Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

Тема 5. Культурне і духовне життя в Україні в 1917—1921 рр.

§ 26-27. Культурне і духовне життя в Україні (1917—1921 рр.)

1. Умови розвитку культури. Нові тенденції та чинники культурного процесу в 1917-1921 рр. Українізація культурного життя. Українська ідея в культурі і духовному житті.

2. Культурні здобутки українських урядів в освітній політиці.

3. Літературний процес. Театральне, музичне та хорове мистецтво. Образотворче мистецтво.

4. Діяльність більшовиків у сфері культури. Пролетаризація освіти і науки.

5. Релігійне життя.

Хто з діячів української культури 1917-1921 рр. вам особливо запам’ятався? Чому? Розкажіть про нього.

1. Лютнева революція 1917 р. відкрила широкі можливості для відродження національної культури та освіти. Науковці, митці, освітяни не могли залишатися сторонніми спостерігачами бурхливих революційних подій. Кращі представники української інтелігенції з ентузіазмом сприйняли можливості для вільного розвитку національної культури. Це наражалося на опір частини бюрократії, антиукраїнських політичних сил. Незаперечним фактом залишається пасивність і відчуженість провінційної інтелігенції від висунутого Центральною Радою гасла українізації суспільного життя. Однак навіть ті заходи, які молода Українська Держава здійснила на культурно-мистецькій та освітянській ниві, не минули марно.

І члени гетьманського уряду, і особисто П. Скоропадський розуміли, що, незважаючи на скрутний час, без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно розв’язувати й інші питання державного будівництва.

Калейдоскопічні зміни властей і майже безперервні воєнні дії не змогли припинити розвиток культурного процесу в Україні, хоча й пригальмували його. Негативно позначилося на культурних явищах різне трактування ролі та місця культури та її творців у суспільстві представниками тих режимів, які приходили до влади.

2. Лояльність неукраїнців до новопосталої української держави Центральна Рада намагалася завоювати, видавши «Закон про національно-персональну автономію». Ним передбачалося, зокрема, що національні організації (союзи), утворені національними меншинами, користуються правами самоуправління, і держава їм гарантує невтручання центральної влади у справи національної освіти, культури, соціальної допомоги та еміграції.

Проте для центральної влади найважливішим напрямом культурно-освітньої роботи в той час стала українізація школи. Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І. Стешенком не лише створювало національні навчальні заклади, а й домоглося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на запровадження української мови і вивчення українознавчих предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших навчальних закладах.

У Києві було започатковано три державні гімназії з українською мовою викладання, а всього у містах України до осені 1917 р. відкрилося 53 середні школи.

У кінці березня 1917 р. у Києві відбувся Український педагогічний з’їзд. У резолюціях було висунуто вимоги заснування Головної української шкільної ради, створення національних бібліотек, українізації вчительських семінарій і інститутів, духовних закладів, викладання Закону Божого українською мовою.

Проте ставлення до таких заходів не було одностайно позитивним. Проти швидких темпів українізації школи виступили окремі діячі Київського шкільного округу, професура університету Св. Володимира.

Українське вчительство консолідувалося, створивши Всеукраїнську учительську спілку. Було засновано журнал «Українська школа» як друкований орган для надання методичної допомоги, професійних порад учителям, обміну досвідом. Літо 1917 р. видалося багатим на з’їзди та конференції, присвячені проблемам культурно-освітнього будівництва. Наприкінці липня 2-й Всеукраїнський з’їзд учителів (близько 700 учасників) ухвалив рекомендації для Генерального секретаріату в галузі освіти, запропонував відкрити навчальні заклади за типом єдиної школи, розробленим спеціальною комісією при Товаристві шкільної освіти. Передбачалося заснування комісії при Генеральному секретаріаті для укладення програм українознавства, створення Науково-педагогічної академії, організації по всіх повітах учительських спілок, а по селах - «Просвіт».

Персоналії

Стешенко Іван (1873-1918)

Український громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець і письменник, перекладач. До 1917 р. І. Стешенко був членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора Літописця, секретарем Українського наукового товариства у Києві, дійсним членом НТШ. По вибуху революції 1917 р. - член Центральної Ради, організатор і голова Товариства шкільної освіти. На посту генерального секретаря (пізніше - міністра) освіти в уряді Центральної Ради здійснив українізацію шкільництва.

На початку серпня 1917 р. відбувся Всеукраїнський професійний учительський з’їзд, який затвердив Всеукраїнську учительську спілку, започатковану ще в травні. На вересневому з’їзді просвітян засновано Всеукраїнську спілку «Просвіта», накреслено широку програму у галузі позашкільної освіти.

Українізація вузів передбачала створення в них кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання національною мовою. Однак якщо у Харківському університеті вже в липні діяли кафедри української історії й філософії, то ректорати Київського та Одеського університетів були категорично проти українізації керованих ними закладів. Проте завдяки зусиллям професора П. Тутковського, доцентів І. Сушицького, О. Грушевського, І. Огієнка (Київський університет), ректора Харківського університету професора Д. Баталія й професора М. Сумцова українознавчі дисципліни впроваджувалися у навчальний процес.

