Підручник з Історії України. 8 клас. Струкевич - Нова програма

§ 26. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ГЕТЬМАНЩИНИ

Пригадайте особливості соціально-політичного устрою однієї з європейських держав другої половини XVII cт.

1. Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини

Після поразки П. Дорошенка територія Гетьманщини обмежилася Лівобережною Гетьманщиною.

З часу гетьманування Дем'яна Многогрішного тут склався свій адміністративно-територіальний устрій. Лівобережна Гетьманщина була поділена на 10 військових і одночасно управлінських (адміністративних) округів — полків. Це були: Київський. Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський полки. Вони ділилися на сотні, а ті — на курені. У всіх адміністративно-територіальних ланках урядування й судівництво здійснювали виключно українські старшини й керувалися при цьому лише українськими законами.

Столицею Лівобережної Гетьманщини став Батурин.

2. Органи державної влади Лівобережної Гетьманщини

Очолював Лівобережну Гетьманщину гетьман. Йому належала військова, адміністративна, судова та значна частина законодавчої влади. Гетьманів обирала Генеральна військова рада, а її вибір затверджували московські царі. Клейнодами гетьмана були булава, корогва і бунчук.

З початком Руїни в політичному житті вагоме місце знову зайняла Генеральна військова рада — рада усього військового товариства. Якщо ж питання стосувалося інших станів, то скликалася «чорна рада» де брали участь і вони. Проте невдовзі Генеральна рада втратила своє значення й перетворилася на «урочисту прикрасу», що схвалювала рішення старшин. З часом її скликали лише для урочистого проголошення заздалегідь визначеної кандидатури гетьмана.

Поступово більшого значення набувала Старшинська рада, що складалася з найвпливовіших старшин. Нерідко учасниками цих рад були полкові старшини та сотники. З часом вони стали регулярно з'їжджатися до столиці: на Різдво, Великдень, Спаса та Покрову. Спочатку вони віншували гетьмана зі святом, а потім проводили розширену Старшинську раду, яка отримала назву 3'їзд старшин. На з'їздах обмірковували шляхи й засоби оборони, визначення кандидатур і обрання на вагомі посади, суттєві справи управління, судівництва, господарювання. З'їзд старшин став прообразом старшинського парламенту.

Будинок гетьмана в м. Батурині. Сучасне фото

Лівобережна Гетьманщина — частина Української козацької держави, що визнала своїм монархом московського царя й зберегла державну автономію.

Органи виконавчої влади. Вони поділялися на органи генерального, полкового та сотенного рівнів. Після гетьмана провідне місце зайняла Рада Генеральних старшин, яка давала поради гетьманові в питаннях урядування. Під його контролем генеральні старшини виконували прийняті на радах рішення.

Генеральний писар завідував Генеральною військовою канцелярією. Вона виконувала функції головного органу внутрішнього управління: готувала гетьманські універсали, слідкувала за їх виконанням, за веденням справ у полках і сотнях. Клейнодом генерального писаря була державна печатка.

Генеральний обозний здійснював управління державним і насамперед військовим господарством Гетьманщини: виробництвом і ремонтом зброї, виготовленням пороху, будівництвом фортець, утриманням худоби для військових потреб тощо. У цій справі він опирався на канцелярію Генеральної військової армати (артилерії).

Генеральні судді спочатку вдвох (старший і молодший), а за К. Розумовського і з 10 виборними засідателями від кожного полку, становили Генеральний військовий суд. Він розглядав справи генеральної та полкової старшини, скарги на рішення полкових і сотенних судів. При суді діяла канцелярія Генерального військового суду.

Генеральні осавули (старший і молодший), хорунжий і бунчужний не мали чітко визначених функцій. Вони виконували різноманітні доручення гетьманів, призначалися наказними гетьманами над великими військовими підрозділами, що вирушати в походи, очолювали посольства. Чужоземці називали їх генерал-ад'ютантами гетьмана. Старішій генеральний осавул був охоронцем гетьманської булави, слідкував за громадським порядком, розслідував тяжкі злочини, молодший осавул відповідав за вишкіл і боєготовність збройних сил. Генеральні хорунжий і бунчужний виконувати також церемоніальні функції. Перший під час урочистостей ніс військову корогву, а другий — гетьманський бунчук.

Генеральний підскарбій завідував фінансами. Йому підпорядковувалися полкові підскарбії. Протягом другої половини XVII ст. ця посада з'являлася епізодично. Остаточно вона утвердилася у XVIII ст. Підскарбій керував Генеральною скарбовою канцелярією. На неї покладалося обрахування й збирання податків, нагляд за державними маєтностями.

