Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 17. Проголошення Української Народної Республіки. Спроба більшовиків захопити владу в Україні

1. Політичний курс Центральної Ради після жовтневих подій.

2. III Універсал. Проголошення У HP.

3. Українсько-російський конфлікт.

4. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад.

5. Донецько-Криворізька Радянська Республіка. Артем (Ф. Сергєєв).

Як ви вважаєте, чому саме в листопаді 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку?

1. Непослідовна, нерішуча політика Центральної Ради дедалі більше позначалася на революційному русі. Лідери УЦР, які повсякчас нагадували про вірність ідеям соціалізму й автономії України, перетворилися на пасивних спостерігачів. Роль локомотива революційних процесів стали відігравати громадські організації, створені різними верствами суспільства.

20-25 жовтня 1917 р. в Києві відбувався 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи перед його делегатами, М. Грушевський головним завданням найближчого часу назвав перехід до «творення української держави - Української Народної Республіки». В. Винниченко запевнив присутніх, що Генеральний секретаріат не відступить від своєї декларації, проголошеної 29 вересня, та домагатиметься незалежності української виконавчої влади від Тимчасового уряду й скликання Всеукраїнських установчих зборів. Загальний настрій з’їзду, як писав П. Христюк, підштовхував Центральну Раду до «останнього бою з російською буржуазією за національно-політичне визволення українського народу».

Петроградські події 25 жовтня відлунювалися в Україні закликами київських більшовиків підняти повстання і захопити владу. У відповідь на це ввечері 25 жовтня 1917 р. на спільному засіданні Малої Ради з представниками Українського генерального військового комітету, Всеукраїнської й київської рад робітничих депутатів, залізничників та інших організацій було засновано Крайовий комітет для охорони революції на Україні, що мав «розпоряджатися всіма силами революційної демократії» і якому підлягали всі органи влади в Україні. Крайовий комітет визнавав себе відповідальним перед Центральною Радою. Наступного дня Комітет видав відозву «До громадян України», яка відмежовувалася від «Інструкцій» Тимчасового уряду, проголошувала об’єднання всіх українських областей під владою УЦР, перехід до неї всієї цивільної та військової влади, накреслювала «новий курс внутрішньої політики», що полягав у створенні «однородного соціалістично-революційного правительства на Україні».

Мітинг з нагоди 3-го Всеукраїнського військового з’їзду в Києві. 1917 р.

Позиція Центральної Ради щодо більшовицького повстання в Петрограді була чітко сформульована в резолюції Малої Ради УЦР 26 жовтня і зверненні Генерального секретаріату «До всіх громадян України». Обидва документи засудили повстання й вказали на небезпеку його для справи української революції, зокрема для скликання Всеросійських і Українських установчих зборів. Одночасно відповідальність за петроградські події покладались і на Тимчасовий уряд.

З такою позицією Центральної Ради категорично були незгодні представники скинутого внаслідок подій 20-25 жовтня Тимчасового уряду - штабу Київського військового округу (КВО). Присутність у складі Крайового комітету більшовиків дала штабу КВО підстави для невизнання його легітимності. Проте коли більшовики на знак протесту проти осуду повстання УЦР вийшли зі складу Комітету, стало цілком зрозуміло, що в Україні склалося три табори з різною політичною орієнтацією: Українська Центральна Рада як центр українських демократичних сил, штаб КВО, довкола якого гуртувалися сили, що підтримували повалений Тимчасовий уряд, й ради робітничих депутатів як осередок більшовицького впливу. За обставин, що склалися, ані Центральна Рада, ані Крайовий комітет не були спроможні виробити чіткий план дій. Більше того, не бажаючи нести відповідальність за можливі наслідки майбутніх _подій, Комітет після невдалих переговорів зі штабом КВО виніс на засідання Малої Ради пропозицію про свій розпуск.

