Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 25. Українські землі: 1920—1921 рр.

1. Україна в політичних планах Польщі.

2. Варшавська угода.

3. Радянсько-польська війна і українські землі.

4. Другий зимовий похід. Поразка українських військ. Ризький мир.

Які наслідки для України мала радянсько-польська війна?

1. Польська держава відновила незалежність восени 1918 р. після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні. Правлячі кола Польщі мали два погляди щодо майбутнього держави. Політичні сили, які стояли на боці Р. Дмовського, прагнули розширити її межі в кордонах Речі Посполитої XVIII ст.: претендували на всю Литву, Білорусь і Правобережну Україну. Табір Ю. Пілсудського також не відмовлявся від просування на схід, але допускав появу національних держав, які могли б мати з Польщею федеративні або союзницькі зв’язки. Плани керівників Польщі вийти за етнографічні польські землі не знаходили підтримки на Заході. Але Ю. Пілсудський розумів, що сильна Росія матиме вирішальний голос при визначенні напряму й характеру міждержавних відносин у регіоні. Втрата України, на його погляд, мала ослабити військово-економічний потенціал Росії.

У той час як С. Петлюра за пропозицією поляків пішов на співпрацю з ними, командири УГА спочатку домовилися про спільні дії з денікінцями, а потім перейшли на бік більшовиків. Натомість Директорія УНР вбачала в Польщі єдиного союзника Української держави. Не бажаючи перемоги А. Денікіна, який вів боротьбу за відновлення імперії, Ю. Пілсудський наприкінці серпня 1919 р. припинив просування польської армії на схід. Це стало однією з причин поразки Добровольчої армії.

Польські вояки під час радянсько-польської війни. Фото з книги Н. Дейвіса «Білий орел - червона зірка: польсько-радянська війна 1919-1920 рр.»

22 грудня 1919 р. Раднарком РСФРР запропонував Польщі укласти мир. Існуюча на той час лінія фронту мала стати майбутнім кордоном між двома державами. Попри вигідні умови Ю. Пілсудський будь-що прагнув війни, аби відірвати Україну від Росії. Переговори не відбулися. Польське керівництво будувало свої далекосяжні плани у розрахунку на боєздатність власної армії, яка навесні 1920 р. налічувала понад 700 тис. чол. та була однією з найбільших у Європі.

2. Директорія продовжувала боротьбу за суверенну Українську державу. Вона шукала з польським командуванням компромісів, аби спрямовувати спільні зусилля на боротьбу з більшовиками. 21 квітня 1920 р. у Варшаві між УНР і Польщею були підписані загальна й торговельно-економічна конвенції. В договорі, зокрема, зазначалося, що польський уряд визнає Українську Народну Республіку у межах, які визначатимуться спеціальними угодами з її сусідами. До Польщі мали відійти Холмщина, Підляшшя, Посяння та Лемківщина (зайняті з 1918 р.), п’ять повітів Західної Волині й частина Полісся (окуповані в травні 1919 р.), а також Галичина (окупована у липні 1919 р.). Поступкою з боку поляків була відмова від поновлення кордонів Речі Посполитої станом на 1772 р., тобто до її поділів. Внаслідок Варшавської угоди близько 10 млн етнічних українців опинилися в межах Польської держави. Це негативно сприйняли лідери українського руху, зокрема М. Грушевський, М. Шаповал, й українське населення територій, які відійшли до Польщі. Таким чином, уряд УНР відмовився від претензій на галицькі землі. Згідно з воєнною конвенцією, підписаною 24 квітня 1920 р., українська армія переходила в підпорядкування польського командування. Польща забезпечувала озброєнням три дивізії УНР. На український уряд покладалося утримання польських військ на території України, а поляки брали на себе управління залізницями й фінансами.

3. 25 квітня 1920 р. польське командування несподівано для радянських військ розпочало наступ. За чисельної переваги (40 тис. польських та 15 тис. українських вояків проти 16 тис. радянських), застосовуючи ефект раптовості, війська під командуванням маршала Ю. Пілсудського за перший тиждень боїв оволоділи Житомиром, Бердичевом, Козятином, а 7 травня - Києвом. Однак радянські війська (12-та і 14-та армії) зберегли боєздатність та зайняли оборону на схід і південь від Києва.

