Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Струкевич

§ 23. Україна на міжнародній арені

  • Шукаємо логічне вирішення питання. Європа вже багато століть тому обрала шлях і модель інтенсивного господарювання. Російська Федерація ще не вичерпала свої можливості для екстенсивного господарювання. Україна свої можливості для екстенсивного господарювання вичерпала на середину 1970-х років. Звідси — висновок, що ....

1. Відносини України з Європейським Союзом (ЄС) і НАТО

Зовнішня політика України стала вагомим засобом утвердження державності. Уже наступного дня після референдуму про незалежність України ЄС — найавторитетніша в Європі міжнародна організація — оприлюднив меморандум про необхідність відкритого й конструктивного діалогу з Україною. У липні 1993 р. Верховна Рада України затвердила зовнішньополітичну доктрину України, де членство в ЄС було визначене першочерговою метою нашої зовнішньої політики. У жовтні 1993 р. в Києві відкрилося представництво ЄС. З цих кроків розпочалася євроінтеграція України.

Ми віримо в співробітництво з ЄС!

У червні 1994 р. ЄС підписав з Україною Угоду про партнерство та співпрацю. 1995 р. ЄС надав Україні статус країни з перехідною економікою. Це дало змогу більшості українських товарів безмитно або з мінімальним митом потрапляти на європейський ринок. Показово, що від української сторони ЄС не вимагав подібних поступок для своїх товарів. Завдяки підписаним угодам до кінця 1990-х років ЄС став одним з найбільших партнерів України. Частка експорту до ЄС сягнула третини від загального експорту України.

Євроінтеграція (від латин. євро + integratio — поповнення, відновлення) — історичний процес відновлення давньої єдності України з європейською сім’єю народів у цивілізаційному, економічному та політичному сенсах.

Серед українців постійно збільшувалася частина тих громадян, які підтримували ідеї вступу України до Євросоюзу. Проте низький рівень економічного та соціального розвитку країни не давав можливості вести мову про негайне входження України до ЄС, оскільки це означало б руйнування української економіки.

Історичний факт

На межі двох тисячоліть Україна надто неефективно використовувала свій економічний потенціал, посідаючи 4-е місце за забезпеченням сільгоспугіддями, 5-е місце — за трудовими ресурсами, 4-е — за науковим потенціалом. Так, порівняно з Францією Україна використовувала сільгоспугіддя в 11, трудові ресурси в 15, а науковий потенціал у 20 разів менше.

Незалежність дала можливість Україні спілкуватися й співпрацювати зі світом безпосередньо. У 1992 р. Україна розпочала переговори про входження до Світової організації торгівлі, що відкривало для господарства широкі можливості.

Водночас включення української економіки у світовий поділ праці супроводжувалося й негативними процесами. Зокрема, поглибилася структурна деформація економіки. Через технічну й технологічну відсталість виробництва Україна не могла запропонувати світові сучасну високотехнологічну продукцію. Тому змушена була виходити на світовий та європейський ринки з мінеральною сировиною, продукцією первинної хімії, напівфабрикатами, металом, електроенергією, непереробленою сільськогосподарською продукцією.

Історичний факт

Протягом 1990-2000 рр. структура українського експорту суттєво вплинула й на структуру економіки. Питома вага електроенергетики зросла за цей час з 3,2 до 12,1 %, чорної металургії — з 11 до 27,4 %. Натомість частка машинобудування й металообробки зменшилася з 30,7 до 13,4 %. Такі зміни засвідчували про посилення технічної та технологічної відсталості української економіки.

Зберігаючи високий рівень наукового забезпечення економіки, Україна ще мала шанси утвердитися на світовому ринку як високотехнологічна країна.

Інтеграція в європейський та світовий економічний простір передбачала й передбачає прихід в Україну іноземних інвестицій. Українська економіка їх потребувала дедалі більше, оскільки фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів у провідних галузях економіки досягало на той час катастрофічних 60-70 %. За підрахунками фахівців, для реформування й успішного розвитку економіки України потрібно 40-50 млрд дол. США. Однак за період 1991-2001 рр. в Україну надійшло лише 3,9 млрд дол. іноземних інвестицій. Тим часом до Угорщини та Польщі надійшло до 40, до Румунії — 8, до Словаччини — 3,5 млрд дол. США.

