, повернення його селянам та арешт німецьких солдатів, яких помістили у підвали Мотриного монастиря. Щоправда, ця акція для холодноярців завершилась плачевно: в Мотриному монастирі їх атакувала німецька армійська частина, що підійшла зі Старої Осоти. Врешті, мельничанський відділ було роззброєно.

Згодом, очевидно, вже в час підготовки до антигетьманського повстання, селяни Мельників звернулися до Василя Чучупака, який був не тільки старшим від брата Олекси, але й мав вище військове звання — прапорщик (Олекса — рядовий царської армії), — створити новий відділ, що той і здійснив. Збройний відділ складався з 400 селян, серед яких було багато родичів братів Чучупаків: куми, свати, дядьки, двоюрідні брати, небожі. Ймовірно, частину зими та початок весни «чучупаківці» провели в лісі, час од часу вступаючи у збройні сутички з червоними. Про це свідчить доповідь голови Чигиринського повітового виконавчого комітету Брайка: «В той мент не була ще цілком знищена банда в повіті так званого Чучупаки, котра містилася в лісі в Холодному Ярі. Тоді той самий Чучупака став стягать свої сили до Яру і після повітового з’їзду Ради 10, 11, 12 квітня він підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність, але був розбитий нашими червоноармійцями до щенту і розігнан».

Підхорунжий повстанського відділу чорноліського полковника Пилипа Хмари Михайло Дорошенко у своїй книзі «Стежками Холодноярськими» стверджував, що Василь Степанович Чучупак скликав до м. Медведівки «видатніших побратимів по зброї з сіл та хуторів», які створили Військову Раду, обрали Василя «своїм і цілого повстанського руху старшим». З усього видно, що Василя Чучупака справді обрали Медведівським курінним, та чи став він одразу «цілого повстанського руху старшим»? Як свідчить відозва інформаційного бюро штабу отамана Холодного Яру за 1919 рік (число і місяць не вказано), отаманом Холодного Яру на час її написання був «батько» Незбієнко: «Тепер, коли вся Україна охоплена повстанням проти гнобителів Раковського і К° і коли партизанські загони налічують в собі десятки тисяч борців, і коли це військо розташувалось на Чигиринщині і інших місцях України, наш батько отаман Незбієнко і його штаб Холодного Яру закликає всіх до спокою і порядку, прохає селянство допомогти йому і його козакам в його творчій роботі визволення українського народу від насильників його волі... Всі як один вставайте з допомогою нашому батьку отаману і вірте, що права наші будуть забезпечені і над нашими селами засяє яскраве сонце спокію і кращого вільного життя. Нехай живе Червоне Козацтво». Напевно, ця відозва написана і оприлюднена у травні 1919 року, коли на заклик «червоного отамана» Матвія

Григор’єва десятки тисяч селян піднялися на боротьбу проти «грабіжницької комуни».

Звернення «Брати селяни і козаки» від 4 червня 1919 року було прийняте від імені «інформаційного Бюро Штабу Загону Холодного Яру». Ось його уривок: «Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”. Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів...».

Це був заклик до формування організованих збройних сил Холодного Яру під єдиним командуванням.

Подальший фрагмент цитованого звернення засвідчує, що тодішній отаман Холодного Яру Незбієнко був за переконанням соціалістом, прихильником поширеного в той час гасла «За радянську владу без комуністів»: «Знайте, селяне-брати, — говорив він, — що ваші сини ідуть вас же захищати, свої села від грабіжницької комуни, од розграблення вашого добра. Не вірте тим брехням, які комуністи розносять по всіх закутках, буцімто ми проти Радянської Влади, це суща брехня. Ми якнайдужче слідкуємо, аби ні одно із здобутків революції не згинули, не були поругані. Нам дорога народня воля, народні права.

Ми всі помремо, а одстоємо Землю і Волю.

Хай же живе Червоне Козацтво. Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю. Всі одностайно станьмо на захист нашого спокію. Всі за народні права».

Наприкінці травня або в перших числах червня до Чигирина увійшов відділ григор’євського отамана Федора Уварова. В Чигирині він перебував до середини червня (очевидно, за н. ст.), а потім, «коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уварів рішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру» і перейшов до Медведівки. Тут відбулася його зустріч із Василем Чучупаком. На ній виникла суперечка, «бо ні один з отаманів не хотів признати другого старшим...». У кожного із них була своя рація: Василь Чучупака, місцевий отаман, здобув високий авторитет серед тутешнього населення, а Федір Уваров, хоч і був чужим на Чигиринщині, та мав вище військове звання, більший військовий досвід і командував більшим відділом. Командир кулеметної чоти отамана Уварова Сергій Полікша стверджував, що відділ Уварова на час приходу в Медведівку становив із тисячу «добре здисциплінованих вояків», мав 24 кулемети.

Та головне, що між отаманами не було ідейного розходження, бо Василь Чучупак «боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню. Погодилися на тім, що Чучупака в чисто військових справах уступив першенство Уварову, а сам залишався отаманом місцевости з правом рішаючого голосу в справах боротьби. Постійний відділ Холодноярців підпорядковувався Уварову. Мобілізація Холодноярських збройних сил — в разі потреби — лежала на Чучупаці... Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодноярськім лісі». Дві сотні піхоти і кулеметна чота розташувалися в с. Головківці.

«Мушу зазначити, — писав Сергій Полікша, — що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв з кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати».

Отже, військовим отаманом, керівником збройних сил Холодного Яру став кубанець, колишній штабс-ротмістр царської армії Федір Уваров. А Василь Чучупак очолив цивільну владу в Медведівській волості і, очевидно, в деяких інших волостях Холодноярської округи. Об’єднані збройні сили становили не менше 1400 старшин і козаків. Голова Чигиринського повітового виконкому більшовик Брайко стверджував, що в цей час «контр-революціонерські сили, в тім числі і всі бувші заарештовані і випущені ними елементи» налічували близько трьох тисяч люду.

Але на Чигиринщині, в районі Холодного Яру, були й інші повстанські загони. Той же Брайко згадував: «Становище в повіті неспокійне, позаяк банди ще не ліквідовані, кругом — позиції. В однім місті банда, котра бьється проти Радянських військ, складається з 3 — 4 тисяч, і в другім місті — до 1000 чоловік, котрі не сьогодні завтра можуть знову захватити Чигирин...».

Оскільки згадок про «батька-отамана Незбієнка» більше не вдалося відшукати (попри опрацювання великого пласту інформації про Холодний Яр часів Визвольної боротьби 1917 — 1920-х років), то про його долю можна лише гадати: або на той час він був убитий, або перейшов до іншого району, або поступився владою досвідченішому отаману Федору Уварову. Слід зазначити, що за твердженням Сергія Полікши, помічником Уварова, тобто заступником отамана Холодного Яру, був галичанин, прізвища якого Полікша не запам’ятав. Галичанин загинув 5 червня (очевидно, за ст. ст.) в загалом успішних боях за холодноярські села Стару і Нову Осоту, в результаті яких червоні були відігнані до м. Олександрівни. Успішним був для холодноярців і бій в с. Плескачівці, де було знищено «цілий курінь більшовиків».

Заступником Василя Чучупака в той час був Іван Деркач із-під Жаботина.

