Підручник з Історії України. 10 клас. Реєнт

§ 14. Проголошення автономії України

1. Український рух у підросійській Україні навесні - на початку літа 1917 р.

2. Український національний конгрес.

3. I Універсал Центральної Ради.

4. Утворення Генерального секретаріату. В. Винниченко.

Назвіть головні події Української революції квітня-липня 1917 р.

1. Революційні події сколихнули всі верстви суспільства в Україні. Кожна соціальна група дістала можливість заявити про свої вимоги та наміри в ході будівництва нової української держави.

Лідером українського руху традиційно залишалась інтелігенція. За етнічним складом найчисленнішою групою були українці, потім - росіяни, меншою мірою представлені євреї, поляки, німці, болгари та інші національності. За професійним складом переважали вчителі, далі йшли агрономи, лікарі, юристи, творча і науково-технічна інтелігенція.

У дореволюційний період провідну роль відігравало ліберально-демократичне крило інтелігенції, що домагалося національно-культурної автономії для України. Унаслідок революційних подій провідну роль у визвольному русі стали відігравати політичні сили соціал-демократичної орієнтації. Це було об’єктивним процесом, оскільки платформи лівих партій відбивали настрої широких мас, розбуджених подихом великих перетворень. Із цього приводу М. Скрипник писав: «Взагалі інтелігенція - особливо сільська, дрібна інтелігенція, а також селянство і міщанство, досить широкі верстви навіть робочих - вся ця більшість місцевого населення України з перших же кроків революції була під все більш зростаючим впливом різних партій соціал-патріотизму української фарби. Національне пригнічення, проведене жорстокою рукою царату... ставило до порядку денного питання національне».

На політичній арені активно діяли нові політичні партії: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) під проводом В. Винниченка, Д. Антоновича, М. Порша, С. Петлюри; Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), керівниками якої були переважно студенти: М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк. Повністю залежала від проводу УПСР Українська селянська спілка. Ці політичні організації обстоювали національні питання й виступали за автономію України. Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) оформилася в червні 1917 р. з колишніх членів Української демократично-радикальної партії та Товариства українських поступовців, які у квітні перетворилися на Союз українських автономістів-федералістів, а з вересня - на УПСФ. Як партія української інтелігенції з досвідом дореволюційної боротьби, вона відстоювала ліберально-демократичні принципи. Головою УПСФ був С. Єфремов, а до керівних її членів належали А. Ніковський, І. Шраг, О. Лотоцький, В. Біднов, В. Прокопович, М. Кушнір, С. Шелухин. Самі ці політичні сили стали основою Центральної Ради й відіграли важливу роль у її зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності.

Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), яка виникла наприкінці весни - на початку літа 1917 р., мала консервативне спрямування. Її засновниками виступили М. Боярський, С. Шемет, В. ПІкляр, В. Чигрин, І. Корнієнко, М. Макаренко. В основних положеннях програми партії передбачалося досягнення суверенності українського народу, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розроблення демократичного проекту державного устрою. Партія відстоювала також ідею створення єдиного національного фронту для розбудови української держави.

Разом з українськими організаціями на авансцену політичного життя вийшли ради робітничих і солдатських депутатів, які поступово перетворилися на осередки впливу ліворадикальних партій (більшовиків, есерів, меншовиків, бундівців).

Свято Свободи: мітинг на Софійській площі в Києві. 19 березня 1917 р.

Великою акцією, що засвідчила піднесення українського руху, стала 100-тисячна маніфестація, організована Центральною Радою в Києві 19 березня 1917 р. На вулиці міста під національними прапорами та із самостійницькими гаслами вийшли солдати, студенти, робітники і службовці. На майдані міської ради М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав боротися за автономію України. Учасники маніфестації присягнули на вірність ідеалам українського народу. На хвилі піднесення національного руху його керівники в середині березня вирішили скликати Український національний конгрес.

2. Центральна Рада інтенсивно вирішувала організаційні питання, пов’язані зі скликанням Всеукраїнського національного конгресу. В оголошенні повідомлялося: «В Києві 6-7 квітня... збереться Український національний з’їзд. Представників мають прислати всі українські організації - політичні, культурні, професійні, територіальні, які приймають домагання широкої національно-територіальної автономії України і всієї повноти політичного і культурного українського життя...». В оголошенні подавалися норми представництва на з’їзді та його порядок денний.

