Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 18. Війна радянської Росії проти Української Народної Республіки. Проголошення незалежності УНР

1. Вторгнення військ більшовицької Росії в межі УНР.

2. Боротьба за Київ. Бій під Крутами.

3. Політика більшовиків в Україні.

4. IV Універсал. Проголошення незалежності УНР.

5. Мирний договір у Бресті.

6. Відновлення влади Центральної Ради.

7. Прийняття Конституції УНР.

Поміркуйте, чому розпочалася війна УНР з радянською Росією. Які вона мала наслідки?

1. Політичні методи приходу до влади, які застосовували більшовики, не могли дати негайних результатів. Тому Раднарком Росії вирішив використати військову силу. Ще на початку грудня 1917 р. він оголосив себе в стані війни з Центральною Радою. Проти УНР з півночі було перекинуто тридцятитисячне угруповання Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. У наказі командувача М. Муравйова за № 14 йшлося: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів». 9 грудня 1917 р. російські війська були вже у Харкові, де відбувався І Всеукраїнський з’їзд рад.

Утворення радянського уряду у Харкові дало можливість розпочати й провести цю війну під гаслом братньої допомоги українським однодумцям. Як писав В. Винниченко, радянська Росія відводила від себе звинувачення в агресії: «Не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харківський Український уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі директиви одержував з Петрограда й вів військові операції силами руського уряду».

За словами голови Генерального секретаріату харківський уряд став організаційним центром, з якого розгорнулася більшовизація України: «Всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому організаційний центр і точку обпертя».

17 грудня 1917 р. Центральний виконавчий комітет рад України (ВУЦВК) своїм маніфестом оголосив повалення Центральної Ради та Генерального секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет для «боротьби з контрреволюцією».

Центральна Рада також здійснила заходи, спрямовані на організацію збройного опору більшовицькому наступу. 17 грудня 1917 р. було створено Особливий комітет оборони України у складі М. Порша, С. Петлюри й В. Єщенка, а 18 грудня полковника Г. Капкана призначено командувачем українських військ, що протистояли російським частинам. Ще через тиждень Генеральний секретаріат ухвалив рішення про створення Армії УНР на засадах добровільності та грошового утримання.

Однак цих зусиль було замало для дієвої відсічі. Військовий секретаріат практично нічого не зробив для формування боєздатної армії, та й не міг цього зробити, адже лідери УЦР боялися й не розуміли значення організованої збройної сили, здатної підтримати революцію. Захоплення українізацією військових частин без належного організаційного підкріплення виявилося марнуванням часу: у перших же зіткненнях з російськими частинами українські підрозділи виявилися деморалізованими, розпорошеними й небоєздатними.

Радянські війська, розпочавши загальний наступ 25 грудня 1917 р., захопили Чугуїв, Павлоград, Катеринослав, а на початку січня 1918 р. Олександрівськ, Полтаву, Чернігів та інші міста.

Вояки Армії УНР на відпочинку. 1917 р.

2. На середину січня 1918 р. більшовики встановили владу майже на всій Лівобережній Україні. 14 січня почалися збройні виступи проти Центральної Ради в Миколаєві та Одесі. У Києві того ж дня було введено стан облоги. Однак 16 січня підрозділи міського гарнізону й озброєні робітничі дружини заводу «Арсенал» підняли повстання проти Центральної Ради, яка могла покладатися лише на загони Вільного козацтва під командуванням М. Ковенка, гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з отаманом С. Петлюрою та курінь січових стрільців (командир - Є. Коновалець, начальник штабу - А. Мельник). Українські полки, розташовані в столиці, так і не виступили на захист УЦР. Але й без них 22 січня більшовицький виступ у місті був придушений.

