Історія України: Підручник для 9 класу "Струкевич 2017" - Нова програма

Шановні дев’ятикласники!

У цьому навчальному році ви вивчатимете історію «довгого» XIX ст. Таку назву воно отримало тому, що визначальні історичні явища й процеси, характерні для 1801-1900 рр. — власне XIX ст., — сформувалися ще наприкінці XVIII ст. внаслідок змін, викликаних початком Французької революції (1789), і тривали аж до вибуху Першої світової війни (1914).

Для українців XIX ст. виявилося довгим випробуванням на життєздатність. Зазнавши історичної катастрофи, утративши державу, провідні верстви, народну школу, автономну церкву й особисту свободу, український народ вистояв. Як засвідчує історія, не всі народи витримували таке випробування.

Колоніальне становище України в Російській імперії принципово відрізнялося від становища, наприклад, Польщі, Фінляндії, балтійських земель. Проводячи на всіх загарбаних окраїнах політику національного гноблення, імперський уряд усе ж таки визнавав існування польського, фінського й балтійських народів. Однак щодо українців царат проводив політику повної русифікації, не визнавав за ними навіть права називати себе українцями, а свою землю — Україною.

Вистояти на історичній арені нашому народові допомогла багатогранна народна культура. Дотримуючись своєї культурної самобутності, звичаїв і традицій, повстаючи проти кріпацтва, наш народ домігся особистої свободи. Він викохав нову еліту, яка перетворила його на націю культурну. На межі XIX і XX ст. його кращі сини й дочки розпочали боротьбу за політичні права й свободи народу, зокрема й за право на державну самостійність. Відтоді Україна стала на шлях перетворення української нації культурної на націю політичну.

«Як для лікаря немає нічого приємнішого за спостереження, як до хворого повертається здоров’я, так і для історика немає нічого приємнішого, як слідкувати за процесом відновлення нації, що з важкого духовного й політичного пригноблення звільна, але постійно рухається до нормального життя». Ці слова І. Франка якнайкраще передають зміст українського національного відродження протягом XIX ст.

Щоб усвідомити, як це відбувалося, треба осягнути економічні, соціальні, духовно-культурні й національно-політичні процеси, які визначали зміст історичного поступу нашого народу протягом XIX ст.

У спільній роботі з учителем підручник допоможе вам характеризувати історичні події, процеси, явища; виявляти їх духовно-культурний, державно-політичний, економічний чи соціальний характер; визначати їх значення в історичній долі України XIX ст.; пояснювати причини й наслідки суспільних змін; визначати роль і місце народу, суспільних угруповань і видатних особистостей; висловлювати власне ставлення до них.

Усі ці завдання підпорядковані головному — добре засвоїти матеріал, щоб за допомогою міцних історичних знань захистити власну патріотичну, громадянську або моральну позицію.

Сподіваємося, що підручник стане основою вашого успіху у вивченні історії нашої Батьківщини.

ПОВТОРЕННЯ

РАННІЙ НОВИЙ ЧАС В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Життя та боротьба українців упродовж раннього Нового часу засвідчили, що Україна є частиною європейського історичного процесу й спроможна суттєво на нього впливати.

З Новим часом у Європі історики пов’язують формування націй, виникнення національних держав. Вивчаючи історію України минулого року, ви мали можливість переконатися, що український народ здійснив героїчну спробу вирватися зі становища пригнобленого бездержавного народу й повернути собі статус народу вільного, державного. Керований Б. Хмельницьким, народ піднявся до рівня європейської нації й створив власну національну Українську козацьку державу — Гетьманщину. Оскільки ніхто із сусідів не був зацікавлений у її існуванні, Українська держава змушена була вести тривалу боротьбу за утвердження на історичній мапі. Проте атакована з трьох боків — Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією — козацька держава загинула й була розділена між Російською та Австрійською імперіями. Через недалекоглядність своїх політиків щодо України незабаром зникли й Польсько-Литовська та Кримська держави.

У боротьбі за незалежність український народ продемонстрував, що він здатний перемагати в грандіозних битвах, відстоювати свою справу до останнього подиху, як це робили видатні сини українського народу І. Богун, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, члени Новгород-Сіверського гуртка та багато інших.

На думку вченого

Європейські мислителі розуміли велике історичне значення боротьби українського народу. Так, Ж.-Б. Шерер писав: «Рим залишив нам свої закони та свої руїни, Греція — своїх поетів і статуї, але за що мусимо оцінювати козаків, яких нам представляють тільки як зрадників і які нам зі свого минулого нічого не залишили. ...Українські козаки були спокійним народом, який спочатку терпів тиск польської шляхти й духовенства. Коли ж він зрозумів, що його прагнуть винищити, то взявся за шаблю. Але коли він однією рукою відстоював власну свободу, чи не прикривав він другою рукою весь цивілізований світ від татар і варварського Сходу?»

У боротьбі за державність український народ уславився не лише зброєю та звитягою, а й глибоким розумом і творчим пером. Він подарував світові першу писану Конституцію, розвинувши й суттєво доповнивши традицію конституціоналізму, започатковану Великою Британією. І в реальному політичному житті, і в конституційних нормах український народ продемонстрував, що він прихильник демократії, республіканізму, парламентаризму, поділу влади на три гілки, що для нього неприйнятні деспотизм і рабство.