Інвестиції (від латин. investire — одягати) — грошові, майнові й інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

На перешкоді інвестиціям стояло насамперед корумповане чиновництво, яке не бажало допускати в Україну іноземний капітал з його цивілізованими засадами господарювання. Водночас західних інвесторів відлякувала нестабільність політичної ситуації, часта зміна й заплутаність податкового законодавства.

Перші кроки інтеграції української економіки у світовий та європейський економічний простір засвідчили про складність і перспективність цього процесу.

Імперські прояви політики Росії щодо України підштовхували українську дипломатію до пошуку противаг на Заході. Спочатку європейці поставилися до посттоталітарної України обережно. Вони спостерігали олігархізацію економіки, масштабну «тіньову» економіку, всевладдя бюрократії, роз’єднаність еліт. Усе це створювало потенційні джерела політичної нестабільності. Її ж поєднання з ядерною зброєю створювало для світу серйозну загрозу. Тому вихід України на міжнародну арену розпочався з вирішення проблеми її без’ядерного статусу.

Історичним факт

До часу роззброєння на теренах України базувалися 176 міжконтинентальних балістичних ракет (1200 боєголовок), 41 стратегічний бомбардувальник (650 одиниць ядерних боєприпасів) і понад 2,5 тис. тактичних ракет з ядерними зарядами.

У січні 1994 р. Президент України Л. Кравчук підписав тристоронню угоду щодо ядерного роззброєння, а в листопаді Україна ратифікувала «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї». Першими в історії людства погодившись на без’ядерний статус, українське керівництво повелося наївно й не домоглося від країн ядерного клубу твердих гарантій національної безпеки в разі застосування політичного, економічного, збройного тиску чи вторгнення агресора.

Підписання Будапештського меморандуму. Фото. 1994 р.

5 грудня 1994 р. США, Велика Британія та РФ підписали т. зв. Будапештський меморандум про гарантії безпеки України. Цього ж дня подібні гарантії дали Франція та Китай. Як засвідчила російська збройна агресія 2014 р., меморандум виявився нічого не вартим.

До 1996 р. ядерні боєзаряди були вивезені до Росії. В обмін на них до кінця 1990-х років Україна отримувала паливо для атомних електростанцій.

Розв’язання проблеми ядерного роззброєння відкрило для України можливості для розвитку співробітництва з НАТО. Уже в лютому 1994 р. Україна першою з країн СНД підписала угоду про участь у програмі «Партнерство заради миру». Незабаром було започатковано «розширені та поглиблені» відносини з НАТО. У липні 1997 р. вони були оформлені в Хартію про особливе партнерство України й НАТО.

Георгій Ґонґадзе

26 вересня 1995 р. Україну було прийнято до Ради Європи.

У грудні 1996 р. ЄС затвердив план дій щодо України. З вересня 1997 р. було започатковано регулярні саміти Україна — ЄС. У червні 1998 р. Президент України Л. Кучма своїм указом затвердив стратегію європейської інтеграції

України. 1999 р. Євросоюз розробив «загальну стратегію» для України, яка передбачала підтримку тих змін, які б вели до появи в Україні «стабільного, відкритого, плюралістичного суспільства». Членство України в ЄС було визначено як довготривалу стратегічну мету.

Початок 2000-х років виявився несприятливим для європейських перспектив України. Її приголомшили вбивство Г. Ґонґадзе, «касетний скандал», які засвідчили про справжній стан справ в Україні з правами людини, незалежністю ЗМІ, свободою волевиявлення на виборах. Різке охолодження відносин із Заходом спричинив скандал навколо постачання Іраку українських радіолокаційних систем протиповітряної оборони «Кольчуга».

2. Відносини України зі США

Надзвичайно вагому роль відігравали відносини України зі США. До кінця 1993 р. США в спілкуванні з країнами СНД орієнтувалися на думку Росії. Проте антидемократичні процеси в РФ, погіршення відносин з нею через війну в Югославії, а також перші успішні кроки Л. Кучми в реформуванні української економіки змінили ситуацію.

