Історія України. 7 клас. Свідерський

§ 22. Економічний розвиток України

  • Пригадайте, хто з українських видатних поетів був кріпаком. Поясніть на цьому прикладі зміст такого явища, як кріпацтво.

1. Становище й повсякденне життя селянства

Основою економічного життя України в XIV-XV ст. залишалися землеробство, скотарство, ремесла й традиційні промисли: мисливство, рибальство та бортництво.

Постійні татарські набіги призвели до перетворення просторих родючих земель на південь від Брацлава, Корсуня, Черкас і Полтави на Дике поле. Там розвивалась особлива форма господарювання — сезонне «уходництво». Мешканці прикордонних міст і сіл ішли на літні промисли — «уходи». Вони ловили та в’ялили рибу, полювали, збирали мед.

У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства був неоднаковим. Найкраще воно розвивалося на західноукраїнських землях. Водночас у південноукраїнських степах, що славилися своїми багатими ґрунтами, землеробство не могло розвиватися через небезпечне сусідство з кримськими кочівниками. Тут більше були поширені промисли.

Крім землеробства, розвивалося тваринництво, городництво та бджільництво, у панських маєтках і при монастирях — садівництво. У селянських господарствах, що й надалі мали натуральний характер, виробляли сукно та полотно, вичиняли шкіри й робили упряж для коней та волів, шили одяг, виготовляли дерев’яні речі для господарства й побуту, гончарний посуд. Майже в кожному селі був свій коваль.

З розвитком інженерних знань в Україні почали будувати вітряні млини (вітряки). На відміну від водяних, відомих тут з ХІ ст., вітряки з’явилися пізніше й набули поширення на рівнинних місцевостях, де не було річок з великим перепадом рівня води. Млини, що спочатку використовували для розмелювання зерна, у пізньому Середньовіччі набули нових функцій: валяння сукна, кування великих залізних виробів, виготовлення паперу, розпилювання колод, обробка шкір та ін.

Селяни, як і раніше, жили громадами, що складалися з родинних колективів — дворищ, котрі об’єднували кілька селянських господарств — «дими». Дворища володіли й спільно користувалися сільськогосподарськими угіддями — сіножатями та водоймами. Сільська громада на своєму зібранні, що називалося копа, розподіляла між дворищами всі податки. У селах існував копний суд, який вели обрані громадою судді — копні мужі. Копний суд здійснював розслідування злочинів і визначав покарання. Він діяв за звичаєвим правом і «Руською правдою». Копний суд міг засудити до штрафів, відшкодування збитків, тілесних покарань і навіть смертної кари. Поступово він був замінений вотчинним (панським) судом.

Вітряний млин (вітряк) с. Пирогове. м. Київ. Сучасне фото

Більшість селян вважалась особисто вільними людьми — «похожими», вони могли піти від господаря, виплативши йому відступне продуктами чи грішми. Розширення товарно-грошових відносин, зростання потреби виробництва продуктів землеробства призвели до змін у правовому статусі селян. Феодали починають створювати власні великі господарства — фільварки1, до яких включають і громадські землі.

Селяни змушені були відробляти різні повинності. Залежно від виду повинності, селян поділяли на данників2, тяглових3і слуг. Так, відомо, що вільні селяни-данники Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану4 по одному-два відра меду, по колоді (майже 310 л) вівса або жита та 20-30 грошів. У другій половині XV ст. вони мусили платити з лану вже по 20-50 грошів.

Відхід селян від панів поступово обмежується, а потім і взагалі забороняється. Кількість таких «непохожих» (невільних) селян у другій половині XV-XVI ст. рік у рік збільшується.

Першим відомим законодавчим актом, що ознаменував початок закріпачення селянства, було рішення шляхетського сейму Галицької землі1435 р. Згідно з ним, селянин мав право піти від свого пана лише на Різдво, давши велику на той час суму грошей, а також значну кількість продуктів харчування. Наступні державні акти Польського королівства та Великого князівства литовського ще більше прив’язували селян до їхніх панів. До XVI ст. п’ята частина всіх селян була вже кріпаками.

За користування панською землею кріпаки змушені були платити феодалові податки. Найважчим серед них була панщина — робота в господарстві власника, тривалість якої сягала від одного до чотирьох-п’яти днів на тиждень.

Майнове й суспільне становище людей визначало великою мірою їхній побут. У будівництві житла зберігалися традиції Русі-України. У багатих на ліси Поліссі й Прикарпатті основним будівельним матеріалом було дерево. На Поділлі та в Галичині під час будівництва жител, крім дерева, використовували камінь. Житла, сплетені з хмизу й обмазані глиною (мазанки), були характерними для степових районів Поділля та півдня Київщини.