На пізніх етапах існування Гетьманщини зі складу Генеральної скарбової канцелярії виокремилася Генеральна лічильна комісія, яка сконцентровувала нагляд і контроль за надходженням та витратами державних коштів.

Будинок генерального судді В. Кочубея. Сучасне фото

Наступною ланкою державного управління виступали полковники. Кожен із них очолював полкову канцелярію, укомплектовану полковими старшинами: обозним, суддею, писарем, осавулом, хорунжим.

Низовою лапкою управління були сотники. Вони очолювали сотенні правління, які складалися з писаря, отамана сотенного міста, осавула, хорунжого. Сотні поділялися на курені, очолені курінними отаманами. Вони безпосередньо керували козаками.

Магдебурзькими містами керували виборні магістрати. Рештою міст — ратуші, теж виборні, але контрольовані старшинською адміністрацією. Селян організовував виборний війт.

Політична організація Лівобережної Гетьманщини

3. Захист гетьманами державних інтересів Гетьманщини

Політики Лівобережжя погодилися на державну автономію, визнавши право московського царя па вирішення зовнішньополітичних справ та узаконення найвагоміших внутрішньополітичних рішень. При цьому вони наголошували, що цар є монархом окремої Московії та окремої Гетьманщини. У своїх руках він тримає два символи державної влади — скіпетри «великоросійський і малоросійський».

Визнаючи себе підданими, але не холопами (рабами) царя, гетьмани погоджувалися виконувати лише військову службу. Її зміст вони вбачали в захисті України від нападників. Захищаючи Україну з півдня чи заходу, вони одночасно захищали й Москву. Тому вимагали від царя, як протектора, як союзника, спільної боротьби проти спільних ворогів.

Історичне джерело

Ось що писав у Москву І. Брюховецький у 1666 р.: «Кожний господар не всередині дому, але перед дверима неприятеля зустрічає, усією силою в дім його не допускаючи, перед сіньми борониться й кріпиться; а Україна до Великої Росії справжнім переддверрям і захистом є: бо в ці літа на плечах козацьких і всієї України... на головах козацьких і всієї України за цілість голів Великоросійських і задумане від неприятеля спустошення великоросійське на бідній Україні відбулося».

У червні 1669 р. Д. Многогрішний утративши надію отримати обіцяну допомогу для відсічі татарам, передав до Москви: «...Неприятелі наступають, а государевих ратних людей полків немає нікого... і звелів би великий государ своє... знамено й булаву в нього (гетьмана) забрати тому, що йому оборони немає». Тобто гетьман відмовлявся бути підданим царя, оскільки той не бажав захищати Україну.

Сказане гетьманами чітко відповідає європейському принципу відносин між монархом і підданими: є захист — є підданство, немає захисту — немає підданства.

Підданство цареві не означало, що московські урядовці могли втручатися в справи Гетьманщини, віддавати накази старшинам і козакам, судити когось. Гетьман і старшини завжди відкидали такі спроби.

Підданство цареві не означало, що гетьман був готовий виконувати будь-який наказ царя чи його царедворців. Гетьман і старшини виконували лише ті укази царя, про зміст яких вони просили. Цар не міг дати якийсь наказ і відіслати в Гетьманщину для виконання. У жодному разі! Українці були готові виконувати лише рішення, спочатку ухвалені Генеральною чи Старшинською радою, З’їздом старшин, а потім відіслати до Москви для узаконення помазаною па володарювання рукою царя. Тут діяла тверда формула «за нашим проханням і за царським указом».

Молитва за Україну. Скульптура. м. Батурин. 2009 р.

Засади, які відстоювали гетьмани, дозволяли їм самостійно вирішувати справи: гарантувати, «аби порядок був і справедливість святая множилася», захищати «права і вольності» усіх станів і на цій основі берегти єдність і спокій суспільства, недоторкані гість кордонів, зміцнювати торгівлю, турбуватися розвитком освіти.

Боротьба з ворогами, чвари старшинських угруповань перешкоджали гетьманам. Не все вдавалося. І все ж таки, завдяки зусиллям гетьманів і кращих із старшин, Лівобережна Гетьманщина зберігала державну автономію майже 120 років.

4. Соціальний устрій Гетьманщини

Провідним станом суспільства залишилося козацтво. Його обов’язком було виконання військової служби власним коштом. Козаки вільно проживали в містах і селах, господарювали на власній землі, займалися ремеслом, торгівлею, промислами, не сплачуючи податків. Одним з їхніх привілеїв був окремий козацький суд.

