Електронний додаток до підручника з Історії України. 10 клас. Пометун - Нова програма

4. Долі дітей у війні

Наталія Данилів про долі дітей у Першій світовій війні

Війна завжди по собі залишає багато бід, одна з яких вражає до самої глибини. Йдеться про маленьких діток, котрі залишилися в цьому світі одні-єдині, через амбіції політичних лідерів. Звичайно, що частина еліти намагалася допомагати сиротам: хто жертвуючи своїм вільним часом, хто шукаючи кошти та ресурси, а хто організовуючи притулки, проте ці всі зусилля ніколи не могли замінити їм найцінніше — батьків...

Найбільш відомими організаторами та меценатами, котрі всіма зусиллями намагалися допомогти львівським дітям-сиротам, були Василь Нагірний та Андрей Шептицький. З їхньою допомогою було відкрито низку сиротинців.

Щоправда, багато дітей знаходилися в тяжкій депресії. Про ті, нелегкі, моменти є згадки у митрополита Андрея Шептицького: «Діти, що їх примістили ми по сиротинцях, є часами так пригноблені трагедією їх життя, що сестри, котрі є якби матерями для дітей, мусять не раз місяцями працювати, щоб викликати усміх тих маленьких. Через цілий рік є неможливо виробити атмосферу веселости і щастя. Діти, що мають своїх матерів та вітців, ведуть життя не на багато ліпше, чим сироти».

Українські воєнні сироти у Львові (1916 р.)

У середньому ряду можна побачити шістьох жінок (правдоподібно виховательки притулку), священика, у центрі зображення — визначний український архітектор Василь Нагірний, праворуч — видатний український медик Сильвестр Дриталик

З листів дітей-сиріт, написаних до митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького

Праця митрополита Андрея Шептицького не залишилася непоміченою, про свого наставника знали навіть найменші дітки, котрі часто зверталися до митрополита Андрея Шептицького у своїх листах, називаючи його Татком.

«Найдорожчі Таточку!

Прошу приїхати до нас, бо я ще Таточка ніколи не бачила. Я сего року перший рік в приюті і всі товаришки говорять, що мають Таточка у Львові, і я лише слухаю та й думаю собі: а ну як Таточко приїде, чи схоче мене взяти за свою дитину? Бо вже кілька літ, як помер мій рідний Тато і тепер не маю нікого...».

«Я Любця. І дуже боюся чорта. Най Таточко приїдуть і мене сховають під плащ, і чорт мене не буде бачити».

«Я ще не умію писати, але пишу кілька слів, щоби сказати, що я Таточка люблю. Бо я не маю нікого. Мама і тато мені померли. А тут я маю всьо і також Таточка. Я нічого не можу післати Таточкові, лишень рогульок і тісточко».

Дитячий лист до Митрополита Андрея Шептицького