Технічна інтелігенція гуртувалася навколо створеного в березні 1917 р. товариства «Праця». Під егідою цієї організації відбулися з’їзди інженерів, агрономів, лісників, залізничників, на яких обговорювалися актуальні, життєво важливі для України питання її економічного розвитку. Започаткований 5 жовтня з ініціативи товариства Український університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридичний факультети. Заняття для слухачів цього навчального закладу проводили кращі викладацькі кадри і науковці столиці. У грудні 1917 р. Центральна Рада видала закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретаріату освіти. Потім було скасовано шкільні округи, дирекції й інспекції народних шкіл. Замість них призначалися губернські та районні комісари народної освіти і функціонували утворені раніше шкільні ради. Протягом 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових так званих вищих початкових шкіл (до революції' таких шкіл налічувалося 356). Всі вони утримувалися за рахунок громадських та приватних коштів. Крім того, у 1918 р. діяло 38 026 «нижчих початкових» однокласних шкіл і 1373 - двокласні. В березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації' вищої й професійної освіти, який передбачав створення мережі нових державних вузів, а також розв’язання проблеми підготовки викладацьких кадрів.

Помітною рисою культурного життя України стало створення творчих і громадських об’єднань: Центрального комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва, Фонду ім. Т. Г. Шевченка для виховання обдарованих дітей, Української жіночої спілки та ін. Створене у квітні Товариство українських правників взяло активну участь у розробці юридичної термінології, перекладі й виданні українською мовою діючих законодавчих актів.

Багато культурних проектів так і не вдалося втілити в життя: йдеться, зокрема, про створення українського природничого й сільськогосподарського музею та українського національного музею-архіву.

Гетьманський уряд прагнув впровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася не на знанні української мови, а на лояльності до Української Держави. Проте об’єктивно для розвитку національної освіти було зроблено дуже багато. Окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі було відкрито ще два навчальні заклади - Київський та Кам’янець-Подільський державні університети. Спроба українізації університету Св. Володимира в Києві ще за часів Української Центральної Ради успіху не мала. Тому Міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання і широким спектром українознавчих дисциплін.

За Гетьманату розпочали роботу новостворені архітектурний та клінічний інститути у Києві, політехнічний і сільськогосподарський - в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві, були засновані стипендії для студентів.

Міністерство народної освіти ініціювало створення національної початкової школи, видало розпорядження про перехід на українські підручники і мову викладання. В російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети.

Уряд фінансував 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою міністра освіти М. Василенка. На підвищення заробітної плати вчителям лише у жовтні-листопаді державна скарбниця видала майже 29 млн крб.

На кінець 1918 р. в Україні з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 266 приватних, з них 474 хлоп’ячі й 362 дівочі) 150 були українізованими.

Пріоритет заснування Української академії наук, про що мріяло кілька поколінь діячів національної культури і науки, належить гетьманській державі. Велику підготовчу роботу зі створення Академії провів міністр народної освіти М. Василенко. Він зумів залучити до цієї справи видатного вченого В. Вернадського, який очолив комісію з питань заснування УАН, де працювали Д. Багалій, М. Кащенко, Г. Павлуцький, О. Сперанський, Є. Тимченко, В. Модзалевський, В. Перетц та ін.

Обґрунтовуючи законопроект про Національну академію, М. Василенко доповідав Раді міністрів: «Коли в Києві закладається Українська академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов’язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги... Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого - необхідність підняти виробливість та трудову міць українського народу та й використати в найвищій мірі виробливі сили».

14 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив закон про заснування Української академії наук як державної установи. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологічних, фізико-математичних та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський і О. Левицький. Першим президентом УАН став В. Вернадський.

Персоналії

Вернадський Володимир (1863-1945)

Український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Один із засновників Української академії наук, став дійсним членом АН України та першим її президентом (з 1919 р.). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названа його ім’ям). З 1921 р. жив у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Дійсний член НТШ та ряду академій (Паризької, Чеської).

У системі УАН створювалися не лише інститути, а й Національна бібліотека, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї, видавнича база - всього 45 структур. Академія одержала статус юридичної особи, а також право заснування наукових закладів. Усі видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням авторів - й іншими мовами.

Пам’ятна медаль імені В. І. Вернадського, заснована в 1997 р.

3. Революційні події не загальмували мистецьке життя, а надали йому нового, національного забарвлення. Перед діячами культури поставали питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці належить орієнтуватись і якою бути взагалі.

У цей час бурхливо розвивалася українська література. Поряд із тими письменниками, які працювали ще на початку XX ст., у літературу ввійшло багато молодих майстрів красного письменства. Плідно працювали І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович, С. Васильченко, В. Самійленко, А. Тесленко, М. Вороний, Олександр Олесь, В. Винниченко. Поруч із ними творили А. Кримський, М. Яцків, С. Черкасенко, Г. Чупринка, М. Чернявський, Б. Лепкий, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Саме тоді розпочало творчий шлях нове покоління літераторів - М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко.

Персоналії

Короленко Володимир (1853-1921)

Російський та український письменник, журналіст, публіцист і громадський діяч. Народився на Житомирщині. Загальноросійське визнання здобув завдяки повісті «Сліпий музикант» (1886), де В. Короленко з великим знанням людської психології, по-філософськи підходить до розв’язання вічної проблеми людини і суспільства. Простежуючи долю сліпонародженого хлопчика, він підводить читача до думки про те, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту й гармонію життя можна відчути, лише усвідомивши себе кровною часточкою народу, подолавши почуття егоїзму. Значне місце у творчості письменника займає повість «Без язика» (1895). В. Короленко активно засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Письменник висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, - писав він у 1919 р. - І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю і великодушністю до переможеного... Історія нас розсудить...». Сьогодні ім’я Короленка надано Полтавському педагогічному інституту, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці та іншим науковим і освітнім установам. У Полтаві та Житомирі працюють музеї В. Короленка. 1990 р. Спілка письменників України встановила літературну премію імені Короленка за найкращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Кримський Агатангел (1871-1942)

