Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 20. Директорія УНР

1. Утворення Директорії.

2. Симон Петлюра і Володимир Винниченко.

3. Відновлення У HP в умовах війни з радянською Росією.

4. Трудовий конгрес.

5. «Отаманщина». Збройна боротьба УНР з більшовиками та денікінцями. Схарактеризуйте політичний курс Директорії.

1. Різка зміна зовнішньополітичної ситуації викликала дестабілізацію гетьманського режиму. Однак ще більшу загрозу для нього становили внутрішньополітичні обставини. Український національний союз під проводом В. Винниченка об’єднав протигетьманські сили й розпочав підготовку повстання, заручившись підтримкою російських більшовиків.

У відповідь на дії опозиції Міністерство внутрішніх справ заборонило скликання Національного конгресу, призначеного на 17 листопада 1918 р. Це стало причиною урядової кризи, унаслідок якої гетьман сформував новий уряд, у якому вже не було представників Національного союзу.

Переорієнтація П. Скоропадського у зовнішній політиці на проросійські сили підштовхнула протигетьманську опозицію до створення 13 листопада 1918 р. Директорії у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського.

Директорія

Дайте визначення поняття «Директорія».

Успіху повстання проти Гетьманату сприяла підтримка січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, отамана П. Болбочана, Сірожупанної дивізії, Чорноморського козачого коша. У бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р. гетьманські війська були розбиті й відступили до Києва. У кінці листопада влада П. Скоропадського обмежувалася територією столиці. Німецькі частини, які ще залишалися на території України, дотримувалися нейтральної позиції.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади. «...Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил, щоб справитись із цим завданням, і нині я з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади...», - писав П. Скоропадський. Українська Держава впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції: віру в можливість побудувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї.

Старшини - організатори 1-ї козацької стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії УHP з австрійськими офіцерами. Квітень, 1918 р.

Центром підготовки протигетьманського повстання стала Біла Церква, куди прибув звільнений Державною вартою С. Петлюра. Звідси по Україні поширювався універсал із закликом до повстання. Створений у Києві Український революційний комітет оприлюднив написану В. Винниченком «Відозву до населення», в якій засуджувався гетьманський режим та містилися революційні гасла. Перші воєнні успіхи, підкріплені обіцянками «землі й волі», звільнення від іноземних загарбників, залучали на бік повсталих дедалі більші сили. До повстання приєдналися генерал О. Осецький, полковники Г. Тютюнник, Н. Павленко, О. Хилобоченко, А. Мельник, Є. Коновалець. Навіть деякі гетьманські підрозділи, як, наприклад, лубенський полк полковника Ю. Отмаритейна, переходили під командування С. Петлюри. До протигетьманського руху долучився отаман Зелений, який сформував у районі Обухова 10-тисячний загін (Дніпровську дивізію) й перекрив рух річкового транспорту Дніпром. Лідери Директорії, за словами її голови, вживали всіх засобів, щоб надати рухові не «геройський», а «соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народної й української боротьби з експлуататорськими клясами», підкреслювали скрізь назву «республіканські війська», «революційно-республіканська», а не «петлюрівська армія».

Проте стихія брала своє. Навіть один з прихильників головного отамана В. Прохода визнавав: «У цей бурхливий період військово-повстанські частини росли, як гриби по дощі, але залишені без належного керівництва й певного напрямку скоро зникали. Про Директорію, про її національно-державну працю та напрям її на майбутнє вояки не знали. Кожний висвітлював те чи інше явище національної політики по-своєму. ..».

2. Характер повстання визначався особистісними рисами його організаторів і натхненників. Образ С. Петлюри асоціювався у селянських та солдатських мас з безстрашним отаманом, безмежно відданим українській національній справі, який не зупиниться «перед будь-якими перешкодами в ім’я народної свободи». За словами сучасника тих подій М. Могилянського, С. Петлюра - це «трагічний символ України», значно більш національний порівняно з В. Винниченком, «людина з наполегливим характером та величезним честолюбством, отруєний отрутою випадково впавшої йому до рук влади. Не теоретик і не мислитель - він один вміє організувати і діяти. Риси гайдамаччини живі в ньому... Петлюра майстерно орієнтується у скрутних ситуаціях, вміє впливати на людей і організовувати їх». Головний отаман був схильний до силових рішень, відстоюючи принцип сильної влади.

