Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 22. Встановлення радянської влади в Україні в 1919 р.

1. Український комунізм.

2. Повстанський рух.

Назвіть головну мету політичного курсу більшовиків в Україні.

1. Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду на початку січня 1919 р. до Харкова постало питання про формування в Україні органів радянської державності. 6 січня було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 16 січня на засіданні уряду більшість його членів проголосувала за увільнення Г. П’ятакова від обов’язків голови й призначення замість нього Артема (Ф. Сергєєва). Однак Г. П’ятаков не погодився з таким рішенням і почав апелювати до ЦК РКП(б). В. Ленін вирішив направити в Україну на посаду голови її уряду X. Раковського.

Персоналії

Раковський Християн (1878-1941)

Державний і політичний діяч. Народився в болгарському м. Котел. Людина виняткової обдарованості й незвичайної долі. Автор десятків книг і багатьох статей. В автобіографії писав, що з раннього дитинства відчував сильну симпатію до Росії: «Моїм гарячим прагненням... було поїхати на роботу в Росію». В 45 років Раковський обраний до складу політичного керівництва РКП(б). У 1919-1923 рр. працював головою Раднаркому України. Репресований у 1938 р. Був засуджений до 20 років ув’язнення і розстріляний 3 жовтня 1941 р., коли німецькі війська наближалися до м. Орла.

Після приїзду 29 січня 1919 р. до Харкова X. Раковський реорганізував український радянський уряд у Раду народних комісарів (Раднарком). Нові органи управління створювалася «зверху» через Раду народних комісарів УСРР та ЦК КП(б)У. Ради існували здебільшого в губернських містах. У невеликих містах і волосних центрах були створені революційні комітети (ревкоми), які впроваджували політику більшовицької партії. Опорою нової влади на селі, так само яків РСФРР, стали комітети бідноти (комбіди) (у РСФРР існували з 1918 р.).

Однією з умов успішного будівництва комунізму більшовики проголосили боротьбу з класовими ворогами - поміщиками, капіталістами, офіцерами, священиками, членами антирадянських партій, підпільних організацій та повстанських загонів. Було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією й службовими злочинами (аналог російської ВЧК). Створювалися народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція. На початку березня 1919 р. відбувся III з’їзд КП(б)У, який проголосив курс на негайне утвердження в Україні диктатури пролетаріату.

При опрацюванні першої Конституції УСРР було вирішено взяти за основу Конституцію РСФРР. 6-10 березня у Харкові відбувся III Всеукраїнський з’їзд рад, який остаточно обрав радянську форму державності в Україні. Але реальна влада належала РКП(б) - КП(б)У, яка мала вирішальний вплив у місцевих органах - ревкомах, комбідах, надзвичайних комітетах, а відтак і в радах. 10 березня 1919 р. Всеукраїнський з’їзд рад прийняв першу Конституцію УСРР. У ній проголошувалося закріплення влади за робітничим класом. Згідно з Конституцією найвища влада у республіці належала Всеукраїнському з’їздові рад, а між з’їздами - Всеукраїнському центральному виконавчому комітету (ВУЦВК). Головою його став Г. Петровський.

Хоча уряд радянської України і мав певну свободу, але в принципових питаннях підпорядковувався московському керівництву. 7 січня 1919 р. було ухвалено постанову про поширення на території УСРР розпоряджень уряду РСФРР з питань воєнного будівництва. Навесні 1919 р. в українських військових частинах загальною чисельністю близько 180 тис. вояків утворили три армії, підпорядковані Реввійськраді Росії. На Україну поширювалася російська грошова система, їй заборонилося мати власний бюджет, об’єднувалися також залізниці й поштово-телеграфний зв’язок обох республік. 26 березня між Вищою радою народного господарства РСФРР та Радою народного господарства УСРР було укладено угоду про проведення єдиної економічної політики.

Плакати часів «воєнного комунізму»

«Потухшие паровозы, стоящие фабрики ждут уголь Донбасса». Художник В. Єрмілов. 1920 р.

«Чим допоміг ти Донбасу?» Художник Зюлі. 1921 р.

Роздивіться уважно плакати та листівку часів «воєнного комунізму». Про що свідчать заклики на них? Як ви вважаєте, в інтересах якої суспільної верстви здійснювалася ця політика?

Для здійснення контролю над економікою не лише Росії, а й решти радянських республік керівництву РСФРР необхідно було сконцентрувати управління їхнім господарством у єдиному центрі. Тому 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК спільно з представниками УСРР, Білорусі, Латвії, Литви проголосив резолюцію про утворення військово-політичного союзу республік. Згідно з ним об’єднувалися: 1) військові організації й військове командування; 2) ради народного господарства; 3) залізниці; 4) фінанси; 5) комісаріати праці. Керівництво цими п’ятьма галузями зосереджувалося в Москві.