США відкрили програму фінансової допомоги Україні. У лютому 1996 р. під час візиту Л. Кучми в США було створено постійну міждержавну комісію на найвищому рівні — «Л. Кучма — А. Гор», а в Спільному комюніке комісії у вересні того ж року вперше офіційно зафіксовано термін «стратегічне партнерство». Кульмінацією на цьому етапі українсько-американських відносин став візит в Україну президента США Б. Клінтона 5 червня 2000 р. та підписання «Спільної заяви про поглиблення стратегічного партнерства».

Проте закріпити ці зовнішньополітичні успіхи владі України не вдалося. Через нецільове використання коштів у 1999 р. фінансову допомогу було суттєво скорочено, скандал з «Кольчугою» змінив відносини зі США (до рівня спілкування міністрів).

Після терактів 11 вересня 2001 р. російсько-американські відносини покращилися на ґрунті боротьби з тероризмом. Україна не потрапила в геополітичні плани США, і Дж. Буш-молодший не перешкоджав поверненню України в російську зону впливу.

Л. Кучма та Дж. Буш-старший м. Київ. Травень 2004 р.

Багатовекторність зовнішньої політики. Тривалий час українське державне керівництво ніяк не могло визначитися зі стратегічними орієнтаціями в зовнішній політиці. Воно дотримувалося т. зв. багатовекторності, тобто балансування між прагненням увійти до кола західних країн і традиційною прив’язаністю до РФ. Нерідко заяви Президента України Л. Кучми взаємно виключали одна одну. При цьому, якщо до Заходу лунали лише заяви про європейський вибір, то до Сходу були зроблені й конкретні кроки щодо посилення економічного співробітництва, створення для російського бізнесу сприятливих умов тощо. Зрештою, унаслідок цієї політики Україна втратила довіру як на Заході, так і в РФ та опинилася в стані «м’якої» ізоляції, або непотрібності світові.

Головною причиною цього була не зміна логіки світових геополітичних інтересів, а насамперед неефективність українських реформ, послаблення Україною своїх економічних позицій. Як наслідок, Захід «втомився» від України. Тим часом Росія на шляху імперськості й реваншизму стала відверто заперечувати право України на власну державність.

3. Відносини України з Російською Федерацією

Зі здобуттям незалежності перед Україною постала проблема вибору зовнішньополітичного курсу. 1990-і роки стали часом налагодження нових відносин з РФ. Російська політика щодо України визначалася «імперським синдромом». Уже через 2 дні після проголошення Україною незалежності РФ заявила, що залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. На сторінках російських ЗМІ з’явилися й не зникають і досі розповіді про порушення прав «російськомовного населення» за кордоном.

Суперечності виникли й під час створення СНД. Російське керівництво намагалося перетворити його на нову наднаціональну структуру. Україна ж розглядала СНД лише як інструмент «цивілізованого розлучення». Водночас відносини з Росією вибудовувалися на тлі постійної кредитної залежності, зумовленої енергетичною залежністю України, сформованою ще за радянських часів.

Історичний факт

Після підвищення цін на енергоносії в 1992 р. борг України перед РФ неухильно зростав і вже в 1997 р. був неймовірно високий — 8,8 млрд дол. США.

Проблема Чорноморського флоту. Джерелом напруженості у відносинах між країнами стали необґрунтовані претензії РФ щодо Криму, Севастополя й Чорноморського флоту. Хоча вже 24 серпня 1991 р. одночасно з Актом проголошення незалежності України Верховна Рада України ухвалила й постанову «Про військові формування в Україні», підпорядкувавши собі всі збройні сили, дислоковані в створеній незалежній державі, російська сторона дотримувалася щодо півострова та флоту відверто імперських позицій.

21-22 травня 1992 р. Державна дума РФ своїми постановою та заявою, порушивши принципи добросусідства, заявила про неправомочність акта передання Криму Україні в 1954 р. та необхідність «захищати інтереси росіян, де б вони не проживали». Отже, РФ нехтувала підписаними півроку до того угодами про створення СНД, де три країни спільно проголосили недоторканність кордонів у межах Співдружності Незалежних Держав.

