Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Струкевич

Практичне заняття 1

Повсякденне життя повоєнних років

1. Ознайомтеся з інформацією про забезпечення населення продуктами за картковою системою й поясніть, чому люди скаржилися на своє становище. Чим би ви пояснили, що при картковій системі на купівлю товарів постійно виникали «збої» у постачанні населення нормованими товарами. Чому нормовані товари можна було завжди купити в комерційній крамниці, але за цінами в декілька разів більшими?

Протягом 1945-1947 рр. продовжувала діяти карткова система. Усі працівники отримували продукти за картками 1-ї, 2-ї категорій та спеціальними картками для службовців, дітей та утриманців. Норми купівлі продуктів за картками й ціни на відповідні продукти були фіксованими. Так, денна норма купівлі хліба за робочою карткою 1 -ї категорії становила 800 г, за карткою 2-ї категорії — 600 г. Норма хліба для службовців становила 300-450 г, для утриманців (дорослих) і для дітей (до 12 років) — 200-300 г. За карткою можна було купити хліб щоденно, відповідно до категорії, 2 кг м’яса чи риби на місяць, 400 г жирів, 1,5 кг крупи чи макаронів на місяць. У вересні 1946 р. пайкові ціни зросли у 2,5-3 рази. Для компенсації втрат установлювали систему надбавок до заробітної плати, але вони були незначними (80-110 крб), а тому не могли суттєво покращити матеріальне становище містян.

Радянські спецслужби фіксували скарги людей: «Що ми тепер будемо робити, коли отримуємо дуже низьку зарплату?»; «Як можна жити, якщо я заробляю 213 крб?»; «Зарплата збільшилася на 100 крб, а я повинен за один хліб платити 300 крб, а в мене сім осіб сім’ї». Цього було достатньо, щоб потрапити до табору за антирадянщину.

2. Перечитайте спогади Марії Василюк (1931 р. н.), записані Г. Стародубець (м. Житомир). Визначте механізм ідеологічного самоконтролю громадян навіть на рівні побутового спілкування.

«Десь на кінець 40-х років дуже масштабно почали відзначати травневі й жовтневі свята. Ушановували тих, хто добре працює, давали їм подарунки, премії. Люди не були злісно налаштовані, просто хотіли, щоб швидше все закінчилося, щоб було мирно й тихо. ... Учили вірш про Конституцію. А я ж мала, бачу що на сцені виступати буду, та мені ж так хотілося гарно, то я стаю на відро й на всю хату: “Конституція, як день, всім трудящим мила, скільки радісних пісень вона породила”. А баба каже: “Всім ледащим мила!” — “Бабо, так не можна казати!” — і знов починаю спочатку. А мама моя каже бабі: “Мамо, ви так не кажіть, бо воно їй механічно в пам’яті відкладеться, то вона ще в школі так скаже, то будемо мати біду в хаті”».

Хлібна картка на квітень 1947 р. Сталінська обл. (нині Донецька)

3. Порахуйте, чи могли батьки придбати дитині баян, який коштував 1425 крб, акордеон — 2810 крб, велосипед «Рига» — майже 650 крб, фотоапарат «ФЕД-1» — 1100 крб, якщо вони, працюючи на гіпсовому заводі, у середньому отримували 258 крб; на хімічній фабриці — 307 крб; асфальтно-бетонному заводі — 802 крб, на толевому заводі — 317 крб.

4. З 16 грудня 1947 р. розпочалася безкарткова торгівля продовольчими та промисловими товарами, було визначено групу товарів, що мала підвищений попит. До них належали: жири, цукор, крупи, м’ясні та рибні продукти, господарче мило, тютюнові вироби, сіль і сірники. Чому відразу ж було встановлено норми продажу товарів: 2 кг печеного хліба, 1 кг вермішелі, 1 кг м’яса та м’ясопродуктів, 0,5 кг ковбаси, 6 м тканини, 1 котушка ниток, 2 пари шкарпеток, по 1 парі взуття шкіряного, гумового чи текстильного, 1 шматок господарського мила, 2 коробки сірників, 2 л гасу.

5. Поясніть, чи відповідали наведені факти про життя радянських громадян заявам про встановлення соціальної справедливості в Країні Рад?