Український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один з організаторів Академії наук України. Народився в м. Володимирі-Волинському, навчався в Колегії Павла Галагана, у Лазаревському інституті східних мов у Москві, на історико-філологічному факультеті Московського університету. А. Кримський добре володів німецькою, французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. А. Кримський брав активну участь в українському національному житті кінця XIX - початку XX ст. Протягом 1898-1918 рр. викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов; після встановлення 1917 р. української державності А. Кримський вирішив повернутися на батьківщину. В 1918 р. став професором Київського університету. У червні-листопаді 1918 р. A. Кримський разом з В. Вернадським, М. Василенком був одним з організаторів Української академії наук, незмінним секретарем та головою історико-філологічного відділу. Протягом 1921-1929 рр. А. Кримський очолював Інститут східних мов у Києві. У травні 1928 р. після чергового переобрання А. Кримського секретарем УАН більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а невдовзі були ліквідовані всі установи, очолювані вченим. У 1930-ті роки учений був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України, а 1941 р. його було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності. А. Кримський помер у в’язниці 1942 р. А. Кримський - автор численних праць з історії та культури арабських країн; художніх переказів Омара Хайяма, Сааді та інших відомих східних поетів. Ім’я А. Кримського міститься у затвердженому XVI Генеральною асамблеєю ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу.

На новий рівень вийшло наукове літературознавство, насамперед завдяки працям М. Драгоманова, І. Франка, С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка та В. Щурата. Розвивалася літературна й мистецька критика (В. Горленко, М. Вороний, М. Євшан).

Після встановлення більшовицької влади в Україні частина старої демократичної української літературної інтелігенції емігрувала. Так, за кордоном опинилися Олександр Олесь, М. Вороний, В. Самійленко, B. Винниченко, С. Русова та багато інших діячів культури.

1917 р. відкрив небачені до того часу можливості й для українського книгодрукування та преси. Видавництва «Українська школа», «Вік», «Час», «Українське видавництво», «Добровільне товариство видання дешевих і корисних книжок», «Сіяч» та інші зосередилися на випуску підручників та популярних книжок для народу. Значна частина видавничої продукції мала агітаційно-пропагандистський характер, що цілком відповідало тому історичному моменту. За даними Головної книжкової палати, у 1917 р. вийшло понад 1000 назв українських книжок.

Газета «Нова Рада»

Прикметою цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Популярними серед читачів були газети «Нова Рада» (орган УПСР), «Робітнича газета» (орган УСДРП), «Народна воля» (орган «Селянської спілки»).

Новим для України явищем був вихід офіційних урядових видань: «Вісті з Української Центральної Ради», «Вісник Генерального секретаріату Української Народної Республіки», вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів. Із культурологічних і літературно-мистецьких видань варто згадати квартальний історії, літератури, культури і мистецтва «Наше минуле» (1918-1919) за редакцією В. Короліва (Старого), пізніше М. Зерова; «Літературно-критичний альманах» (1918), в якому брали участь переважно символісти П. Савченко, Я. Савченко, О. Слісаренко.

Бурхливі соціальні потрясіння не оминули театральне життя. У квітні було створено Комітет українського національного театру, серед членів якого — актори І. Мар’яненко, Лесь Курбас, композитор О. Кошиць, літератори В. Винниченко, Олександр Олесь, Л. Старицька-Черняхівська, публіцисти С. Єфремов, І. Стешенко. Найбільших творчих успіхів на ниві творення новітнього українського театру досягли Український національний театр під керівництвом І. Мар’яненка, трупа М. Садовського і започаткований Лесем Курбасом «Молодий український театр», який ставив виключно українські п’єси. Київська міська опера почала підготовку двох опер українською мовою - «Тарас Бульба» М. Лисенка та «Черевички» П. Чайковського. Лібрето для останньої постановки переклала Л. Старицька-Черняхівська, декорації створив Г. Нарбут.

Микола Садовський

Панас Саксаганський

Фрагмент вистави «Розбійники» Ф. Міллера. О. Корольчук в ролі Франца Моора. Державний народний театр. 1918 р.

В Одесі наприкінці 1917 р. також виник український театр, в інших містах театральне життя було ще у зародковому стані.

Активізація мистецького життя спостерігалась і в часи Української Держави. Прагнучи, щоб українська театральна та музична культура вийшла на європейський рівень, гетьман П. Скоропадський приділяв особливу увагу діяльності творчих колективів.

У травні його уряд виділив 165 тис. крб. товариству «Національний театр», ініціаторами створення якого були трупа М. Садовського, «Молодий театр» Леся Курбаса та Музично-драматична школа ім. М. Лисенка. У серпні було створено Державний драматичний театр, Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського, в якому працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський та інші видатні митці.

Фундатори Української академії мистецтв. Стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук; сидять: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. Київ, листопад 1917 р.

За активного сприяння Міністерства народної освіти і мистецтва було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г. Хоткевича, про що подбав сам гетьман. Уряд асигнував 66 тис. крб. на заснування Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Оркестр працював під керівництвом А. Горелова, диригували Р. Глієр, Ф. Блуменфельд і Ф. Бертьє. Плідно працювали Київська, Одеська й Харківська консерваторії. В 1918 р. активно творили М. Вериківський, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, А. Демуцький та інші діячі музичного мистецтва.

Національного забарвлення за доби Української революції набуло й образотворче мистецтво. 18 грудня 1917 р. з ініціативи видатних діячів культури, науки і мистецтва - академіка М. Грушевського, вчених Д. Антоновича і Г. Павлуцького, художників В. Кричевського, Ф. Кричевського, В. Меллера, М. Бойчука, О. Мурашка, Г. Нарбута, М. Бурачека, М. Жука, А. Маневича було створено Українську академію мистецтв. У 1918 р. її першим президентом став Микола Григорович Бурачек, відомий живописець, історик мистецтва. Його пейзажі тонко передають колірне багатство природи, її мінливість, позначені впливом імпресіонізму.