Кріпаки — селяни, які господарювали на землях феодалів і підлягали їхній владі. Згодом (у XVIII-XIX ст.) кріпаки перейшли в повну власність до своїх панів (їх продавали, дарували, передавали в спадщину).

1 Фільварок — велике багатогалузеве панське господарство, засноване на праці кріпаків та орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж.

2 Данник — селянин, який сплачував данину (грошову або натуральну) за користування орними землями й угіддями.

3 Тяглий (тягловий) — залежний селянин, який працював у господарстві свого володаря, використовуючи власну робочу (тяглову) худобу й інвентар.

4 Лан — земельний наділ, площа якого становить 30 моргів, або 16,8 га.

Ткацький верстат. Реконструкція

У створенні українського національного одягу продовжували традиції Русі-України. Він мав такі загальні характерні ознаки: нечисленність частин убрання, простота крою, перевага світлих кольорів (домоткані тканини), спокійні барви прикрас і відсутність зайвого оздоблення.

Основою національної кухні українського народу залишалися, як і в часи Русі-України, страви із зернових. Найголовнішим у харчуванні був житній хліб, найпоширенішою в XIV ст. — кашоподібна або ще більш тягуча у вигляді супів варена їжа із зерна вівса, ячменю, проса й інших злаків. На столі шляхтичів частіше були м’ясні страви. Серед напоїв — квас, пиво та мед. Однією з давніх страв, відомих в Україні в XIV ст., був вівсяний кисіль. Його готували з пророщеного зерна.

Як бачимо, землеробство мало визначальний вплив і на спосіб життя, і на харчування українців.

2. Зростання міст. Магдебурзьке право

На українських землях, що входили до складу Великого князівства литовського, зростання міст відбувалося повільно. Це було пов’язано передусім з набігами кримських загонів, які постійно завдавали збитків економіці краю. У зв’язку з цим міста мали здебільшого оборонний характер. За своїми заняттями жителі міст мало чим відрізнялися від селян. Зазвичай це були промисли та землеробство на землях, розташованих біля міста.

У XIV-XV ст. в Галичині та в західній частині Поділля, що входили до складу Королівства Польського, навпаки, спостерігається швидке зростання міст. Вони стають центрами ремесла й торгівлі, осередками освіти, культури та науки. Бурхливий розвиток міст був пов’язаний насамперед з уведенням магдебурзького права. Про отримання цього статусу свідчили особливі грамоти, які писали на пергаменті латинською мовою з високохудожнім оформленням. Грамоти скріплювали власноручним підписом монарха та вислими печатками на червоних шнурках.

Міста виникали на землях, що належали державі чи великим землевласникам та опинялися під їхньою владою. Спочатку їхнє становище було доволі безправне: городяни виконували безліч повинностей (у тому числі відбували військову службу в міському ополченні), сплачували численні податки (за провіз територією міста товару, за право будувати будинки, право торгувати). Згодом, з появою німецьких колоністів-ремісників і купців, міщани за немалу плату почали укладати з власниками міст договори, які називалися магдебурзьким правом, або німецьким. Згідно з ним, міста виходили з-під управління князівських, королівських намісників чи власників землі, на якій було розташоване місто, й отримували право на самоврядування з власним судочинством.

Магдебурзьке право — право міст на самоврядування.

Органом самоврядування міста був магістрат1, очолюваний війтом2. Війта призначав уряд чи король, або його обирали городяни. Магістрат, до якого входили лише мешканці міста, повністю керував міським життям — господарством, фінансами, дотриманням порядку, судочинством. До магістрату обирали заможних і впливових людей, які користувалися повагою городян, мали хорошу освіту та були не молодшими 25 років. Магістрат поділявся на раду й лаву.

Магдебурзьке право сприяло розвиткові міського життя, його економічній розбудові, зростанню чисельності населення. На території України першими магдебурзьке право отримали міста: Володимир-Волинський (1324 р.), Хуст (1329 р.), Сянок (1339 р.), львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.).