Успіх польської армії, як з’ясувалося, виявився тимчасовим. Сподівання С. Петлюри на антибільшовицьке повстання українського селянства не виправдалося, бо селяни не хотіли підтримувати нових окупантів. Навпаки, інтервенція викликала обурення населення України. Польські вояки займалися грабунками й реквізиціями, проводили репресії проти невдоволених, зокрема, православних священиків, вчиняли єврейські погроми. Антибільшовицький рух, який виник водночас із просуванням армії Польщі на схід, завдяки зусиллям чекістів та частин особливого призначення (ЧОП) не переріс у повстання.

Солдати Червоної армії в часи радянсько-польської війни. Фото з книги Н. Дейвіса «Білий орел - червона зірка: польсько-радянська війна 1919-1920 рр.»

Невдовзі співвідношення сил змінилося на користь радянських військ. Керівництво більшовицької Росії передислокувало на Південно-Західний фронт (командувач О. Єгоров) близько 40 тис. бійців із Сибіру, Кавказу, Середньої Азії й інших регіонів. Західний фронт (командувач М. Тухачевський) також зосередив значні резерви у Білорусі для наступу на Варшаву.

5 червня 1920 р. навальною кавалерійською атакою 1-ша кінна армія під проводом М. Будьонного прорвала фронт і вдарила по тилах польської армії, відбивши Житомир та Бердичів. Щоб уникнути оточення, 12 травня 1920 р. польське командування наказало своїм частинам залишити Київ. Війська Західного фронту, вибивши польську армію у червні з Білорусі, вступили на територію Польщі й розпочали наступ на Варшаву.

Загрозливе становище польських військ змусило Ю. Пілсудського звернутися по допомогу до країн Антанти. Англія і Франція погодилися її надати за умови виконання Польщею вимог щодо статусу Східної Галичини. 11 липня 1920 р. британський міністр закордонних справ Дж. Керзон запропонував радянським військам зупинитися на відстані 50 км на схід від лінії, визначеної Антантою як східний кордон Польщі в декларації від 8 грудня 1919 р. Встановлення радянсько-польського кордону по лінії Керзона залишало під контролем Польщі стародавні українські землі: Холмщину, Підляшшя, Посяння й Лемківщину. Однак ці пропозиції не були підтримані радянською стороною.

23 липня 1920 р. відновився наступ Західного фронту на Варшаву, а Південно-Західного - на Львів. Проте на Львівському напрямі 1-ша кінна армія наразилася на сильний опір у районі Бродів і була на деякий час зупинена. Спроба взяти Львів з ходу також виявилася невдалою.

13 серпня знекровлені в попередніх боях радянські з’єднання підійшли до Варшави, але взяти її вже не змогли. Загроза втрати незалежності згуртувала найширші верстви польського суспільства, у тому числі й селянство. Провівши мобілізацію і отримавши воєнну допомогу від Франції, війська Ю. Пілсудського швидко відкинули Червону армію за Буг. Наприкінці вересня фронт знову відкотився до Житомира та Бердичева.

4. Відтак знесилені війною Польща й радянська Росія змушені були розпочати мирні переговори, які з перервами тривали спочатку в Мінську, а потім у Ризі з вересня 1920 р. до березня 1921 р. Українські дипломати від УСРР увійшли до складу спільної російської радянської делегації. 12 жовтня 1920 р. в Ризі радянські та польські представники уклали перемир’я, за умовами якого Західна Україна та Західна Білорусь відходили до Польщі.

Залишившись без союзників, українські війська продовжували вести боротьбу проти більшовиків самостійно. У вересні 1920 р. армія УНР та нечисленні загони російських білогвардійців (так звана 3-тя Російська армія) перейшли р. Збруч і почали просуватися в східному напрямку. 27 вересня частини УНР вступили у Проскурів. Наступ розвивався спочатку успішно, але вже через декілька тижнів настав перелом на користь радянських військ. 14 листопада уряд УНР залишив Кам’янець-Подільський та остаточно виїхав до Польщі. 21 листопада частини української армії, перейшовши Збруч, були інтерновані польською владою й розміщені у спеціальних таборах.