Український народ як частина європейської цивілізації зазнав сприятливого впливу Відродження та Реформації. Наслідком цього стали використання в богослужінні живої мови народу: Пересопницького Євангелія, Острозької Біблії, а в протистоянні з Контрреформацією — полемічної літератури.

Українська освіта розвивалася на основі наукового мислення, яке було взято за основу європейської науки, культури та філософії Нового часу.

Українська наука досягла небувалих європейських висот у дослідженні спадкових хвороб, нирок, мікроорганізмів, у лікуванні чуми. Учений-медик Д. Самойлович за свої успіхи став почесним членом 12 європейських академій.

Українські митці перейняли ряд європейських традицій і водночас збагатили їх партесним співом на 12 голосів. М. Березовський став академіком Болонської музичної академії, українські живописці Д. Левицький та В. Боровиковський стали академіками Петербурзької академії мистецтв.

На думку вченого

Розмірковуючи над причинами виняткових мистецьких досягнень Д. Левицького, дослідник історії російського живопису О. Бенуа писав: «Дещо в житті самого Левицького сприяло розвиткові його таланту, зокрема, його походження з місцевості й середовища набагато культурнішого, аніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом з Малоросії».

Багатократно зрадивши Переяславсько-Московський договір, деспотичні володарі з Півночі ніколи не могли змиритися з європейськими цінностями та нормами України. Але їм знадобилося більше ніж століття, щоб зламати й уключити до складу Російської імперії Лівобережну Гетьманщину (1764), Слобідську Україну (1765), Запорозьку Січ (1775), ліквідувати залишки державності на Лівобережжі (1782), позбавити українські міста магдебурзького права (1835).

На думку вченого

Саме в роки занепаду української державності «під московським чоботом і петербурзьким багнетом» відомий німецький учений-просвітник Й.-Г. Гердер 1769 р. написав про наше майбутнє такі слова: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з таких малих племен, якими були колись і греки, постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у далекий світ».

У роки закріпачення слова вченого патріоти сприймали як зле блазнювання. Проте історія довела щирість передбачень. Що ж порятувало Україну й дало їй сили для національного відродження?

У кривавій боротьбі за національне звільнення та державність, у праці, укладеній у повторне освоєння Правобережжя, український народ викував таку залізну волю до життя, сформував такі міцні традиції й високу культуру, що їх уже не вдалося подолати жодним імперіям. Як розгорталося національне відродження в XIX ст., дізнаєтеся з підручника.

XIX ст. в ІСТОРІЇ ЄВРОПИ й УКРАЇНИ

Які явища ви вважаєте сучасними ? Що є критерієм сучасності чи несучасності проявів нашого життя?

1. XIX ст.: доба модернізації в Європі й Україні

Людська цивілізація перебуває в постійному русі. Сучасного, або модерного, вигляду вона поступово набула завдяки історичному процесу модернізації.

Розпочавшись у період раннього Нового часу, модернізація набрала сили в добу індустріальної революції в Англії, а на початку XIX ст. охопила всю Європу. Ознаки модернізації — будівництво заводів і фабрик, розвиток техніки й транспорту, поява індустріальних районів і країн, швидке зростання ролі науки й освіти, поширення надбань культури серед суспільних верств і, як підсумок, утвердження демократії.

Протягом перших десятиліть XIX ст. в Західній Європі сформувалися країни, які визначали зміст модернізаційних процесів у всьому світі. Тут виробляли найсучаснішу техніку, поліпшували побут, розвивали нові напрями в культурі, формували моду на одяг і меблі, дивували світ яскравими видовищами та якісними виробами. Модернізація охопила також країни Центрально-Східної Європи, зокрема й українські землі в складі Австрійської імперії. Прагнучи подолати відставання в цивілізаційному розвитку (господарюванні, культурі, політиці), ці країни здійснювали модернізацію навздогін.

Модернізаційні процеси поширилися й на Наддніпрянську Україну — складову Російської імперії. Тут теж відбувалася модернізація навздогін, хоча насамперед вона була підпорядкована військовим потребам. І якщо в Європі модернізація сприяла зміцненню позицій підприємців, фінансистів, торговців та інших буржуазних верств, то в Росії — зміцненню становища віджилих феодальних станів та оснащення армії.

Модернізація (від фр. moderne — новітній, сучасний) — історичний процес переходу від традиційного (аграрного) суспільства до сучасного індустріального й постіндустріального суспільства, удосконалення технологічних процесів, розробки з впровадження нового обладнання, способів і методів виробництва, оптимізація всіх виробничих процесів згідно із сучасними потребами.

Насильницьке утримання українських земель у складі імперій згубно позначилося на модернізації в Україні, бо вона не враховувала потреб українського народу. Зате всі перетворення передбачали використання українських ресурсів (людських, природних, господарських, освітніх) для зміцнення обох імперій.

2. Національне відродження в Європі й Україні.

Формування української національної самосвідомості

Колонізаторське ставлення до України викликало природний спротив українського народу. Однак його справедливе обурення, яке виливалось у некеровані соціальні вибухи, щоразу придушували імперські збройні сили. Здавалося, що український народ ніколи не підніметься з колін і зникне під культурним, освітнім, господарським і політичним тиском імперій.