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

З грамоти короля Владислава (Ягайла) про надання м. Луцьку магдебурзького права

Оскільки людській природі властиво нічого тривало не втримувати в пам’яті, виникає необхідність занотовувати вчинки людей на письмі, щоб вони не зникли з плином часу. Тому ми, Владислав, з ласки Божої, король Полонії, а також Краковії, Сандемирії... найвищий князь Померанії та Русі, сповіщаємо змістом цієї грамоти всіх, кого це стосується, разом і кожного зокрема, як теперішніх, так і прийдешніх, хто про це довідається, що, віддаючи почесті, заслужені послухом, який воєводи, прелати, бояри, воїни, знать та інші корінні жителі землі Луцької надають короні королівства нашого Польського, з уваги на почесті, милість та інші заслуги, даємо та щедро відпускаємо прелатам, боярам, воїнам і знаті землі названої, Луцької, як перебуваючим у вірі святій римської церкви, так і східної чи грецької, — усі права та свободи. А названим городянам, таким як поляки, німці, русичі, надається право німецьке.

Дано й діялося у Львові в четвер, найближчий до дня всіх святих року Божого 1432 (31 жовтня 1432 р.).

  • 1. Яким верствам населення адресована грамота?
  • 2. Як ви думаєте, якою мовою була написана грамота в оригіналі: а) давньоукраїнською; б) польською; в) латинською; г) литовською?

3. Міське населення. Розвиток ремесел і торгівлі

Міста поділяли на королівські, приватні та церковні. З другої половини XIV ст. в українських містах, розташованих у межах Польщі, збільшується чисельність іноземних колоністів, здебільшого німців, а також поляків, вірмен, татар та євреїв. До того ж у містах осідали переважно багаті колоністи, відтісняючи на задній план корінне міщанство. Це призвело до того, що вже на початку XV ст. українці становили меншість у таких великих містах, як львів, Перемишль, Володимир.

1 Магістрат — орган міського самоврядування в містах, що користувалися магдебурзьким правом.

2 Війт — керівник місцевого (міського чи сільського) управління або самоврядування в середньовічній Німеччині, Великому князівстві Литовському, Польщі та в Україні.

Площа Ринок. м. Львів. Сучасне фото

У містах у той час зводили здебільшого дерев’яні будинки. Що ближче до центру міста (цей район називали Ринком), то більше траплялося кам’яних будинків, у яких жили багаті міщани. За ринковою площею знаходилися вулиці, де селилися люди однієї національності. Так, наприклад, у львові й досі збереглися назви вулиць із тих далеких часів — Руська, Вірменська, Староєврейська. Від нападів ворогів місто захищали глибокі рови, міцні мури й укріплені замки. Удень і вночі чергувала сторожа, яка пильнувала ворога та пожежу. Середньовічні міста дуже потерпали від пожеж. Адже пожежа в дерев’яному будинку швидко перекидалася на сусідні, бувало, що дощенту вигорали не лише цілі вулиці, а й усе місто. У випадку небезпеки трубач на вежі подавав умовний сигнал.

Брами міста зачиняли із заходом сонця, а ключі зберігалися в міського голови. лише у виняткових випадках брами відчиняли вночі. Міщан об’єднували релігійні свята, спільне виконання різних повинностей, оборона міста в часи ворожих нападів і війн.

Міста дедалі більше перетворювалися на центри ремісництва й торгівлі. У них працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, ковалі, зброярі й інші майстри. Продукція призначалася не безпосередньому замовникові, а на внутрішній і зовнішній ринки. Професійний поділ уже був досить значним. У львові, наприклад, наприкінці XIV — на початку XV ст. налічувалося не менше 36 ремісничих спеціальностей.

ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІ МІСТА

Житомир — одне з найдавніших міст України. Ще з часів середньовіччя та досі Житомир був і є адміністративним центром регіону. Поблизу міста археологи виявили поселення і кургани епохи бронзи, раннього залізного віку. У межах міста розкопано також могильники VII ст. та залишки староруського городища Х-XIII ст.

У 1444 р. Житомир отримав магдебурзьке право. Місто росло й будувалося, розвивалися ремесла та торгівля. У центрі побудували замок. У 40-х роках XVI ст. він був перемурований та укріплений за проєктом місцевого зодчого Семена Бабинського. Міцні стіни твердині були оточені оборонним ровом, заповненим водою. Після Люблінської унії 1569 р. Житомир потрапив під владу Польщі.

У XIV ст. на західноукраїнських землях, а в XV ст. й на решті території для захисту власних інтересів почали утворюватися цехи — замкнуті виробничі організації, професійні об’єднання ремісників однієї чи кількох споріднених спеціальностей у містах, що користувалися магдебурзьким правом. Найдавніші відомості про них зафіксовані у львові та Перемишлі. Кожний цех мав статут, яким регулювалися не тільки виробничі питання (закупівля сировини, умови виробництва товарів та їхнього збуту), а й відносини ремісників, як усередині цеху, так і поза ним. Цех, яким керував цехмістр, складався з майстрів, підмайстрів та учнів. Кількість цехів у містах поступово зростала.