Люди жили в умовах надзвичайного перенаселення: у кухнях, ванних кімнатах, підвалах, сараях і землянках, у приміських селах, на дачах, у підсобних приміщеннях установ та організацій. Майже одна третя (31,8%) міського населення мала житлову площу меншу, ніж 5 кв. м. Водночас окремі родини з 2-3 осіб займали цілі поверхи, мали великі квартири та будинки, які здавали в оренду наймачам.

Загалом з наданих населенню квартир лише 15-20 % громадяни отримували в порядку черги, усі інші — поза чергою, переважно завдяки клопотанню впливових осіб.

6. Ознайомтеся з перекладом листа, виявленого в архіві Служби безпеки України. Він надісланий 6 березня 1947 р. з Житомира до родичів у Польщу. Оцініть стан автора листа. У листі є натяк на той соціально-психологічний механізм, за допомогою якого радянська влада завоювала «симпатії» населення. Поясніть його суть.

«Мама жебракує на базарі, обірвана, чорна, спухла.... Петько взяв пальто, килим і шинель і поїхав у Західну Україну міняти, але його й досі немає. Стася залишилася без дров, мала 2 склянки рису, зварила й так прожила день. Плаче голодна в холодній квартирі, дитину годувати нічим. Стасько без работи. Маня, зжалься над нами, помираємо з голоду. Пуд пшениці — 900 крб, пуд борошна — 1600 крб, жито — 800 крб, картопля — 200 крб, а заробити неможливо. Буває, що за день заробиш 1 крб і живи, як знаєш. Уже немає виходу...

Пішли обнадійливі розмови по радіо та в газетах. Коли б це було правдою...»

7. Порівняйте сучасну підготовку до школи з повоєнною підготовкою до 1 класу майбутнього українського поета Віктора Нарушевича.

«...До нового навчального року мама пошила мені на машинці штани з полотна, яке бабуня пофарбувала у відварі з бузинових ягід. Сіро-голубий колір був подібний до фабричного, одежина — та, що треба. Але коли я в ній трохи погасав, так натер ноги, особливо під колінами, що довелося на ніч змазувати їх нагідковим настоєм. Зладнала мама й гарну полотняну торбину зі зручною поворозкою на плече. А ще мене підстригли й оголосили сусідам, що хлопець до школи готовий».

8. Прочитайте уривки з нарису. Визначте типові ознаки життя й побуту політичних в’язнів ГУТАБу (ГУЛАГу).

Харчування. Харчування в пересильних пунктах було однаковим: уранці — окріп з хлібом, в обід — червоний кислий суп (щі) з води, квашеної капусти та буряка, але без жодної краплі жиру, риби чи м’яса. Перед відправленням до таборів ГУТАБу (ГУЛАГу) дуже ослабленим в’язням могли дати посилений пайок: баланду з риб’ячим жиром і хвойний настій.

Харчування в трудових таборах майже не відрізнялося. О 6-й год звучав сигнал до підйому. Черговий з охоронців табору бив молотком по залізній рейці. Умивання не передбачалося. Усі йшли до кухні за пайкою хліба, яку видавали відповідно до виконання норми за попередній день, і порцією супу. Хліб видавали на весь день. Хто із зеків міг встояти проти голоду, той з’їдав половину хліба та суп. В обід їжу не видавали, проте влаштовували годинну перерву. Тоді й можна було з’їсти другу частину хлібної пайки, щоб трохи втамувати страшний голод. Більшість ув’язнених не могли встояти, тому з’їдали хліб ще вранці. Цілий день вони залишалися голодними. Увечері видавали той же самий суп, але без хліба.

Саме хліб був головною складовою раціону. Його випікали із суміші житнього та вівсяного борошна. У більшості випадків хліб був недопеченим і сирим через те, що радянський уряд установлював дуже високі норми випікання хліба, тобто доданої ваги випеченого хліба порівняно з вагою борошна. Уряд вимагав норми випікання — 42-48 %, тому в тісто лили більше води. Якщо хлібина зверху пригорала, усередині вона залишалася глевкою й недопеченою.

Суп варили з води, кількох шматочків сухої картоплі та наполовину очищеного неподрібненого вівса. Неочищені зерна зеки вичавлювали зубами, а остюки випльовували. Це виглядало як масове плювання.