Починаючи із січня 1992 р. Україна розпочала формування власних Збройних сил. Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України радянський Чорноморський флот фактично перейшов під контроль України й готувався 20 січня скласти присягу на вірність народу України. Однак російська сторона спровокувала більшість особового складу флоту та його командувача на зрив присяги. Президенти РФ та України зробили заяви про належність флоту їхнім державам. Справа дійшла до бронетранспортерів та озброєних патрулів на вулицях Севастополя з обох сторін.

Російська сторона не бажала поступатися Чорнорським флотом і виступала за його поділ. При цьому росіяни також відмовлялися залишати Севастополь і почали маніпулювати газовими боргами України. Переговори про розподіл Чорноморського флоту затягнулися на тривалий час. Щоб натиснути на Україну, російська сторона використовувала й проросійські настрої мешканців Криму, життя яких було пов’язане з армією та флотом, і стереотипи радянської доби, і відроджувані проімперські настрої, а головне, екнономічну слабкість України, енергетичну залежність і швидке зростання боргів за російські енергоносії. 9 червня 1995 р. між Україною та Російською Федерацією було укладено угоду щодо Чорноморського флоту. Його було поділено в пропорції: 81,7 % — РФ, 18,3 % — Україні.

1996 р. Україна ухвалила нову Конституцію України. Основний Закон держави забороняв базування на теренах України будь-яких іноземних військових формувань. Тому в 1997 р. було підписано міждержавну угоду про умови тимчасового перебування флоту РФ у Севастополі з 90 % берегової інфраструктури строком дії на 20 років (до 2017 р.) на правах оренди.

Перетворення Севастополя на головну базу Чорноморського флоту РФ стало прорахунком України. Адже РФ отримала військово-стратегічний плацдарм для наступу на Україну й окупації Криму, що й сталось у 2014 р.

Окупація Криму означає фактичну денонсацію Російською Федерацією всіх угод про законність розміщення Чорноморського флоту на території України.

Укладення т. зв. «великого договору» з РФ. Прагнучи примусити Україну до різноманітних поступок, РФ на багато років затягнула підписання «Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією». Вона щонайменше 7 разів переносила цю процедуру, аж поки він був підписаний 31 травня 1997 р. (залишався чинним до 1 квітня 2019 р.). Договір урегульовував проблему кордонів.

Історичне джерело

Стаття 1 договору з РФ узаконювала: «Високі договірні сторони як дружні, рівноправні й суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві та співробітництві.

Стаття 2. Високі договірні сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань за Прикінцевим актом Наради з безпеки та співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної й підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Багатовекторність зовнішньої політики — безперспективний курс на балансування зовнішньої політики України між країнами ЄС і НАТО та РФ, що призвів до втрати Україною свого міжнародного авторитету, спровокував агресивні дії РФ.

Уклавши договір, РФ тривалий час безпідставно зволікала з делімітацією кордону. Лише в січні 2003 р. президент РФ В. Путін у Києві підписав «Договір про суходільний кордон». Досі з вини РФ не визначено кордон в Азовському морі та Керченській протоці.

Незважаючи на укладення «великого договору», відносини з Росією залишалися нерівними. На початку 2000-х років відбулося зближення на президентському рівні (протягом 2000-2002 рр. Л. Кучма та В. Путін зустрічалися 18 разів). Разом з тим тісні президентські контакти не перешкоджали РФ обмежувати ввезення українських цукрової та спиртової продукції, крохмалю, металічних труб, арматури, оцинкованого прокату, підвищувати ціни на енергоносії.

Ідея Єдиного економічного простору (ЄЕП). Очевидно, у такий спосіб РФ намагалася спонукати Україну до підписання угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП) з РФ, Білоруссю та Казахстаном, яка й була укладена 19 вересня 2003 р. Щоправда, Верховна Рада України в березні 2004 р. ратифікувала цю угоду з умовою, що вона не суперечитиме Конституції України.

Утягуючи Україну до Єдиного економічного простору, Російська Федерація використовувала насамперед те, що на початку нового століття 80 % українських товарів і послуг можна було безстроково збувати лише на ринку СНД (це було зумовлено технологічною відсталістю української економіки й невисокою якістю більшості продукції та послуг).