У цій ситуації український народ урятували процеси національного відродження, які охопили Європу й ішли пліч-о-пліч з процесами модернізації.

Найбільше національному відродженню посприяла європейська буржуазія, яка потребувала захисту своїх інтересів на внутрішніх і зовнішніх ринках. Буржуазія великих європейських держав через державні органи, освітні заклади й пресу почала поширювати ідеї національної єдності та братерства всіх суспільних верств. До національного відродження долучилася й інтелігенція, яка вивчала народну культуру, створювала самобутні художні твори, поширювала національні ідеї серед широких народних верств. Завдяки цілеспрямованим зусиллям буржуазії та інтелігенції в людей пробуджувалися гідність і самоповага, а пригноблені народи поступово позбулися комплексу меншовартості, зросла повага до власної культури, традицій, мови.

Ідеї національного відродження поширювались в Європі поступово. Спочатку вони охопили буржуазну Велику Британію, з революції 1789-1794 рр. продовжили розвиток у Франції, а після славнозвісної «весни народів» (революцій 1848-1849 рр.) — усю Європу, уключаючи й Україну.

Український народ, як і інші народи Європи, які перебували в імперській залежності, пройшов три етапи національного відродження: академічний, культурницький і політичний.

На думку вченого

Відомий український і американський учений Р. Шпорлюк уважає, що на всіх етапах розвитку національна самосвідомість підпорядковується одній меті, навіть якщо учасники національного відродження й заперечують «будь-які політичні наміри або задуми, наполягаючи на тому, що вони піклуються тільки про народну культуру, фольклор або місцеву історію. Однак насправді значення цієї діяльності рівнозначне заявам: ”Ми — відмінний від інших народ”, ”Ми маємо свою землю”, ”У нас є власне минуле, власна історія”. І ми заслуговуємо права користуватися всіма прерогативами батьківщини».

Національне відродження — історичний процес пробудження й зміцнення самосвідомості народу, зумовлений процесом модернізації, формування на цій основі руху за розвиток національної культури, захист національних прав, уключаючи й право на створення національної держави.

Завдяки процесу національного відродження в українському суспільстві сформувалися наукові, культурно-освітні, політичні сили, які відроджували історичну пам’ять, прищеплювали національну самосвідомість, засновували громадські й політичні організації. Українські вчені й митці, громадські діячі та політики спрямовували стихійну енергію народу в русло організованого національно-визвольного руху.

У ході розгортання визвольного руху сформувалися основи української національної самосвідомості: захист української культурної самобутності; боротьба за право на вільний розвиток — свободу; відродження Української держави як захисника політичних, культурних і господарських прав народу.

3. Українські землі в складі Російської та Австрійської імперій

Адміністративно-територіальний устрій підросійської України. Поділи Речі Посполитої, перемоги над Оттоманською Портою, наполеонівською Францією та її союзниками, зафіксовані рішеннями Віденського конгресу, призвели до поділу українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який зберігався до Першої світової війни. Імперія Романових сконцентрувала у своїх руках понад 85 % українських етнічних земель. На початку XIX ст. їх було розділено на 9 губерній. Колишні козацькі полки Слобожанщини перетворилися на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини були створені Чернігівська й Полтавська губернії. Правобережжя поділили на Волинську, Київську та Подільську губернії, а південні землі Запорожжя — на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії.

Історичний факт

Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Тому частина українських етнічних земель була приєднана до сусідніх російських губерній (Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської, Бессарабської, Війська Донського) і Царства Польського (Холмщина й Підляшшя). Поза межами українських губерній залишилися й землі Чорноморського кубанського війська.

Адміністративну владу в губерніях уособлювали призначені царем губернатори, які вирішували питання громадського порядку, освіти й податків.

Водночас Петербург пильно стежив за політичними настроями в українських губерніях і зовнішньополітичною ситуацією щодо них. З огляду на це, українські губернії входили до складу Київського, Малоросійського та Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторств. Генерал-губернатор зосереджував у своїх руках майже необмежену владу й займався насамперед військовими справами. Також він пильно стежив за будь-якими проявами опозиційності, за «состоянием умов» (рос.), як зазначалося в царській інструкції.

Губернія (від латин. gubernare — керувати) — вища адміністративно-територіальна одиниця державного, місцевого (повітового, волосного), поліцейського і фінансового управління українськими землями в Російській імперії.

ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Губернії поділяли на повіти, якими керували капітани-ісправники, а повіти — на стани, підпорядковані поліцейським приставам. Стани ж складалися з окремих сіл. Лише в селах і козацьких станицях за громадами залишилося право обирати своїх старост, війтів та отаманів. У містах і містечках з магдебурзьким самоврядуванням замість магістратів було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. 1835 р. магдебурзького права було позбавлено останнє самоврядне місто України — Київ. Отже, у генерал-губернаторствах фактично запроваджувався стан військової диктатури.

Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії, створена з метою боротьби з національно-визвольним рухом пригноблених народів або для вирішення воєнних завдань у протистоянні із сусідніми державами. До складу генерал-губернаторства входила одна або кілька губерній.

Регіональний поділ підросійської України. Протягом XIX ст. в Україні чітко простежувався поділ на регіони, тобто землі з певним комплексом притаманних їм ознак. У складі Російської імперії виокремлювалися такі регіони: Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна та Південна (Степова) Україна. Заселення українцями Північного Кавказу зумовило формування Кубанської України.