Іноді в’язням видавали по декілька грудочок цукру. За роки перебування в таборі вони могли назвати лічені спроби якось урізноманітнити раціон.

Так, політичний в’язень з Вінниччини І. Козяр розповідав, що в суп почали додавати «бавовняну олію». Вона була такою смердючою, що в’язні, незважаючи на голод, відмовлялися їсти суп і просили не додавати її. Начальник табору наполягав, щоб в’язні її вживали. З часом виявилося, що олія не придатна для харчування, бо містить отруйні речовини. її прислали помилково, а насправді використовували для технічних потреб.

Одного разу майже 300 голів сарликів висипали біля залізничної гілки за три кілометри від табору. Начальство вирішило голови посмалити, роги почистити й помити, а потім варити. Отриманий відвар додавали до супу для в’язнів.

Коли до табору привезли сухі галети, в’язням було дозволено купити по одному кілограмові цих виробів за особисті гроші, що числилися на облікових картках в’язнів. Це було навіть не випечене, а засушене тісто з борошна та води. Ці галети стали причиною смерті багатьох в’язнів. Повмирали ті, хто не міг стримати почуття голоду. З’ївши багато сухих галет, вони через деякий час захотіли пити. Напившись, відчули нестерпний біль у животах — розбухло засушене тісто. В’язні кричали від болю, корчилися на долівці. Ніякої медичної допомоги в таборі не було, але якби й була, то не змогла б урятувати людей від розриву шлунків.

Постійний голод приневолював каторжан до праці. З іншого боку, почуття голоду притуплювало всілякі думки про суспільні справи. «Разом з постійним бажанням хоча б крихту хліба кинути в рот, щоб трішечки затамувати нестерпні страждання від голоду, згасали думки про свободу, про дострокове звільнення. Усе затьмарювалось єдиною потребою — їсти», — стверджував в’язень О. Трачук.

Звичайно, у таборах ніхто ніколи не визначав, наскільки встановлені норми праці відповідали людським можливостям та умовам їхнього виконання. Були табори, у яких можна було виконати норму на 100 %, але часто зеки працювали в таких умовах, коли виконання норми було об’єктивно неможливим. Важко працюючи й не маючи можливості виконати норму, в’язні не могли отримати повної пайки хліба й поступово виснажувалися. За 1,5-2 місяці вони не мали сили. Таких зеків називали «доходягами». Існували й цілі табори «доходяг».

Дні відпочинку. Офіційно дні відпочинку не передбачалися. Проте раз на місяць день відпочинку могло призначити крайове управління таборів, за умови, що табір виконує план на 100 % і встановилася погана погода, за якої не можна було повноцінно працювати. У цей день в’язні стригли волосся, у якому були воші, могли змінити чи хоча б намочити у воді та якось віджати натільну білизну, рушник, ганчірки, що використовували для перев’язки подряпин і ран; отримати хоча б трішки теплої води, щоб помити тіло від поту та бруду. Потім вони намагалися зашити й полатати порваний одяг, випрати чи змінити онучі. Про ганчір’я для них управління ГУТАБу (ГУЛАГу) усе-таки турбувалося.

Одяг і взуття. В’язні працювали в одязі та взутті, у якому були заарештовані. Коли ж одяг зношувався, за розпорядженням адміністрації табору, видавали казенний. Як правило, це був уже ношений одяг військових або промислових робітників. Іноді видавали справжнє ганчір’я. На літо видавали сорочку й штани; на зиму для роботи в морози 45-50 °С видавали ватні штани та ватну куртку (народна назва «куфайка»). Увесь одяг був темно-сірого кольору.

Взуття було дуже простим — лапті. В’язні замотували ноги онучами, узували лапті, прив’язуючи їх до ніг тонкими мотузками, а потім обв’язували ноги до колін ще одними онучами.

Оскільки люди взимку важко працювали, одяг та онучі швидко намокали й від снігу, і від поту. Одяг був замерзлий зверху й мокрий знизу. Проте ніяких сушилок у таборі не було. Якийсь одяг в’язні клали під голови, а якимось укривалися. За ніч він частково просихав від тепла тіла. Уранці його знову одягали. Оскільки одяг завжди був вологим, він гнив на людях.