Персоналії

Петлюра Симон (1879-1926)

Український державний і політичний діяч, публіцист. Найпомітніша і водночас найсуперечливіша постать Української революції. Був, по суті, одноосібним лідером українського руху у 1919-1920 рр. Зазнав гучних тріумфів і таких само нищівних поразок. Навряд чи хто за життя мав більше суперників і ворогів і аж до сьогодні має такий спектр оцінок - від надміру захоплених (вождь українського війська, вождь української нації) до вкрай зневажливих і принизливих (політичний авантюрист). Можна висловити припущення, що одностайності в оцінці постаті С. Петлюри, його діянь досягти не вдасться ще досить довго.

На відміну від С. Петлюри, В. Винниченко схилявся до лівого радикалізму й прагнув до вживления соціалізму на українському ґрунті. Особиста непримиренність двох лідерів протигетьманського руху посилювала анархістські, стихійні елементи в ньому і повною мірою вплинула на подальший перебіг подій. Ініціатори повстання не спромоглися донести до мас власні програмні принципи, забезпечити організаційні засади руху, ще раз демонструючи розпорошеність, неузгодженість українських сил, що орієнтувалися на суверенне національне державотворення.

3. Спробу об’єднати українські демократичні сили здійснив Український революційний комітет, створений при ЦК УСДРП (В. Чехівський, А. Пісоцький та інші). Ще до прибуття Директорії у Київ, 14 грудня 1918 р. Укрревком передав тимчасові владні повноваження Раді комісарів. Наступного дня було проголошено відновлення Української Народної Республіки в особі Народного уряду республіканської Директорії. Проте оскільки членів Директорії в столиці ще не було, тут щодня відбувалися спільні засідання революційного комітету і Ради комісарів.

Військовий парад у Києві з нагоди вступу Директорії УНР до столиці. 19 грудня 1918 р.

16 грудня 1918 р. в Києві зібралися члени Українського національного союзу, які оголосили, що влада з цього часу належить УНС, революційний комітет скасовується, а формування уряду здійснюватиметься з прибуттям Директорії.

Командир осадного корпусу січових стрільців Є. Коновалець, перебрав на себе одноосібну владу в Києві до приїзду Директорії.

19 грудня в столиці відбулися урочистості з приводу прибуття Директорії. Членами уряду на чолі з В. Чехівським, призначеного нею 26 грудня 1918 р., стали представники всіх партій, які входили до УНС. Але вже перший офіційний програмний документ Директорії - груднева Декларація - поглибив розшарування політичних сил.

Першим етапом перетворень, як зазначалося в документі, мало стати розв’язання аграрного питання шляхом передачі землі безземельним та малоземельним селянам, скасування робітничого законодавства гетьманської держави, відновлення 8-годинного робочого дня, діяльності профспілок, права на колективні договори, страйки. Наступний і головний етап передбачав створення владних структур. Директорія проголошувала себе тимчасовою владою, яка готує умови для передачі своїх повноважень народоправним органам. Головною умовою, що висувалася при цьому, повинно було стати «усунення паразитуючих класів від управління державою».

Проміжним етапом державотворення мав стати Конгрес трудового народу як форма тимчасового революційного представництва трудящих мас, що матиме всі верховні права у розв’язанні найголовніших питань політичного й соціально-економічного життя держави. Наступним етапом розбудови демократичного устрою мало стати скликання Установчих зборів як найвищого органу влади. У Декларації зазначалося прагнення Директорії досягти національної злагоди та єдності трудової демократії.

Український національний союз (УНС) виступив з політичною заявою про небажання нести відповідальність за наслідки політики Директорії й сформулював завдання своєї діяльності: об’єднання широких верств населення і здійснення контролю над адміністративними інституціями влади.

Питання про форму влади в Україні розмежувало різні політичні угруповання. Ще 12-14 грудня 1918 р. у Вінниці Директорія провела нараду, на яку були запрошені представники різних партій. Тоді представники УСДРП (незалежники) відстоювали радянську форму організації влади, більшість есерів - парламентську, центральна течія УПСР - «трудовий принцип». Селянська спілка виступила за негайне скликання Установчих зборів. Після тривалого обміну думками вирішено було обстоювати «трудовий принцип» державотворення, який ґрунтувався на усуненні від управління експлуататорських класів.

Якщо Директорія не визнавала ради робітничих та селянських депутатів як можливу форму державної влади, то частина делегатів IV з’їзду УСДРП (січень 1919 р.) наполягала на впровадженні рад і соціалістичних принципів господарювання. Голова уряду УНР В. Чехівський поділяв ці погляди, тимчасом як голова Директорії В. Винниченко заперечував необхідність передачі влади радам. З’їзд ухвалив рішення про необхідність скликання парламенту та створення органів місцевого самоврядування на засадах загального виборчого права.

Суперечки навколо цих питань спонукали Директорію скликати другу «державну нараду». 16 січня 1919 р. В. Винниченко сформулював три точки зору на шляхи державного будівництва: 1) курс Директорії на скликання Трудового конгресу; 2) встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад; 3) встановлення воєнної диктатури. Останню позицію підтримали представники січових стрільців О. Назарук та І. Чайківський, хоча їхні погляди поділяли далеко не всі збройні сили УНР. Українські соціал-демократи (М. Порш, І. Романченко) різко засудили будь-які прояви диктатури. Селянська спілка (О. Янко) та УПСР (М. Шаповал) пропонували відкрити дорогу до влади радам, оскільки це, за їхніми словами, було волевиявленням народу. С. Петлюра висловився і проти диктатури, і проти рад. Всеукраїнська рада селянських депутатів висунула вимогу про негайну передачу влади виконкомам селянських і робітничих рад. Більшість учасників наради домагались орієнтації на скликання Трудового конгресу, хоча в цілому ця зустріч засвідчила подальше розмежування політичних сил. Більшовицька орієнтація отаманів Зеленого і Григор’єва невдовзі виявилася в переході на бік радянських військ.

4. 23 січня 1919 р. у Києві було скликано Трудовий конгрес. До Києва наближалися радянські війська. Тому головним питанням стало визначення орієнтації та вибір союзника: країни Антанти чи більшовики. Від його вирішення залежав і вибір форми влади в Україні.

Унаслідок тривалих дискусій 28 січня був прийнятий Універсал Трудового конгресу України. В документі зазначалося, що вища влада передається Директорії, виконавчі функції має здійснювати Рада народних міністрів (РНМ), підзвітна Трудовому конгресові, а в перервах між його засіданнями - Директорії. На місцях владу повинні були взяти представники РНМ під контролем губернських та повітових трудових рад. Останні обиралися пропорційно з представників селянства і робітників.

Конгрес доручив Директорії й Раді народних міністрів працювати над розв’язанням таких завдань: а) здійснення аграрної реформи через передачу землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств унаслідок відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки. Однак заклик Трудового конгресу був запізнілим. Більшовики вже взяли під свій контроль значну частину України, а українські війська або переходили на бік радянських чи денікінських військ, або не бажали воювати. Лише січові стрільці чинили опір переважаючим силам радянських військ.

Наприкінці січня Директорія змушена була залишити Київ і 2 лютого переїхала до Вінниці. Українська радянська армія наприкінці 1918 р. оволоділа Шосткою, Глуховом, Кул’янськом, Новгородом-Сіверським, а на початку січня 1919 р. - Харковом і Черніговом.

Документи і матеріали

Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії та військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним.

З відповіді народного комісара закордонних справ РСФРР Г. Чичеріна на офіційне звернення Директорії щодо вторгнення російських більшовицьких військ на територію України

Насправді ж більшовицькі війська концентрувалися на кордонах з Україною: зруйновані промислові центри Росії потребували продовольства й сировини. 4 січня 1919 р. В. Антонов-Овсієнко очолив Український фронт, що наступав на Лівобережжі. 16 січня Директорія оголосила війну Росії, хоча до Кремля було надіслано запит стосовно переговорів про мир. Більшовицькі лідери прийняли пропозицію, і до Москви вирушила українська делегація на чолі із С. Мазуренком. Посланці УНР намагалися вести гнучку лінію в питанні про союз з Росією в боротьбі проти контрреволюційних сил на Півдні (Кубань, Дон, Крим). Москві пропонувалося взяти на себе роль посередника на переговорах між УСРР й УНР про умови впровадження радянської системи влади і стати гарантом безпеки України перед іноземним втручанням.

Поки тривали переговори, радянські війська стрімко рухалися на захід, зайнявши 19 січня Полтаву, а 26 січня - Катеринослав. Коли вони наближалися до Києва, Ленін і Чичерін від РСФРР і Мазуренко від УНР підписали мирну угоду на умовах, запропонованих Директорією. С. Петлюра зайняв жорстку позицію й вирішив діяти силою. Однак 5 лютого радянські війська були вже в Києві, а наступного дня у Харкові розпочалися переговори між РНМ УНР та урядом УСРР, який на той час очолив X. Раковський.

5. Трагічний перебіг воєнно-політичних подій в Україні поглиблювала руйнівна сила отаманщини.

Серед отаманів, які мали найбільший вплив, виділялася постать П. Болбочана, кадрового офіцера, командувача Запорізького корпусу, котрий тримав під контролем території Харківщини й Полтавщини. У листопаді 1918 р. він розігнав променшовицький робітничий з’їзд, розстріляв кількох його організаторів. Отаман вважав, що робітники Донбасу, Слобожанщини, Херсонщини, які прибули на з’їзд, мають проросійську орієнтацію і тому становлять загрозу українській владі. На Полтавщині П. Болбочан діяв «м’якшими» методами: за його наказом делегатів з’їзду Селянської спілки лише відшмагали різками й розігнали. На вимогу В. Винниченка надіслати до П. Болбочана комісара Директорії С. Петлюра відповів незгодою, узявши його під свій захист.

Полковник Петро Болбочан

На відміну від П. Болбочана, отамани М. Григор’єв (Херсонщина) та Зелений (контролював територію на південь від Києва) більше схилялися до радянської форми влади й згодом перейшли на бік більшовиків. Отаманське свавілля охопило цілі губернії: на Чернігівщині тероризував місцеве населення «червоний курінь смерті» отамана Ангела, на Волині - «чорний курінь смерті» отамана Гуцоля, на Поділлі «володарював» загін під командуванням Шепеля.

Широкі верстви українського суспільства потерпали від розгулу анархії, терору та безвладдя. Директорія втрачала авторитет, що особливо виявлялося на півдні та сході України, де сильніше відчувалися вплив більшовиків і диктаторські дії отаманів. Робітники й селяни дедалі частіше зі зброєю в руках виступали проти місцевих сатрапів, які здебільшого займалися грабіжництвом та насильством.

Директорія УНР: Ф. Швець, А. Макаренко, С. Петлюра. Кам’янець-Подільський. 1919 р.

Невдоволення режимом особистої влади С. Петлюри зростало і серед військових. У день річниці гетьманського перевороту, 29 квітня 1919 р., командувач Південно-західним фронтом В. Оскілко підняв заколот, спрямований проти Головного отамана й уряду. В наказі «Військам Української Народної Республіки» він оголосив про свій вступ у командування всіма збройними силами Наддніпрянщини.

Поділяючи позицію соціалістів-самостійників та народних республіканців, В. Оскілко засудив ліві соціалістичні партії за переговори з радянською Росією та їхню згоду на запровадження радянської форми правління. У відозві «До губернських, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до міських самоврядувань» В. Оскілко пропонував негайно обрати голову Директорії «з правами тимчасового президента республіки», щоб «при першій змозі» скликати народне представництво на зразок Установчих зборів. Заколот було придушено. Однак ці події разом з розвалом фронту й деморалізацією війська згубно вплинули на становище УНР.

Керівники Директорії та Армії УНР. Сидять: Ф. Швець, С. Петлюра, А. Макаренко. Кам’янець-Подільський. 1919 р.

Розуміючи хиткість свого становища, головний отаман поспішив зміцнити інститут особистої влади. Після переїзду уряду Б. Мартоса і членів Директорії Ф. Швеця, А. Макаренка до Радивилова 9 травня 1919 р. С. Петлюра був обраний головою Директорії.

Ці зміни, хоча й законодавчо закріпили одноосібні повноваження С. Петлюри, проте не змогли істотно вплинути на розвиток подій. У середині травня 1919 р. польська армія під командуванням генерала Й. Галлера почала наступ на Волині проти збройних сил УНР і захопила Луцьк. Директорія, уряд та залишки війська перебралися спочатку до Красного, Золочева, а потім - до Тернополя. Але 2 червня польські жовніри захопили й це місто, витіснивши Директорію на клаптик території завширшки 20 км, який розділяв польську й більшовицьку армії.

У той час отаманщина знову завдала С. Петлюрі удару. 9 червня у Проскурові П. Болбочан здійснив спробу заколоту проти головного отамана, але її вдалося придушити. Отаманщина вкотре засвідчила неготовність українських демократичних сил до співпраці, до позитивних державотворчих дій. Псевдореволюційна «вольниця» тих, хто мав зі зброєю в руках захищати молоду українську державу, створила сприятливі умови для її внутрішніх та зовнішніх ворогів. Суперництво політичних лідерів за владу відволікало керівництво Директорії від розв’язання вкрай назрілих соціально-економічних завдань.

У той критичний період історії України, коли УНР, здавалося, уже висіла над прірвою, командування здійснило реорганізацію збройних сил на засадах регулярного війська. Результати не забарилися: на початку червня українська армія відкинула більшовиків на лінію Старокостянтинів-Проскурів-Кам’янець-Подільський. З 6 червня уряд УНР знову перебував у Кам’янці-Подільському. Саме тоді виникли сприятливі умови для поширення впливу Директорії на територію Наддніпрянщини, де відбувались антибільшовицькі виступи. У березні повстання проти більшовиків охопило Київську і частину Полтавської губернії, Волинь, Поділля. З метою координації дій українські есери та соціал-демократи створили Всеукраїнський революційний комітет і Головну військову раду, яка з часом стала Головним повстанським штабом. Директорії вдалося підписати угоду про спільні дії з повстанцями. Прикметно, що одним із пунктів угоди була організація влади у формі місцевих рад.

Ще один крок, який зміцнив позиції Директорії, було зроблено 20 червня у Львові, де військова делегація УНР уклала з польським командуванням тимчасову угоду про припинення воєнних дій та встановлення демаркаційної лінії.

Запитання і завдання

1. Розкажіть про протигетьманське повстання, використовуючи план відповіді:

а) Хто брав участь?

б) Які революційні гасла були проголошені?

в) Хто очолив повстання?

г) Який характер мав цей виступ?

д) Що засвідчило це повстання?

2. Трудовий конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів працювати в напрямі розв’язання ряду завдань. Назвіть їх.

3. Установіть послідовність подій.

а) Відновлення УНР;

б) Утворення Директорії;

в) Проведення Трудового конгресу.

4. Використовуючи текст підручника, доберіть факти, які свідчать про розпорошеність, неузгодженість українських сил під час національно-визвольної боротьби (кінець 1918 - початок 1919 рр.).

5. Першим офіційним програмним документом Директорії була Декларація (грудень 1918 р.). Схарактеризуйте основні положення цього документа. Який політичний резонанс він мав?

6. С. Петлюра і В. Винниченко були сучасниками. Які риси характеру, на вашу думку, зближують їх, роблять представниками однієї епохи? Висловіть своє судження щодо діяльності цих історичних осіб. Що вам відомо про їхні життя та діяльність з інших джерел? Назвіть ці джерела.

7. «...Це була група молодих, енергійних... пройнятих національним чуттям людей. Вся вага військових операцій проти гетьманщини лягла їм на плечі, й через те вони вважали себе визволителями України. Не довіряючи політичним діячам, партіям, будучи мало освіченими в політичних питаннях, маючи психіку і світогляд звичайних обивателів-демократів, з другого боку, гадаючи, що треба виявити “тверду, залізну владу”, ці молоді люди взялися й політично “визволяти Україну”... І через те декрети Директорії, її благі наміри, її декларації були хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками...», — писав В. Винниченко. Чи поділяєте ви погляд В. Винниченка на отаманщину в Україні? Дайте власну оцінку цьому рухові.