18 березня 1921 р. в Ризі між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний договір, згідно з яким сторони припиняли будь-які воєнні дії. Польща визнавала УСРР, було анульовано Варшавську угоду між Польщею й урядом УНР від 21 квітня 1920 р., встановлено нові кордони. Зокрема, до відновленої Речі Посполитої відходила частина Правобережної України - Холмщина, Західна Волинь і Західне Полісся. (Східну Галичину на правах автономії було остаточно приєднано до Польщі після відповідного рішення 15 березня 1923 р. на конференції у Парижі. В ті ж дні уряд ЗУНР після опублікування антиокупаційного маніфесту самоліквідувався. Рішення країн Заходу розв’язало руки польській владі для широкого наступу на культурно-національні та соціально-економічні права українського населення краю).

Тим часом значна частина бійців армії УНР, яка була вибита з Поділля радянськими військами наприкінці 1920 р. й перебувала на території Польщі, не бажала складати зброю. Ще в березні 1921 р. в Тарнові, де розташувалося майже все керівництво УНР, було утворено Партизансько-повстанський штаб (ППШ). Командування підготовкою майбутньої повстанської армії очолив генерал-хорунжий Ю. Тютюнник. У квітні ППШ переїхав до Львова. Розпочалася підготовка до військового рейду вглиб радянської України.

Наприкінці жовтня - у листопаді 1921 р. відбувся Другий зимовий похід військ УНР. У ньому, зокрема, взяла участь Подільська група на чолі з підполковниками М. Палієм і С. Чорним, яка 26 жовтня перейшла Збруч. Вона налічувала понад 500 бійців, дійшла з боями до Київщини, захопила численні трофеї й 6 грудня повернулася на польську територію. 4 листопада в похід виступило велике з’єднання - Волинська група (близько 800 чол.) на чолі з Ю. Тютюнником, - яке рушило на Житомирщину, розраховуючи підняти загальне повстання в краї. 7 листопада українські бійці зайняли Коростень. Проте 17 листопада групу розгромила кавалерійська дивізія Г. Котовського. Більше половини вояків потрапило в полон та згодом було розстріляно. Лише близько сотні бійців (у тому числі й Ю. Тютюннику) вдалося 20 листопада знову перетнути польський кордон. 19 листопада з боку Румунії зробила невдалу вилазку Бессарабська група генерала А. Гулого-Гуленка. Так закінчилися спроби організувати збройне повалення радянської влади в Україні.

Мирна конференція в Ризі, жовтень 1920 р. Фото з книги Н. Дейвіса «Білий орел - червона зірка: польсько-радянська війна 1919-1920 рр.»

Отже, Директорія УНР в особі С. Петлюри і його однодумців до кінця обстоювали незалежність України від більшовицької Росії. Проте під тиском низки умов вони мусили піти на союз із Польщею, за який довелося заплатити втратою значної частини українських етнічних земель.

Запитання і завдання

1. Чому польське керівництво прагнуло війни з радянською Росією?

2. Складіть хронологічний ланцюжок подій радянсько-польської війни.

3. Використовуючи мапу на с. 121, опишіть головні події радянсько-польської війни.

4. Проаналізуйте зміст договору від 21 квітня 1920 р. між Польщею і УНР.

5. Схарактеризуйте основні положення Ризького договору. Яким чином вирішувалась доля українських земель?

6. «Більшовиків необхідно побити і швидко, доки вони не зміцнили свої сили. Треба розправитися з ними так, щоб вони це пам’ятали, - казав Ю. Пілсудський. - Для здійснення цього необхідно знайти їх найболючіше місце, щоб вони не змогли учинити належний опір, ухилитися та втекти. Москва не є таким місцем. Київ, Україна - їх вразливий пункт». Як ви вважаєте, чи вдалося польському командуванню здійснити свої плани? Наскільки правильним виявився стратегічний план Ю. Пілсудського?