Після приходу до влади в 1917 р. більшовики взяли курс на заміну ринкової економіки комуністичним виробництвом. Почали впроваджуватися перетворення в економіці, які дістали назву політики «воєнного комунізму ». Складовими цієї політики були проведення цілковитої націоналізації всіх підприємств, трудової мобілізації, жорсткий централізм, запровадження продрозкладки, заборона приватної торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, оплата праці натурою, зрівнялівка у розподілі.

Політику «воєнного комунізму» в Україні стали здійснювати дещо пізніше, ніж у Росії. 11 січня 1919 р. було прийнято декрет про порядок націоналізації підприємств. Протягом кількох місяців 1919 р. було передано з приватної у суспільну власність підприємства цукрової промисловості, всі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи. Загальне керівництво націоналізованою промисловістю здійснював Укрраднаргосп та його відділи і головні комітети - Укрголовліс, Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. Оголошувалася також державна монополія на хліб, цукор, чай та сіль.

Більшовицький продзагін часів «воєнного комунізму». 1919 р.

На початку 1919 р. низкою урядових декретів і постанов було запроваджено продовольчу розкладку. Для кожної губернії й повіту визначалася кількість зерна, яку треба було здати державі, без урахування потреб селянських сімей і фактичної наявності в них хліба. Селянські господарства мали здати державі до 85 % свого врожаю, що на практиці перетворювалося на звичайну його реквізицію (вилучення). Здійснення розкладки на місцях покладалося на комбіди. Їм на допомогу з міст вирушали продовольчі загони, що складалися переважно з робітників. До початку липня 1919 р. в селах України діяло 46 продзагонів.

У 1919 р. на українських селян було накладено продрозкладку в розмірі 140 млн пудів збіжжя. Однак селянство активно чинило опір конфіскації хліба, часто збройним шляхом. До наступу денікінців вдалося зібрати близько 10,5 млн пудів, половину з яких було конфісковано у поміщицьких маєтках. Питання про землю ускладнювало відносини селян з більшовиками не менше, ніж продрозкладка. З кінця 1918 р., коли більшовики прискорили темпи комуністичного будівництва, різко посилилася тенденція до примусової колективізації селянських господарств. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння в Україні перевага надавалася саме створенню радгоспів і комун.

Документи і матеріали

Приватна власність на землю скасовується. Земля, ліси, води й надра оголошуються загальнонародною власністю. Поміщики та їх довірені, нетрудові орендарі повинні бути негайно виселені з їхніх колишніх маєтків і господарств. Останні мають бути взяті на облік та під контроль земельних відділів рад.

Найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноосібного господарства до товариського. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види товариського землекористування є найкращими засобами для досягнення соціалізму у землеробстві; через те одноосібне землеробство слід розглядати як тимчасове і відживаюче.

Отже, конфісковані землі використовуються в першу чергу для землеробства товариського, громадського та в другу чергу для потреб одноосібних землекористувачів.

З резолюції III з'їзду КП(б)У про земельну політику. 6 березня 1919 р.

Селяни не бажали вступати до радгоспів і комун та чинили опір більшовицькій колективізації. У травні 1919 р. В. Ленін і X. Раковський змушені були переглянути аграрну політику. Половина земельного фонду цукрових заводів передавалася для розподілу між селянами, проголошувався принцип добровільності при утворенні комун. Але селянство і надалі протестувало проти політики більшовиків на селі.

2. Стихійний рух українського селянства проти комун та продрозкладки більшовики назвали куркульським бандитизмом. Проти «бандитів» й «контрреволюціонерів» було спрямовано значні сили. Крім Всеукраїнської надзвичайної комісії, для боротьби із селянським рухом використовувалися армійські підрозділи. На початку травня 1919 р. для боротьби з антибільшовицьким рухом було задіяно понад 30 тис. червоноармійців.

Для утвердження радянської влади в сільській місцевості український більшовицький уряд на чолі з X. Раковським налагодив співпрацю з лівими есерами, які мали значний вплив на селі. Представникам українських есерів (боротьбистів) навіть було дозволено ввійти до складу Раднаркому УСРР. Однак цьому тимчасовому політичному блоку протистояли опозиційні партії, що прагнули використати антибільшовицький селянський рух у власних інтересах. Українські соціал-демократи, соціал-демократи (незалежні) й українські есери домовилися укласти договір «в справі спільної боротьби з окупаційним урядом X. Раковського». Під час повстання планувалося скликати Конгрес робітничих і селянських рад як верховний орган законодавчої влади. Отже, лозунг радянської влади для антибільшовицьких повстанців залишався актуальним. Під час повстання, яке спалахнуло в квітні 1919 р., у Сквирі було створено Всеукраїнський ревком та Головний повстанський штаб на чолі з Ю. Мазуренком.