Адміністративно-територіальний устрій і регіональний поділ підавстрійської України. Наприкінці XVIII ст. до складу Австрійської імперії входило майже 15 % українських земель. Це була територія площею 70 тис. км2 з населенням 3,5 млн осіб, яка поділялася на три регіони: Галичину, Буковину та Закарпаття.

З отриманих унаслідок поділу Польщі земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції і Лодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Однак за пишною назвою приховувалася звичайна імперська провінція.

Усю повноту адміністративно-політичної влади зосереджував у своїх руках призначений австрійським імператором губернатор. Королівство поділялося на округи (дистрикти), їх очолювали окружні старости — австрійські чиновники. На місцях адміністративну й судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори).

Містами керували магістрати в складі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, призначених австрійським урядом. Отже, управління українськими землями здійснювало дисципліноване й підпорядковане Відню австрійське чиновництво.

Окремим округом до королівства в 1786 р. була включена Буковина з центром у Чернівцях. Після революції 1848—1849 рр. вона стала окремою провінцією — Коронним краєм.

Відокремлено від решти українських земель жило Закарпаття під безпосередньою владою Угорського королівства, яким управляли з Будапешта. Землі Закарпаття були включені до складу Братиславського (Пожонського) намісництва й поділялися на 4 жупи (комітати), які очолювали призначені угорським королем управлінці — жупани з майже необмеженою владою.

4. Село. Міста і містечка

Більшість українців проживала в селах. Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов’язки тощо. У XIX — на початку XX ст. в українському селі визначалося кілька складових. Основною складовою було сельбище: територія села, зайнята селянськими дворами, що розміщувалися вздовж сільських вулиць. У найкращому місці села, поблизу дороги чи проїзду, формувався центр. Тут знаходилися церква або будинок громадського управління. На майдані, біля церкви, вирішувалися всі громадські справи: питання сільської громади, оголошували толоки, читали монарші укази, повідомляли про скоєні злочини. Сюди приходили, щоб заявити свою вину, покаятися, заплатити штраф. Тут збиралися, щоб послухати розповіді мандрівників, пісні й думи лірників, кобзарів і бандуристів.

І. Соколов. Біля шинку. 1864 р.

До складу українського села XIX — початку XX ст. належали й виробничі та побутові об’єкти: кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадська комора. Значну роль відігравала корчма. Тут радилася сільська старшина, зупинялися подорожні, вели торги, укладали угоди, обмінювалися інформацією. У холодну пору саме тут співали кобзарі та бандуристи, збиралася на вечорниці молодь.

Культурно-освітню складову села представляли початкові школи (церковнопарафіяльні чи державні). Наприкінці XIX ст. в західних землях завдяки товариству «Просвіта» значного поширення набули хати-читальні. їх споруджували на кошти сільської громади й використовували клуби як осередки народного дозвілля.

Навколо сіл часто формувалися присілки, що складалися з невеликої кількості дворів. Іноді присілки виникали поблизу дрібних промислових підприємств, що з’являлися на території певного села. Нерідко вони мали назву підприємства («Гута», «Майдан», «Тартак» та ін.).

Різновидом сільських поселень українців були хутори. Вони складалися з одного чи кількох дворів, виникали в часи освоєння нових земель. Насамперед це були козацькі хутори-зимівники.

За сприятливих обставин (наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо) деякі села перетворювалися на містечка.

Колишні полкові центри, чорноморські й річкові порти, поселення поблизу релігійних центрів, промислових підприємств, ярмарків тощо перетворювалися на міста. У містах і містечках селилися росіяни, поляки, австрійці, німці, євреї, греки, волохи (румуни й молдовани), болгари та ін. Колоніальне становище України призвело до того, що міста стали зосередженням іноетнічних державних чиновників та офіцерів, підприємців, купців і ремісників, які поступово витісняли українців з управління, підприємництва, торгівлі та ремесла. Як наслідок, українські міста поступово ставали багатоетнічними й російсько-, польсько- чи угорськомовними.

5. Населення Наддніпрянської України

Лівобережжя. Основну частину населення становили селяни. 1783 р. царським указом їх було закріпачено (40-45 % від загальної кількості населення). Тоді ж козацтво було перетворено на державних селян (до 33 %). Вони сплачували державі податок — чверть прибутків, проживали на хуторах, які визнавалися їхньою приватною власністю. 1785 р. імперський уряд надав козацькій старшині Лівобережжя привілеї російських дворян. Нащадки старшин ще ціле сторіччя зберігали національні риси, проте поступово зросійщувалися.

Національний склад Лівобережжя був найодноріднішим. Українці становили понад 98 % мешканців. Росіяни переважали серед державних чиновників та офіцерів. Російські та єврейські купці й ремісники поступово витісняли українців з торгівлі та ремесла. Нечисленні етнічні меншини утворювали греки, волохи (румуни й молдовани) і болгари. Міста Лівобережжя поступово ставали багатоетнічними й російськомовними.

Правобережна Україна. Її населення було представлене насамперед двома станами й двома народами. На межі століть 88 % мешканців Правобережжя становили українці, 7,8 % — польська шляхта. Майже всі українці належали до закріпаченого селянства.

