Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 21. Західноукраїнська Народна Республіка

1. Листопадова (1918) революція у Львові.

2. Проголошення ЗУНР.

3. Створення Української галицької армії.

4. Перебіг українсько-польської війни.

5. Злука УНР і ЗУНР.

6. «Чортківська офензива».

Відстежте події, що зумовили проголошення ЗУНР.

1. Перебіг подій, який дедалі виразніше окреслював неминучість розпаду Австро-Угорської імперії, змушував галицьких політиків до певних кроків щодо національно-державного самовизначення.

Згідно з попередніми домовленостями, 18 жовтня 1918 р. до Львова з’їхалися делегати політичних груп. Вони мали сформувати сейм, який би мирним та законним шляхом перебрав на себе владу. У зібранні взяли участь українські посли до австрійського парламенту й крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату Української греко-католицької церкви, делегати крайових політичних партій: галицьких - національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної; буковинських - національно-демократичної, соціал-демократичної й радикальної, а також посланці студентської молоді - усього 69 делегатів.

Представницьке зібрання проголосило себе Українською Національною Радою - вищим органом влади західноукраїнських земель. Зазначалося, що українські землі Австро-Угорської імперії становлять «одноцільну українську територію», що «уконституйовується як Українська держава». К. Левицький заявив, що це рішення означає «утворення Української держави в межах Австро-Угорщини». У дебатах лунали голоси щодо необхідності негайно висловитися за з’єднання західноукраїнських земель з Великою Україною. Однак гору взяла думка голови Української Національної Ради Є. Петрушевича, який наголосив на несвоєчасності об’єднання Західної та Східної України, мотивуючи це слабкістю, роз’єднаністю і непевністю державності Наддніпрянщини.

Насамперед слід було встановити українську владу в Східній Галичині. Молоді політичні й соціальні сили, перебравши на себе ініціативу у визвольному русі, енергійно домагалися усунення австрійської воєнної адміністрації. 1 листопада 1918 р. польське командування готувалося перебрати владу у Львові від австро-угорського намісника К. Гуйна.

Проте у ніч на 1 листопада в головному місті Східної Галичини було встановлено українську владу. Цього разу справу організував очолюваний сотником Д. Вітовським Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Головною ланкою революційного вибуху став Львів. Організатори виступу мали в розпорядженні невелику кількість (щонайбільше 2,5 тис.) солдатів-українців у складі розміщених тут австрійських частин. Оволодіти 200-тисячним містом з такою незначною силою було неможливо. Але йшлося не про воєнний переворот, а про загальне повстання. Його мета не обмежувалася перебранням влади у Львові. Революція мала відновити національну державність на західноукраїнських землях. Перше історичне завдання вдалося успішно розв’язати.

О 7-й годині ранку 1 листопада 1918 р. командувач українськими силами Д. Вітовський з великим піднесенням рапортував К. Левицькому, що, не втративши жодного стрільця, національне військо оволоділо Львовом.

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. К. Гуйн ухилився від небажаної місії, пославшись на те, що він є інтернованим і «не може виконувати ніяких правних актів». Вихід знайшли у передачі його повноважень заступникові - українцеві В. Децикевичу, який заявив, що на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. й одностайного бажання українського народу передає владу від Австро-Угорщини Українській Національній Раді. Було складено урядовий протокол, який підписали від Австрії В. Децикевич як заступник намісника, від Української Національної Ради - С. Голубович та Л. Цегельський.

У більшості повітів уже вночі з 31 жовтня на 1 листопада було передано владу згідно з наказом Центрального Комітету. Владу було перебрано без кривавих збройних сутичок. Такий перебіг подій свідчив, що національні організації мали значні військові сили й підтримку населення. Без збройної боротьби українська влада встановилася у Станіславі, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Скольному, Городку, Підгайцях, Жовкві, Печеніжині, Кам’янці-Струмиловій, Буську. В Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Рудках, Бережанах, Стрию, Турці, Густинському повіті, Самборі й Дрогобичі владу встановлено внаслідок селянських і робітничих виступів.

2. У відозві від 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила створення української держави на етнічних українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. Її назву й територіальні межі закріпив закон, ухвалений 13 листопада: «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка» (ЗУНР); вона становить «українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Уг, Берег, Уюча і Мармарош». Закон утверджував державну самостійність ЗУНР. Ним же було затверджено герб держави - Золотий Лев на синьому тлі, та прапор - блакитно-жовтий.

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судочинства (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).

4 січня 1919 р. було прийнято закон про Виділ Української Національної Ради - орган найвищої постійно діючої влади в країні, що складався з 10 членів. Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, прем’єр-міністром якого став С. Голубович. 15 квітня 1919 р. було оприлюднено закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР.

Основні положення внутрішньої політики ЗУНР було викладено в декларації Української Національної Ради, опублікованій 5 листопада 1918 р. у Львові. Проголошувалися рівність усіх громадян перед законом; загальне, рівне, безпосереднє, таємне і пропорційне виборче право, передбачалося проведення земельної реформи з передачею поміщицьких земель селянам і встановлення 8-годинного робочого дня. Національним меншинам гарантувалися рівні права з українським населенням.

Державна символіка ЗУHP

Барельєф і пам’ятна монета «Сидір Голубович»

Однак керівництво ЗУНР вело непослідовну й нечітку соціальну політику. Так, закон про земельну реформу від 14 квітня 1919 р. передбачав конфіскацію й передачу в земельний фонд ЗУНР земель державних, поміщицьких, церковних, а також тих, що не оброблялися власними силами і перевищували встановлений розмір для однієї сім’ї. Ці землі мали бути розподілені на правах приватної власності між безземельними і малоземельними селянами. Але розподіл землі планувалося розпочати лише після закінчення війни. У кількох повітах селяни відкрито стали виступати проти поміщиків і починали розподіл їхніх земель самовільно.

Західноукраїнська Народна Республіка

Порівняйте історичний досвід УНР і ЗУНР. З’ясуйте спільні й відмінні риси.

З проголошенням ЗУНР виникла реальна потреба у кваліфікованих кадрах на різних ділянках державотворення. Більшість делегатів Української Народної Ради мала правничу освіту й депутатський та фаховий досвід. Після доповнення Української Ради представниками війська, політичних партій, а згодом повітів і міст її соціальна структура урівноважилася. Рада державних секретарів ЗУНР сформувала управлінський апарат, в якому на початок 1919 р. 85 % службовців мали освіту, що відповідала профілю діяльності відповідного секретаріату, а 80 % - практичний досвід роботи в австрійських урядових інституціях.

Ініціатива у розв’язанні місцевих проблем покладалася на повітові національні ради. Повітові комісари перебрали на себе повноваження австрійських старост. За фахом серед них переважали правники, 18 повітових комісарів мали докторський ступінь, 8 були членами Української Ради, 5 - колишніми послами в імперських законодавчих органах.

Члени уряду ЗУHP у Кам'янці-Подільському. 1919 р.

Документи і матеріали

На відміну від східноукраїнських урядів, ЗУНР незабаром уже мала місцеві органи управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі ... й комплектувалися з українців, а також досить часто - з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечити на своїй території стабільність і порядок.

Субтельний О. Україна: історія. - С. 454-455. На жаль, поразки на воєнних та дипломатичному фронтах звели нанівець зусилля галичан з розбудови Української держави.

Персоналії

Петрушевич Євген (1863-1940)

Український громадсько-політичний діяч. Доктор права. Під час Першої світової війни - член Головної української ради та Загальної української ради. В 1917-1918 рр. - голова Української парламентської репрезентації в австрійському парламенті. Обраний президентом Української Національної Ради (фактично - Президентом ЗУНР). До кінця свого життя перебував в еміграції у Берліні. У 20-х роках XX ст. перейшов на позиції «радянофільства». Порвав з радянофільською орієнтацією після краху політики «українізації» в УСРР.

Вітовський Дмитро (1887-1919)

Український громадсько-політичний діяч. Народився на Станіславщині. Після закінчення гімназії у Станіславі навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Закінчив юридичний факультет Краківського університету. Під час Першої світової війни - сотник Українських січових стрільців. Визначний ідеолог галицького стрілицтва. Брав участь у походах і боях. Двічі нагороджений медалями за хоробрість. Саме завдяки його рішучості 1 листопада 1918 р. східногалицька столиця прокинулася під синьо-жовтими прапорами й українською владою. Призначений головою ЦВК ЗУНР. Полковник УГА. Ініціатор об’єднання з УНР.

3. Збройні сили молодої держави творилися занадто повільно: військове керівництво й уряд ЗУНР перебували у Львові, зв’язки з провінцією були слабкими. Новостворені частини мали довільні структури, носили найменування своїх місцевостей або командирів. На базі легіону УСС було створено перші бойові групи - «Старе село» отамана О. Микитки та «Схід» полковника М. Тарнавського. Уже в листопаді діяли групи «Щирець», «Наварія», «Рудьки», «Крукеничі», «Хирів», «Південь». На півночі краю сокальська, угнівська, ревська, белзька, яворівська, янівська групи у грудні об’єднались у загін «Північ».

«Упадок Львова, - згадував військовий діяч ЗУНР С. Шухевич, - справив як на селянство, так і на інтелігенцію страшне враження. Немов-би хто несподівано ударив селянство по голові... І коли перед цим мало хто йшов до Української армії, а багато з неї й дезертирували, то тепер йшли всі, кого тільки засягнув перший приказ мобілізації». На місцях керівництвом військових повітових команд, а нерідко з власної ініціативи колишніх січових стрільців, старшин та підстаршин австрійського війська формувалися бойові підрозділи.

Керівники новоутвореної держави і насамперед військові шукали союзників у боротьбі за незалежність. На їхній заклик відгукнулася Українська Народна Республіка. Директорія УНР надіслала до Галичини козацький загін імені Гонти, Козятинську стрілецьку й артилерійську бригади. 10 грудня з Києва прибув М. Павленко, обійнявши командування Галицькою армією. 40-річний генерал мав значний бойовий досвід, брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. Начальником штабу армії було затверджено колишнього полковника російської армії Є. Мишковського. За його ініціативою було здійснено докорінну реорганізацію галицького війська, а фактично до січня 1919 р. створено нову сучасну армію.

Упродовж грудня-січня відбулася організація Галицької армії, створювалися корпуси, бригади, курені. Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів» та деякі інші разом з окремими загонами ввійшли до 1-го корпусу під командуванням полковника В. Курмановича. З груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» було сформовано 2-й корпус під командуванням полковника М. Тарнавського, уродженця с. Барилів на Радехівщині. Бойові групи «Хирів», «Крукеничі», «Гофмана» утворили 3-й корпус бригади, що утримував чи не найважливішу ділянку фронту по лінії Городок-Судова Вишня-Хирів-Турка. Корпусним командиром було призначено полковника Г. Коссака.

Українському війську постійно бракувало гармат і боєприпасів. Поставки Директорії, хоча й відіграли важливу роль у підтримці боєздатності західноукраїнського війська, не забезпечували потреб УГА. Тоді ж було створено перший авіаційний загін, командиром якого було призначено сина Каменяра - сотника П. Франка.

До весни 1919 р. організацію регулярного війська в цілому було завершено. Лави Галицької армії зросли до 1 млн 254 тис. вояків.

Мирон Тарнавський, полковник, згодом генерал - командувач УГА

4. Одразу після взяття влади серед українського вояцтва поширилися демобілізаційні настрої. Більше половини українських вояків, які брали участь у «листопадовому повстанні» у Львові, ледь не наступного дня розійшлися, вважаючи, що «справу зроблено».

Документи і матеріали

Хоча українці й були добрими конспіраторами, однак вони виявилися поганими військовими вождями... Вони не зробили відповідних приготувань одразу ж після захоплення влади. Вони не підготувалися також до воєнних дій у Львові, щоб протистояти неминучому польському повстанню. Вони здійснили революцію і надіялися, що справи й надалі підуть самі собою, що якимось містичним шляхом «народ перебере все в свої руки». Ситуація вимагала надзвичайних здібностей з боку керівників і надзвичайної готовності до дії з боку мас. Але керівники виявилися дуже пасивними, а вичерпані війною маси не виявили великої готовності до дій.

Історик В. Кучабський про події листопада 1919 р. уЛьвові.

Натомість у польських збройних формуваннях листопадові події сприймалися лише як початок боротьби. Начальна команда військ польських (НКВП) мала достатню кількість офіцерів. У перші дні були призначені коменданти прифронтових дільниць, визначені місця дислокації, окреслено коло важливих об’єктів, що їх слід було охороняти. Успіхом польських вояків стало захоплення 2 листопада складів зброї та амуніції в районі головного вокзалу. До їхніх рук потрапило 2 млн одиниць військового спорядження.

Українці мали добре вишколений та загартований полк Українських січових стрільців, однак дислокувався він за 250-270 км у районі Чернівців-Вижниці. З різних причин перший його підрозділ (800 вояків) прибув на станцію Сихів лише ввечері 3 листопада, коли польські вояки вже значно зміцнили своє становище. Генеральна команда не встановила з прибулими, по суті, ніякого зв’язку. Повільно налагоджувався контакт і з іншими підрозділами УСС, котрі прибули згодом.

Не сприяли успіхові війська ЗУНР і часті зміни командування. 2 листопада зрікся своєї посади командувач Д. Вітовський, його наступник отаман Г. Коссак протримався до 9 листопада. Того ж дня Українська Національна Рада призначила головним комендантом національних збройних формувань полковника Г. Стефаніва. 9 листопада був створений державний секретаріат військових справ на чолі з полковником Д. Вітовським. Держсекретаріат військових справ 13 листопада здійснив поділ території ЗУНР на 3 воєнні області: Львівську (пізніше Стрийську), Тернопільську та Станіславську. Кожна з них, у свою чергу, поділялася на 4 воєнні округи. Кожен з 12 округів очолював військовий комендант, обов’язками якого були мобілізація й підготовка кадрів армії, залучення до війська нових сил, боротьба з дезертирством.

Незважаючи на здатність військових сил ЗУНР до тривалого спротиву 21 листопада полковник Г. Стефанів визнав становище загрозливим. Він домігся від Ради державних секретарів санкції на евакуацію українського війська та уряду зі Львова.

Події 1-22 листопада 1918 р. у Львові - драматична сторінка української історії. Новонароджене українське військо зазнало в львівських боях поразки. Однак наслідки її не були виключно негативними. Поразка у столиці стала дзвоном на сполох для українців усієї Галичини. Незважаючи на воєнну виснаженість краю, галицька провінція масово відгукнулася на заклик політичного керівництва йти до національного війська, забезпечувати власну державу хлібом, бути законослухняними громадянами молодої ЗУНР.

5. Проблема «З’єднання» стала практичною потребою дня одразу після встановлення влади Української Національної Ради у Львові. Уже 5 листопада 1918 р. до Києва до гетьмана П. Скоропадського з повноваженнями Української Національної Ради і проханням збройної допомоги українським силам у Львові прибула делегація в складі О. Назарука та В. Шухевича. Гетьман обіцяв допомогу зброєю і грошима, а також запропонував передислокувати з Білої Церкви до галицького кордону полк січових стрільців, який міг би згодом перейти на територію ЗУНР. Однак П. Скоропадський прагнув уникнути збройного протистояння з Польщею.

Питання об’єднання обговорювалося з Директорією УНР. 1 грудня 1918 р. членами Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено передвступний договір. ЗУНР заявила про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, увійти «з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку». Зауважувалося, що з огляду на історичні обставини ЗУНР дістане «територіальну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія».

З січня 1919 р. у м. Станіславі Українська Національна Рада одноголосно проголосила «торжественно з’єдинение з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну суверенну Народну Республіку». Було затверджено «Передвступний договір» від 1 грудня та доручено Держсекретаріату «негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку». Водночас робилося важливе застереження для розуміння подальшого перебігу подій: «До часу, коли зберуться установчі збори з’єднаної Республіки, законодавчу владу на території бувшої Західноукраїнської Народної Республіки виконує Українська Національна Рада».

22 січня 1919 р. на Софійському майдані Києва відбулося урочисте проголошення Акта Злуки. Ухвалу Національної Ради ЗУHP зачитав Л. Цегельський, а член Директорії Ф. Швець оприлюднив відповідний універсал УНР: «Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 р. в м. Станіславі Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку».

Документи про злуку українських земель лише проголошували утворення Української Народної Республіки й намічали шлях до її створення. Однак обидва державні утворення на Сході й Заході України під натиском Росії та Польщі втрачали територію, відтак ширився хаос, зростало непорозуміння, що, врешті, спричинило до цілковитого розриву між ними.

Мітинг на Софійському майдані під час проголошення Акта Злуки УНР і ЗУ HP. Киів, 22 січня 1919 р.

6. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич і уряд С. Голубовича сподівалися на справедливе залагодження конфлікту з Польщею, Антантою та США, надсилаючи їм численні заяви, ноти, направляючи делегації на Паризьку мирну конференцію. 1919 р. до Парижа прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного секретаріату ЗУНР-ЗОУНР мала домагатися припинення війни Польської держави проти Західноукраїнської Народної Республіки.

Проте дипломатичні заходи не давали бажаних результатів. Найбільш непримиренну позицію щодо визначення української державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. Визначальне місце у планах Франції щодо створення «санітарного кордону» проти більшовиків і, водночас, під егідою Франції, проти Німеччини, відводилося молодим центральноєвропейським державам - Польщі, Чехословаччині й Румунії. Відтак ці країни могли розраховувати на всебічну підтримку їхніх політичних планів Францією. Більш виважений підхід до розв’язання українського питання демонструвала англійська делегація, очолювана Д. Ллойд Джорджем, який різко висловлювався проти анексії українських земель Польщею. Американська делегація формально виступала за надання автономії українському народові в складі новоутворених держав.

Незважаючи на прагнення галицького проводу зберегти добрі відносини з Антантою, Рада державних секретарів ЗУНР відкинула пропоновані учасниками конференції умови. 28 лютого генерал М. Омелянович-Павленко звернувся до особового складу військ з відозвою у зв’язку з провалом переговорів, яка завершувалася так: «До зброї, товариші коменданти, старшини, стрільці і козаки! Хай нас розсудить залізо і кров!» У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни в розстановці сил: з Франції до Галичини було перекинуто 100-тисячну польсько-французьку армію. Очолював її генерал Й. Галлер - кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції. Найвища рада країн Антанти вирішила, що ця армія не має використовуватися на галицькому фронті, її призначення - відсіч більшовикам. Польське командування обійшло цю умову: новоприбулі дивізії зосереджувалися вздовж колишнього австрійсько-російського кордону нібито для ведення операцій проти війська С. Петлюри.

У середині травня польські війська, зміцнені армією Й. Галлера, перейшли в загальний наступ і до початку червня зайняли всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між Дністром і Збручем. 23 травня румунські війська перетнули галицько-буковинський кордон і зайняли Коломию й Покуття аж по р. Дністер. 26 травня 1919 р. Є. Петрушевич та уряд ЗУНР залишили тогочасну столицю - м. Станіслав. Становище української влади здавалося безнадійним і відступ Української галицької армії - щораз трагічнішим. Поразки й внутрішня політична боротьба похитнули довіру населення до уряду. Армії загрожував розвал, урядові - криза.

У той час, коли завершувалася Чортківська операція УГА, що дістала назву «Чортківська офензива», вкотре на допомогу польському війську прийшла Антанта. В її рішенні від 25 червня 1919 р. йшлося: «Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвища рада союзних та прийнятих до союзу держав вирішила уповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч». За цих обставин під натиском переважаючих сил ворога 16-18 липня 1919 р. війська ЗУНР у цілковитому порядку зі зброєю в руках перейшли р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину польській владі.

Документи і матеріали

Були то страшні дні. З одного боку напирали поляки, з другого - большевики. Територія обох українських держав займала вже дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу, й від заходу. Нескінченні ряди галицьких обозів тягнулися... Здалека долітав глухий гук гармат: то галицька артилерія здержувала дійсно безприкладним геройством польський напір, щоб мали час вицофатися (відступити, відійти) наші обози з хворими й раненими, з майном. Артилерія мала ще трохи амуніції. А піхота вже ні. Вона зброєю помагала, де могла, нашій артилерії здержувати напір ляхів. І своїми трупами вкривала останні поля галицької землі...

Зі спогадів активного учасника визвольних змагань О. Назарука

Члени уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у Відні. 1920 р.

На подальшу долю Галичини вплинув намагання країн Антанти протистояти більшовицькому просуванню в Європу. Рішенням від 25 червня 1919 р. Антанта застерегла, що справа державної приналежності Східної Галичини має ще визначатися. 20 листопада того ж року Антанта зробила наступний крок - Польща дістала мандат на цей край упродовж 25 років, після чого його долю мав вирішувати всенародний плебісцит. Право на володіння Польщею цією територією «скріпила» Рада послів Антанти 14 березня 1923 р.

Запитання і завдання

1. Назвіть відомі вам імена історичних діячів, пов’язаних з добою ЗУНР. Схарактеризуйте діяльність одного з них.

2. Розкрийте абревіатури УНР; ЗУНР; УГА.

3. Розкажіть про утворення УГА.

4. Де і коли відбулася злука УНР і ЗУНР? Яке значення в історії українських земель мала ця подія?

5. Встановіть послідовність подій.

а) Проголошення ЗУНР;

б) Створення Української Національної Ради;

в) «Чортківська офензива»;

г) Злука УНР і ЗУНР;

д) Проголошення Акта Злуки.

6. «Українська Галичина, заснувши одного дня під Австрією, пробудилася другого - під Польщею». Про яку подію йдеться? Що її спричинило та які її наслідки?

7. Схарактеризуйте державотворчі процеси на західноукраїнських землях.

8. Українсько-польський конфлікт та позиція Антанти. Використовуючи мапу на с. 121, проаналізуйте цю історичну подію.