У той час коли тривало обговорення цієї пропозиції (28 жовтня), війська штабу КВО оточили резиденцію виконкому рад і ревкому, що утворився днем раніше, - Маріїнський палац. Військові заарештували членів ревкому - більшовиків братів П’ятакових, І. Крейсберга, Я. Гамарника, І. Кулика та інших. 28 жовтня 1917 р. Генеральний секретаріат перебрав на себе функції ліквідованого Крайового комітету. Наступного дня вищий виконавчий орган відновив свою компетенцію в справах військових, продовольчих, залізничних, судових, пошти й телеграфу. 31 жовтня влада Генерального секретаріату поширилася на Херсонську, Катеринославську, Харківську, частину Таврійської, Холмську, частини Курської та Воронезької губерній. Водночас із представників різних політичних партій і громадських організацій було сформовано узгоджувальну комісію, на засіданні якої прийнято рішення про виведення зі столиці військових частин, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізацію КВО на демократичних засадах. Цим же документом повнота влади щодо охорони міста покладалася на Українську Центральну Раду, яка мала діяти спільно з органами міського самоврядування й радами робітничих і солдатських депутатів.

2. Прагнення більшовиків поширити свій вплив на територію України гостро поставило перед діячами Центральної Ради питання про засоби та форми організації сильної влади. Розуміння необхідності її встановлення породило в лідерів УЦР ідею підведення під неї «державного фундаменту». Наполягаючи на негайному проголошенні Української республіки, М. Грушевський підкреслював, що вона повинна мати демократичний і соціалістичний характер. Саме ці гасла забезпечували на той час авторитет Центральної Ради як всеукраїнського органу влади.

7 листопада 1917 р. Мала Рада обговорила та прийняла III Універсал, який проголошував створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Росією. До Установчих зборів вся повнота влади мала належати Українській Центральній Раді й Генеральному секретаріату.

III Універсал, по суті, висував програму дій у найважливіших сферах життя. В аграрному питанні проголошувалося скасування існуючого права власності на «поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі». Вважаючи, що земля без викупу має перейти до тих, хто її обробляє, УЦР доручила генеральному секретареві земельних справ негайно підготувати закон про порядок діяльності обраних народом земельних комітетів.

Універсалом запроваджувався 8-годинний робочий день на промислових підприємствах і державний контроль за виробництвом та розподілом продукції, який мав здійснювати секретаріат праці за участю робітників.

Документ декларував наміри Центральної Ради всіма засобами домагатися припинення війни й вирішення взаємних претензій воюючих сторін шляхом переговорів.

Гуманістичного спрямування Універсалу надавало скасування смертної кари та оголошення амністії для політичних в’язнів. Демократична традиція в діяльності УЦР продовжувалася положенням про забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, страйків, спілок, недоторканності особи й помешкання, прав та можливостей для вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

У сфері національної політики передбачалося найближчим часом прийняти закон про національно-персональну автономію для національних меншин.

Політичним стрижнем III Універсалу була теза про те, що Україна має всі сили спрямувати на допомогу «великій і знеможеній» Росії в ім’я будівництва оновленої, федеративної держави. У цілому III Універсал став помітною віхою в історії українського народу, який нарешті зміг здійснити свою віковічну мрію - створити власну державу.

Інша справа, якою вона була. Невиразні соціально-економічні пункти III Універсалу не мали й натяку на кардинальні перетворення виробничих відносин на тих соціалістичних принципах, поборниками яких вважали себе творці української держави. Якщо у земельному питанні ще було заявлено про наміри передати землю селянам, то інші галузі економіки практично випали з поля їх зору.

III Універсал активізував законотворчу діяльність. У Малій Раді було створено спеціальну комісію з підготовки законопроектів. 25 листопада УЦР ухвалила закон про порядок видання нових юридичних актів, згідно з яким в Україні й надалі діяли не скасовані закони і постанови Тимчасового уряду. Залишалися чинними також державні інституції поваленого уряду з їх компетенцією й штатами, що існували на українській території до 25 жовтня 1917 р. Законодавчу ініціативу зберігали за собою лише Центральна Рада і Генеральний секретаріат. Фактично цей акт закладав правові підвалини державотворчого процесу. Підготувати весь комплекс законів, які відображали б уявлення ідеологів Української революції про новий суспільний устрій, за короткий проміжок часу було неможливо. Тому Центральна Рада й Генеральний секретаріат користувалися правовими нормами та апаратом, які дісталися їм у спадщину від Тимчасового уряду, намагаючись наповнити їх новим змістом.

III Універсал неоднаково сприйняли різні верстви українського суспільства. Поряд із схвальними відгуками лунали й голоси невдоволених. Гостро дебатувалося аграрне питання, в якому УЦР виявила непослідовність. Соціальна база Центральної Ради невпинно скорочувалася. Цією ситуацією скористалися більшовики, активізувавши діяльність із завоювання влади.