Російська влада погоджувалася на панування польської шляхти в краї за визнання імперського панування Росії. Після польського повстання 1830—1831 рр. до губернських міст Правобережжя й насамперед до Києва російський уряд цілеспрямовано переселяв професорів, студентів, військових, купців і ремісників. Вони й представляли на Правобережжі російське населення.

«Смуга осілості» єврейського народу. Протягом першої половини XIX ст. на Правобережжі істотно зросла кількість євреїв (від 3,5 до 10 % у різних губерніях). Вони стали другою за чисельністю етнічною групою краю. Оскільки російська влада не бажала бачити євреїв на власне російських територіях, 23 грудня 1791 р. уряд визначив «смугу осілості», що окреслила територію проживання євреїв. Східна межа «смуги» пролягла кордоном Речі Посполитої 1648 р. «Смуга» включала території Польщі, Литви, Білорусі й України. На території України вона охоплювала правобережні губернії, Чернігівську й Полтавську на Лівобережжі та південні губернії. У Києві, Херсоні, Севастополі та Ялті євреї могли поселятися лише за спеціальним дозволом. На Слобожанщині, яка знаходилася поза «смугою осілості», євреї могли проживати лише в Харкові. їм заборонялося виїздити за межі «смуги осілості» і переселятися в глиб Російської імперії.

М. Пимоненко. Жнива в Україні. 1896 р.

І. Аскназій. Єврейське весілля. 1893 р.

Смуга осілості, смуга постійної єврейської осілості — обмеження Російською імперією права вільного мешкання євреїв на територіях, які раніше належали Речі Посполитій, а також у південних губерніях України.

Слобідська Україна. Наприкінці XVIII ст. українці становили тут 85,9 % населення. Це були переважно державні селяни — нащадки козаків. Поміщицтво краю походило зі слобідської козацької старшини, що легко піддавалася зросійщенню. Більшість росіян проживала на сході Слобожанщини та в її губернському центрі — Харкові, утворюючи адміністративну й землевласницьку верхівку.

Південна (Степова) Україна. На її соціальному й національному складі позначилася політика російського уряду, який дозволяв селитися тут вільним селянам, учорашнім козакам, відставним солдатам. Водночас землі півдня роздавали царським улюбленцям, високопосадовцям, військовим. 1796 р. на Південну Україну було поширено дію царського указу про закріпачення селян, проте більшість населення тут становили вільні селяни. До 1820-х років російський уряд активно заохочував заселення півдня України іноземними колоністами. Так, на забраних у Запорожжя землях було засновано дві великі колонії сербів: Новосербію та Слов’яносербію. Між Південним Бугом і Дністром дозволили поселятися молдованам. Уздовж берегової лінії Чорного моря осідали болгарські й грецькі переселенці. Найчисленнішою групою іноземних колоністів стали німці, які засновували села в степовій місцевості.

М. Кузнецов. На заробітки. 1882 р.

У національному складі півдня України наприкінці XVIII ст. переважали українці. Вони становили 71,5 %. Решта населення Степової України — це росіяни й молдовани — по 9 %, вірмени й цигани — по 3-4 %, серби, поляки, болгари, німці, грузини, євреї, угорці — менше ніж по 1 %. Чисельність населення тут швидко зростала за рахунок переселенців. За приростом населення Степова Україна набагато випереджала всі інші губернії Російської імперії.

Українське населення в складі Австрійській імперії. Східна Галичина була заселена переважно українцями. Вони становили 66 % від загальної чисельності населення, до 20 % — поляки й майже 10 % — євреї. У містах Східної Галичини з давніх часів проживали також вірмени й німці.

У Північній Буковині (включена до складу Австрії в 1774 р.) частка українців сягала 75 %. Національними меншинами були румуни, євреї та німці. У всіх провінціях українці були представлені насамперед селянством.

На початку XIX ст. 90 % мешканців Закарпаття становили селяни, приблизно 5 % — шляхта, решта — ремісники, купці й міщани. У середині XIX ст. національний склад угорська влада визначала так: українці — понад 50 % населення, майже 25 % — угорці, решта — румуни, євреї, словаки й німці.

Запитання та завдання

1. Опишіть за допомогою мапи (с. 9) територіально-адміністративний і регіональний поділ українських земель, що перебували під владою Російської та Австрійської імперій.

2. Покажіть на мапі «смугу осілості» євреїв у Російській імперії. Яку особливість російської імперської політики характеризує цей факт?

3. Назвіть етапи національного відродження.

4. Дайте визначення понять «модернізація», «національне відродження», «губернія», «генерал-губернаторство».

5. Порівняйте процес модернізації в західноєвропейських країнах, у Західній та Наддніпрянській Україні. Що в них спільного й відмінного?

6. Поясніть, як пов’язані між собою особливості модернізації та розгортання національного відродження в Україні.

7. Визначте основні цінності української національної свідомості. Пригадайте ті історичні чинники, які зумовили формування нашої національної свідомості.

8. Охарактеризуйте соціальний і національний склад регіонів України в XIX ст.

9. Поясніть причини (з урахуванням внутрішньо- й зовнішньополітичних обставин) створення на теренах України генерал-губернаторств.

10. Використовуючи матеріал із всесвітньої історії, поясніть, як поширення національної ідеї допомагало буржуазії західноєвропейських держав захищати свої внутрішньо- та зовнішньополітичні інтереси.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

§ 1. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Наведіть приклади взаємозв ’язку міжнародних подій з боротьбою України за незалежність.