Водночас під тиском есерів уряд В. Винниченка подав у відставку. Формування нового уряду було доручено В. Голубовичу. Втім, загального розвитку драматичних подій це не змінило. Більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова наближалися до Києва. Боронити столицю було нікому, оскільки з міста були вислані на фронт останні українські угруповання. На шляху нападників стала патріотично налаштована студентська молодь Києва. На зборах студентів Університету Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка) й Українського народного університету було створено добровольчий студентський курінь січових стрільців на чолі з А. Омельченком. 14 січня студенти прибули на станцію Бахмач для допомоги українському гарнізону під командуванням А. Гончаренка. Проте більшість студентів не мала військової підготовки. Було вирішено зайняти оборону біля залізничної станції Крути. Окопи українських бійців тягнулися обабіч (по обидва боки) залізничного насипу на 3-4 кілометри. Студентський курінь було поділено на чотири взводи по 28-30 осіб і направлено на лівий фланг - безпечнішу ділянку. Три взводи зайняли позиції в окопах, четвертий, що складався з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебував у резерві.

Бій тривав увесь день 16 січня 1918 р. Було відбито кілька атак, зі значними втратами як з боку українських підрозділів, так і в муравйовців (близько 300 чол.); наступаючі загони М. Муравйова почали обходити українські позиції з флангу. Виникла реальна загроза оточення, й А. Гончаренко вирішив вивести українські підрозділи з бою без подальших втрат і вирушити в напрямку Києва на з’єднання з Чорними гайдамаками С. Петлюри. Більшості українського війська вдалося організовано відступити на потязі.

Однак частина студентів (близько 30 осіб) потрапила в полон. Вирок оголосили вранці 17 січня: сімох поранених відправили до харківської лікарні, звідки вони втекли, решту засудили до розстрілу, тут же, під Крутами, на Чернігівському полі. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла загиблих.

Дорога до столиці України була вільна. Більшовики підійшли до міста і з берегів Дніпра піддали його гарматному обстрілу. 25 січня 1918 р. члени Малої Ради та Ради народних міністрів (так став називатися уряд після проголошення IV Універсалу) змушені були виїхати зі столиці в напрямку Житомира.

26 січня більшовицькі війська захопили Київ. Муравйов вдався до масштабних репресій, спрямованих насамперед проти діячів українського руху, а також російського офіцерства, яке шукало притулку в Україні. Червоноармійці замордували колишнього міністра земельних справ О. Зарудного, членів Центральної Ради журналіста І. Пугача і знаного політичного діяча есера Л. Бочковського. За неповними даними, було вбито понад 5 тис. осіб. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет В. Сосюра.

Бій під Крутами. 16.01.1918. Схема бою. Інститут Історії України НАН України

3. Більшовики негайно почали встановлювати радянську владу на підконтрольних їм територіях.

Скасувавши всі розпорядження Центральної Ради, радянські органи влади поширили дію декретів Ради народних комісарів про землю, робітничий контроль, націоналізацію промисловості на територію України. Вища рада народного господарства РСФРР взяла під контроль індустрію України. Націоналізація окремих підприємств здійснювалася не українським, а російським урядом.

Плакат «За волю України. Полеглим синам в борні під Крутами». Київ, 1918 р.

Більшовики прийшли до влади в період майже цілковитого економічного й суспільного занепаду, який вони посилили своїм «чорно-білим» сприйняттям дійсності, зображаючи буржуазію та представників старої влади єдиними винуватцями народного горя. Сприймаючи буквально радянський декрет про землю, незаможні селяни розбирали худобу, реманент, насіння, «вирівнюючи» таким чином майновий стан селянства. Однак розрахунок на те, що вони зметуть старий устрій і стануть надійною опорою більшовиків, не справдився. Коли для Народного секретаріату настали тяжкі часи, селянство не кинулося захищати його. У п’ятьох радянських арміях, створених в Україні, налічувалося лише 25 тис. бійців і командирів. Якщо проти Армії УНР більшовики ще воювали успішно, то добре навченим і оснащеним військам Німеччини та Австро-Угорщини серйозного опору вчинити не змогли. 27 лютого 1918 р. Народний секретаріат змушений був переїхати до Полтави, а згодом, 9 березня, - до Катеринослава.