Наприкінці червня до Холодного Яру прибули два представники уряду УНР, за участю яких відбулася нарада штабу Холодного Яру. На ній вирішено, що Уваров зі своїм відділом і бажаючими з місцевих спробує пробитися через кільце червоних частин і піде на з’єднання з отаманом Юрком Тютюнником, а Василь Чучупак залишиться боронити місцевість. «З Уваровим виступило около 200 чоловіка кінноти і коло 400 чоловіка піших», — писав Сергій Полікша.

Отож, Федір Уваров не довго отаманував у Холодному Яру — лише у червні 1919 року і, мабуть, впродовж другої половини місяця. Після відходу Уварова у напрямку ст. Райгород колишній прапорщик російської армії Василь Чучупак зосередив у своїх руках військову, адміністративну і судову владу в Холодному Яру та його околицях, ставши, фактично, Головним отаманом Холодного Яру, або, як писав С. Найден, «диктатором Холодного Яру». Офіційно Василь Чучупак величався отаманом полку гайдамаків Холодного Яру, а його старший брат Петро, також колишній прапорщик царської армії, — начальником штабу полку гайдамаків Холодного Яру.

Якийсь час у Холодному Яру, принаймні у липні 1919 р., перебував «доктор права Копцюх», від імені якого видано відозву «гайдамаків-повстанців» (примітна зміна риторики після закликів творити Червоне козацтво). Копцюх, очевидно, займав якусь відповідальну посаду, радше був «політичним комісаром», можливо, членом Холодноярського повстанкому, якщо на той час той вже діяв.

Збереглася фотокопія документа від 6 грудня 1919 р., де Василь Чучупак виступає як «командір полку гайдамаків Холодного Яру».

До «Холодноярської держави» входили села і хутори, розташовані безпосередньо на території Холодноярського лісового масиву, а саме: Суботів, Чмирівка, Рублівка, Полуднівка, Новоселиця, х. Вдовичий, Іванівна, Матвіївна, Головківка, ївківці, х. Кресельці, Мельники, Медведівка, Зам’ятниця, Деменці (тепер Чигиринського району Черкаської області), Лубенці, Куликівка, Жаботин, Завадівка, Флярківка, Михайлівна, Ребедайлівка, Ревівка, Косари, Грушківка нинішнього Кам’янського району Черкаської області, Чубіївка Черкаського району, Голов’ятине, Залевки, м. Бузуків, Сунки, Плескачівка, х. Шевченків Смілянського району та Іванківці, Триліси, Любомирка, Базиківка, Стара Осота, Нова Осота, Бірки, Нижчі Верещаки, Вищі Верещаки, Цвітна Олександрівського району нинішньої Кіровоградської області. Не всі вони в 1919 році підпорядковувались Холодноярській організації. Наприклад, Суботів, Янич, ївківці, Новоселиця, Чигирин становили вотчину суботівського отамана Свирида Коцура, засновника Чигиринської республіки, супротивника Василя Чучупака. Лише після загибелі (чи зникнення?) Свирида Коцура у квітні 1920 року ці населені пункти приєдналися до Холодноярської організації.

Однак цим володіння Холодного Яру не обмежувалися: керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села (вгору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підпорядковувались Холодному Ярові й вереміївські отамани Панас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кіровоград), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Ялисей Лютий-Черевик, Іванов, Кость Пестушко (Степовий-Блакитний) та багато інших. Справжні межі «Холодноярської держави» ще належить з’ясувати.

«Авторитет Холодного Яру був дуже великий, — зазначав історик-чекіст Борис Ковельський, — його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю».

Розквіт повстанства

У другій половині 1919 року Холодний Яр наїжачився багнетами проти нових непроханих гостей із півдня — озброєних Антантою білогвардійців. За визнанням більшовицького історика Д. Кіна, в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, «ніякої денікінської влади не було».

У листопаді до Холодного Яру прибув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко, організатор одного з найбільших повстань в історії Визвольних змагань українського народу у XX столітті. Окрім полку гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака, йому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Ларіон Завгородній, Чорний Ворон, Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки... На той час сили повстанців під проводом Андрія Гулого-Гуленка нараховували до 20000 коліїв.

Успіхи повстанців Гулого-Гуленка були вражаючими. «Повстання проходили надзвичайно легко, — згадував він. — Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища».

Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 року денікінці не залишать української території, то після цього терміну будуть знищені не тільки вони, але й їхні сім’ї.

Разом із гайдамаками Холодного Яру Гулий-Гуленко розгромив ворога в районі залізничних станцій Знам’янка та Фундукліївка. До кінця 1919 року отаман зі своїми повстанцями бив білогвардійців у районі Черкаси — Чигирин — Знам’янка — Користівка — П’ятихатки — Катеринослав — Єлисаветград.

На початку січня 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру брав участь у вигнанні денікінців із Черкас. Юрію Горлісу-Горському, який потрапив у Холодний Яр у лютому 1920 року (як старшина Армії УНР Зимового походу), одразу впало в око, що в «широко розвиненій бойовій організації Холодного Яру під проводом Василя Чучупаки... цілковито панували українські націоналістичні настрої».

Хто кого?

До визволеної від денікінців Чигиринщини підступила Червона армія. Якийсь час повстанці і червоні вичікували, приглядалися, не вступаючи у збройний конфлікт. Та коли 28 лютого 1920 року Лев Троцький видав наказ про ліквідацію «професійного повстанства», почалися збройні сутички, які переросли у бої. Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції регулярних червоних частин не приносили суттєвого результату. Це визнавали самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива-2 Лєнґовського: «За последние дни определённо выясняется безполезность боевых действий против повстанцев в районе Звенигородского, Чигиринского, Таращанского, Каневского, Уманского уездов, если каждый раз вслед за очищением войсками от бандитов в этой же местности не будет произведена очистка местной власти... Есть некоторые волости, где войска уже по 4 — 5 раз разбивали отряды бандитов, наносили им страшные потери, но вслед за уходом их (червоних військ. — Р. К.) в др. районы бандиты понемногу вновь собираются».

12 квітня (за н. ст.) 1920 року отамани Холодного Яру з’їхалися на нараду у лісничівку на х. Кресельці, що при дорозі з с. Мельників на Мотрин монастир. Мета: визначити дату повстання проти Совєтської влади, яка, спираючись на російські багнети, намагалася закріпитись на окупованих землях.

Та саме цей день став нещасливим для Холодного Яру: під час бою з червоним ескадроном, який несподівано з’явився з лісу, потрапив у оточення Головний отаман Василь Чучупак. Не бажаючи потрапити в полон, він позбавив себе життя пострілом у скроню.

Під час бою були захоплені в полон його старший брат Петро — начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру, і боровицький отаман Павло Солонько. Незабаром їх стратили у Черкаському чи Смілянському ЧК.

Після Василя Чучупака

Після загибелі Василя Чучупака Холодноярську організацію очолив його заступник Іван Тимофійович Деркач, «старшина військового часу, син селянина з-під м. Жаботина», член Холодноярського повстанкому. Він керував збройними силами Холодного Яру під час повстання весни — осені 1920 року.