1. Українські землі в системі міжнародних відносин

Оскільки в XIX ст. Наддніпрянщина ввійшла до складу Російської імперії, великі держави розглядали її територію лише як вигідний стратегічний плацдарм для імперських наступів, а український народ — як військовий чи трудовий ресурс.

На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна була задіяна в протистоянні Російської та Османської імперій. Використовуючи гасло захисту православної віри, Росія заповзялася завоювати Подунав’я, Балкани, Кавказ і Закавказзя. Це й стало причиною російсько-турецької війни 1806—1812 рр. Оскільки основні бойові дії розгорталися на Балканах, Україна відіграла роль близького тилу й бази постачання російської армії.

У шести українських губерніях було проведено набір земського ополчення: по кілька тисяч «ополченців» з кожної губернії. Селян зобов’язали постачати для армії фураж і провіант, волів, коней, вози. їх же відмобілізовували в район бойових дій як погоничів.

Історичний факт

Про масштаби використання українських ресурсів свідчать такі дані: лише дві губернії Лівобережжя змушені були надати армії 14 тис. волів, 1 тис. коней, 6 тис. возів і мобілізувати 4 тис. погоничів.

Одним із районів активних бойових дій стала Південна Бессарабія, заселена переважно українцями. Особливо жорстокі бої тут відбулися за відому фортецю Ізмаїл. Зрештою російські війська здобули ряд перемог на Дунаї. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 р. Росія отримала лівий берег гирла Дунаю та Бессарабію в межиріччі Дністра й Пруту. До імперії відійшли й землі, заселені українцями: Хотинський, Ізмаїльський та Акерманський повіти.

Ж.-Л. Давид. Імператор Наполеон у своєму кабінеті в Тюїльрі. 1812 р.

Україна в планах Наполеона. Плануючи війну проти Росії, радники Наполеона зібрали детальну інформацію з історії «козацької нації» про її сучасне становище, російських політиків — вихідців з України. На ранніх етапах планування війни з Росією наполеонівські дипломати обіцяли, наприклад, старшинам Задунайської Січі відродження «стародавніх вольностей» і відновлення козацької республіки.

За півроку до початку війни з Росією французький імператор наказав скласти для нього список документів і наукових праць про Україну. Однак ці знання знадобилися французькому імператору не для відродження незалежної й соборної України. Її землі були потрібні завойовнику, щоб розрахуватися із союзниками за участь у воєнних діях проти Москви. Так, Правобережжя Наполеон планував віддати Австрії та відновленій Речі Посполитій, а Північне Причорномор’я та Крим — Туреччині.

Лише на Лівобережжі Наполеон надумав заснувати під французьким протекторатом автономне утворення, поділене на провінції, — «наполеоніди», які мали постачати армії матеріальні ресурси.

Суспільно-політичні настрої напередодні й на початку французько-російської війни. З початком війни серед широких народних верств поширювалась інформація про те, що на завойованих у Європі землях французи скасували кріпацтво, поширили на них дію наполеонівського кодексу, який утверджував справедливі господарські відносини. Однак на території Литви, Білорусі й України Наполеон цього не зробив, аби не відштовхнути від себе польську шляхту, яка забезпечила 25 % складу його армії.

Природно, що українські й білоруські селяни та міщани, у яких наполеонівська армія реквізувала продовольство й фураж, швидко змінили доброзичливість на ворожнечу. їхнє ставлення до французів чітко передає приказка: «Щоб француз побив москаля, та й сам не повернувся».

Погляди вищих станів українського суспільства розділилися. Автономісти розглядали Наполеона як руйнівника деспотизму. З його іменем пов’язували поширення в Україні європейського законодавства, повернення державної автономії.

Історичний факт

Поліцейські документи зафіксували лише окремі прояви настроїв автономістів. Так, дворянин Могучовський із Південної Полтавщини радів з приводу успіхів Наполеона й бажав, щоб «Бонапарт зруйнував Росію»; у Переяславському повіті дворянин Лукашевич на бенкеті підняв келих «за здоров’я Наполеона»; у Пирятинському повіті прилюдно виголошували тости «за республіку».

В. Бакало. Майор І. Котляревський формує 5-й козачий полк у містечку Горошині на Полтавщині. 1950 р.

Таке ставлення автономістів мало глибоку економічну основу, адже митна політика російського уряду завжди суперечила інтересам землевласників, гальмувала розвиток їхніх господарств, а надмірні імперські податки призводили до зубожіння селян.

Проте більшість українських дворян, керуючись поміщицькими інтересами, стала на позиції імперського патріотизму. Вони побоювалися, що Наполеон може ліквідувати дворянство, позбавити маєтків, щоб догодити черні й, спираючись на її підтримку, утвердити на завойованій території свою необмежену владу. Число імперських патріотів росло й завдяки чуткам про плани Наполеона включити Правобережжя до складу відновленої Речі Посполитої.

Україна у французько-російській війні 1812 р. Російський імперський уряд вирішив скористатися тим, що українці не забули про часи Гетьманщини. Він уміло посіяв ілюзії, що, узявши участь у діях козацького війська та народного ополчення, українці заслужать право на відновлення автономної козацької держави — Гетьманщини, відродження козацтва, наділеного землею, на ліквідацію кріпацтва, рекрутчини й податків.