17-19 березня 1918 р. у Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з’їзд рад. 22 березня новообрані ЦВК й Народний секретаріат (на чолі з М. Скрипником) виїхали до Таганрога.

Осмислюючи невдачу більшовицької спроби закріпитися у республіці, новий голова Народного секретаріату М. Скрипник згодом писав: «Наша трагедія на Україні полягає саме в тому, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або зрусифікованого, що зневажливо ставиться часом навіть до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати селянство і сільський пролетаріат, за національним складом український, який у зв’язку із складними історичними умовами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського, “московського”».

4. Невтішні реалії змусили керівників Центральної Ради змінити свої погляди на статус України і, відмовившись від гасел автономії у складі федерації народів, стати на ґрунт повної незалежності і самостійності Української держави. 22 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій IV Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

IV Універсал проголосив також перспективи в галузі внутрішньої політики. Революційно-демократична влада на місцях мала базуватися на співробітництві органів самоврядування та рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. У соціально-економічній сфері проголошувалося повсюдне впровадження земельного закону на основі безплатної передачі землі селянам, а також конверсія і демілітаризація промисловості з метою забезпечення народу товарами широкого вжитку. Передбачалося запровадження зовнішньоторговельної монополії держави, а також монополії на торгівлю металом, вугіллям, шкірою, тютюном та іншими товарами, встановлення державно-народного контролю над банками.

IV Універсал Української Центральної Ради

IV Універсал Центральної Ради, у якому була проголошена самостійність Української Народної Республіки, став ключовим актом державотворчого процесу в Україні. З його прийняттям завершився важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху та намітилася широка програма творення незалежної Української держави.

Проте IV Універсал був запізнілою спробою переходу від автономістсько-федеративних принципів державного будівництва до самостійницьких. Лідери українського руху не відкидали взагалі ідею федеративного зв’язку України з іншими державними утвореннями в рамках єдиного об’єднання, а лише до кращих часів відкладали її.

5. Домігшись права увійти у «велику політику», Центральна Рада надіслала до Бреста, де тривали мирні переговори, свою делегацію. Інструкції М. Грушевського членам делегації зводилися до того, щоб боротися за включення до складу України Холмщини, Підляшшя, проведення всенародного голосування (плебісциту) в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні. Таким чином, це був перший крок на шляху до соборності українських земель.

9 січня 1918 р. близько 400 представників держав, задіяних у переговорах, взяли участь у першому пленарному засіданні в Бресті.

Напередодні переговорів німецькі експерти з міжнародного права заявили, що в разі укладення мирного договору з Росією його положення матимуть обов’язковий характер і для України. Голова делегації (УHP) В. Голубович заперечив їм, висунувши таку аргументацію: зв’язок У країни з Росією обумовлювала Переяславська угода; оскільки один з учасників укладення цього акту - царська династія Романових - відійшла в минуле, він втратив чинність разом з усіма зобов’язаннями України щодо Росії. Німецька сторона погодилася з правомірністю цих суджень, а проголошення УНР самостійною державою зміцнило її статус як рівноправного учасника переговорів. Російська делегація в особі Л. Троцького також заявила, що «не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального секретаріату в мирних переговорах».

Українська делегація в Брест-Литовську. На першому плані (зліва направо): майор Брінкман з генштабу німецької армії, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, генерал Макс Гофман - заступник головуючого на переговорах, Сергій Остапенко. 1918 р.

Після кількох днів роботи вирішено було зробити перерву для узгодження позицій делегацій з урядами своїх країн. Загальні збори Центральної Ради обговорили перебіг переговорів.