3. Протистояння між УЦР і більшовицькою Радою Народних Комісарів протягом короткого часу набуло загрозливого характеру. Для цього було кілька причин.

Прагнучи підкорити Дон, більшовики намагалися транзитом через Україну передислокувати туди з фронту збільшовизовані військові частини. Центральна Рада, небезпідставно побоюючись перенасичення України військами, роззброювала їх та висилала за межі української території. Водночас козацькі загони безперешкодно пропускалися на Дон, що викликало звинувачення з боку Раднаркому Росії в «контрреволюційності УЦР - у розвалі фронту». Більшовицькі агітатори в Україні всіляко дискредитували місцеву владу, називаючи її буржуазно-капіталістичною, антинародною тощо. Мали місце спроби розколу Центральної Ради за допомогою лівих радикалів у фракціях УСДРП й УПСР. Розгорнулася кампанія за переобрання УЦР на Всеукраїнському з’їзді рад, де більшовики сподівалися забезпечити собі перевагу. До речі, російський уряд не визнавав Центральної Ради на тій підставі, що вона не була обрана Всеукраїнським з’їздом рад. У свою чергу, УЦР відмовляла більшовицькій Раді Народних Комісарів (РНК) у праві представляти всю Росію. Не приховуючи своїх намірів, більшовицькі лідери 27 листопада створили в Могилеві революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова та Центральної Ради, оголошених контрреволюційними.

Позбавлений альтернативи, уряд УНР дав наказ українським підрозділам, які перебували за межами України, перебазуватися на її територію. 30 листопада було роззброєно й вислано з Києва пробільшовицьки настроєні частини міського гарнізону.

Становище Центральної Ради напередодні воєнного конфлікту з радянською Росією було складним. Надмірне захоплення політичними питаннями за рахунок розв’язання соціально-економічних проблем підривало довіру народу до влади.

В. Винниченко визнавав, що трудящі та солдатські маси не бачили «з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, тенденцій щось радикально робити в цьому напрямі... Замість того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демагогією, висміювалася, лаялася,заперечувалась».

Цілком логічними з огляду на це стали більшовизація рад в Україні й прихід їх до влади в містах. До того ж УЦР так і не спромоглася витворити струнку виконавчу вертикаль, хоча її підштовхували до цього. Конкретні пропозиції щодо формування життєздатного адміністративного механізму на місцях містилися в спеціальній постанові, прийнятій третьою сесією Всеукраїнської ради селянських депутатів (18-23 листопада 1917 р.). Неспроможність Центральної Ради розв’язати невідкладні проблеми державного будівництва породжувала думки про необхідність її переобрання. Особливу зацікавленість у цьому виявляли більшовики. Однак перевибори не відбулися, оскільки на 9 січня 1918 р. були призначені Всеукраїнські установчі збори.

Вибори продемонстрували таке співвідношення сил наприкінці листопада - на початку грудня 1917 р.: більшовики здобули 10 % голосів виборців, тимчасом як українські соціал-демократи й есери - 75 %. За таких обставин перебрати владу в Україні місцеві більшовики могли лише за підтримки ззовні. Чинником, що вирішив долю Центральної Ради, стали війська, підпорядковані більшовикам Росії.

4. Ідею перебрати владу в Україні легальним шляхом підтримало багато виконкомів рад, контрольованих більшовиками. Після невдалого виступу в Києві більшовики агітували за переобрання Центральної Ради. Саме з цією метою було вирішено скликати на 3 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд рад. Однак у цей день він не відбувся.

Загострення ситуації в Росії, союз Центральної Ради з урядом генерала Каледіна викликали занепокоєння Раднаркому, який посилив тиск на український уряд. 4 грудня 1917 р. УЦР отримала телефонограму Раднаркому, в якій стверджувалося право націй на самовизначення аж до відокремлення, визнавалися Українська Народна Республіка й усе, що стосувалося національної незалежності українського народу. Водночас висувалися звинувачення на адресу Центральної Ради у тому, що, «прикриваючись національними фразами, вона веде непевну буржуазну політику, яка давно вже визначається непризнаниям... Рад і радянської влади в Україні». УЦР було звинувачено у відмові скликати у відповідь на вимогу рад їх всеукраїнський з’їзд. Телеграма, надіслана від імені В. Леніна і Л. Троцького, в ультимативній формі ставила Центральну Раду перед вибором: або підтримати боротьбу російських більшовиків проти Каледіна й повернути зброю роззброєним частинам, або ж опинитися у стані війни зі своїм могутнім сусідом.