Вона стала головним вищим навчальним закладом з підготовки кадрів українського образотворчого мистецтва й архітектури. У ній готували фахівців з малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва. В академії у той час сформувались всесвітньо відомі мистецькі школи М. Бойчука, Г. Нарбута, Ф. Кричевського. Творчість багатьох її талановитих випускників стала надбанням не лише української, а й світової культури.

Персоналії

Кричевський Федір (1879-1947)

Український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР. Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтв. Учнями Ф. Кричевського в різний час були С. Григор’єв, В. Костецький, Г. Меліхов, Т. Яблонська, С. Отрощенко. У 20-х роках XX ст. митець був одним із організаторів АХЧУ (Асоціації художників червоної України), УМО (Українського мистецького об’єднання), брав участь у створенні Спілки художників України. Закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, а згодом - Петербурзьку академію мистецтв, де навчався у І. Рєпіна, Д. Кордовського, Ф. Рубо. По завершенні навчання здійснив річну подорож Східною Європою, під час якої також брав уроки у Відні в Густава Климта, вплив котрого помітний як у філософії, так і в технічній манері Ф. Кричевського. Митець жив і творив у дві епохи, зазнав впливу різних течій і напрямів, але зумів витворити власний стиль у мистецтві. Ф. Кричевський залишався вірним реалістичній манері, вбачаючи головну вартість митця не у частій зміні мистецьких орієнтацій, а в постійній вимогливості до удосконалення живописної майстерності. Водночас він послідовно відстоював національні традиції, розробляючи українську тематику засобами, перейнятими під час закордонних поїздок. Один із найвідоміших творів - триптих «Життя». Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.

Сім’я. Фрагмент триптиха «Життя». Художник Ф. Кричевський

Повернення. Центральна частина триптиха «Життя». Художник Ф. Кричевський. 1927 р.

Любов. Фрагмент триптиха «Життя». Художник Ф. Кричевський

Персоналії

Нарбут Георгій (1886-1920)

Графік. Творчість Г. Нарбута - яскрава сторінка в українському мистецтві. Його по праву називають одним з найвидатніших графіків сучасності. Як це зрозуміло з його творів, він послідовно відстоював свою принципову позицію - творити сучасне мистецтво України, не зрікаючись її історичних високохудожніх здобутків. Крім ілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював з натури пейзажі, створював алегоричні композиції, натюрморти. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцигу, Брюсселі й Празі, Берліні й Петербурзі. Як добрий знавець українського стародавнього мистецтва й геральдики, він виконав безліч гербів. Власний герб Г. Нарбут підписав «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець».

Г. Нарбут. Грошові знаки. Аверс

Г. Нарбут. Поштові марки. Ювілейні поштові марки, 2008 р.

Весна. Художник А. Маневич. 1900-ті роки

В образотворчому мистецтві України цієї доби розвиваються мистецькі течії реалізм, символізм і модерн. Однак вітчизняні художники надають їм національного забарвлення, створюючи власні самобутні стилі.

Серед митців, котрі прокладали дорогу українському живопису у широкий світ, був А. Маневич.

Європейське визнання прийшло до нього 1913 р. після тріумфальної виставки у паризькій галереї Дюран Рюеля. Самобутнє мистецтво А. Маневича увібрало у себе різні художні стилі.

Основами імпресіоністичного живопису блискуче володів М. Бурачек - відомий український пейзажист, котрий пройшов школу у Кракові та Парижі. Еволюція його творчості - шлях від пейзажів, що фіксують мінливість світу («Золота осінь», «Ґанок взимку»), до композицій, де образ землі є синтезом тривалих спостережень і глибоких узагальнень.

Одним із визначних представників стилю модерн в Україні вважається О. Новаківський. Як і більшість майстрів того часу, він був прихильником традицій народного мистецтва та народних образів, що становили для нього основу національної самобутності культури.

Образна мова модерну органічно поєдналася з національними рисами у роботах М. Жука, учня відомого польського майстра С. Виспянського. Декоративна орнаментальність його мистецтва надихалася красою рослинного світу. У численних панно художника можна побачити польові квіти, чорнобривці, жоржини. Естетичні засади модерну яскраво позначилися й на творчості П. Холодного.

Березень. Художник М. Бурачек. 1917 р.

Золота осінь. Художник М. Бурачек

На початку XX ст. поряд із майстрами, творчість яких ґрунтувалася на реалістичних засадах, виступили художники - фундатори нового мистецтва. Авангард в Україні виник як органічна складова загальноєвропейського авангарду. Ідеї, народжені на Заході, на теренах України збагачувалися попереднім художнім досвідом, надихалися національними здобутками народного мистецтва. Таким чином з’являлися нові стильові напрями - яскраві відбитки бурхливої епохи.

Визначне місце у тогочасному мистецькому житті займали брати В. і Ф. Кричевські. Ф. Кричевський тяжів до синтезованих образів, які народжувалися у процесі роздумів художника про долю народу. Його дипломна картина «Наречена» стала справжньою програмою подальшої творчості митця, позначеної рисами національної самобутності, реалізмом, монументальністю й декоративною силою живопису.

Флокси. Художник О. Наваківський. 1917 р.

Казка. Художник М. Жук. 1914 р.

Державний герб УНР. Автор дизайну В. Кричевський. 1918 р.

Свою міру в поєднанні умовності та реальності віднайшов старший з братів, В. Кричевський, котрий успішно застосовував принципи модерну як у живописі, графіці, так і в архітектурі. Він вважається творцем нової української архітектури і першим художником вітчизняного кіно. В. Кричевський був автором дизайну національного герба України, затвердженого Центральною Радою у 1918 р. Саме цей проект використовується нині в незалежній Україні як малий державний герб.