Партизанські загони встановили контроль на значній території України. У квітні антикомуністичних виступів було зареєстровано 93, в червні - 328, у липні - 207. Уряд X. Раковського мав реальну владу переважно в містах. Часто повстанці, які не визнавали жодної влади, займалися грабунками. Чимало колишніх партизанських загонів, включених до складу Червоної армії, виступили проти більшовицького уряду. Так, у березні-травні на півдні Київщини спалахнуло повстання члена партії соціал-демократів (незалежних) отамана Зеленого (Д. Терпила).

Повстанські загони на чолі з «батьком» Н. Махном лише умовно підтримували радянську владу. У квітні 1919 р. у Гуляйполі відбувся з’їзд селянських депутатів п’яти повітів Катеринославщини, який висловив категоричну незгоду з рішеннями III Всеукраїнського з’їзду рад.

Персоналії

Махно Нестор (1888-1934)

Український повстанський отаман, один із лідерів анархістського руху в Україні. З 1906 р. - член анархістської організації «Спілка бідних хліборобів». Під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої форми влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), за забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. Воював з усіма владами та режимами, що існували в той складний час. Про «батька» писали В. Винниченко, В. Сосюра, О. Толстой, О. Гончар та ін. З 1921 р. перебував в еміграції. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом. Помер у Парижі.

Наймасштабнішим у Червоній армії став заколот отамана М. Григор’єва. На початку лютого 1919 р. загони під його керівництвом перейшли на бік більшовиків. 7 травня дивізія Григор’єва дістала наказ іти маршем через Бессарабію на допомогу Радянській Угорщині, але отаман відмовився виконувати його. В Єлисаветграді він проголосив маніфест «До українського народу» із закликом боротися проти комун і комісарів, організовувати ради з представників усіх партій, крім більшовиків, а також безпартійних, що підтримують радянську владу. Повстання відразу охопило значну частину Правобережжя й Півдня України. Проте антибільшовицькі сили не об’єдналися навколо М. Григор’єва. Н. Махно навіть публічно засудив цей заколот. Радянське керівництво стягнуло великі військові з’єднання для його придушення. В кінці травня на Полтавщині Червоній армії вдалося розгромити основні сили повстанців. У липні М. Григор’єв зробив спробу приєднатися до махновців, але за наказом «батька» був убитий.

Персоналії

Григор’єв Матвій (справжнє ім’я Ничипір (Никифор)); (1888-1919)

Колишній офіцер російської армії, штабс-капітан, відзначений Георгіївським хрестом. Полковник Армії УНР.

1917 р. займався українізацією військових частин Російської армії. За Української Держави командував Бєлгородським кінним полком, брав участь у підготовці протигетьманського повстання 1918 р. У листопаді 1918 р. об’єднав селянські повстанські загони (20 тис. чол.), з яких утворив Київську дивізію Армії УНР У січні 1919 р. дивізія виступила проти Директорії УНР і в лютому перейшла на бік радянської влади. Протестуючи проти політики більшовиків щодо українського селянства, Григор’єв у травні 1919 р. підняв антибільшовицьке повстання. Після його поразки відступив на Херсонщину, аби об’єднатися з Н. Махном. Убитий за наказом останнього.

Селянські повстання, заколот М. Григор’єва виснажили сили Червоної армії, наблизили падіння влади більшовиків в Україні.

Запитання і завдання

1. Виберіть правильну відповідь.

6 січня 1919 р. Україну було проголошено

а) Українською Народною Республікою;

б) Українською Соціалістичною Радянською Республікою;

в) Українською Державою.

2. Формування в Україні органів радянської державності. Схарактеризуйте цей процес. Назвіть його головні риси.

3. «З утвердженням більшовицького режиму реальні ознаки незалежності існування України зникали». Використовуючи текст підручника, доберіть тези на підтвердження або спростування цього висновку.

4. Поясніть зміст терміна «політика воєнного комунізму».

5. «Уся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад». Про який період в історії українського народу йдеться? Чи згодні ви з наведеним твердженням? Чому? На основі матеріалу параграфа та мапи на с. 166 дайте власний коментар цих подій.