На конференції повстанців, що відбулася 24 вересня 1920 року у Медведівці, Іван Деркач передав свої повноваження Костю Пестушку (Степовому-Блакитному), отаману Олександрійської (Степової) дивізії, якого в цей день було обрано Головним отаманом Холодного Яру і околиць. Наступного дня, тобто 25 вересня, як свідчить Юрій Горліс-Горський, на Деркача, котрий залишився командиром «Холодноярської бригади», в яку переріс полк гайдамаків Холодного Яру, здійснив замах син медведівського різника Хаїма — місцевий комсомолець, співпрацівник ЧК. Деркача було тяжко поранено і «Холодноярську бригаду» очолив Іван Петренко.

Кость Юрійович Пестушко, обраний 24 вересня Головним отаманом Холодного Яру і околиць, народився 10 лютого 1898 року в с. Ганнівці на Катеринославщині (нині Петрівського району Кіровоградської області). Навчався в Олександрівському механіко-технічному училищі (нині Запорізький університет). У Першу світову війну рядовим воював на турецькому фронті. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Закінчив офіцерську школу в м. Горі. В ранзі підпоручика командував ротою на Західному фронті.

Кость Блакитний — один з організаторів повстання проти Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. В 1919 році Блакитний очолив Середньодніпровську групу (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Збільшивши Середньодніпровську групу до 3000 бійців, перейменував її на Республіканське військо, чим викликав гнів у Нестора Махна. Далі діяв самостійно. В 1920 році — він вже отаман Степової (Олександрійської) дивізії, яка нараховувала до 20 — 30 тисяч козаків і старшин. Був одним із керівників повстання весни — осені 1920 року на Правобережній Україні. Бив червоних москалів від Херсону до Черкас — на території Херсонської, Катеринославської, Київської та Кременчуцької губерній. У жовтні 1920 року, вирушивши на чолі Степової дивізії в Катеринославську губернію на допомогу рідним селам, які палили будьонівці, склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру.

А Головним отаманом Холодного Яру став Звенигородський отаман Ґонта (справжнє прізвище Іван Макарович Лютий-Лютенко). Народився він 24 червня 1897 року в Капустянському лісництві коло с. Товмача, що на Звенигородщині. Закінчив чотирикласну земську школу, згодом — приватні курси Паршина в Москві. Окрім диплому за б гімназійних класів, отримав із Московського навчального округу привітання як найкращий студент з математики. На фронті був у 8-му Московському гренадерському полку. Закінчив Омську школу прапорщиків. Лютневу революцію зустрів на посаді помічника командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. В 1918 році брав участь у боях проти більшовиків, зокрема коло станцій Гребінки та Бобринської (нині ст. ім. Тараса Шевченка). За Директорії Лютий-Лютенко — командир 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. Воював у складі Запорізької дивізії під командою Олександра Загродського. В повстансько-партизанському русі з 1919 року. Спочатку очолив загін Звенигородських повстанців, сформований Семеном Гризлом. У різні часи його відділи нараховували від 300 до 800 козаків і старшин. Військове звання — сотник.

Обраний Головним отаманом Холодного Яру на нараді в с. Матвіївці наприкінці жовтня або в листопаді 1920 року. Мабуть, Ґонта Головним отаманом Холодного Яру був короткий час і радше формально, оскільки відразу після обрання відійшов на Звенигородщину, а головні сили холодноярців під проводом Пилипа Хмари і Ларіона Завгороднього провели окрему нараду, на якій вирішили пробитися на захід, до Польщі чи Румунії. Начальником штабу з’єднаного загону було обрано Терещенка.

Рейд виявився невдалим десь у грудні об’єднаний загін повернувся до рідної місцевості. Вже на початку січня 1921 року на Холодноярщину прибув представник уряду УНР Микола Іванович Бондарчук (інколи пишуть — Бондарук). У січні 1921 року на з’їзді отаманів Чигиринщини в с. Цвітній він був визнаний «старшим» повстанського руху Чигиринського повіту. Микола Бондарчук, об’єднавши під своїм керівництвом всі партизанські загони Холодного Яру, сформував нову структуру: начальником штабу і командиром відділу піхоти став Терещенко, командиром 1-го Холодноярського кінного полку — Ларіон Завгородній, командиром 2-го Холодноярського кінного полку (недоформованого) — Пилип Хмара.

Є документ, що засвідчує іншу структуру Холодноярської організації: три гайдамацьких полки, підпорядкованих Пилипу Хмарі, помічником (заступником) якого був Ларіон Завгородній. На чолі перших двох полків стояли колишній поручик царської армії Хвиля (Бондаренко?) та Микола Бондарчук (Бондарук). За даними військової розвідки однієї з червоних частин сумарна чисельність трьох гайдамацьких полків станом на 17 червня 1921 року становила 850 шабель і піхоти. Існували ще й інші загони, зокрема у Чорному лісі.

Пилип Панасович Хмара був одним із найавторитетніших повстанських керівників Холодного Яру. Народився у с. Цвітній Чигиринського повіту Київської губернії (нині Олександрівський район Кіровоградської області) в 1891 (1892?) році. Брати і сестри Хмари зростали без батьків, жили бідно. Всі працювали в наймах. Односельчани зазначали, що Пилип був «отчаяний з детства». З Першої світової війни прийшов повним георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. В повстанстві Хмара — щонайменше з 1919 року. Спочатку його відділ називався Першим Чорноліським повстанським куренем (мав власну печатку з гербом УНР). Згодом курінь переріс у Чорноліський полк і станом на 25 березня 1920 р. нараховував 300 кінних козаків та 300 піших. Місце дислокації — Чорний ліс, Холодний Яр, ліс Чута. Діяв також в Олександрійському, Єлисаветградському, Чигиринському та Знам’янському повітах. Здійснював рейди на Поділля.

Пилип Хмара і Микола Бондарчук були категоричними противниками «амністії». Щодо влади в повстанському русі, то Хмара ніколи не прагнув її, завжди готовий був поступитися іншому, достойнішому. Микола Бондарчук був людиною іншого складу: прагнув влади, був надзвичайно жорстким керівником. Він навіть хотів вбити отамана Пилипа Хмару за те, що той не виконав його розпорядження. Врешті, ця надмірна жорсткість, а також поразка в бою з Латиською дивізією (бригадою, полком?) неподалік Черкас у травні 1921 року і вирішили його долю. Спочатку він був зміщений. Сталося це на Чигиринському районному повстанському з’їзді, який відбувся у Цвітнянському лісі одразу після невдалого бою. У з’їзді взяла участь, окрім отаманів і старшин, ще й місцева інтелігенція. Бондарчука змістили в кінці травня на вимогу Герасима Орла-Нестеренка і Отаманенка, які повідомили, що «Бондарчук присланий з-за кордону як простий інформатор і на організацію права не мав». Незабаром, в липні 1921 року на з’їзді отаманів Холодного Яру Микола Бондарчук був оголошений поза законом через те, що в суперечці вбив отамана Терещенка, обраного у січні 1921 року на з’їзді отаманів Чигиринщини у с. Цвітній начальником Холодноярського повстанського штабу.

Одним із керівників збройних сил Холодного Яру був Іван Петренко, «петлюрівський офіцер, у свій час амністований Советською владою». Ще у першій половині 1920 року він командував Першим (основним) куренем полку гайдамаків Холодного Яру. Юрій Горліс-Горський зображує його як «інтелігентного селянина, старшину». 25 вересня 1920 року після поранення Івана Деркача Петренко очолив Холодноярську «бригаду». В 1921 році (десь у червні — липні) Іван Петренко — начальник Холодноярського окружного штабу (заступники Іван Деркач та Чучупак — Семен чи Олекса). Головним отаманом Холодного Яру, як його називали більшовики, він, напевно, не був: принаймні, достовірних джерел, які би підтверджували це, поки знайти не вдалося.