Брати В. і Ф. Кричевські стали родоначальниками відомої династії митців, які працювали і працюють не лише в Україні, а й у Європі та Америці.

Ярмарок у Сорочинцях. Художник В. Кричевський

Персоналії

Кричевський Василь (1872-1952)

Український живописець, графік і сценограф, майстер декоративно-ужиткового мистецтва й дизайнер, мистецтвознавець і педагог. По закінченні технічної школи працював під керівництвом архітекторів С. Загоскіна і О. Бекетова. Пізніше викладав історію українського мистецтва у Харківському університеті. З 1895 р. самостійно розробляв деякі проекти шкільних і приватних будівель. Кричевський є автором нового архітектурного стилю - так званого українського модерну, за який його назвали «батьком української архітектури». Він став новатором у галузі української книжкової графіки, блискуче оформивши твори М. Грушевського, В. Винниченка та багатьох інших. Неперевершений знавець народного мистецтва, він зробив вагомий внесок у вітчизняну сценографію і театральний дизайн. У 1907-1910 рр. оформляв у театрі Садовського спектаклі «Тарас Бульба», «Ревізор», «Богдан Хмельницький» та інші, потім - вистави «Пані Марра» і «Уріель Акоста» в Українському державному театрі.

У 1943 р. художник із сім’єю виїхав на Захід. Працював у Львові, потім дістався Парижа. Згодом перебрався до Венесуели, де й помер у 1952 р.

С. Гординський сказав про В. Кричевського: «Якщо уявити собі мистецтво якогось народу як храм, що спирається на колони, то, власне, однією з таких колон українського мистецтва був... Василь Кричевський».

Яскравим прикладом розвитку як художнього, так і пластичного мистецтва була творчість О. Архипенка.

Персоналії

Олександр Архипенко за роботою

Архипенко Олександр (1887-1964)

Український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Народився в Києві, де розпочав навчання у Київському художньому училищі, а продовжив у Московському училищі живопису, архітектури й скульптури. У 1908 р. переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. Згодом заснував власні школи мистецтв у Парижі та Берліні. З 1923 р. оселився у США. О. Архипенко є родоначальником кубізму в скульптурі, працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», «Жозефіна Бонапарте», «Заратустра», «Балерина» та ін.). Творчість О. Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, зокрема архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки.

Блакитна танцівниця. Скульптор О. Архипенко. 1913 р.

Жінка, яка зачісується. Скульптор О. Архипенко. 1915 р.

Твори О. Архипенка перевернули уявлення про скульптуру. Саме О. Архипенко вперше склав єдину «форму» з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність - основні якості його творів, високо оцінені сучасниками. У 1920-х - 1930-х роках брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам’ятниками Т. Шевченку, І. Франку, князеві Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя О. Архипенка відбулося 130 його персональних виставок; його твори зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О. Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви... Ім’я О. Архипенка посідає гідне місце в ряду митців XX ст.: Матісс, Пікассо, Брак, Лєже, Малевич.

4. Більшовицька ідеологія, ґрунтована на засадах колективізму та демократичного централізму підпорядкувала волю кожного пересічного громадянина залізній волі партії. Ставлячи класові (а по суті партійні) інтереси над загальнолюдськими, комуністи вписували культуру в жорсткі рамки ідеології. На цьому фундаменті будувалася політика РКП(б) і КП(б)У в галузі культури.

Політико-виховну й культурно-масову роботу серед населення України координував та спрямовував створений на початку 1919 р. Народний комісаріат пропаганди, який очолювали Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше - О. Коллонтай.

Масова політична і культурна робота, згідно з рішеннями VIII з’їзду РКП(б), мала проводитися в трьох напрямах: комуністична пропаганда, загальна освіта, культурно-масова робота. Основним культурним осередком на селі стали хати-читальні, положення про які Наркомат освіти УСРР оприлюднив у липні 1920 р., а в містах - народні будинки, бібліотеки, клуби. В 1920 р. на території республіки діяло 1300 клубів, понад 550 хат-читалень, близько 400 «Просвіт», 3100 бібліотек. Однак потенціал цих закладів не міг бути використаний на повну потужність через масову неписьменність. Було створено республіканську комісію з ліквідації неписьменності (серпень 1920 р.). Випуск підручників, букварів, навчальних програм дозволив розпочати подолання цього негативного явища. На кінець 1920 р. 51,9 % населення України вже вміло читати й писати.

2 липня 1919 р. уряд УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу», яке закріплювало обов’язковість та безоплатність навчання дітей віком від 7 до 16 років, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, викладання навчальних предметів рідною мовою, політехнічний характер освіти. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 22 тис. шкіл, у яких навчалися 2 млн 250 тис. учнів, половина з них - українською мовою.

Внаслідок тривалої війни стали сиротами й безпритульними десятки тисяч дітей. 1 липня 1920 р. Наркомат освіти УСРР оприлюднив «Декларацію про соціальне виховання дітей», згідно з якою в республіці розгорнувся рух на допомогу знедоленим підліткам. У всіх губернських центрах і промислових містах було відкрито дитячі будинки, проводився збір коштів і пожертв для сиріт та безпритульних.

Для забезпечення педагогічними кадрами середньої й вищої школи Наркомат освіти УСРР прийняв рішення про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Для підготовки вчителів протягом 1920 р. було відкрито 20 педінститутів, 48 педагогічних технікумів, близько сотні вчительських курсів.

Система вищої освіти зазнала істотних змін. Замість університетів, які скасовувалися, було створено кілька спеціалізованих самостійних інститутів. У 1920 р. в УСРР діяло 38 інститутів, у яких навчалися 57 тис. студентів. Навчання у вузах було безоплатним.