Генеральний секретаріат негайно відповів, що ультимативні спроби російського уряду нав’язати Україні свої підходи до розв’язання питань є втручанням в її внутрішні справи і українська сторона готова вжити адекватних заходів, тобто захистити себе.

З’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України розпочав роботу ввечері 4 грудня 1917 р. у Києві. Більшовики сподівалися провести його під своїм керівництвом. Однак більшість з 2,5 тис. делегатів з’їзду підтримала УЦР і засудила «централістичні заміри... московського (великоруського) правительства, що, доводячи до війни між Московщиною й Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія». Більшовики в Україні відмежувалися від ультиматуму Ради народних комісарів (РНК), але залишили засідання, посилаючись на неправомочність з’їзду. Вони виїхали до Харкова, де в той час відбувався з’їзд рад Донецького та Криворізького басейнів.

Євгенія Бош, перший очільник Народного секретаріату - в.о. голови (грудень 1917 - березень 1918 р.)

11 грудня делегати, які прибули з Києва до Харкова, зайнятого на той час військами більшовицької Росії, запропонували обласний з’їзд рад перетворити на Всеукраїнський, що і було зроблено. 200 його делегатів представляли 89 з 300 Рад, які діяли в Україні.

Делегати розглянули питання про поточну політичну ситуацію, про владу і державний устрій. З’їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів як федеративну одиницю Російської Республіки.

Наприкінці роботи з’їзду було обрано вищий орган державної влади - Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. 17 грудня ВУЦВК затвердив перший радянський уряд України - Народний секретаріат. До його складу увійшли: Артем (Ф. Сергєєв) - торгівля і промисловість, В. Ауссем - фінанси, Є. Бош — внутрішні справи, С. Бакинський - міжнаціональні справи, В. Затонський - народна освіта, Е. Лугановський - продовольчі справи, М. Скрипник - справи праці та інші. Згодом ВУЦВК та Народний секретаріат переїхали до Києва.

Організатори Донецько-Криворізької Радянської Республіки. У центрі - Артем. 1918 р.

5. У період протистояння Центральної Ради і радянської Росії та спроб більшовиків встановити свою владу в Україні, всупереч вказівкам В. Леніна почали з’являтися окремі адміністративно-територіальні утворення - республіки, які намагалися проводити власну політику. Однією з найвідоміших була Донецько Криворізька Радянська Республіка. Ідея її створення належала керівництву Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП(б), зокрема Артему (Ф. Сергєєву). Ще в листопаді 1917 р. він, виступаючи на пленумі обласного комітету рад Донецького і Криворізького басейнів, висловився за свободу самовизначення областей і народів. На пропозицію Артема пленум прийняв відповідну постанову.

Документи і матеріали

Розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської Республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області.

З Постанови пленуму обласного комітету рад Донецького і Криворізького басейнів. Листопад 1917 р.

При цьому в основу утворення окремої адміністративної одиниці покладався не політичний, а економічний принцип. Наголошувалося на принциповій відмінності Донецько-Криворізького регіону від решти території України. Очільники новоствореної ДКРР, організовуючи «обласну» республіку, протиставляли її Українській Народній Республіці, яку більшовики вважали буржуазною державою.

Ідею створення республіки частково підтримали делегати І Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові. Вони обговорили питання «Про Донецько-Криворізький басейн» й ухвалили резолюцію, якою підтримали її проголошення та існування в межах радянської Росії.

Документи і матеріали

Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів протестує проти злочинної імперіалістичної політики керівників козацької та української буржуазних республік, які намагаються поділити між собою Донецький басейн, і буде добиватися єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки.

З Резолюції І Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові «Про Донецько-Криворізький басейн». Грудень 1917 р.

На IV обласному з’їзді рад робітничих депутатів Донкривбасу (27-30 січня 1918 р.) у Харкові було проголошено створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки та приєднання її до Радянської Росії. Територіально ДКРР охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину, частково Катеринославщину, Херсонщину та Область Війська Донського. Столицею новопосталої республіки став Харків.

