Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 8. Особливості розвитку культури України

1. Стан освіти.

2. Розвиток науки.

3. Література.

4. Архітектура і живопис.

5. Театр і музика.

6. Релігія і церква. А. Шептицький.

Пригадайте особливості розвитку української культури у другій половині XIX ст.

1. Розвиток промисловості і сільськогосподарського виробництва, наростання українського політичного руху, революційні події 1905-1907 рр. істотно вплинули на розвиток освіти, літератури, науки в українських землях.

Документи і матеріали

Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією і культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися поліпшити організацію шкільної справи.

Гаврюшєнко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури. - К., 2004. - С. 701.

Упродовж 1897-1911 рр. зросла кількість початкових шкіл. Було впроваджено новий тип народних шкіл, вищих початкових училищ з чотирирічним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. Зростання потреби в письменних людях і фахівцях спричинило розширення мережі середніх навчальних закладів. У 1914-1915 рр. в Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 2,6 млн учнів, і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту й ремесло близько 5 тис. осіб. Проте майже 70 % населення не вміло читати й писати.

Подібною була ситуація з вищою освітою. На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії - навіть жодної української школи на державному утриманні. Таке становище шкільної освіти зумовлювалося русифікаторською, асиміляторською політикою уряду щодо «інородців», прагненням знищити культурну самобутність, самосвідомість народу, а отже, й будь-які поривання до національного та державного відродження. Революція 1905-1907 рр. примусила уряд відчинити університетські двері для вихідців з нижчих станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва - понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян - більше як 1400. У 1910 р. студенти нижчих станів у Київському університеті становили 36 %, у Новоросійському - 41,7 %. Це були, зазвичай, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ до університетів залишався практично закритим.

Харківський університет. Початок XX ст. Поштівка

До позитивних змін у системі освіти можна віднести розширення мережі спеціальних навчальних закладів (ремісничих, гірничих, комерційних та інших), а також інститутів (серед них - 8 учительських).

Київський політехнічний інститут. Початок XX ст.

Київський університет. Початок XX ст. Поштівка

Новоросійський університет. Медичний факультет. Початок XX ст. Поштівка

Складним був стан освіти на західноукраїнських землях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. На Галичині з 49 середніх шкіл лише в чотирьох навчання велося українською мовою. На Буковині діяла всього одна українська гімназія. А в Закарпатті українських навчальних закладів не було взагалі.

Унаслідок тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці напередодні Першої світової війни домоглися відчутних успіхів. У Галичині - у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі - функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл (40 тис. учнів та 800 учителів). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, прискорення соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель на початку XX ст. та подальша політизація національного руху зумовили збільшення кількості освітніх закладів, значно розширюючи можливіості регіону щодо підвищення культурно-освітнього рівня.

2. Справжньою подією в культурному і науковому житті України став вихід у 1907-1909 рр. чотиритомного словника української мови Б. Грінченка. Упродовж 1905-1908 рр. вийшов друком тритомник А. Кримського «Українська граматика». В. Гнатюк підготував і видрукував 6 томів «Етнографічного збірника» і «Матеріали для української етнології».

Титульна сторінка «Словаря української мови» Бориса Грінченка. 1907 р.

Персоналії

Гнатюк Володимир (1871-1926)

Етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, організатор науки. Народився на Тернопільщині, у родині дяка. Після закінчення філософського факультету Львівського університету отримав запрошення працювати в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (НТШ). З 1895 до 1903 р. брав участь у шести наукових експедиціях по Закарпатській Україні, Східній Словаччині, Південній Угорщині. Як підсумок цих досліджень вийшло шість томів етнографічних матеріалів. За словами І. Франка, Гнатюк був «феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівнявся ніхто». Для нього були невіддільні поняття «мова» і «культура». Гнатюк часто порушував проблеми збільшення кількості українських шкіл в Австро-Угорщині, домагався запровадження у середній і вищій школі української мови викладання.

Визначте роль виходу друком мовознавчих праць В. Гнатюка, Б. Грінченка та А. Кримського для розвитку національно-визвольного руху. Обґрунтуйте свою позицію.

Плідно працювали у цей час українські історики. У Петербурзі 1908 р. вийшла перша історична праця українською мовою - «Історія України-Руси» М. Аркаса. М. Грушевський там же видав російською «Нарис історії українського народу» (1904), україномовну «Ілюстровану історію України» (1911). Російською мовою надруковано написану ще у 90-ті роки XIX ст. «Историю украинского народа» О. Єфименко (1906). Вона стала першою жінкою - доктором історичних наук у Російській імперії. Минулому Слобідської України присвячені ґрунтовні праці Д. Багалія «История города Харькова» та «Історія Слобідської України». Відкриттями світового значення увінчалися пошуки археолога В. Хвойки у Києві, Трипіллі, Середньому Подніпров’ї. На той час уже був відомий науковій громадськості - Дмитро Іванович Яворницький, автор 3-томної праці «Історія запорізьких козаків». Він продовжував займатися історією запорізьких козаків, створив унікальну колекцію матеріальних пам’яток із Запоріжжя і Південної України.

Досліджував історію країн Європи Іван Васильович Лучицький (1845-1918) - відомий учений, один із представників російсько-української школи, знаної своїми дослідженнями аграрних відносин у Франції перехідної доби від Середньовіччя до капіталізму.

У Львівському університеті зусиллями С. Рудницького закладено фундамент нового наукового напряму - географічного українознавства. У працях ученого обстоювалися прагнення українців до національно-державного самовизначення.

Аероплан «Руський витязь», 1915 р. Фото Карла Булли

У вузах Праги проводили досліди фізик зі світовим ім’ям І. Пулюй та хімік І. Горбачевський. Останній, професор Празького університету, видав 4-томний курс лікарської хімії чеською мовою, курс хімії українською мовою. Прорив учених України в біології дозволив створити в Києві у 1898 р. Бактеріологічний інститут, де продуктивно працювали фізіолог В. Бец, гістологи О. Івакін, Ф. Ломинський та інші вчені. Вагомий внесок у світову науку зробили українські вчені-природознавці: Д. Заболотний розробив методи боротьби з чумою, В. Вернадський обґрунтував цілісність Всесвіту, доводив пріоритет загальнолюдських цінностей над усіма іншими.

Новий напрям в економічній науці розробляв М. Туган-Барановський, автор праць «Соціальні основи кооперації», «Основи політичної економії».

На початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі у розвитку повітроплавання. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський - багатомоторний літак.

Персоналії

Сікорський Ігор (1889-1972)

Авіаконструктор, підприємець. Народився у Києві в родині професора Університету Св. Володимира. Професор Іван Сікорський заснував перший у світі Інститут дитячої психології. У Ігоря рано виявилися визначні технічні здібності. Зі студентських років юнак захопився конструюванням літальних апаратів. Творчий підхід до роботи і виняткова працездатність І. Сікорського дали змогу сконструювати літак С-6 з двигуном потужністю 100 кінських сил та кабіною для трьох пасажирів. У грудні 1911 р. на ньому було встановлено світовий рекорд швидкості - 111 км/год. Наступний етап діяльності талановитого конструктора пов’язаний з переходом до важкого літакобудування. Навесні 1913 р. з’явився принципово новий літак - біплан «Руський витязь», який за своїми параметрами значно перевершував усі відомі на той час літальні апарати, маючи чотири двигуни, закриту пілотську кабіну і зручний салон для перевезення пасажирів. Інтенсивно працюючи, реалізуючи творчі задуми, І. Сікорський невдовзі створив ще один могутній літак - «Ілля Муромець», який у грудні 1913 р. встановив світовий рекорд вантажопідйомності. Виходець із України уславив своє ім’я як один з найвідоміших авіаконструкторів світу.

1908 р. в Одесі відкрито перший аероклуб. П. Нестеров розробив теорію та прийоми вищого пілотажу, першим у світі виконав «мертву петлю», що згодом дістала назву «петля Нестерова».

3. «Українська література чутливо реагувала на події у світі. Демократичним пафосом та патріотичними ідеалами пройнята поезія Олександра Олеся (справжнє ім’я - О. Кандиба), який упродовж 1907-1917 рр. видав чотири збірки віршів. У поезіях, написаних на Батьківщині, а згодом і за кордоном, поет переймався тяжкими випробуваннями, що випали на долю народу, висловлював надію на світле майбутнє, збудоване на гуманістичних засадах.

Жвавий інтерес викликав цикл віршів М. Чернявского. Твори, в яких поет засуджував антиукраїнську політику самодержавства й угодовську позицію українського панства, перегукувалися із поезіями Лесі Українки.

Поетеса залишилася митцем-громадянином, гостро реагуючи на явища навколишнього життя («Пісні про волю», «Казка про Охачудотвора»), талановито висвітлювала загальнолюдські, філософські, релігійні й історичні теми («На руїнах», «Камінний господар», «У пущі», «Бояриня»). Водночас вона була тонким, проникливим ліриком («Лісова пісня»).

Видатним українським прозаїком був М. Коцюбинський. Вихований на кращих зразках творчості Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького, він відточував свій талант під впливом новітніх європейських літературних стилів («Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Сміх», «Intermezzo»).

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Зліва направо перший ряд: Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Гнат Хоткевич; други й ряд: Василь Стефаник, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Володимир Самійленко. 1903 р.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні початку XX ст. Г. Хоткевич. Він яскраво показав прагнення українського народу до свободи, соціального і національного визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів). Письменник майстерно змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).

На початку XX ст. величезну популярність як письменник мав В. Винниченко. 1902-1906 рр. було видано його твори «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін.

Документи і матеріали

Для драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка («Дисгармонія», «Великий Молох»), Висока культура белетризування, актуальна проблематика, імпресіоністична манера змалювання внутрішніх переживань героїв усе це вабило і читачів, і глядачів. «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка», - зазначав у 1909 р. М. Коцюбинський. Винниченку належить 23 п’єси. Першу («Дисгармонія») він написав у 1906 р. Український театр у цей час переживав стагнацію, залишаючись етнографічним, романтично-сентиментальним, водевільно-розважальним. Саме з драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов’язували надію на вихід українського театру на європейську сцену.

Історія української та зарубіжної культури. - С. 222.

Наростання соціальної активності під час революції 1905-1907 рр. не оминув у своїх творах І. Франко. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж», вольні вірші, статті «Сухий пень», «Одвертий лист до галицько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського народу, в торжество історичної справедливості.

Документи і матеріали

Завдяки його (І. Франка) багатогранній діяльності літературне та філософське осмислення знайшло своє втілення у визвольному прагненні українського народу, було визначено місце української літератури серед інших літератур слов’янства і світу, запропоновано самобутнє вирішення важливих суспільних, етико-філософських проблем, створено естетичні цінності, що підіймали українську літературу на світовий рівень.

Історія української та зарубіжної культури. - С. 214.

На Буковині (з 1891 р. оселилася в Чернівцях) творила одна з найяскравіших українських письменниць О. Кобилянська. Вершиною її творчості літературознавці називають повість «Земля».

Персоналії

Кобилянська Ольга (1863-1942)

Письменниця, громадська діячка. Народилася в м. Гурі-Гуморі на Буковині (тепер Румунія) в багатодітній сім’ї дрібного урядовця. Навчалася в німецькій школі, а вже відомою письменницею відвідувала як вільна слухачка Чернівецький університет. Писати почала німецькою мовою, цікавилася ідеями Ніцше. Значною подією в житті юної О. Кобилянської було знайомство у 1881 р. з С. Окуневською та Н. Кобринською, високоосвіченими на той час жінками, активними учасницями жіночого руху в Галичині. О. Кобилянська була однією з ініціаторок створення у 1894 р. Товариства руських жінок на Буковині. Згодом ідеї емансипації яскраво виявилися в творчості письменниці. Перший художній твір О. Кобилянської був надрукований лише у 1894 р. Цьому передували майже п’ятнадцять років літературних спроб, сумнівів у правильності обраного шляху. Протягом 1898-1899 рр. О. Кобилянська побувала в Києві, Каневі, Гадячі, познайомилася з багатьма видатними діячами української культури, налагодила творчі контакти з І. Франком, В. Стефаником, М. Коцюбинським. Знайомство з Лесею Українкою переросло в багаторічну щиру дружбу. Розквіт художнього таланту О. Кобилянської знаменувала глибоко психологічна повість «Земля» (1902), основна проблема якої - влада землі - розкрита через драму братовбивства. В творах «Людина», «Він і вона», «Царівна», «Що я любив», «Некультурна», «Покора» О. Кобилянська порушує проблеми жіночої емансипації, формує культ сильної жіночої особистості, «аристократичного характеру». В українській літературі кінця XIX - початку XX ст. О. Кобилянська є постаттю яскравою і самобутньою. Творча спадщина письменниці, однієї з найвизначніших представниць нового соціально-психологічного напряму в вітчизняній прозі, увійшла до духовної скарбниці українського народу.