Документи і матеріали

Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української держави. Дев’яті збори уповноважили Раду Народних Міністрів підписати договір. Внаслідок нестабільної ситуації, що склалася в країні, право ратифікації майбутньої угоди було надано членам української делегації на переговорах.

Міністр УHP М. Ткаченко про підсумки мирних переговорів у Брест-Литовську

Делегація більшовицької Росії спробувала залучити до участі в переговорах делегацію більшовицького українського уряду й усунути делегацію УНР від участі в них на правах повноправного суб’єкта міжнародного права. Л. Троцький заявив, що інтереси українського народу на конференції мають представляти члени Народного секретаріату в особі Є. Медведева і В. Шахрая. Однак тверда позиція посланців УНР зірвала ці намагання. Більше того, глава делегації Австро-Угорщини граф О. Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив: «...ми бачимо далі причину визнати Українську Народну Республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані укладати самостійно інтернаціональні договори».

Підписання Брестського миру, 9 лютого 1918 р.

9 лютого 1918 р. договір між УНР та державами Четверного союзу було підписано. Ним скасовувався воєнний стан між воюючими сторонами, встановлювалися дипломатичні зносини, економічні зв’язки і кордони України. Оскільки територіальні претензії української делегації зачіпали інтереси Австро-Угорщини, представники обох країн підписали таємну декларацію, згідно з якою райони Східної Галичини з переважаючим українським населенням мали бути відлучені від королівства Галичини й з’єднані з Буковиною в один коронний край у складі Австро-Угорщини. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною відповідали довоєнним російсько-австрійським. У межах відроджуваної Польської держави їх повинна була визначити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». У додатковому договорі визначалися принципи регулювання консульських відносин, приватних справ, обміну військовополоненими й надлишками сільськогосподарських і промислових товарів. Сторони взяли на себе зобов’язання встановити паритетні курси національних валют.

Брестський договір було ратифіковано спеціальним законом Центральної Ради від 17 березня 1918 р.

Документи і матеріали

Для української держави цей мир, безперечно був би з різних боків дуже корисний. Перш усього ним українська держава визнана такими поважними суб’єктами міжнародного права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноправним, рівним членом світових держав. Далі цей мир досить справедливо й корисно розв’язував питання про територіальні межі, особливо щодо Польщі (Холмщина, Підляшшя). У фінансовому відношенні також для України була реальна користь від цього миру. Наприклад, золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок дорівнювали 46 українським карбованцям). Навіть торговельні умови були складені вигідні для України». В. Винниченко вважав брестські домовленості дуже корисними за умови, «коли б при цьому мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру».

В. Винниченко. Відродження нації (репринтне відтворення 1920 р.). В 3 ч. - Ч. 2. - К., 1990. - С. 199-201.

Підписання Брестського миру мало для УНР як позитивні, так і негативні наслідки. Брестський мирний договір був першим значним зовнішньополітичним актом України. Центральна Рада домоглася найголовнішого - визнання Української Народної Республіки незалежною державою та повноправним суб’єктом міжнародних відносин. У Берліні, Відні, Стамбулі, Софії та Бухаресті відкрилися посольства України.

Цей мир був безумовно важливим і з погляду становлення незалежної держави. Підписувати договір могла тільки суверенна держава. Війна з більшовицькою Росією підвела Центральну Раду до необхідності проголошення IV Універсалу. У Брестському мирі вперше зафіксовано соборницькі устремління Центральної Ради, її турботу про долю західноукраїнських земель.

Керівництво УНР у кінцевому підсумку зуміло вистояти перед більшовицьким наступом і відновити, хоч і на короткий час, свою владу в країні. Це було зроблено за підтримки нових союзників. Але дуже швидко ця підтримка обернулася для України встановленням жорстокого окупаційного режиму. Політика співробітництва Центральної Ради з кайзерівськими і цісарськими посланцями відштовхнула від неї мільйони людей і зрештою наблизила її власний кінець.

6. На кінець січня - початок лютого 1918 р. ситуація склалася так, що Центральна Рада змушена була звернутися по допомогу до своїх недавніх партнерів за столом переговорів - Німеччини та Австро-Угорщини. Країни Четверного союзу були зацікавлені в тому, щоб надати таку допомогу з кількох причин: Україна зобов’язувалася до 31 липня надати їм мільйон пудів збіжжя; крім того, європейські країни турбувало більшовицьке просування на захід. Отже, в альтернативі «більшовики чи іноземне втручання» Центральна Рада обрала друге, що, як тоді здавалося, могло гарантувати збереження української державності.

18 лютого 1918 р. німецькі війська увійшли на територію України, невдовзі їх підтримали частини австро-угорської армії. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. До кінця квітня 1918 р. вся територія України опинилася під контролем німецької й австро-угорської армій.

Вступ німецьких військ до Києва. 1918 р.

На початку березня до Києва повернулася Рада народних міністрів, а відтак і Центральна Рада. Ще 10 лютого 1918 р. Рада народних міністрів у відозві до населення вперше спробувала пояснити, що завдання іноземних військ - покласти край пануванню в Україні більшовиків.

Центральна Рада відновила свої повноваження в Україні за складних обставин. Ціна за допомогу німецько-австрійських військ виявилася занадто високою в економічному, моральному та політичному вимірах.

З 26 березня до 23 квітня 1918 р. працювала комісія з представників України, Німеччини й Австро-Угорщини з узгодження умов матеріальної компенсації. УЦР прийняла зобов’язання надати Німеччині й Австро-Угорщині 60 млн пудів зерна та виробів з нього, 400 млн штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн пудів, 3 млн пудів цукру, а також постійно постачати їм овочі, фураж, руду тощо.

Іноземне втручання обмежувало суверенітет УНР. Недаремно П. Христюк писав, що окупаційне «військо стало вирішальним чинником для внутрішньої політики Республіки спочатку посереднім, а потім і безпосереднім».

Міжпартійний розбрат всередині Центральної Ради, посилення позицій правих сил дедалі більше розхитували владу. Вбачаючи в цьому загрозу регулярним надходженням з України сільськогосподарської продукції, німецько-австрійське командування перебрало на себе й деякі адміністративні функції. Ще 18 березня 1918 р. генерал Е. Людендорф видав директиву, відповідно до якої німецькі військові командири могли видавати накази щодо охорони порядку та безпеки. Головнокомандувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Г. Ейхгорн 6 квітня 1918 р. видав наказ, який стосувався термінів і порядку посівної кампанії. У документі підкреслювалося, що врожай належатиме тим, хто засіє посівні площі. Селяни, які візьмуть землі більше, ніж зможуть обробити, підлягатимуть покаранню. Крім того, селян зобов’язували всіляко допомагати в обробітку поміщицьких угідь. Наказ Г. Ейхгорна викликав гостру дискусію в Центральній Раді. Міністр земельних справ на знак незгоди з втручанням німців у вирішення суто цивільних справ подав у відставку. Міністерство закордонних справ УЦР висловило офіційний протест Німеччині з приводу дій Г. Ейхгорна, а міністерство земельних справ оповістило народ України про те, що такий наказ виконувати не слід.

Малий герб УНР, затверджений 22 березня 1918 р.

Велика державна печатка УНР

Окупаційні власті втручалися й в інші сфери українського життя. Звичайною практикою стали ув’язнення та страти за вироками польових судів. Щоб запобігти цьому, міністр юстиції М. Ткаченко 23 березня 1918 р. видав циркуляр, у якому вказувалося, що іноземні військові судові інстанції не мають чинності в Україні, оскільки тут існують власні цивільні й військові суди.

