Електронний додаток до підручника з Історії України. 10 клас. Пометун - Нова програма

3. Біженці — чужинці на своїй землі

С. Макарчук про українських біженців у Першій світовій війні

Уже з перших днів війни відбувалися жорстокі репресивні дії стосовно населення західноукраїнських земель. Австро-угорські війська, відступаючи, намагалися спихнути вину за свої поразки на мирних жителів Галичини, які нібито давали росіянам секретні відомості про розташування австрійських і угорських військ. Угорські гонведи палили українські села, заарештовували тисячі селян, священиків, інтелігентів і відправляли їх у табори інтернованих.

Коли навесні 1915 р. російська армія почала відступати, залякане селянство галицьких сіл у багатьох випадках залишало свої хати, двори, села і довгими валками потягнулося на схід, назустріч холоду і пошесним хворобам, голоду і злидням, страшенним поневірянням. Лише з одного Турківського повіту на схід вирушили 5543 жителі. Були села, наприклад,

Новий Яжів і Цетуля Яворівського повіту, що тікали від наступаючих австрійців цілими громадами.

Ще масовішим був потікукраїнських біженців із Холмщини та Підляшшя, в яких за обліком 1910 р. числилося 463,7 тис. осіб українського населення, а після 1915 р. залишилося 20-30 тис... Повідомлялося, що на кінець листопада 1915 р. загальна кількість біженців у Росії дорівнювала 2 267 274 особам, тобто близько 10-20 % населення територій, з яких відступали російські війська.

На січень 1915 р. велика кількість біженців осіла у східних українських губерніях: Катеринославській — 250 тис., Харківській — 121 тис., у Донеччині — 80 тис., а також у Таврійській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Воронезькій і Могилівській. Значні партії осіли в Ставропольському краї, у Бессарабській і Подольській губерніях... З усієї маси біженців 3/4 розмістилися в Україні. Чимало опинилося аж у Сибіру.

А. Влодарчик. Втікачі (біженці) з рідних осель в 1915 році

На початку літа 1915 р.: «на Луцькім тракті підводи біженців і військові обози безперервно їхали в різні сторони. Казали, що позаду них випалено збіжжя, а в криницях немає води».

Нерідко біженці потрапляли під шквальний артилерійський вогонь то російських, то австрійських військ. У цій паніці «люди почали кричати, втікати врозтіч, жінки розгубили дітей, аж по якомусь часі ми знову привели себе до ладу».

Характерною картиною того часу було переказане біженцем з Галичини: «До нас приїхав стражник, оглянув вози, коні і худобу та сказав, що у Рівному уряд скуповує худобу на м’ясо для армії і добре платить, а коні і вози можна продати в Житомирі».

Л. Жванко про склад українських біженців

...значний тягар війни, а відтак і біженства, винесли саме українські губернії, що входили до складу Російської імперії. Найбільше серед етнічних українських земель постраждали Галичина та Буковина, які першими зустріли удари війни. Значна кількість цивільного населення стали біженцями, причому, що ще більше підсилює трагізм участі українців у військовому конфлікті, по різні боки Східного фронту... В етнічному вимірі найбільші групи склали «російські біженці» (зазвичай узагальнена назва білорусів, українців, росіян) та поляки. При цьому після Лютневої революції на хвилі зростання національної свідомості спостерігався процес ідентифікації українських і білоруських біженців як представників окремих етносів. За статево-віковою ознакою переважали жінки та діти, а в соціальному зрізі — селяни, бо основна маса евакуйованого населення на той час проживала саме в сільській місцевості.

Із сайту села Мильно

Пізною осінню 1915 року (вже падав сніг) австрійська військова влада виселила цілу залозецьку округу Зборівського повіту... Це населення складалося в основному з жінок і дітей та старих, які не надавалися вже до військової служби. І цих жінок, чоловіки яких воювали на фронтах, з родинами виганяли з їхніх власних хат, даючи звичайно дві години часу.

У с. Бліх людей зібрали у Варвари Подолян («Хамаїв») на городі, повідомили, що москаль скоро буде наступати і знищить все до тла. Вони мусили залишати весь тяжко запрацьований доробок, із клунками на плечах (бо коні забрала армія), без одежі і без хліба для діточок іти у незнане-невідоме.

Старожили розповідали, як з Мильна евакуйовували людей. Люди цілували пороги, землю, дехто біг на цвинтар, щоб попрощатися ще з могилами предків. Ті, хто був заможніший, прив’язували до возів корів. Миленська колона йшла на захід і чулися тут дитячий плач і ревіння корів, крик півнів і кудкудакання курей. Раз у раз, минаючи колону, проносились австрійські улани.

Як тільки довга валка возів, плачучи і лементуючи, виїхала з села в сторону Золочева, у селі уже господарювали австрійські жовніри. Вони забирали із господарок все, що залишилося: речі, борошно, крупи, птицю і все інше. Тим часом зі сходу знову чулися вибухи гранат і стрілянина.

Про евакуацію говорив посол д-р Євген Петрушевич на сесії 16 червня 1917 року: «...не в самій евакуації головне зло. Головне лихо в переведенні евакуації. Населення еваковано несподівано й безоглядно, без попереднього вияснення... Людей, майже нагих, відтранспортовувано на захід, в неопалених товарних вагонах, при температурі -15 до -20 ступенів, в голоді, без санітарних уряджень. Тисячі з них, головно діти і старші, позамерзали вже в часі транспорту у вагонах».

«Не краща доля чекала евакованих на місцях призначення. Людей вивантажувано серед поля, огородженого колючим дротом, приміщувано в розвалених будинках, у цегельнях, у стайнях, шпихлірах, або на горищах фільварочних будинків, згодом у примітивних бараках...».

Фотографії з виставки, присвяченої 100-річчю Першої світової війни