Холодноярська організація часів Нестеренка-Орла

Наступним (після Миколи Бондарчука) командуючим Холодноярською округою став отаман Герасим Нестеренко-Орел, який ще з 1919 року організаційно підпорядковувався Андрію Гулому-Гуленку. Сотник, а потім полковник Герасим Нестеренко-Орел був організатором Єлисаветградсько-Олександрійського повстанкому. На Чигиринському районному з’їзді за участю отаманів, старшин та інтелігенції у Цвітнянському лісі наприкінці травня (у червні?) 1921 року Орла обрано керівником Першої Холодноярської округи. В першій половині липня 1921 року на Право-лівобережному окружному з’їзді, що відбувся в Холодному Яру в районі Гайдамацького шпиля, його обрали командуючим військами Холодноярської округи.

Ад’ютантом командуючого округою був Тихін Абрамович Березняк, керівник Єлисаветградського повіту. Герасим Нестеренко мав під своєю орудою постійний відділ у 150 старшин і козаків, «ця кількість була завжди при ньому, — зазначав сотник Іван Лютий-Лютенко у звіті “Про організацію в Холоднім Яру”. — Старшин було чоловік до 15 (п’ятнадцяти), а решта козаків... Полковник Нестеренко був залишений отаманом Гулим, і от нього отримував накази, які передавав остальним партизанам, котрі йому підлягали». В час керівництва Нестеренка-Орла до Холодноярської організації, зазначав отаман Ґонта (Лютий-Лютенко), окрім особистого загону Головного отамана, належали відділи Завгороднього, «Хмари І, Хмари II», Чорного Ворона, Ґонти, Іванова. Були налагоджені зв’язки також із балтським отаманом Семеном Заболотним, Головою Уманського повстанкому Петром Дерегцуком, мліївським ватажком Трохимом Голим, «організацією білих», з якою тримав контакт Чорний Ворон...

«Склад отаманів був всякий, — писав Ґонта, — були такі, котрі цілком виконували свої обов’язки як слід, а були такі, що робили це, не вміючи». І далі уточнює, що з приходом до керівництва Нестеренка-Орла і ці, невмілі отамани, стали діяти організовано і дисципліновано.

В доповненні «До докладу про організацію Холодного Яру» сотник Ґонта (Лютий-Лютенко) дав таку оцінку Холодноярській організації під керівництвом отамана Нестеренка-Орла: «В 1921 році в червні місяці організація “Холодного Яру” — ядро на чолі з Нестеренком — доходила до кількості 120 козаків і старшин. В цей час організація, ядро, акцій не проводить, а налагоджує свої зв’язки з своїми ячейками і організацією на містах. Ця організація охоплювала такі повіти: Олександрійський, Єлісаветградський, Звенигородський, частина Уманського, в Чигиринському існувало ядро цієї організації, в Звенигородському — філія цієї організації під командуванням Чорного Ворона і Ґонти. В Чигиринському, Олександрійському і Єлісаветградському — організації з філіями під керуванням Завгороднього, Хмари 1, Хмари 2, Іванова (котрі відомі мені), Уманщина — Дерещук. Силою були ці відділи в залежності від умов, при якіх приходилось оперувати, то збільшувались, то зменшувались... Всі ці організації мали зв’язок між собою через людей-селян, а також мали зв’язок через своїх довірених з отаманом Нестеренко, останній мав зв’язок з отаманом Гулим, звідки одержував накази».

Іван Ґонта не згадав Звенигородського отамана Семена Гризла, вереміївського ватажка Івана Савченка-Нагірного, олександрійського отамана Сергія Захарова, організатора загону Петра Кучму з с. Аджамки Єлисаветградського повіту, які підпорядковувалися Холодноярській організації, та інших організаторів українського підпілля.

Про головну мету і засоби її реалізації підпілля сотник Ґонта висловився так: «Головною задачею (яку ставив полковник Нестеренко) було підготовити людність до загального повстання — заснованням маленькіх повстанчих відділів — на селах, якіх задача була агітація за повстанців і поширювати від себе повстанчу організацію вербуванням... до своїх відділів. В цьому районі було засновано відділів на волость 2 — 3... Ці відділи було заснувати не тяжко, тому що селяни йшли назустріч... Організаційна праця продовжувалась до виїзду мого... Відділи (...) робили наскоки на установи, а также (на) частини Червоної Армії. Організація продовжувалась конспіративно... Нестеренко — отаман-людина чесна, ідейна, не погромщик».

Начальником штабу у Нестеренка-Орла був Сергій Отаманенко, член Холодноярського повстанкому у 1920 — 1921 роках. В першій половині липня 1921 року на Право-лівобережному окружному з’їзді, що відбувся в Холодному Яру в районі Гайдамацького шпиля, Сергія Отаманенка обрано членом Право-лівобережного окружного повстанського комітету та начальником штабу військ Холодноярської округи.

Очевидно, у 1922 року Холодноярська організація складалася з двох округ. Першою Холодноярською округою (Єлисаветградсько-Олександрійською) керував Герасим Нестеренко-Орел, Другою (Чигиринсько-Звенигородською плюс Чорний ліс на Єлисаветградщині) — Ларіон Завгородній.

Ларіон Захарович Завгородній (насправді — Загородній) народився 16 березня 1897 року в с. Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Нерухомістю не володів, батьки землі не мали, вирощували хліб на орендованій землі. Закінчив церковно-приходську школу. Під час Першої світової війни служив у 241-му Пензенському запасному полку, згодом — у 32-у Сибірському полку, де до січня 1917 року служив підпрапорщиком у кінній розвідці. Згодом — прапорщик. На фронті був отруєний газами. Восени 1917 року демобілізований за станом здоров’я і відправлений у безстрокову відпустку додому.

В листопаді — грудні 1918 року разом зі збільшовиченим матросом Поліщуком та росіянином Даніловим створив повстанський загін (500 селян). У серпні 1919 року під час денікінської окупації зібрав загін у 25 шабель і почав діяти в районі Златополя. А в дні більшовицької окупації вступив до загону Дорошенка і Цвітковського. Під час Знам’янського повстання 1920 року влився до повстанського загону Василя Кваші, який оперував в Нерубаївському лісі та його околицях. Коли на їхній терен прийшла 1-а Олександрійська (Степова) дивізія під керівництвом Костя Блакитного, Кваша і Завгородній приєдналися до неї. Близько трьох місяців Завгородній служив значковим у Степовій дивізії. Коли степовики в другій половині жовтня 1920 року відійшли на південь, Завгородній залишився воювати в рідній місцевості, влившись до загону Пилипа Хмари, де був чотовим. У 1921 році Завгородній — командир 1-го Холодноярського кінного полку, який підпорядковувався безпосередньо Пилипові Хмарі. Діяв у Чигиринському, Олександрійському, Єлисаветградському та інших повітах. В жовтні 1921 року об’єднав під своїм керівництвом загони Мефодія Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка.

У 1922 році Завгородньому підпорядковувались отамани Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало і Чорний Ворон (Лебединський). Влітку ці загони (попри нечисельність) почали називатися полками: Чигиринський полк Мефодія Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона. Загальне керівництво здійснював Герасим Орел-Нестеренко.