Ці та інші акції ще більше загострили відносини між УЦР і окупаційною адміністрацією. У листуванні представників Німеччини й Австро-Угорщини зі своїм керівництвом дедалі частіше заходила мова про необхідність заміни Центральної Ради іншим органом. 24 квітня відбулася нарада за участю начальника штабу німецьких військ у Києві генерала В. Тренера, послів та військових аташе Німеччини й Австро-Угорщини, на якій обговорювалося майбутнє Української держави. Зустріч В. Тренера з делегацією Української народної громади (її очолював П. Скоропадський) показала, в який бік хитнувся політичний маятник.

7. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада зібралася для прийняття Конституції Української Народної Республіки (УНР).

Документи і матеріали

Конституцію почали готувати ще у той час, коли революція на Україні переходила фазу національно-політичну, коли класова боротьба ще не ставила виразно на порядок денний завдання творення робітничо-селянської державності і коли, після цього, вся українська демократія стояла ще міцно на ґрунті демократичного парламентаризму...

П. Христюк про підготовку Конституції УНР // Хрестоматія з новітньої історії України. 1917-1945. - С. 55.

Саме цими обставинами пояснюється очевидна невідповідність Конституції соціальному курсу, який здійснювався Центральною Радою в завершальній фазі її діяльності.

Основний закон гарантував демократичні свободи, включаючи активне й пасивне виборче право для всіх громадян, що досягли 20 років. Вищу законодавчу владу в країні мали здійснювати Всенародні збори, виконавчу - Рада народних міністрів, судову - Генеральний суд. Самоврядування на місцях належало виборним радам та управам громад, волостей і земель.

Конституція визначала порядок роботи органів державної влади та управління, а також умови, за яких впроваджувалося тимчасове обмеження громадських свобод.

Документи і матеріали

...кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через орган Національного союзу, влада якого шириться на всіх його членів незалежно від місця і поселення в УНР.

З Конституції УНР, прийнятої Центральною Радою 29 квітня 1918 р.

З Конституцією, кожному національному союзові надавалося право представництва в уряді республіки й отримання фінансової допомоги.

Прийнятий документ не вдалося втілити в життя, оскільки день його ухвали став останнім у діяльності Центральної Ради. Ще 26 квітня 1918 р. імператор Вільгельм II, по суті, санкціонував зміну українського уряду. Робилося все, щоб розчистити шлях до якомога безболіснішого переходу влади до рук П. Скоропадського.

Запитання і завдання

1. Назвіть заходи, здійснені Центральною Радою для організації збройного опору наступу військ радянської Росії. Проаналізуйте досягнення та прорахунки УЦР в цей період.

2. «Всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в ньому організаційний центр і точку обпертя». Кому належить цей вислів? Про яку подію йдеться?

3. Встановіть послідовність подій.

Бій під Крутами.

Проголошення радянської влади в Україні.

Телеграма РНК з ультимативними вимогами до УЦР.

Проголошення Конституції.

IV Універсал.

4. Схарактеризуйте першу спробу радянізації України.

5. Складіть хронологічний ланцюжок головних подій кінця 1917 р. - початку 1918 р.

6. На основі аналізу змісту універсалів Центральної Ради прослідкуйте, як змінювався державний статус України впродовж червня 1917 р. - січня 1918 р. Дайте власну оцінку цим перетворенням.

7. Підписання Брестського договору - це спроба соборності українських земель. Доберіть факти на підтвердження або спростування цього висновку.

8. «Більшовики чи іноземне втручання?». Чому УЦР віддала перевагу? Який аргумент вплинув на її рішення?

9. «Німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають робити... не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки», - зазначалося в зверненні УЦР до громадян України. «Треба було задушити Більшовизм на Україні, - писав генерал Е. Людендорф, — й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; для цього треба просуватися у глиб країни». Прокоментуйте наведені висловлювання та зробіть висновок: позиція якої зі сторін відображала реальний стан.

10. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи та особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя. Спрогнозуйте розвиток подій, за яких демократичні принципи перестали б бути абстрактними.