Упродовж другої половини XVII ст. з козацького середовища — «військового товариства» — виокремилась і посіла провідне місце в суспільстві козацька старшина — значне військове товариство.

До його складу ввійшли й нечисленні представники української православної шляхти. Із синів генеральних старшин і полковників у 70-і роки XVII ст. було створене бунчукове товариство, яке перебувало під гетьманською опікою — «ходило під гетьманським бунчуком», з юнацьких років готувалося до виконання державних обов’язків і з часом стало старшинською аристократією.

На думку вчених

Український історик Л. Окиншевич завжди полемізував з тими, хто дивився на старшин як на байдужих до громадських справ. «Історична наука зібрала досить переконливих доказів того, що багато хто з них діяв, виходячи передусім з персональних інтересів... Проте держава, раз у раз стікаючи кров’ю, раз у раз до краю зруйнована, усе ж таки відстоювалася й відстоялася на тривалий час. Це має свідчити про те, що не бракувало й діячів, які скеровували свою діяльність на інтереси своєї держави».

Історик О. Оглоблін додавав, що в нашому минулому не можна не помітити «„Людей Старої України'', тих, що не пили крові свого народу, а, навпаки, власну кров, власну працю, власну думку віддавали для його добробуту, його освіти та культури, його національної волі та державної незалежності».

Чи потрібні названі риси сучасним політикам?

Основну масу населення Гетьманщини становили селяни. Вони зберегли такі здобутки Національно-визвольної війни, як особиста свобода, право змінювати місце проживання, право на володіння землею, вільно вступати до козацького стану.

До кінця XVII ст. значна частина селянства опинилася на приватних і рангових маєтках старшини. Замість податків і повинностей на користь держави, вони виконували «звикле послушенство» — повинності на користь старшин. Були й відробітки, але вони не перевищували одного-двох днів на тиждень.

Селянство поділялося на «рільних», які обробляли землю власною робочою худобою, і «бобилів», які її не мали. «Бобилів» було менше — 20 %. За свідченнями очевидців і багатьох історичних джерел, тогочасне село характеризувалося заможністю її добробутом.

Значне військове товариство — загальна назва українського старшинства — соціальної верхівки.

Бунчукове товариство — провідна суспільна верства, утворена з верхівки старшинства — українська аристократія. Її представники під час урочистостей утворювали загін, що йшов за гетьманським бунчуком.

Українські селяни. Лівобережні міщани. Гравюра. 1786 р.

Історичний факт

Показово, що, звільнившись від гноблення, селяни намагалися позбутися й колишніх назв: хлопи, мужики, піддані тощо. Не маючи змоги стати козаками, селяни й міщани називали себе посполитими, тобто вільними громадянами республіки. Міщанство Лівобережної України було нечисленним. Більша частина міських мешканців (60—80 %) покозачилася. Міщани більших міст користувалися магдебурзьким правом. Вони отримали право на володіння землею: полями, сінокосами й лісами. Козацька держава надала їм можливість займатися ремеслами, промислами та торгівлею. За це вона стягувала податки, зобов'язувала до ряду повинностей, але набагато менших, ніж у сусідніх державах.

У ході Національно-визвольної війни суттєво змінилося етнічне й релігійне обличчя міст. Етнічні меншини, які утворювали привілейовані панівні групи в українських містах, виїхали. Так зникло підґрунтя для національних і релігійних суперечностей та конфліктів.

Завдання та запитання

1. Опишіть систему органів влади Лівобережжя, з'ясуйте повноваження українських урядовців.

2. Назвіть основні ознаки державної автономії Лівобережної Гетьманщини.

3. Охарактеризуйте соціальний устрій Лівобережжя, становище кожного зі станів.

4. Покажіть на історичній карті полки Лівобережної Гетьманщини.

5. Визначте роль, яку в житті суспільства відігравало «значне військове товариство», «бунчукове товариство».

6. З'ясуйте різницю в розумінні українцями та московитами поняття «підданий царя».

7. Проаналізуйте повноваження гетьманів Лівобережжя.

8. Які принципові позиції у відносинах із Москвою відстоювали гетьмани?

9. Поміркуйте, чи міг. наприклад, воєвода московської залоги, розквартированої в Києві, дати наказ київському полковнику надати його стрільцям вози для перевезення вантажу.

10. Вас, як старшого військового канцеляриста, зобов’язали підготувати доповідь про роль і місце гетьмана в Українській козацькій державі. Підготуйте тези доповіді.