Так, у Львові наприкінці XIV ст. існувало чотири цехи, а через 100 років їх було вже 14. Цеховики не тільки працювали пліч-о-пліч, а й брали участь у різних міських святах і цехових церемоніях — братських обідах, зібраннях у дні церковних свят, похоронах робітників цеху.

Оскільки за статутом робітником цеху міг бути тільки католик, це стримувало входження в цехи українців. Тому особливістю українських міст була значна кількість нецехових майстрів — партачів1. Оскільки в містах забороняли продавати ремісничі вироби, що були виготовлені поза цехом, партачі реалізовували свою продукцію на ярмарках2, на які не поширювалися ці обмеження.

Розвиток ремесел і збільшення кількості цехів, що виробляли товари для продажу, активізували внутрішню торгівлю. Крім того, через українські землі проходили важливі торговельні шляхи, що єднали північ і південь, схід і захід. Найбільшими центрами торгівлі були Київ, який стояв на шляху Азія-Крим-Московська держава, і львів, що з’єднував Західну Європу з Московською державою та арабським Сходом. Ці міста були торговельними й транзитними центрами, де частину товарів продавали, а решту направляли далі.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Міста росли й багатіли передусім завдяки торгівлі. Досвідченими мореплавцями та вправними купцями були італійці. Венеціанські й генуезькі купці мали свої колонії в Криму й інших приморських центрах торгівлі на півдні України — нинішніх Білгороді-Дністровському, Одесі, у гирлі Дніпра. Італійці торгували також у Львові, Луцьку та Кам’янці.

Сучасна українська банківська та торговельна термінологія демонструє ряд запозичень з італійської мови: авізо, конто, брутто, нетто, ломбард. Слово банк походить від італійського банка — лавка, на якій купець виставляв свій товар, а міняйло — гроші. Коли банка-лавка переверталася (roto) і товар чи монети падали в багнюку або пил, купець ставав банкротом.

А з німецької мови до нашої запозичено слово ярмарок (річна торгівля). Зі східних мов — базар, слово, що вживають з українськими торг, торговиця та торгівля.

1 Партач — це слово набуло зневажливого, негативного значення: невмілий робітник, який усе псує, за що береться.

2 Ярмарок — щорічний великий торг, який улаштовують регулярно, для продажу й купівлі товарів. Контрактовий ярмарок — торг, на якому укладали контракти (угоди) на оптовий продаж і купівлю товарів.

Завдання та запитання

  • 1. Хто такі селяни-данники?
  • 2. Охарактеризуйте процес закріпачення селян у XIV-XV ст.
  • 3. Які міста були найбільшими центрами традиційної торгівлі?
  • 4. Чи притаманні явища, описані в джерелах, магдебурзькому праву?
  1. «...Ми, Владислав, дякуючи Богові, король, даємо та щедро відпускаємо прелатам, боярам, воїнам і знаті землі Луцької, як перебуваючим у святій римській церкві, так і в східній чи грецькій, — усі права та свободи. А названим громадянам, таким як поляки, німці, русичі, надається право німецьке...»
  2. «...Обов’язком ради й бурмистрів є принаймні раз на тиждень, коли вимагатиме потреба, збиратися в ратушу, радитися про добро громади, здобувати нові користі для громади й запобігати шкодам, залагоджувати й розсуджувати всілякі спори ...»
  3. «...Львівські золотарі не мають між собою терпіти ані приймати жодного майстра-єретика чи схизматика, лише католиків, котрийсь єретик або з вірменів поєднався з Римською церквою...»
  4. «...Окрім цього, вони мають наглядати за пекарями, різниками й шинкарями, пильнувати обману в мірах і вагах під час продажу їжі, напоїв та іншого товару...»
  • 5. Порівняйте житла селян у різних регіонах. Які будівельні матеріали вони використовували?
  • 6. Поясніть, що таке цех у середньовічному місті. У зошитах накресліть структуру цеху.
  • 7. Поясніть, чому бурхливий розвиток міст у Галичині та на Поділлі був пов’язаний з магдебурзьким правом.
  • 8. Як ви вважаєте, чи було збільшення іноземних колоністів в українських містах, розташованих у межах Польщі, прогресивним явищем? Обґрунтуйте відповідь.
  • 9. Уявіть, що ви середньовічні купці. Які товари, звідки й куди ви будете везти для торгівлі?
  • 10. Знайдіть в інтернеті додаткову інформацію про водяні й вітрові млини в Україні: застосування, механізм дії тощо.