Невдовзі було сформовано уряд республіки - Раду народних комісарів - у складі: Артем - голова й комісар у справах народного господарства, С. Васильченко - комісар внутрішніх справ, М. Жаков - комісар з народної освіти, А. Каменський - комісар з державного контролю, Б. Магідов - комісар праці, В. Межлаук - комісар фінансів, М. Рухимович - комісар у військових справах, В. Філов - комісар у судових справах. Уряд спрямував діяльність на зміцнення в регіоні влади рад, соціалістичні перетворення в економіці, на організацію відсічі наступу австро-німецьких військ.

Персоналії

Артем (справжнє прізвище, ім’я Сергєєв Федір; 1883-1921)

Революціонер, державний та профспілковий діяч радянського періоду. Народився в с. Глебово (нині с. Глєбовщина Курської обл., РФ) в заможній селянській родині. 1901-1902 рр. навчався у Вищому технічному училищі в Москві, звідки його відрахували за революційну діяльність. З 1902 р. - член РСДРП, 1903 р. - агент газети «Искра» в Україні. 1905 р. очолив Харківську більшовицьку організацію, від якої був обраний делегатом на IV з’їзд партії, де підтримав позицію В. Леніна. Заарештований у березні 1907 р. і за вироком суду відправлений на заслання до Сибіру, звідки в серпні 1910 р. втік до Австралії. Після Лютневої революції в травні 1917 р. повернувся до Росії, а звідти - до України. З липня 1917 р. - секретар Донецько-Криворізької обласної організації РСДРП(б) та Харківського обласного бюро профспілки металістів. У жовтні 1917 р. очолив більшовицьку фракцію Харківської ради робітничих депутатів. У листопаді 1917 р. - голова Харківської ради робітничих і солдатських депутатів, голова губернського ревкому. Один з організаторів більшовицького збройного повстання у Харкові. На І Всеукраїнському з’їзді рад (грудень 1917 р.) увійшов до складу Народного секретаріату. У лютому-квітні 1918 р. - голова Раднаркому Донецько-Криворізької Радянської Республіки. У вересні 1918 р. обраний до складу Центрального військово-революційного комітету України. У листопаді 1918 - березні 1919 р. заступник голови та нарком радянської пропаганди Тимчасового робітничо-селянського уряду України. На III з’їзді КП(б)У (1919) обраний членом ЦК КП(б)У. 1920 р. - голова Донецького губернського виконавчого комітету, працював над відновленням вугільного басейну. У 1920-1921 рр. обіймав різні посади: секретар Московського комітету РКП(б), голова ЦК Всеросійського союзу гірничих робітників, член ВЦВК. Загинув 1921 р. у катастрофі. Похований у Москві біля Кремлівської стіни.

Проте ВУЦВК і Народний секретаріат висловилися проти утворення ДКРР. Таку саму позицію зайняли ЦК РКП(б) та РНК РСФРР. Тому лідери республіки змінили свої попередні наміри й узяли участь у роботі II Всеукраїнського з’їзду рад у Катеринославі (17-19 березня 1918 р.). На цьому зібранні фактично оформилося входження Донецько-Криворізької республіки до складу радянської УНР.

Запитання і завдання

1. «За нових умов Центральна Рада опинилася перед вибором: або підкоритися урядові Леніна, або завершити державну будову, проголосивши українську державу», - пише історик Т. Гунчак.

Про які умови йдеться? Який вибір зробила Центральна Рада? Поясніть, чому. Дайте оцінку діям Центральної Ради.

2. Назвіть головні положення III Універсалу. Схарактеризуйте зміст III Універсалу.

3. Проаналізуйте причини українсько-російського конфлікту наприкінці 1917 р.

4. Складіть план доповіді «Донецько-Криворізька Радянська Республіка».

5. Використовуючи текст підручника, документи, ілюстрації, додаткові джерела інформації, підготуйте і проведіть засідання «круглого столу» «Досягнення і невдачі Української Центральної Ради».

6. Уявіть, що ви сценарист. Вам треба написати сценарій для документального фільму, присвяченого Артему (Ф. Сергєєву). Здійсніть пошукову роботу і напишіть сценарій фільму.