Радянська влада створила умови для професійної освіти: в 665 професійних школах і на 13 робітничих факультетах навчалися 60 тис. студентів.

У 1919 р. було поновлено діяльність Української академії наук. Дослідження в галузі історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук проводили 3 інститути й 26 кафедр.

Необхідність забезпечення загальноосвітньої і вищої школи підручниками й навчальними посібниками, а також потреби комуністичної пропаганди спричинили бурхливий розвиток видавничої справи. У кожному губернському та повітовому центрі виходила одна або кілька газет російською, українською, а інколи й єврейською мовами. Всього ж у 1919 р. налічувалося 388, у 1920 р. - 360 періодичних видань. У поєднанні з літературою агітаційно-пропагандистського спрямування періодична преса стала могутнім засобом формування нової суспільної свідомості народу України.

Бурхливо розвивалася художня література. Широку популярність мали поетичні збірки «Сонячні кларнети» (1919), «Плуг» (1920) П. Тичини, «Заспів» (1920) В. Чумака, «Удары молота и сердца» (1920) В. Блакитного, «В польському раю» (1920) І. Кулика. Успіх у Харкові

мала літературна група «Гроно» (1920). Її учасники проводили численні поетичні диспути, на яких точилися гарячі дискусії. Тут сперечалися про те, кому та як будувати соціалізм, про революційні настрої мас, чи знайдеться місце романтиці й ліриці у новому суспільстві.

На той час припадає початок творчої діяльності майбутніх класиків української літератури - А. Головка, Остапа Вишні, О. Донченка, Івана Ле, С. Скляренка.

Поетичну скарбницю України поповнили твори Олександра Олеся (О. Кандиби), В. Сосюри та інших поетів.

Керівні органи радянської влади визначали напрям розвитку й театрального мистецтва. Так, Харківський губревком уже 4 січня 1920 р. запропонував відділу народної освіти у двотижневий термін закрити аполітичні театральні установи та підготувати список тих театрів, які «необхідно відкрити для робітників, підібравши відповідний репертуар як для театрів, так і для кінематографів». У Києві були організовані професійні та робітничо-селянські театри, зокрема народний театр профспілки артистів сцени та арени «Синяя птица», театр Першого комуністичного полку, театр Червоної армії, театр «Арлекін».

Талановитий творчий колектив склався у київському театрі ім. Т. Шевченка, в спектаклях якого брали участь відомі актори Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, О. Мар’яненко, О. Сердюк та інші. Справжнім явищем театрального життя став вінницький театр ім. І. Франка, заснований на початку 1920 р. Гнатом Юрою.

Розвиток музичного мистецтва пов’язаний із творчістю симфонічного оркестру ім. М. Лисенка, організованого у Києві 1919 р., концертною діяльністю Державної української мандрівної капели («ДУМКА») під керівництвом Н. Городовенка. Успішно діяли симфонічні оркестри у Харкові, Катеринославі, Одесі.

Плідно працювала й Українська академія мистецтв. На той час припадає сплеск «монументальної пропаганди» - створення скульптурних пам’ятників видатних революціонерів, діячів культури і мистецтва минулого.

Перші кроки робив український кінематограф, який продукував стрічки перважно агітаційно-пропагандистського змісту.

Особливість заходів радянської влади в галузі культури у роки революції й громадянської війни полягала в тому, що «пролетарська» культура формувалася під важким ідеологічним пресом. Метою культурної політики більшовиків було формування принципово нової людини, вихованої на класових цінностях. Відтак і кількісний стрибок у розвитку освітньої мережі, і пробудження в робітничих масах прагнення до знань були насамперед засобами втілення цієї мети. Усі надбання світової культури оцінювалися з класового погляду. На позитивну характеристику заслуговували лише ті твори науки, літератури й мистецтва, які відображали боротьбу гноблених трудящих мас за власне визволення або обґрунтовували її вирішальний вплив на розвиток людства. Це тягло за собою вихолощення гуманістичного змісту культури, втрату орієнтирів на загальнолюдські цінності.

Більшовики стежили за настроями в академічному середовищі. Відхилення в бік «чужої ідеології» загрожувало професурі суворими репресіями. Так, було заарештовано історика С. Єфремова, позбавлено громадянських прав історика В. Косинського, і лише після неодноразових клопотань керівництва УАН академіки дістали змогу працювати.

5. Релігія завжди була одним із головних чинників формування ментальності, національної самосвідомості народу.

У 1917 р. постала проблема статусу православної церкви в Україні. У ній з’явилося три течії: обновленська, автокефальна й автономна. Обновленська течія висувала вимогу внутрішнього реформування й оновлення церкви, дві інші - розрізнялися за протилежними політичними і національними орієнтирами. Послідовники традицій Російської православної церкви (РПЦ) на чолі з митрополитом київським Володимиром підтримували зв’язки з Московською патріархією. Прихильники ідеї незалежної церкви (автокефалії) влітку 1917 р. утворили Український церковний комітет, який у листопаді було реорганізовано в Церковну раду.

Незабаром борці за суверенну українську церкву розгорнули активну підготовку до скликання православного церковного Собору. Вимога створення автокефальної (незалежної) української церкви прозвучала на III Всеукраїнському військовому з’їзді. На ньому була прийнята відповідна резолюція, що прискорила утворення Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Її члени звернулися до глави РПЦ із проханням про дозвіл на скликання Всеукраїнського Собору. Не діставши санкції, діячі ВПЦР на чолі з В. Липківським призначили, однак, початок його роботи на 28 грудня 1917 р. Проте через захоплення Києва більшовицькими військами засідання було перенесено на січень 1918 р.

Центральна Рада розв’язувала різноманітні проблеми релігійного життя. 10 березня 1917 р. на її засіданні було ухвалено надіслати Тимчасовому урядові телеграму про «визволення митрополита галицького і кардинала папського Шептицького», який перебував на засланні. У березневому зверненні «До українського народу» йшлося про необхідність вживання української мови священнослужителями. Центральна Рада заохочувала призначення на місцеві кафедри єпископів-українців.

Деякі рішення Центральної Ради були не на користь церкви. Постановами, прийнятими в червні, серпні й грудні 1917 р., церковнопарафіяльні школи та управління ними передавалися до компетенції Секретаріату (міністерства) освіти, як і деякі будинки, споруджені на церковні кошти.

Прийняття Центральною Радою декрету про землю, згідно з яким монастирські й церковні угіддя переходили у розпорядження земельних комітетів, поставило в опозицію до нової влади багатьох представників православного, уніатського кліру та єпископату.

У січні 1918 р. в уряді В. Голубовича було створено Департамент сповідань на чолі з М. Безсоновим. До повноважень даного органу належало інформування церковних установ про рішення УЦР та виконавчої влади й контроль за їх виконанням.

Департамент відіграв позитивну роль у збереженні пам’яток церковної старовини та архітектури, виступав проти реквізицій церковних і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській лаврі) на користь світських установ.

Однак ставлення діячів УЦР до єпископату зводили результати його діяльності лише до розв’язання матеріальних проблем. Захоплення соціалістичними гаслами не дозволило лідерам Центральної Ради побачити в православній церкві фактор, що міг сприяти консолідації народу, різних політичних сил під спільними знаменами й гаслами.

Тим часом Всеукраїнський Собор розпочав роботу 6 січня 1918 р. До його керівних органів було обрано багатьох представників Церковної ради, які проводили ідею автокефалії.

Сподівання УЦР, пов’язані з роботою Собору, висловив перед його учасниками комісар у справах сповідань О. Карпінський: «Якщо ви бажаєте служити народу, перед вами лише один шлях: дати українській церкві автокефалію. Таким чином ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР». Але через непевне становище Центральної Ради та наближення більшовицьких військ до столиці учасники Собору зайняли очікувальну позицію. Коли воєнні дії впритул наблизилися до міста, група з 49 делегатів подала до президії заяву про обов’язкове вирішення невідкладних питань до розпуску Собору. Серед цих питань були визначення структури вищої церковної влади, статусу українського православ’я, становища духовної освіти.

Окрема заява українських делегатів Собору про необхідність розриву будь-яких зв’язків з російськими церковними установами через війну, розв’язану Росією проти України, реального впливу не мала. Український табір не зміг повести за собою Собор, оскільки більшість єпископату наполягала на канонічній єдності з Російською православною церквою (РПЦ).

Більшовицька влада не встигла за час перебування в Києві якось офіційно задекларувати своє ставлення до церкви. Проте кілька фактів не залишали сумнівів у її позиції: загін червоноармійців, по-варварськи вдершись на територію Лаври, розстріляв митрополита Володимира. Через обстріли й реквізиції постраждало також кілька київських храмів.

Оскільки на території Української Держави проживало здебільшого православне населення, головна увага гетьманського уряду зосередилася навколо проблеми існування православної церкви.

Повернення Російської православної церкви до патріаршої форми управління викликало рух за оновлення релігійного життя, зближення архієреїв з нижчим духовенством та мирянами. Архієреї усіляко противилися будь-яким змінам, зокрема українізації та демократизації церкви, тому виступали проти поновлення діяльності Всеукраїнського церковного собору. Скликання другої сесії перерваного більшовицьким наступом церковного форуму настійливо домагалися члени Тимчасової всеукраїнської православної церковної ради.

Велику роль у налагодженні державно-церковних взаємин відігравало Міністерство сповідань, яке очолював спочатку професор В. Зіньківський, з 24 жовтня до 14 листопада - О. Лотоцький, а потім — М. Воронович. Відділи та департаменти Міністерства співпрацювали з єпархіями й консисторіями, архієреями РПЦ, євангельсько-лютеранськими церковними радами, іудейськими рабинами.

Міністерство сповідань активно опікувалося проблемами Київської духовної академії (КДА). Ученим комітетом Міністерства було розроблено її новий статут, положення якого, зокрема, передбачали автономію Академії; впровадження обов’язкових курсів історії України, української мови, літератури й права, історії Української церкви з відкриттям відповідних кафедр. Для надання стипендій студентам Академії уряд на друге півріччя 1918 р. виділив 211,9 тис. крб.

Кадри православного духовенства готувалися також у Холмській, Кам’янець-Подільській, Білгородській, Житомирській й інших духовних семінаріях та духовних і пасторських школах.

Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався, що керівництво Російської православної церкви (РПЦ) підтримає ідею про автономний статус українського православ’я й створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Проте більшість архієреїв украй негативно поставилися до ідеї українізації церкви.

У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію Української православної церкви (УПЦ).

У жовтні почала роботу третя сесія Всеукраїнського собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр сповідань О. Лотоцький: «Основна засада Української центральної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд... не може погодитися на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Українська церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними церквами. Автокефалія Української церкви - не лише церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої церкви, нашої держави, нашої нації».

Однак урядова криза не дозволила належним чином підкріпити цю позицію. До того ж саме в цей день була опублікована сумнозвісна Грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії Української церкви.

І все ж гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плідним і повчальним. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція.