Майстер тонкого психологічного спостереження, В. Стефаник проникливо відтворював душевний стан людей з народу, низів суспільства («Камінний хрест», «Дорога», «Оповідання», «Синя книжечка»). Такий самий напрям у літературі обрали галицькі письменники М. Черемшина («Карби») та Л. Мартович («Стрибожий дарунок» та інші оповідання).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в українську літературу прийшли письменники О. Маковей, М. Яцків, Д. Лукіянович, А. Крушельницький, які продовжували кращі традиції красного письменства. Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Б. Легший - відомий інтелектуал, знавець багатьох мов.

4. На початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму - стилю модерн. Це було пов’язано зі спробою подолати «багатостильність» минулих років. Головною ознакою модерну стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Втім таке становище існувало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будівництва.

Документи і матеріали

Менше ніж через десять років після появи будівель бельгійця В. Гортуа в стилі модерн (1883-1894) у нього з’явилися послідовники в Україні. Більшість з них активно шукала національні моделі нового стилю (В. Кричевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

Історія української та зарубіжної культури. - С. 225.

Персоналії

Городецький Владислав (1863-1930)

Архітектор. Народився в Києві в збіднілій польській дворянській родині. Закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1890). Творчий діапазон майстра надзвичайно широкий - школи, палаци, господарські, транспортні, промислові і культові споруди. Серед споруд у Києві: в стилі неокласицизму - Музей старожитностей і мистецтва (тепер Національний художній музей), у стилі модерн - власний будинок (т. зв. будинок з химерами по вул. Банковій, 10), у стилі неоготики - Миколаївський костел, у формах мавританської архітектури - караїмська кенаса (тепер Будинок актора). Проектував будинки в Умані (гімназія і міська школа), Євпаторії (власна вілла). В. Городецький обирав для своїх споруд гаму кольорів, у якій домінував природний колір цементу - сірий. Часто використовувалися орнаменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу. Діяльність Городецького не обмежувалась архітектурою.

Будинок з химерами. Київ. Архітектор В. Городецький

Костел Св. Миколая у Києві. Архітектор В. Городецький

У Києві він мав приватну будівельну контору домової каналізації, був співзасновником Домобудівного товариства, співвласником цементного заводу «Фор», а також власником заводу вуглекислоти та штучного льоду в Сімферополі. Захоплювався малюванням, фотографією, повітроплаванням, мисливством, мандрівками. Був членом Київського відділення Товариства полювання та правильного мисливства й мисливських товариств Англії, Франції, Польщі. Організовував і брав участь у мисливських експедиціях в Середній Азії, Росії, Африці. Як майстер стрілецького спорту, здобув призи на міжнародних змаганнях в Остленді, Ніцці.

З 1920 р. - за кордоном.

Вітчизняні архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили прекрасні зразки українського модерну - будинок Полтавського земства (архітектори В. Кричевський і К. Жуков, розписи С. Васильківського, М. Самокиша, М. Беркоса, М. Уварова), будинок страхового товариства «Дністер» у Львові (І. Левицький), перший в Україні критий ринок - Бессарабський (Г. Гай), меморіальна Георгієвська церква під Берестечком на Волині (В. Максимов), Народний дім у Дрогобичі (О. Лушпинський).

Будинок Полтавського земства, 1903-1907 рр. Архітектор В. Кричевський, К. Жуков. Поштівка

Бессарабський крити й ринок. Архітектор Г. Гай. 1915 р. Поштівка. Київ

На початку XX ст. в українській архітектурі розвивався неокласицизм. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор П. Альошин (1881-1961). За його проектом було споруджено Педагогічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгінської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус нинішньої Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та бібліотеки Київського університету на вул. Володимирській (архітектор В. Осьмак). Неокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а й інших міст України. Йому віддають належне архітектори О. Бекетов в оформленні сільськогосподарського інституту в Харкові, О. Красновельський в ампірних формах дитячого пансіону у Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

Педагогічний музей. Архітектор П. Альошин. 1913 р. Київ

Початок XX ст. - один із яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже в ці самі роки відбулися розвиток реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Нова генерація українських живописців тієї доби висунула власні вимоги до мистецтва, суттєво відмінні від творчих настанов попередників.

Документи і матеріали

Побутова картина з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю поступово втратила привабливість для молодих митців. У цих умовах у першому десятилітті XX ст. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід парадного портрету XVII-XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер’єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Серед представників цього напрямку одне з провідних місць посідає Олександр Мурашко.

Історія укра їнської та зарубіжної культури. - С. 223.

Персоналіі

Мурашко Олександр (1875-1919)

Живописець, педагог, громадський діяч. Походив з київської мистецької родини. Батько керував іконописною майстернею, брав участь у розписі Володимирського собору в Києві, дядько - М. Мурашко - був художником та відомим педагогом, засновником Київської рисувальної школи. Початкову фахову освіту О. Мурашко здобув саме в цій школі. Згодом навчався у Петербурзькій академії мистецтв у І. Рєпіна. За дипломну роботу «Похорон кошового» О. Мурашко був удостоєний звання художника з правом закордонної подорожі. Відвідав Париж, навчався у Мюнхені. Вже ранні роботи О. Мурашка позначені гостротою безпосереднього спостереження, артистизмом, яскравою декоративністю. Молодий митець вправно використовує навички, набуті у І. Рєпіна, й водночас опановує досвід сучасного європейського мистецтва. Серед найвідоміших його картин - «Паризьке кафе», «Портрет дівчини в червоному капелюсі», «Карусель», «Неділя», «Автопортрет». Художня критика писала про О. Мурашка: «Його фах - це світло». Можливо, цій прихильності митця до сонячного світла сприяло саме життя у теплому, сповненому сонця Києві. Прагнення підняти значення Києва як культурного центру, активізувати художнє життя міста спонукало О. Мурашка ініціювати створення Київського товариства художників (1916). У 10-х роках XX ст. до О. Мурашка приходить європейське визнання. Надіслана ним 1909 р. на X Міжнародну виставку в Мюнхені картина «Карусель» справила велике враження на художню громадськість, і журі присудило їй золоту медаль. Відтак ім’я О. Мурашка стає відоме у мистецьких колах різних країн, і його твори, що експонуються у Венеції, Берліні, Кельні, Дюссельдорфі, залишаються у картинних галереях та приватних колекціях Європи. «Селянська родина», «Праля», «Продавщиці квітів» - шедеври українського живопису. О. Мурашко трагічно загинув у розквіті свого таланту. В листі до М. Нестерова І. Рєпін писав: «Він - найбільш талановитий та оригінальний з усіх моїх учнів».

Сонячний день. Художник К. Костанді. 1910 р.

Парижанки біля кафе. Художник О. Мурашко. Початок XX ст.

У царині образотворчого мистецтва працювали талановиті художники І. Труш (серія портретів діячів української культури - І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Лисенка), К. Трутовсъкий, К. Костанді, К. Устиянович, С. Васильківський.

Значний вплив на творчість українських художників, які працювали в історичному жанрі, мала картина І. Рєпіна «Запорожці». На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тематику створили картини Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя»), М. Само киш («Запорожці обідають»). Плідно працював у цьому жанрі М. Івасюк («В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Іван Богун під Берестечком» та ін.).

Помітною подією в українській культурі стали підготовка й видання 1900 р. в Санкт-Петербурзі альбому «З української старовини», створеного істориком Д. Яворницьким та художниками М. Самокишем й С. Васильківським. Автори мали на меті представити «усі діяння українських козаків у докладній, живій і художній історії».

Задунайський запорожець. Акварель. Художник С. Васильківський. 1900 р.

Гість із Запоріжжя. Художник Ф. Красицький. 1916 р.

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX-XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

5. Розвиток українського театру початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи. Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М. Лисенка.

В’їзд Богдана Хмельницького в Київ. Художник М. Івасюк. 1912 р.

Олександр Костянтинович Богомазов. Автопортрет. 1911 р.

Чорний квадрат. Художник К. Малевич. 1915 р.

Творчою лабораторією став перший стаціонарний український театр на чолі з М. Садовським, заснований 1907 р. у Києві. М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Г. Борисоглібська.

Викладачі та учні відділу української драми Музично-драматичної школи М. Лисенка в м. Києві. 1910 р.