Заарештували Ларіона Завгороднього 29 вересня 1922 року у м. Звенигородці на інспірованому чекістами «з’їзді отаманів». Під арештом перебував у Лук’янівській в’язниці м. Києва. Ось уривок «Заключения по делу № 446/7971»: «...1. Ат. Завгородний є начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу... Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...». Далі перераховуються деякі бої, в яких отаман брав участь, зокрема бої з червоними частинами під селами Тиліткою, Хайківкою, Пастирським, Бовтишкою, Розумівкою, Матвіївною, під Лебединським монастирем (в березні 1921 р.), нескінченні бої в квітні 1922 р., зупинка поїздів між ст. Цибулевим і Фундукліївкою в квітні — травні 1922 р., «сопровождавшаяся зверскими убийствами», зупинка потягу на ст. Хирівці в червні 1922 р., бій в с. Федвар, вбивства комнезамівців, міліціонерів, комуністів та комсомольців цього села, зупинка потягу на ст. Фундукліївці в серпні 1922 р., «целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов — вот вкратце «революционная» деяльность атамана Завгороднего»...

Ворог про Холодний Яр і холодноярців

В «Заключении по делу 446/7971» від 16 січня 1923 року ворог висловився про отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як про трьох «наиболее видных рыцаря бандитизма»: «С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на своё пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооружённую борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налётов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.

С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения...

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего — Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918 — 19 гг., имели в своём распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Чёрными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.

Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались... Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под удара красных частей, свили себе гнёзда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.

4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье... удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.

Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников — Компаниец, Добровольского и Ткаченко — не представляется возможным, ибо сами обвиняемые при всём своём желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие “подвиги” совершённые ими в течении столь длительного периода... ». А ось фрагмент іншого документу — «Обвинувачувального висновку»: «1923 г. января 24-го дня я, уполномоченный КРО ПП ГПУ, разсмотрев следственный материал по обвинению гр. гр. Завгороднего Илариона Захаровича, Голика-Зализняка Мефодия Фокича, Гупало Дениса Моисеевича, Компанийца Тимофея Архиповича, Ткаченко Василия Федоровича, Добровольскаго Алексея Трохимовича, Здобуть-Воля Константина Яковлевича, Ляшенко Ивана Яковлевича, Яковенко Григория Федоровича, Дробатковскаго Юрия Владимировича и Мушкета Леонида Павловича, обвиняющихся в организации вооружённого низвержения Сов. Власти, НАШЁЛ:

Летопись революции на Украине полна кровавыми страницами, вписанными в неё руками активных антиреволюционных социальных групп. Объединённые общим чувством ненависти к новым формам общественнаго строя, эти группы направили свою энергию к разжиганию восстания против революционной власти, помимо восстаний, носивших в общем и в целом эпизодический характер, их внимание было направлено к созданию постоянных активных ядер, дисциплинированных и сплочённых, находящихся под руководством более или менее выдающихся организаторскими и военными способностями к.-р. деятелей.

Условия украинской действительности сделали этот вид борьбы, — широкое применение и развитие партизанскаго, бандитскаго движения, преобладающим видом, развитие бандитскаго движения носило такой стремительный и серъёзный характер, что был период, когда Украина стала ВАНДЕЕЙ русской революции. Но даже на этом фоне, на фоне бешеного бандитского разгула, захлёстывавшего государственный аппарат, выделялись отдельные очаги, игравшие роль идейных, политических и тактических центров повстанчества. Эти центры вдохновляли повстанчество на дальнейшую борьбу и руководили его во всех отношениях. Из числа этих центров особенно выдаётся пресловутый Холодный Яр, который в результате своей долгой и упорной борьбы, стал в глазах к.-р. элементов символом борьбы против сов. власти. Бывали моменты, когда Холодный Яр, представлял собой жёлто-блакитный остров, среди бушующего моря гражданской борьбы, располагая огромными, хотя и не организованными, вооружёнными силами. В процессе революционного строительства было сломлено сопротивление к. о. р. сил. Постепенно, один за другим, стали уничтожаться главные опорные пункты украинского бандитизма. Наконец они исчезли.

Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своё существование именно очаги повстанчества. Один за другим сдавали свои позиции. И только Холодный Яр продолжал держать знамя возстания.

К началу 1922 года украинского бандитизма как факта государственного значения уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра, где он проявлял себя во всей красе. Все повстанческие заповеди свято блюлись холодноярскими атаманами. Террор и разрушение по-прежнему стояли в порядке дня и проводились с чрезвычайной интенсивностью. В районах, прилегающих к Холодному Яру, бандиты чувствовали себя, как нельзя лучше, и в средине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества. К этому времени в Знаменском и Елисаветградском районах оперировали банды Завгороднего, Зализняка-Гупало и Черного Ворона, общей численностью 120 сабель, при пулемётах, обладающие весьма значительной активностью. Помимо этого указанные банды располагали большими потенциальными силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытые кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего возстания с тем, чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд. Чрезмерная насыщенность этого района к.-р. элементами и высокая активность бандитизма заставили ПП обратить внимание на район Холодного Яра с его уцелевшими последними могиканами бандитизма и контр-революции старой формации и тактики. Туда была брошена сильная ударная группа, которой после длительной разработки были достигнуты следующие результаты: выявлен и снят ряд существующих к.-р. повстанческих организаций, ликвидировано бандитское подполье, целиком захвачена группа лесных атаманов, и частично арестована группировка степных атаманов».

Як же чекістам вдалося досягти успіху?

Операція «Заповіт»

Почалося все зі зради. Колишній «петлюрівець» Петро Трохименко (інколи Трофименко), «генерального штабу полковник», комендант Єлисаветграду (нині Кіровоград) в часи Української Народної Республіки, «начальник повстанських організацій Південного району», у квітні 1921 року був завербований ЧК. У січні 1922 р. в доповіді уповноваженому ОО ВУЧК «Про поїздку в м. Єлисаветград» він висловив пропозицію нейтралізувати холодноярське та з’єднане з ним єлисаветградське підпілля. Він пропонував використати себе як центральну фігуру чекістської операції — на підставі того, що добре знав ці райони і зажив тут особистої популярності.

Пропозиція Трохименка була прийнята і він, прибравши псевдонім «Гамалія», став називатися командиром вигаданої ним «Чорноморської повстанської групи». Після перших успіхів Трохименка-Гамалія — чекісти повірити в його провокаторську зірку. Один із керівників чекістів Євдокімов 29 червня 1922 року в листі до голови ҐПУ України В. Манцева писав, що «мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и об’единению (фактически под нашим руководством) ряда ячеек и банд для ликвидации таковых... Данные, которыми мы располагаем в деле — с одной стороны, с другой — безусловный авторитет нашего секретного сотрудника, дают нам шансы на успех разработки».

Вже 1 липня 1922 року начальник 3-го відділення ПП («полномочное прєдставітєльство») ҐПУ на Правобережжі Ніколаєв видав оперативний наказ у справі № 206:

«Совершенно секретно.

Хранить как шифр.

Оперативный приказ по делу № 206.

План разработки

... План для разработки и ликвидации намечается следующий:

1) Нашему центру необходимо решительно создать себе должный авторитет, так как только при этом условии мы сможем получить в свои руки исчерпывающие данные для ликвидации.

2) Ясно и точно определить районы и центральные пункты отрядов и подполий.

3) Получить в наше распоряжение списки с персональными сведениями и адресами проходящих лиц, особенно руководителей. Выяснить конкретно, какие местности служат базой и пополнением для отрядов и подполий.

4) Уяснить настроение партизан и подпольников и главным образом их главарей и каким способом можно добиться их объединения.

5) Добиться регулярной, постоянной связи з главными отрядов и подполий, построенной на признании последними зависимости и авторитета центра.

Только этим путём мы сможем иметь необходимые для ликвидации материалы.

6) Добиться возможности перенесения центра из Елисаветграда в другое более выгодное для нас место в отношении быстрой регулярной связи, но вместе с тем не слишком отдалённое от действительного центра разработки, таким местом намечается город Звенигородка.

7) Провести интенсивную работу, обеспечивающую нам возможность созыва съезда главарей. Это цель нашей работы.

8) Выяснить конкретно связи банд и подполий в военном и гражданском государственном аппарате. Особое внимание обратить на органы ГПУ и Красную Армию.

9) Выяснить, какие претенденты имеются на главенство в данном районе среди банд и подполий... Все вышеуказанное необходимо провести в жизнь быстро и решительно. Помнить, что данное дело имеет исключительное государственное значение и требует напряжения сил и интенсивной напряжённой работы, что является залогом в успехе.

Сугубое внимание обратить на регулярную связь с нами.

В средствах соблюдать экономию.

1 июля 1922 г.

п 3/206.

Полномочное представительство ГПУ на Правобережье, гор. Киева

Начальник 3 отделения ПП ГПУ ПБУ Николаев (підпис)

Подлинник получил и к точному и неуклонному исполнению принял:

1/07-22 г. уполномоченный Вихарев.

С подлинным верно: (підпис)».

Далі Трохименко-Гамалія діяв згідно із цим планом. Йому допомагав «сотник Завірюха» — Терещенко-Васильев, теж недавній «петлюрівець». Геніальна робота цих юд ще раз підтвердила істину, що найнебезпечніший чекіст — колишній повстанець. І партизани сприйняли Петра Трохименка за свого, — адже знали його в ті часи, коли він був учасником Визвольних змагань. Українські підпільники в 1922 році були високими професіоналами (деякі з них, як Ларіон Завгородній, мали дев’ятилітній — з 1914-го — воєнний досвід!), чужий ніколи б не підібрав ключів до їхніх таємниць, підібрати міг тільки «свій».

Щоб викликати довіру, ці «свої» мали й говорити «по-своєму» — зрозумілою мовою, і зрозумілими категоріями. Накази «командуючого Чорноморською повстанською групою» Гамалія-Трохименка написані патріотично, динамічно, дисциплінуюче. Ці накази, безперечно, мобілізували лісове воїнство, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що «готує всеукраїнське повстання», побачили позитивну перспективу. Якщо досі козаки «без надії сподівались», то тепер з’явилась «реальна» надія.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу... Для того, щоб остаточно розгромити гайдамаччину XX століття.

Просто таки неймовірна трагедія для українців: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї та останніх її героїчних лицарів.

Ось уривок одного з наказів Трохименка-Гамалія:

«Наказ №5 Військам Чорноморської Повстанчеської Группи.

П’ять роківъ тягнеться велетеньська боротьба за Волю, незалежність Краю. Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращіх синів Украіни. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили семьі, вони відмовились вид персонального жіття, вони йшли не для наживи, а боротися за волю слабіх духом, котрі сидят в ярмі.

Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийщли до активної боротьби. Страшенна видповідальність і перед Краєм за попалені села і знищені семьі. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повінен провірить кожний крок.

Зараз, коли готовиться ришуча боротьба, можливо в останній раз, повинен бути знищений ввесь уголовний элемент, котрый прісосався до нашоі політичної (справи) боротьби і спекулює на ніі...

За Отамана Орла (Нестеренка) є відомості, що ним одержано в Малій Висці кошти, забраний цукор і инше майно. Все це переведено не для державної справи, а пропіто з дівчатамі.

Панове Отамани і старшини і козаки!

Пом’ятайте, що мисця такім в ваших лавах немає.

Пом’ятайте! Що цей сором падає на всіх.

Пом’ятайте! Що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства.

Пом’ятайте, що тільки лицарськими вчинками Ви добудете авторітет...

А Отаману Орлу в тижневий термін оправдатись перед групою. Коли це не буде, то через тиждень об’являє ця по за законом і обов’язок кожного козака його знищить; про що донести в Штаб Групи.

Слава і честь Вам, могутні і чесні орли Украіни!

Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі.

Прочитать всим отрядам, організаціям і козакам Дівізій.

Командующій Черноморською Повстанчеською Группою

Генштаба полковник Гамалій (підпис),

начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис)».

Слід звернути увагу на спробу Гамалія-Трохименка дискредитувати Герасима Орла-Нестеренка — безпосереднього начальника отаманів і козаків, до яких звертався підступний зрадник в надії очолити їх. І не просто дискредитувати отамана Орла, а спонукати його виправдовуватись. В чому?! В тому, що не робив. І перед ким?! Перед чекістами. Якщо ж Орел-Нестеренко не захоче виправдовуватись, то його на «законній» підставі можна буде оголосити поза законом і тоді — «обов’язок кожного козака його знищить».

Під виглядом наведення дисципліни Гамалія намагався з’ясувати стан організації, прізвища керівників та козаків. 28 серпня 1922 року в наказі № 7 Гамалія-Трохименко висловив переконання, що «прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет...» Цим же наказом Завгороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї кінної Холодноярської дивізії. Інші отамани теж отримали «призначення»: «Командіром 1 полку призначається Отаман Залізняк, 2 полку — Отаман Черний Ворон, командіром 3 полку — Отаман Гупало...» І хоча ці накази мали формальне значення, бо отамани і так керували своїми загонами, все ж вони сприймались ними досить серйозно.

Чекісти Трохименко-Гамалія та Терещенко-Завірюха-Васильєв орієнтували холодноярських отаманів на участь у з’їзді отаманів, який буцім-то вирішить питання про загальне, всеукраїнське повстання — напередодні, як стверджували чекісти, переходу 1 жовтня української армії з-за кордону. В наказі № 10 вказані дата і місце проведення цього з’їзду — 29 вересня 1922 року у Звенигородці.

Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що «Завірюха хоче нас всіх здати», та й інші попереджали Завгороднього не їхати на той «з’їзд». Але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця... Добре, що на з’їзд не поїхав Чорний Ворон та інші отамани...

Оскільки 29 вересня 1922 року у Звенигородці чекісти заарештували Л. Завгороднього, М. Голика-Залізняка і Д. Гупала, то керівником Другої округи Холодноярської організації (ніким не обраним) став de facto Чорний Ворон (Лебединський).

Справжнє його прізвище Іван Якович Черноусов. В 1921 році загін — добре озброєних 150 піших і 25 кінних з одним кулеметом, діяв у Черкаському, Чигиринському повітах, зокрема в Холодному Ярі, лісі Чута, на Звенигородщині, в Лебединських та Шполянських лісах, у районі сіл Товмач і Водяне, Виноградського монастиря, Мліїва, м. Городища, Білозір’я, м. Сміли... В 1922 році Чорний Ворон оперував у районі Знам’янки, Білозір’я, Товмача, Шестаківки, Єлисаветграда, Златополя і безпосередньо в Холодному Яру. Політичні гасла Чорного Ворона: «Бий комуністів і кацапів». Сексот так описував його: «Черний Ворон — высокого роста, чёрная длинная борода, длинные волосы до плеч, глаза чёрные, выражение лица суворое, серьёзное, политически грамотен, сын крестьянина, одет в защитном, пишет стихи и украинские песни, называет себя поетом».

В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922 року зазначається, що Чорного Ворона вбито 29 жовтня 1922 року поблизу с. Москаленки в 25 км від Сміли, а труп його буцім-то опізнали селяни і «амністовані бандити». А у «Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 року стверджується, що загін Чорного Ворона «ліквідовано 6 червня 1925 року.»

Отже, останнім Головним отаманом Холодного Яру, обраним на представницькому з’їзд, був Герасим Нестеренко-Орел. Він мав і найвище серед керівників Холодноярської військової організації військове звання — полковник. До якого часу він діяв, точно невідомо, принаймні, до другої половини квітня 1922 року, адже звіт сотника Ґонти про організацію «Холодний Яр» датується 23 квітнем 1922 року.

Відомо, що під час розкриття підпільної організації Нестеренка-Орла було заарештовано 648 осіб.

Які ж висновки?

Як бачимо, вище військове керівництво Холодного Яру не надто дбало про чітке визначення посад, які обіймало, а також практично не залишило по собі спогадів, продовживши сумну традицію козаччини, яка вміла воювати та не дуже переймалася написанням хронік. Винят-

ком став Іван Лютий-Лютенко, єдиний із Головних отаманів Холодного Яру, який написав книгу спогадів «Вогонь з Холодного Яру» та й то зробив це надто пізно, через 60 років після завершення боротьби, коли багато чого забулося, або й деформувалося в пам’яті. Відсутність хронік тим більше дивна, що серед вищого керівництва Холодного Яру завжди були люди письменні (наприклад, вчителі Олекса, Василь, Петро та Семен Чучупаки). А може, хтось і написав та до нас не дійшло?

Завдяки сотнику Івану Лютому-Лютенку, а також підхорунжому Чорноліського полку Михайлові Дорошенку, автору мемуарів «Стежками холодноярськими», Сергію Полікші та Якову Водяному, які опублікували короткі спогади про партизанів Холодного Яру, і, зрозуміло, насамперед Юрію Горлісу-Горському, ми й маємо наш, український, погляд на боротьбу в Холодному Яру. Та все ж, чи не основний масив інформації зберіг для нас ворог, який методично фіксував події та імена «бандітов» — насправді героїв Національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Прикро, але історію власного народу знову доводиться вивчати за хроніками противників — колись поляків, тепер — росіян.

Варто ще раз звернутися до вже цитованого документу — звіту сотника Лютого (отамана Ґонти), який характеризує структуру й ідеологію Холодноярської організації. Сотник Лютий зазначав, що «у каждого отамана були люди видающі, котрі улаштовували справу як інформаційну, так і військову». До категорії видатних особистостей Ґонта зараховував і самих отаманів. На жаль, стверджував він, таких людей «була дуже мала кількість». Найпевніших людей, «кадру», яка становила ядро загону було: «старшин от п’яти (5) і до двадцяти (20), а козаків от тридцяти (30) і більше», чисельність залежала «від фронту партизанського руху».

Іван Ґонта (Лютий-Лютенко) зазначав, що всі «кадрові» старшини і козаки «були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна — здобути державу рідну... Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була. Трапляються в отрядах ще і поляки і кацапи, но це рідко...» Що ж стосується «населення польського і кацапського», то до них ставлення було таким же «як до своїх», головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу.

«Жидівського населення в загонах не зустрічається зовсім, — писав Ґонта, — до їх відношення лояльне, декотрі жиди ідуть назустріч повстанцям. Раніше були випадки, що повстанці робили погроми і убійства, но тепер цього не зустрічається, хіба що, тільки дійсні бандіти... то за це партізани не відповідають. Борьбу ведуть повстанці з кожним ідущім проти його з рушницею. Як отамани, так і їхні прихильники, дуже гарно відносяться до того народу, котрий співчуває... іде назустріч. Всі повстанці настроєні вороже до росіян, лічать (їх) першими ворогами — бачивши їхнє нахабство і шкуродерство... Організація “Холодного Яру” у населення користується повного допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання».

«Наколи б був фронт»... «Нехай, — мовляв, — лише прогримить заклик»...

Тут згадується одне зі звернень Юрка Тютюнника до селян. В цьому, по суті ідеологічному документі звучить, яків інших, стратегічна думка: «Селяне!.. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою...».

Наголошую: ця теза не випадкова, це, по суті, генеральна лінія начальника Партизансько-повстанського штабу Юрка Тютюнника.

Працюючи з року в рік над великою кількістю архівних документів, весь час сумнівався у правильності цього заклику Юрка Тютюнника не піднімати «дрібних повстань», а чекати наказу Симона Петлюри, щоб розпочати повстання всеукраїнське. Хоч мотивація, ніби, вірна... Логіка залізна...

Та чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..

Так, врешті клич пролунав. Але коли?!

Найкращим для повстання часом була післяжнивна пора, час прогнозованих більшовицьких реквізицій. В цей час пограбованого дощенту селянина підняти на повстання було легко, не те, що наприкінці жовтня — на початку листопада 1921 р., як це намагався зробити Юрко Тютюнник. В цей час повстанський рух закономірно йшов на спад. Не слід забувати, що — поки отамани «не піднімали дрібних повстань» — ЧК працювала, і під осінь встигла розкрити не одну підпільну організацію.

Заклики не піднімати «дрібних повстань» фактично стали закликом не піднімати повстань взагалі, тобто стали в пригоді окупантам.

Дисципліновані українські повстанці, свято вірячи Симонові Петлюрі, слухняно чекали наказу про початок всеукраїнського повстання. Тим більше, що емісари Партизансько-повстанського штабу призвичаїли їх до думки, що «стотисячна армія Петлюри» (чи «65000 петлюрівських військ», або інша подібна чисельність) стоїть на кордоні, готуючись до переможного рейду в Україну. Тобто повстанців — головну і єдину українську силу в 1921-му і подальших роках — вище військове керівництво УНР привчало до думки, що вони, повстанці, є силою допоміжною. Головною ж силою подавалася сила ілюзорна — та, що мусила прийти з-за кордону. Ця дезорієнтація, врешті, призвела до марного очікування месії у вигляді Петлюри чи Тютюнника на чолі величезної армії, і невіри в те, що власними силами можна спробувати здобути Україні свободу. На жаль, ні по той бік, ні по цей Збруча не розуміли, що, перейшовши кордон України, Симон Петлюра автоматично ставав силою допоміжною.

Істина проста: еміграція завжди є силою допоміжною.

Симон Петлюра мусив без зволікань передати свої повноваження Головного отамана найдостойнішому (на його погляд) представнику воюючої України. І, таким чином, задекларувати, що центр боротьби залишається в Україні. Й позбавити український воєнно-політичний рух залежності від польського Генерального штабу...

А головне: зняти з повсталої України пута морального обов’язку перед вищим воєнним керівництвом УНР, приреченого в умовах еміграції на швидку деградацію... І отримати право стратегічної і тактичної ініціативи.