Українці масово записувалися до війська. Стурбований масштабами народного руху, царський уряд обмежив набір ополченців територією колишньої Гетьманщини — Чернігівською й Полтавською губерніями. На Лівобережжі було сформовано 15 козацьких полків, на Правобережжі — 4, чисельністю по 1200 козаків у кожному. Разом із земським ополченням Україна виставила майже 70 тис. осіб.

Історичний факт

Для озброєння та забезпечення війська й ополчення всім необхідним українці добровільно зібрали майже 10 млн карбованців. Імперській скарбниці українські збройні формування не коштували нічого.

Козацькі полки брали участь у всіх генеральних битвах 1812 р., уключаючи й Бородинську, визволяли Варшаву, Краків, Дрезден, Гамбург. Вісім українських полків узяли участь у відомій «битві народів» під Лейпцигом 1813 р. У березні 1814 р. шість українських полків у складі російської армії ввійшли до столиці Франції.

Українські ополченці прагнули боронити рідну землю й відверто виявляли неохоту йти захищати Москву. Тому їх було використано в боях на Волині проти австрійського та польсько-саксонського корпусів. Отже, українське ополчення прикривало південний фланг російської армії по лінії Житомир-Новоград-Волинський-Острог-Замостя й успішно захищало свою Батьківщину від рейдів наполеонівської кінноти на Чернігівщину й Київщину.

Історичне джерело

Російський генерал Л. Рот, доповідаючи про участь українського ополчення в січневих боях 1813 р. за фортецю Замостя, писав: «Усе малоросійське ополчення показало під стінами Замостя мужність і безстрашність. Чотири тижні перед цим вони відбивали щоденні ворожі напади найкращих полків польських військ, з яких складався гарнізон фортеці Замостя. Святим обов’язком вважаю віддати щиру похвалу, заслужену всіма офіцерами, а особливо начальниками полків».

Чим можна пояснити звитягу ополченців ?

Проте жертви й сподівання українців виявилися марними. Наприкінці 1814 р. полки земських ополченців розформували, не надавши їм ніяких пільг. Кріпаків повернули старим власникам. Єдиною винагородою вцілілих стали жалюгідні 2 карбованці за більш ніж дворічну добровільну службу. Невдячно царський уряд повівся й із козацькими полками. 1816 р. у них відібрали всі привілеї та повернули до стану державних селян. Використавши козаків, російський уряд навіть не потурбувався відшкодувати їхні витрати на озброєння, амуніцію, провіант і харчування. Як визнавали згодом російські міністри, своєю політикою вони остаточно «зруйнували козаків».

2. Українське козацтво після ліквідації Запорозької Січі

Після зруйнування Січі вся територія Вольностей Війська Запорозького ввійшла до складу південних губерній імперії. Більшість запорозької старшини, одержавши офіцерські звання та земельні наділи, поступово влилася в нове південне дворянство. Більша частина козаків, утративши зимівники, змушена була переселитися до слобід на правах державних селян.

Не стерпіли плюндрування «козацьких прав та вольностей» і втекли на турецькі землі 5 тис. січовиків. Вони отримали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю й створити Задунайську Січ. Вільне життя й господарювання без кріпацтва ніби магніт притягували до нового осередки свободи дедалі більшу кількість українців. З часом настрої в Задунайській Січі погіршилися, бо задунайців використовували для придушення національно-визвольних рухів балканських народів православного віросповідання.

Задунайська Січ — автономна організація колишніх запорозьких козаків, що існувала з останньої чверті XVIII ст. до 1828 р. в гирлі річки Дунаю, на території, підвладній Османській імперії.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Це спонукало 8 тис. козаків у 1785 р. просити в австрійського імператора дозволу оселитися на берегах Тиси й Дунаю в провінції Банат (нині територія Сербії). Так виникла Банатська Січ (1785-1812). Того ж 1785 р. на противагу «турецьким запорожцям» російський уряд створив Бузьке козацьке військо (проіснувало до 1817 р.), переселивши рештки колишніх запорожців на землі вздовж нижньої течії Південного Бугу з центром у м. Вознесенську.

З початком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. офіційний Петербург усвідомив, що не зможе досягнути успіху без допомоги козацтва. Тому в 1788 р. на землях між Південним Бугом і Дністром у районі м. Слободзея (нині територія Молдови) почалося формування Війська вірних козаків (згодом — Чорноморське військо). Чорноморці відзначилися під час штурму міст Акермана (нині Білгород-Дністровський), Бендер, Очакова, Кінбурна, неприступних фортець Ізмаїл, Хаджибей, фортеці на о. Березані.

Після завершення війни козаки почали селитися на визволених ними ж територіях. Не бажаючи появи нового осередку боротьби українського народу за волю, який може налагодити зв’язки з близькою Задунайською Січчю, російський уряд у 1792 р. вирішив переселити козаків на Північний Кавказ для охорони кордону. Чорноморському козацькому війську на чолі з Антоном Головатим у повне володіння були надані Таманський півострів і землі східного узбережжя Азовського моря до річки Єї та Єйського лиману на півночі, до річки Кубані на півдні, до впадіння в неї річки Лаби. Центром Чорноморського козацького війська на Кубані стало м. Нова Січ (нині Краснодар).