Персоналії

Заньковецька (Адасовська) Марія (1854-1934)

Актриса, громадська діячка. Народилася в с. Заньки на Чернігівщині (звідси її псевдонім) в сім’ї збіднілих поміщиків. Навчалася в приватній школі, згодом - у жіночому пансіоні в Чернігові. Захоплювалася театральним мистецтвом, брала участь в аматорських концертах і виставах. На професійній сцені актриса дебютувала 1882 р. у ролі Наталки («Наталка Полтавка» І. Котляревського). Жінки в ролях акторки безправні, знедолені, розчаровані, безталанні. Зі сцени вона боролася за жіноче щастя. Неоціненним є внесок М. Заньковецької у становлення та розвиток національного театрального мистецтва, створення школи сценічної майстерності. 1897 р. на І Всеукраїнському з’їзді сценічних діячів у Москві М. Заньковецька виголосила промову, в якій вимагала ліквідувати принизливі обмеження, що їх зазнавав український театр. Плідна творча діяльність, великий драматичний талант принесли М. Заньковецькій світову славу. її мистецтво високо оцінили А. Чехов, П. Чайковський, Л. Толстой, І. Рєпін.

Зіркою світового масштабу стала співачка С. Крушельницька.

Персоналії

Соломія Крушельницька в ролі Чіо-Чіо-сан в опері Дж. Пуччіні «Мадам Баттерфляй»

Крушельницька Соломія (1872-1952)

Співачка. Народилася на Тернопільщині в сім’ї священика. Закінчила Львівську консерваторію. В 1893 р. вперше виступила на оперній сцені Львова в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті. Протягом 1893-1896 рр. вдосконалювала вокальну майстерність у професора Ф. Креолі в Мілані (Італія) та 1895 р. вивчала партії в операх Р. Вагнера у Відні. Мала виняткові природні вокальні дані, опанувала школу бельканто. З величезним успіхом співала на сценах провідних театрів світу. Виконала близько 60 партій в операх «Запорожець за Дунаєм» П. Гулака-Артемовського, «Аїда», «Трубадур», «Отелло» Дж. Верді, «Тоска» Дж. Пуччіні, «Лоенгрін», «Тангейзер», «Загибель богів», «Зігфрід», «Трістан та Ізольда» В.-Р. Вагнера, «Саломея» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського. Вершиною вокальної майстерності С. Крушельницької стало виконання партії Мадам Баттерфляй в однойменній опері Дж. Пуччіні. Музичні критики світу називали її «незабутньою Аїдою», «найчарівнішою Чіо-Чіо-сан» і «неперевершеною Саломеєю». Співачка була чудовою інтерпретаторкою українських народних пісень і все життя пропагувала твори вітчизняних композиторів (М. Лисенка, A. Вахнянина та ін.). Відомий італійський музикознавець Р. Картопассі зазначав, що у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири видатні співаки: Баттістіні, Карузо, Тітто Руффо, Шаляпін. Досягти їхніх висот спромоглася лише українська співачка С. Крушельницька.

Пам’ятна монета «Соломія Крушельницька», 1997 р.

Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє - B. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну.

Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. З розвитком професійної української музики пов’язана народна пісенна творчість. Українська пісня звучить в усіх музичних творах, стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842-1912) - видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог. Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Він є основоположником інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З ім’ям Лисенка пов’язаний розвиток національної музичної освіти. 1904 р. він відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут працювали О. Машуга, О. Муравйов, М. Старицька.

Видатними творцями духовної музики на зламі ХІХ-ХХ ст. були К. Стеценко та М. Леонтович. Учень М. Лисенка К. Стеценко продовжив кращі традиції свого вчителя, черпаючи наснагу з народної пісенної скарбниці. Він є автором українського православного релігійного гімну «Боже великий єдиний, нам Україну храни». З метою популяризації літературної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки К. Стеценко написав ряд вокальних творів на їхні вірші.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету. Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, А. Вахнянин, О. Нижаківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич. У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. - Вищий музичний інститут, з 1939 р. - державна консерваторія ім. М. В. Лисенка).

6. Релігія і церква відігравали значну роль у суспільному житті Російської та Австро-Угорської імперій.

Нові суспільні явища змушували Російську православну церкву (РПЦ) шукати шляхів до її реформування. 1904 р. датовані перші обіцянки уряду ввести закон про віротерпимість. Це лякало православну церкву, яка єдина залишилася б під постійним контролем держави. Керівництво РПЦ звернулося до уряду з пропозицією про реформування державно-церковних відносин. Вищий орган РПЦ - Священний Синод у 1905 р. провів опитування священиків, які підтримали курс на реформи. Однак у демократизації церкви був серйозний супротивник в особі царя, який не бажав втрачати роль глави РПЦ (імператор поєднував у одній особі світську і духовну владу).

1906 р. було скликано Передсоборне присутствіє, яке уклало рекомендації щодо відокремлення церкви від держави, повноважень духовенства і т.ін. Головною вимогою було скликання Помісного собору РПЦ, який би обрав патріарха і надав юридичної сили всім документам, що визначали новий етап відносин між церквою і державою. 1912 р. відкрилася Перед соборна нарада, матеріали якої опубліковано у 5 томах. Церковні діячі просили дозволу відкрити Собор у 1913 р., з нагоди 300-річчя царювання династії Романових. Однак цар зволікав, аж поки не почалася війна. Отже, реформи 1905-1907 рр., які суттєво вплинули на перебіг світського життя, практично оминули Російську православну церкву.

На західноукраїнських землях церковне життя мало свої особливості. Після приєднання у 1895 р. Холмської єпархії, що належала до Греко-католицької церкви, до РПЦ в підпорядкування останньої перейшло 330 храмів та 246 тис. віруючих. Маніфест 1905 р. про віротерпимість різко змінив конфесійну ситуацію: 100 тис. холмщаків повернулося до своєї віри.

Видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях належало Українській греко-католицькій церкві. Центральною фігурою не лише релігійного, а й національного руху в краї став митрополит А. Шептицький. Він відстоював культурно-освітні та національні інтереси українців за різних політичних режимів. 1901 р. А. Шептицького призначили віце-маршалком галицького сейму, і він автоматично став депутатом сенату (вищої палати) віденського парламенту. Вище духовенство на чолі з митрополитом використовувало всі політичні важелі, щоб вирівняти соціально-економічне й культурно-освітнє становище українців.

Персоналії

Шептицький Андрей (Роман-Марія-Олександр) (1865-1944)

Релігійний, громадський діяч, митрополит Галицький і архієпископ Львівський. Нащадок старовинного шляхетського роду, граф. Здобув освіту в польському Ягеллонському університеті (юридичний факультет), мав звання доктора права, філософії та теології. Був засновником Наукового інституту - єдиної на той час науково-богословської установи для греко-католиків, фундатором лікарні, школи та гімназії «Рідна школа», Українського національного музею у Львові. Великі кошти надавав на доброчинність. На його гроші українські богослови навчалися у Римі. А. Шептицький фінансував діяльність просвітницьких і спортивних товариств «Просвіта» й «Пласт», заснував українське видавництво, фінансував українські друкарні. Митрополит витратив на наукові та культурні заходи в Галичині мільйони доларів. Очоливши Українську греко-католицьку церкву, що була цілком латинізована, він за короткий час зробив її українською. Громадська і релігійна діяльність А. Шептицького була широко відома й в українських губерніях Російської імперії.

Коли російські війська увійшли в Галичину, главу церкви греко-католиків було заарештовано й заслано в Суздальський монастир. Повернувся він звідти лише після Лютневої революції 1917 р. Керована А. Шептицьким церква і надалі залишилася надійним оплотом українства західного регіону.

Помер А. Шептицький 1 листопада 1944 р. Похований у соборі Св. Юра у Львові.

Після революції 1905-1907 рр. в Російській імперії почали поширюватися християнські протестантські церкви, частина з яких вийшла з підпілля з прийняттям маніфесту про віротерпимість, інші ж виникали внаслідок падіння авторитету ортодоксального православ’я, (п’ятдесятництво, адвентизм, дещо пізніше - єговізм та ін.).

Запитання і завдання

1. Назвіть процеси, що мали вплив на розвиток культури України на початку XX ст.

2. Складіть план доповіді «Стан освіти на початку XX ст.».

3. Доберіть факти, які свідчать про розвиток науки в Україні на початку XX ст.

4. Розкажіть про розвиток живопису.

5. Проаналізуйте особливості розвитку літературного процесу в українських землях.

6. Назвіть імена видатних архітекторів початку XX ст. Схарактеризуйте головні ознаки архітектурних стилів.

7. Опишіть розвиток театрального процесу в українських землях.

8. Поясніть головні ознаки церковного життя в Україні на початку XX ст.

9. А. Шептицький. Розкажіть, що вам відомо про життя та діяльність цієї історичної особи. Поміркуйте, чому саме А. Шептицький стає однією з центральних фігур національного відродження в західноукраїнських землях на початку XX ст.