Багато зусиль до підготовки конгресу доклав М. Грушевський. Орган Центральної Ради «Нова Рада» опублікувала на своїх шпальтах 10 його статей, які готували громадську думку до сприйняття завдань, що стояли перед народом України на переломному етапі її історії. У статті «Всеукраїнський з’їзд» М. Грушевський виклав суть концепції та етапів державотворення. Центральним завданням з’їзду він вважав розв’язання організаційних питань.

«Центральна Рада, створена в Києві з представників усіх київських організованих українських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі, являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом, - зазначалося у статті. - З’їзд має дати йому останню форму, вибирати в постійнім уже складі... одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію».

Таким чином, конгрес-з’їзд вважав важливим етапом перехід від української національної до територіальної організації. Наступним кроком мало стати сформування всеукраїнського органу, до складу якого увійшли б представники «не тільки від українського народу, а й від усіх народностей української землі - української більшості і неукраїнських меншостей». Саме такий орган у вигляді ради чи комітету повинен був скликати організаційні збори для обґрунтування автономного статусу України, розробити його проект та подати на обговорення і затвердження.

Український національний конгрес відкрився 6 квітня 1917 р. в залі Купецького зібрання (нині - будинок Національної філармонії у Києві). Загальна чисельність його делегатів становила 1500 осіб.

На відкритті форуму з привітальним словом виступив М. Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду в складі: С. Єрастов - голова, представники Петроградського гарнізону Овдієнко й Гайдай - заступники голови, представники від українського війська - полковник Глинський, солдат Колос, від селянства - X. Барановський та С. Єфремов, від робітників - В. Винниченко, від інтелігенції - О. Левицький і Ф. Штейнгель, від духовенства - П. Погорілко. Почесним головою з’їзду обрали М. Грушевського.

Всеукраїнський національний конгрес. Учасники сходяться до зали засідань. Квітень, 1917 р.

У резолюціях першого дня роботи конгресу втілювалося прагнення делегатів забезпечити національно-територіальну автономію України у складі федеративної й демократичної Російської республіки при забезпеченні прав національних меншин в Україні і таких самих прав української меншини в Росії.

У резолюціях, ухвалених 7 квітня, зазначалося: до скликання Установчих зборів, які санкціонують повний лад у Росії та Україні, український народ «в порозумінні з меншими народностями України має негайно творити підстави її автономного життя...».

8 квітня відбулися вибори Центральної Ради. Головою було обрано М. Грушевського, заступниками - В. Винниченка, С. Єфремова, членами - 118 делегатів. До новоутвореного Комітету Центральної Ради (пізніше він дістав назву Мала Рада) увійшли 20 осіб, зокрема X. Крижанівський, X. Барановський, А. Ніковський, Л. Старицька-Черняхівська, П. Христюк й інші.

Центральна Рада дістала право кооптувати1 до свого складу нових членів. Спочатку до неї ввійшли обранці всеукраїнських селянського, військового і робітничого з’їздів, а пізніше - представники національних меншин. У серпні 1917 р. в Раді налічувалося 798 членів. Але в повному складі цей орган збирався тільки на сесії, а між ними всю роботу здійснював Виконавчий комітет. Оцінюючи наслідки Українського конгресу, В. Винниченко писав, що то був перший крок «відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним і організуючим і агітаційним засобом, він став першим, підготовчим етапом у створенні як ідеї української держави, так і в частковому переведенні її в життя». Відтоді Центральна Рада стала «представницьким, законним (по законам революційного часу) органом усієї української демократії...».

1 Кооптувати - ввести до складу якого-небудь виборного колегіального органу нових членів (або кандидатів) за його власним рішенням, без проведення додаткових виборів.

3. Революційні події сколихнули українське суспільство, активізували громадське життя в місті й на селі. В усіх губерніях України організовували національні школи, клуби «Просвіти», видавали газети українською мовою. Численні селянські, військові та інші з’їзди ухвалювали резолюції про підтримку Української Центральної Ради (УЦР), вимагали автономії для України і скликання Установчих зборів. Значну роль в організації національного життя відігравали земства.

У середині травня 1917 р. до російської столиці прибули посланці Української Центральної Ради на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим.

Персоналії

Єфремов Сергій (1876-1939)

Український учений-літературознавець, публіцист, громадсько-політичний діяч. Один із фундаторів ТУП, організаторів Центральної Ради. Критично ставився до ідеології, політики та діяльності більшовиків. Справою його життя була розробка власної концепції української державності, національної освіти та культури. У квітні 1930 р. засуджений у сфабрикованій ДПУ (Державним політичним управлінням УСРР) «справі» «Спілки визволення України». Помер 10 березня 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу. Посмертно реабілітований (1989).

Намагаючись необережними діями не викликати негативної реакції Тимчасового уряду на вимоги автономії України, делегація все ж привезла із собою наказ від УЦР, проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України про утворення Крайової ради й Крайового комісаріату. Негативне ставлення Тимчасового уряду та Петроградської ради робітничих депутатів до цих вимог підштовхнуло керівництво УЦР до перегляду тактики у взаєминах із центром. Результатом поїздки української делегації став перехід до практичних кроків у напрямі набуття Україною автономного статусу.

Тим часом у Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд, який фактично примусив Центральну Раду підготувати відповідний документ, який у концентрованому вигляді містив би вимоги широких верств українського народу.

10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді В. Винниченко зачитав текст І Універсалу УЦР. 2,5 тис. одягнених у військову форму вчорашніх робітників і селян із захопленням сприйняли всі положення цього історичного документа.

Документи і матеріали

Не одціляючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори. Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори.

І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо сей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя.

З І Універсалу УЦР // Хрестоматія з новітньої історії України. 1917-1945. - К., 1998. - С.43.

Оприлюднення І Універсалу викликало сплеск ентузіазму в українських колах. За словами М. Грушевського, перша половина червня стала «апогеєм українського руху». Тимчасовий уряд і переважна частина російських політичних сил негативно сприйняли цей документ. Лідер кадетів П. Мілюков оцінив проголошення Універсалу як «великий злочин». Більшовицька партія визнавала право пригноблених народів на самовизначення й утворення самостійних держав, але ставила долю нації у залежність від інтересів боротьби пролетаріату. Тому в цілому більшовицькі організації в Україні не поділяли прагнень до утворення української держави. А секретар Київського більшовицького комітету Г. П’ятаков прямо заявляв, що «підтримувати українців нам не припадає, бо для пролетаріату цей рух невигідний».

Перший склад Генерального секретаріату Центральної Ради, 1917 р. На фото (зліва направо): сидять - Іван Стешенко, Христофор Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра. Стоять - Павло Христюк, Микола Стасюк, Борис Мартос. Зверху - Валентин Садовський

4. Після оприлюднення І Універсалу настав час для практичних кроків. 15 червня Комітет Центральної Ради ухвалив рішення про організацію Генерального секретаріату - першого українського уряду. До його складу увійшли: голова та генеральний секретар внутрішніх справ - В. Винниченко, генеральний писар - П. Христюк, генеральні секретарі: фінансових справ - X. Барановський, міжнаціональних - С. Єфремов, продовольчих - М. Стасюк, земельних - Б. Мартос, військових - С. Петлюра, судових - В. Садовський. П’ята сесія УЦР затвердила це рішення, доповнивши склад генеральним секретарем у справах освіти І. Стешенком.

Персоналії

Винниченко Володимир (1880-1951)

Український політичний діяч, письменник. Народився в м. Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині. Здобув юридичну освіту. Від 1901 р. займався революційною діяльністю, за яку неодноразово був заарештований. Декілька разів емігрував. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до України і взявся до активної політичної роботи. Перший голова Генерального секретаріату УЦР, голова Директорії. Автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. 1919 р. емігрував до Відня, де завершив написання тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації». 1920 р. повернувся в Україну. Спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. Із середини 20-х років XX ст. оселився у Франції. Присвятив себе літературній і публіцистичній діяльності. Написав 14 романів, понад десяток п’єс, більше ста оповідань. Займався живописом. Його пензлю належить близько ста полотен. Помер 6 березня 1951 р. у містечку Мужен. Заповідав: «Стійте всіма силами за Україну».

Запитання і завдання

1. Без історичних постатей М. Грушевського і В. Винниченка неможливо уявити добу Української революції. Схарактеризуйте їхню діяльність.

2. Використовуючи план відповіді, розкажіть про Український національний конгрес.

а) Де й коли відбувся?

б) Хто брав участь?

в) Які розглядав питання?

г) Які приймав рішення?

3. Вкажіть головні ознаки терміна «автономія».

4. «Центральна Рада, - писав В. Винниченко... - з виконавчого органу поєднаних партійних і громадських груп, яким вона була з початку революції, ... стала вищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим органом всього організованого українського народу». Доберіть факти на підтвердження або спростування цього вислову.

5. І Універсал. Спираючись на документ на с. 114, поясніть, у чому полягає історичне значення цього законодавчого акта. Дайте власну оцінку І Універсалу Центральної Ради.

6. Складіть історичний портрет представника українського визвольного руху доби Української революції.