Основною метою інтеграції в рамках ЄЕП на першому етапі проголошувалося досягнення Росією, Білоруссю, Україною та Казахстаном, за прикладом Європейського Союзу, чотирьох економічних свобод: вільного переміщення товарів, капіталів, трудових ресурсів і послуг, зрівняння митних тарифів для товарів, увезених з інших країн. Це мало б призвести до утворення зони вільної торгівлі між названими країнами.

На наступному етапі передбачалося запровадження на території ЄЕП єдиної валюти — російського карбованця. Це означало б остаточне залучення України до сфери стратегічного впливу Російської Федерації. Водночас великий російський бізнес, забезпечений дешевими енергоносіями, отримував можливості працювати в знайомому й неконкурентному економічному середовищі та дешево скуповувати підприємства, що через особливості ринку в СНД коштували не більше чверті справжньої ціни.

Після Помаранчевої революції 24 січня 2005 р. В. Ющенко заявив, що Україна не відмовляється від ЄЕП, але в просуванні будь-яких проектів керуватиметься національними інтересами.

Конфронтація навколо острова Тузла. Разом зі спробами поступового економічного підпорядкування України РФ намагалася утримати Україну у сфері свого геополітичного впливу й імперськими засобами.

Л. Кучма під час конфронтації навколо о. Тузла. 2003 р.

Поки дипломати підписували угоду про ЄЕП, російська сторона готувала нову провокацію. На Таманський півострів (РФ) з російської Далекої Півночі було перекинуто потужну будівельну техніку й створено потужне бойове угруповання. За «самостійним рішенням» губернатора Краснодарського краю в Керченській протоці наприкінці вересня 2003 р. розпочалося спорудження греблі, яка мала з’єднати російську територію з островом Тузла й у такий спосіб примусити Україну поділитися придатною для судноплавства частиною Керченської протоки. Щодоби росіяни насипали по 150-200 м греблі. 30 вересня 2003 р. Міністерство закордонних справ України направило МЗС РФ ноту протесту. Президент України Л. Кучма перервав свій візит до Бразилії й прибув на о. Тузла. У найкоротший термін на острові було зведено заставу прикордонних військ України. Поблизу на рейді вишикувалися прикордонні кораблі. З гучномовців лунало: «Не вынуждайте нас расценивать ваши действия как вторжение и провокацию!» Українські ракетні та військово-повітряні сили розпочали навчання, на острів передислокували спецназ, побудували доти. У Києві розпочався набір добровольців для захисту острова від російського вторгнення.

Історичний факт

Голова адміністрації президента РФ В. Путіна О. Волошин у ті дні заявив українським журналістам, що Керченська протока ніколи не буде українською, а якщо треба, то Росія може її залити бетоном чи просто розбомбити.

Лише за 102 м від о. Тузла будівництво завмерло. Розпочалися затяжні переговори щодо розподілу акваторії Азовського моря між Україною та РФ. Визнавши о. Тузла українським островом, РФ домоглася визнання Азовського моря одночасно українським і російським внутрішнім морем. Це теж стало стратегічним прорахунком Л. Кучми.

Досі з вини РФ не розв’язано проблеми передання Україні належної частки закордонної власності колишнього СРСР.

2004 р. РФ брутально втрутилася у внутрішні справи України під час президентських виборів.

Запитання та завдання

  • 1. Поясніть як історики, чому інтеграційні процеси між Україною та Європою доцільно витлумачувати через латинське поняття «integratio» — відновлення.
  • 2. Якими історичними подіями, що подані в параграфі, можна довести правдивість слів німецького канцлера О. фон Бісмарка, що домовленість з Росією не варта того паперу, на якому вона написана?
  • 3. Розкрийте причини неготовності західних інвесторів інвестувати свої кошти в українські підприємства.
  • 4. Визначте місце України в системі міжнародних відносин на межі століть.
  • 5. Проаналізуйте причини розширення та згортання відносин України із суб’єктами Заходу.
  • 6. Поміркуйте, чому зближення України й РФ відбувалося на початку 2000-х років.
  • 7. Розкрийте згубність політики багатовекторності.
  • 8. А чи трапляються прояви багатовекторності у вашій поведінці та поведінці вашого оточення?