В основу більшовицької політики щодо релігії й церкви було покладено Декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (про свободу совісті) від 20 січня 1918 р. Йшлося про заборону релігійним громадам та церкві мати власність, позбавлення їх прав юридичної особи, націоналізацію церковного майна. Документ не залишав жодних вказівок про порядок втілення його в життя. Реалізацію цього закону доручили спеціальному відділу Наркомату юстиції. Розпочався процес будівництва «войовничо-атеїстичного» суспільства. Церква як консервативна за своєю суттю і призначенням організація стала в опозицію до цих соціалістичних перетворень. Цього було досить, аби «войовничий атеїзм» на практиці призвів до витіснення церкви із суспільного життя країни, обмеження її впливу на різні верстви населення.

Декрет про свободу совісті в Україні набув чинності лише в 1919 р., але вже незабаром виявився його згубний вплив. Оголошення духовенства «п’ятою колоною контрреволюції», «агентами буржуазно-поміщицьких і націоналістичних сил» змушувало церковне керівництво виявляти свою лояльність до радянської влади. На тих, хто відверто виявляв непокору, чекали репресії, а то й смерть.

Радянська влада чинила всілякі утиски церкві, інколи просто знущаючись зі священнослужителів і представників релігійних громад. Місцеві власті вимагали укладання договорів на оренду храмових приміщень, хоча культове майно, згідно з декретом, мало переходити до релігійних організацій у безплатне користування. Духовенство обкладалося непосильними податками.

Пропагандистський антирелігійний плакат. 1920-ті роки

Бували випадки заборони на збір у парафіях пожертв для придбання церковно-богослужбових предметів і на господарські цілі. Деякі представники влади взагалі забороняли будь-які збори груп віруючих, вбачаючи в них можливість змови.

Окремі ревні чиновники вимагали оформлення спеціальних документів бажаючим відбути культові відправи і обряди, що кваліфікувалися декретом як «незаконне, таке, що підлягає кримінальному покаранню».

Особливу роль у гоніннях на церкву відігравала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

Конституція РСФРР 1918 р. і Основний Закон УСРР 1919 р. позбавили ченців і церковнослужителів активного і пасивного виборчого права, перетворивши їх на неповноцінних громадян.

29 липня 1920 р. Народний комісаріат юстиції прийняв рішення про ліквідацію святих мощей «у всеросійському масштабі». Усвідомлюючи, що цими діями вони ображають релігійні почуття значної частини населення, більшовики рекомендували здійснювати експертизу релігійних святинь лише за сприятливих умов та доводити справу до кінця (тобто вивозити мощі до музеїв або ховати їх).

Було заборонено викладання будь-яких віровчень у державних, громадських і приватних навчальних закладах, за винятком спеціальних богословських.

Незважаючи на те, що віра в Бога визнавалася на законодавчому рівні приватною справою, держава втручалась у справи церкви й віруючих. У партійній програмі, прийнятій VIII з’їздом РКП(б) у 1919 р., наголошувалося: «РКП керується переконаннями, що лише здійснення планомірності та свідомості в усій суспільно-господарській діяльності мас потягне за собою повне відмирання релігійних забобонів». Досягненню цієї стратегічної мети підпорядковувалися всі наступні кроки більшовиків щодо релігії й церкви.

Для України за радянської влади залишалася актуальною проблема автокефалії православної церкви. Користуючись правом реєструвати статути релігійних громад в органах влади, колишні члени Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) при Миколаївському соборі Києва заснували гурток прихильників автокефалії. На чолі гуртка стояв М. Мороз, а його заступником був В. Липківський. Вони ж очолили другу ВПЦР, засновану в квітні 1919 р. Для повнокровного життя автокефальній церкві бракувало власного єпископату. Діячі ВПЦР пішли на повний розрив з Московською патріархією і 5 травня 1920 р. проголосили Українську православну церкву автокефальною та соборноправною.

Василь Липківський, митрополит

Пам’ятник В. Липківському в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США

Більшовики якщо й не сприяли, то і не ставили перешкод діяльності автокефалістів. У липні 1919 р. Київський губвиконком передав їм Софійський собор. Швидкими темпами здійснювався переклад богослужбових книг українською мовою, у чому посильну допомогу надавали академік А. Кримський та професор Г. Голоскевич. Розпочалася організація духовної освіти.

Прихильники автокефалії української церкви скористалися особливістю радянського законодавства, згідно з яким факт існування релігійних організацій встановлювався не рішенням вищого духовного центру, а державними органами, які їх реєстрували. Саме це мав на увазі голова президії ВПЦ М. Мороз, коли в червні 1920 р. писав: «Історія Української православної церкви навіки занотує той безперечний факт, що Українська церква мала змогу розпочати своє відродження і оновлення лише під час радянської влади, яка проголосила закон про відокремлення церкви від держави, а тим самим і про передачу церковної справи виключно самодіяльності віруючого народу». У жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, на якому було обрано першого митрополита УАПЦ В. Липківського.

Запитання і завдання

1. Назвіть відомі вам прізвища діячів: а) науки; б) літератури; в) мистецтва.

2. Складіть план доповіді «Національно-культурне будівництво в часи УЦР».

3. Розкажіть про мистецьке життя в Україні.

4. Культурний процес в Україні за радянських часів. Укажіть його головні ознаки.

5. Дайте характеристику духовного життя в Україні за часів Центральної Ради.

6. Порівняйте церковне життя в Україні за часів Центральної Ради й Української Держави.

7. Чим відрізнялася політика радянської влади щодо церкви від церковної політики УНР та Української Держави?

8. Використовуючи текст підручника, додаткову літературу, підготуйте та проведіть засідання «круглого столу» з теми «Культурний процес в Україні 1917-1921 рр.».

9. Уявіть, що ви науковець. Підготуйте тези доповіді «Духовне життя в Україні 1917-1921 рр.».