Напевно, мав рацію М. Мироненко, автор післямови до лондонського (1967 року) видання «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського, стверджуючи: «Коли б не міф Петлюри, то з повстанців легше було б зробити національне військо, цебто довершити самостійну і самодержавну Україну її власними силами».

Я б додав, що міф Петлюри у 1919 — 1920-х роках, коли Головний Отаман керував реальними збройними силами, безперечно сприяв розгортанню Визвольного руху. Хоча і не завжди у правильному напрямку. Показовими у цьому випадку є наслідки наради повстанських отаманів у м. Мошнах, які, об’єднавшись, зібрали величезну силу (понад 30 тисяч коліїв), що була чисельно більшою, ніж на той час Армія УНР. Фактично тільки Чорний Ворон (Микола Скляр) рішуче обстоював ідею наступу на Київ, — незалежно від планів Симона Петлюри: «Ворог сам підповідае нам, що маєм робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі-ж усюди повстанці... Поки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить».

Та перемогла думка: «Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ». Мовляв, «то вже діло Петлюри з армією».

Як свідчив Юрій Горліс-Горський, тільки Андрій Чорнота підтримав Чорного Ворона, пропонуючи йти, як не на Київ, то назустріч українській армії. Підсумок підвів Кость Степовий-Блакитний: «Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою, він і не потребує нашої допомоги... Будемо провадити тут операції і нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і будем дожидати наближення фронту».

Отже, віра у всесильність Симона Петлюри, віра, що він і без допомоги повстанців визволить Київ і Україну, призвела до того, що у м. Мошнах, коли доля військової кампанії 1920 року значною міра була в руках отаманів, після тривалої дискусії на тему — йти на Київ, чи ні? — було прийняте невірне воєнно-політичне рішення: бити ворога в рідній місцевості. І основний удар було нанесено не в сонячне сплетіння ворога...

Навіть коли Симон Петлюра став політемігрантом, що жив у м. Тарнові на приватній квартирі під охороною польських жандармів, то й тоді міф про його месіаністичне пришестя підживлював надію на

Армію УНР, на той час обеззброєну, обідрану і голодну. Про ці надії говорить вже цитований більшовицький документ: «В начале марта в Холодный Яр приезжали два агента Петлюры из Галиции, (они говорили), что в Галиции имеется 65000 петлюровских войск, цель которых распылиться на мелкие партизанские отряды, выступить на территории Украины, произвести восстание, предварительно слившись с существующими партизанскими отрядами. В последнее время центральные рады Холодного Яра издали приказ о приостановлении активных действий впредь до прибытия отряда с Галиции».

Та міф, породжуючи надії, що не збувалися, рано чи пізно призводив до розчарування і деморалізації.

Промовистим є й спостереження секретного агента ЧК Каріна (Даниленка), який без особливих труднощів проникнув у Партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника: його, Каріна, не один раз питали співпрацівники ППШ, «чи є надія на переворот (в Україні. — Р. К.) власними силами». Більше того, працівники ППШ вважали цей «переворот зсередини власними силами... нашою гарантією в майбутньому».

Отак... Організатори ППШ, закликаючи українських партизанів не піднімати «дрібних повстань», сподівалися, що повстанці все ж самі дадуть собі раду і власними силами скинуть окупанта. А повстанці, здатні на широкий виступ, чекали в лісах «армії Петлюри».

Все це підтверджує оцінку українського визвольного руху на Єлисаветградщині (читай: в Україні) підпільника Юрка Дроботківського: «Є руки і ноги, а нема голови». На жаль, це стосується не тільки Єлисаветградщини і не тільки окупованої москалями України. «Люди, що бажають працювати і віддані справі» були. Всі вони, дисципліновані воїни української революції, творили структури, не піднімали «дрібних повстань», чекаючи розпоряджень від міфологізованого проводу. Чекали наказу про початок всеукраїнське повстання.

І дочекалися.

Від чекістів.

Злочинна нездалість «всеукраїнського» проводу!

Як не навести тут цінного визнання єлисаветградських чекістів: «Психология всей крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка возстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний».

«Если только будет вспышка возстаний»... Тобто отих «дрібних повстань», які «моментально» (за свідченням ворога) переростуть у широке, хто зна, може, й всенародне повстання.

Виходить, ворог краще розумів психологію українського селянина, ніж керівники ППШ, «провідники українського народу»?!

І знову слово М. Мироненку. Якби, писав він, зник «міт проводу, виявилася би фікція... Холодний Яр почав би думати про провід... творити його». А прецедент в Холодному Яру вже був. Мова про 1768 рік, коли гайдамаки Холодного Яру «вилонили провід із самих себе і вибрали гетьманом (Максима) Залізняка», влада якого обняла величезний простір. «Чи холодноярці (XX століття. — Р. К.) не змогли б цього зробити і доконати?»

Нарешті останній — найсокровенніший — документ: уривок із ще не опублікованого «наказу №8 Військам Чорноморської Повстанчеської Группи» «колишніх петлюрівців» Трохименка-Гамалія і «сотника Завірюхи»:

«Дуже таємно.

Наказ № 8 Військам Чорноморської Повстанчеської Группи.

За ці роки тяжкоі боротьби із загальної маси у нас видділилось (тобто виявилось. — Р. К.) не багато лицарів чи то проводарів і козаків, котрі розуміють і вірют в перемогу і правдивість боротьби...

Це можут зробит тілько залізні люде. Тільки люди з Вашою волею можут працювати в такий час, коли кругом смерть і руіна. Тілько Ви, залізні, можете довести цю працю до кінця. Я вірю в це. В це віре нарід і Україна. Не гнилий закордон, котрий забув про Вас, і нарід, не ті, що багато обіцяють-визволяют нарід, а визволите Ви, ті, котрі залізною волею, кровью, тяжкою працею і муками написали своі прізвища для нашоі історіі.

Пом’ятайте, що Ви зараз ведете нарід, що на Вас лежить відповідальність перед ним. А через це его судьбу перед загальним рухом повинні вирішить зараз ви — проводирі, а нихто инший...

Командующій Черноморською Повстанчеською Группою

Генштаба полковник Гамалій (підпис),

начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис)».

Цей документ висвітлює ще один болючий парадокс: чекісти (не Тютюнник чи Петлюра) вказують правильний шлях... Щоб очолити партизанів-підпільників і знищити їх.

Чи скаже Батьківщина вдячне слово?

Холодноярські отамани читали ці, написані для них, накази. Та попри це, до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про провід. Відомий звіт отаман Ґонта (Лютий-Лютенко) закінчує запевненням, що (станом на другу половину квітня 1922 р.) весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР.

Як бачимо, хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року — дня переходу Збруча, влада її в Україні ще існувала.

Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. Про них і про повсталу Україну влучно висловився М. Мироненко: «Повстала Україна носія влади вільної, самодержавної нації, зве отаманом, часто додаючи до цього слова «батько, «батьки-отамани», цим додатком уяскравлюючи єство отаманської влади: повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю».

І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі — лісах, болотах, дніпровських островах, віддалених хуторах і селах — вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою, і змушувала окупантів рахуватися з собою до кінця 1920-х років. Коли почалася нова хвиля Національно-визвольної боротьби, що виникла на ґрунті колективізації.