С. Васильківський. Задунайський козак. 1890 р.

Чорноморське військо було підпорядковане імперським адміністративним і військовим органам влади. Водночас чорноморці зберегли самоврядування на рівні куренів (з 1840 р. — станиць). Козаки продовжували обирати курінних/ станичних отаманів, старшин і суддів. Головним завданням війська була охорона кордону по річці Кубань та участь у Кавказьких війнах.

1860 р. Чорноморське козацьке військо (майже 200 тис. осіб) було об’єднане зі східною частиною т. зв. Лінійного козацького війська (майже 100 тис. осіб), що складалося з різноетнічних козаків і розміщувалося далі на схід від чорноморців, уздовж лінії кордону між Російською імперією та кавказькими народами. Нове утворення отримало назву Кубанське козацьке військо. Провідну роль у ньому відігравали чорноморські козаки, які зуміли зберегти давнє козацьке самоврядування на рівні станичних і хутірських громад і завжди залишалися україномовною національно свідомою частиною населення Кубані. Скасоване в 1920 р. російськими більшовиками.

Ліквідація Задунайської Січі. З початком російсько-турецької війни 1828-1829 рр. 1500 козаків на чолі з тодішнім кошовим отаманом Задунайської Січі Йосипом Гладким перейшли на бік російської армії, захопивши із собою військову канцелярію та скарбницю. Заможна верхівка задунайців піддалася на обіцянки царського уряду надати просторі маєтки, аби вкласти в них накопичені скарби й хазяйнувати. За ними пішли й кілька сотень старих козаків-бурлаків і «голоколінної сіроми». Козаки не бажали брати участі на боці турків у придушенні національно-визвольної боротьби православних греків.

Хоча більшість козаків залишилася на турецькій стороні, задунайське козацтво не уникнуло жорстокої розправи. Січові укріплення були зруйновані, частину козаків винищено, січову церкву спалено. Задунайці, які підкорилися долі, оселилися в різних містах і селах Добруджі. Згодом 2 тис. несправедливо заарештованих задунайців було звільнено з в’язниць і навіть дозволено знову селитися в дельті Дунаю, але про відновлення Січі вже не йшлося.

Азовське козацьке військо. У 1828 р. було сформовано Азовське козацьке військо з колишніх задунайців на чолі з Й. Гладким. Вони отримали землі на північному узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем у 1831 р. До обов’язків війська входила охорона річкових переправ і патрульна морська служба вздовж північно-східного узбережжя Азовського моря та східних берегів Чорного моря, від Керченської протоки до м. Поті (нині місто в Грузії).

Кубанське козацьке військо (1860-1920) — організація переважно українського козацтва, що зберігала залишки автономії, утворена шляхом об’єднання Чорноморського козацького війська із східною частиною різноетнічного Лінійного козацького війська, військовим обов’язком якої була служба на всіх теренах Російської імперії.

Азовське козацьке військо (1832-1866) — автономна організація українського козацтва, заснована колишніми задунайцями в приазовських степах між містами Бердянськ і Маріуполь, завданням якої було морське патрулювання північно-східних берегів Азовського та східних берегів Чорного моря.

ТЕРИТОРІЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА 1832-1866 рр.

Історичний факт

Азовське козацьке військо досягло успіхів і в хліборобстві, про що свідчать нагороди, одержані кубанськими хліборобами в 1851 р. на Лондонській всесвітній виставці.

Російський уряд завжди ставив на перше місце імперські інтереси. Протягом 1862-1864 рр. азовців силоміць переселили та включили до складу Кубанського козацького війська. Так імперія зміцнювала тили окупаційної армії, що вела криваву війну з вільнолюбними горцями Кавказу.

Незважаючи на обмеження, установлені на Кубані (заборона носити запорозький одяг, відкривати українські школи, організовувати церковну єпархію), колишні запорожці й українські селяни плекали рідну мову та культуру. Назви всіх 38 запорозьких куренів вони перенесли на назви кубанських станиць: Брюховецька, Канівська, Корсунська, Полтавська та ін.

Історичне джерело

Історик чорноморського козацтва І. Попка писав про Кубанщину середини XIXст.: «...спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати й гребля із зеленими вербами, віл у ярмі й кінь під сідлом — усе це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького».

Запитання та завдання

1. Назвіть держави чи монархів на початку XIX ст., які використовували чи розглядали Україну як стратегічний плацдарм у своїх воєнних планах.

2. Знайдіть на мапі (с. 21) території, які українські переселенці назвали «Малиновим клином».

3. Поясніть, чому І. Репін шукав типажі для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880) на Кубані.

4. З’ясуйте причини різного сприйняття Наполеона українськими автономістами й імперськими патріотами.

5. Поясніть причини непослідовності планів Наполеона щодо України.

6. Знайдіть у тексті докази облудності політики Російської імперії щодо українського суспільства.

7. Створіть схему заснування й знищення, розгалуження й об’єднання козацьких республік із часу ліквідації Запорозької Січі до часу влиття азовського козацтва до Кубанського козацького війська.

8. Визначте причини активної участі українських станів у війні проти наполеонівської армії.

9. Поміркуйте над причинами повернення задунайських козаків на терени України. Звідки походило означення малиновий у назві «Малиновий клин»?

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст