Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Щупак

Розділ 3. Держави Центрально-Східної Європи: трансформаційні процеси

Шановні учні й учениці, після вивчення матеріалу цього розділу Ви здобудете певні знання та навички, і кожен з Вас буде:

знати:

  • зміст понять: Празька весна, оксамитова революція, перебудова, гласність, самоврядний соціалізм, соціалізм з людським обличчям, Солідарність, шокова терапія;
  • час Угорської революції, «Празької весни», утворення РЕВ; перебудови в СРСР, «оксамитових революцій», розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини;
  • вплив на розвиток регіону Центрально-Східної Європи політичних процесів в СРСР та «холодної війни»;
  • особливості втілення сталінської моделі соціалізму в країнах Центрально-Східної Європи;

уміти:

  • визначити роль СРСР у формуванні соціально-економічної і політичної ситуації у країнах Центрально-Східної Європи в період сталінської диктатури та постсталінські часи; роль етнічних проблем у дестабілізації ситуації в колишній Югославії;
  • використовувати карту як джерело інформації про процес трансформації держав соціалістичного табору наприкінці 80-х років ХХ ст.;
  • встановити причини революції в Угорщині, Празької весни, розпаду СРСР і падіння комуністичних режимів у Східній Європі;
  • порівняти трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи;
  • визначити роль країн Центрально-Східної Європи в сучасних міжнародних відносинах;
  • висловити аргументовані судження щодо діяльності Йосипа Броза Тіто, Леха Валенси, Вацлава Гавела.

§ 11. Результати Другої світової війни для народів Центрально-Східної Європи. Особливості розвитку Болгарії та Югославії

1. РЕЗУЛЬТАТИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Поняття «Центрально-Східна Європа» є скоріше геополітичним, ніж географічним. Воно окреслює той політично сформований регіон, що перебував у післявоєнні десятиріччя під впливом і контролем СРСР. Символічним кордоном між Західною та Східною Європою була Берлінська стіна.

У роки Другої світової війни деякі з країн регіону були окуповані німецькими й італійськими військами (Польща, Чехія, Югославія, Албанія), інші стали союзниками Німеччини й Італії (Болгарія, Угорщина, Словаччина, Румунія).

Війна принесла народам Центрально-Східної Європи горе людських втрат і господарську розруху. У деяких країнах, зокрема на Балканах, загострилися міжетнічні та міжрелігійні протиріччя, які інколи набували характеру збройного протистояння та етнічних чисток.

Червона армія вигнала з території Центрально-Східної Європи нацистів, фашистів та їхніх прибічників. Більшість населення радо зустрічала радянських солдат.

Наступ Червоної армії та активізація сил Опору в країнах Центрально-Східної Європи заклали передумови для створення урядів національних (народних) фронтів. Проте розгром нацистських сил створював для СРСР сприятливі передумови для політики «експорту революції» та розширення своїх сфер впливу.

Вирізняють такі етапи встановлення комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи:

  • створення коаліційних урядів, до складу яких, окрім комуністів, увійшли представники Руху Опору (1945—1946 рр.);
  • створення формально коаліційних урядів, ключові посади в яких належали комуністам (1946—1947 рр);
  • створення власне комуністичних урядів (1947—1948 рр.).

2. ЗДІЙСНЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ»

У перші післявоєнні роки в Болгарії, Польщі, Угорщині, Румунії та Чехословаччині уряди Народних фронтів здійснили ряд Демократичних перетворень: відродження багатопартійності; введення загального виборчого права; покарання військових злочинців; націоналізацію власності нацистських злочинців та їхніх поплічників; відновлення зруйнованої економіки; розв'язання соціальних проблем.

У країнах Центрально-Східної Європи утвердився лад, який комуністи називали «народна демократія», хоча він нічого спільного не мав ні з народовладдям, ні з демократією. Лідерами цих країн ставали сталіністи — К. Готвальд (Чехословаччина), Б. Берут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Червенков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які поєднували вищу партійну і державну владу.

В Албанії і Югославії з 1945 р. вся влада належала комуністам.

В інших країнах регіону комуністи, спираючись на підтримку Москви, прибрали до своїх рук державний апарат, що давало можливість їм тримати під контролем підготовку і проведення парламентських виборів. Вони очолювали всі силові міністерства, створили фактично однопартійні уряди. У 1947—1948 рр. комуністи порівняно легко встановили свою безроздільну владу в країнах Центральної та Східної Європи. 1949 р. майже в усіх країнах регіону офіційно проголосили курс на побудову основ соціалізму.

«Перетворення» у сфері економіки були такими:

  • здійснення пришвидшеної індустріалізації шляхом націоналізації промисловості, сфери фінансів і торгівлі;
  • зосередження в руках держави системи управління всіма галузями промисловості, введення обов'язкових для виконання державних планів економічного розвитку;
  • впровадження командно-адміністративної розподільчої системи;
  • ліквідація приватної власності, вільних ринкових відносин, конкуренції;
  • проведення аграрної реформи, що переросла в розподіл земель і завершилася в більшості країн колективізацією.

У політичній сфері:

  • зосередження влади в руках компартій, представницька і судова влада втратили самостійність;
  • ліквідація багатопартійної системи в країнах регіону (Угорщина, Румунія, Югославія, Албанія) або тільки її декларування (НДР, Польща, Чехословаччина, Болгарія);
  • ліквідація підприємців і самостійності селян, зайнятість більшості населення в державному секторі економіки.

У духовній сфері:

  • впровадження марксистської ідеології;
  • посилення ідеологічного контролю над усіма сферами духовного життя;
  • здійснення політичного терору щодо тих, хто виявляв невдоволення діями комуністів.

3. СТАЛІНСЬКА МОДЕЛЬ СОЦІАЛІЗМУ ТА ЇЇ ВТІЛЕННЯ В БОЛГАРІЇ

3.1. Встановлення монопольної влади комуністів

На завершальному етапі Другої світової війни в Болгарії сформувався антифашистський Вітчизняний фронт (ВФ), що об'єднав комуністичну Болгарську робітничу партію (БРП), Болгарську робітничу соціал-демократичну партію (БРСДП), Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) і впливову політичну групу «Ланка».

На початку вересня на територію Болгарії вступили війська Червоної армії. 9 вересня 1944 р. у м. Софії комуністи організували повстання і здійснили державний переворот.

До влади прийшов Вітчизняний фронт, який сформував свій уряд, де переважали комуністи. Вони відразу розпочали репресії щодо своїх недавніх партнерів з Вітчизняного фронту. Після парламентських виборів у листопаді 1945 р. комуністи забезпечили собі більшість у парламенті та сформували однопартійний уряд.

На нових виборах восени 1946 р., у яких взяли участь і представники опозиції, перемогу здобули болгарські комуністи, їхній уряд очолив Г. Дімітров. Підписавши в 1947 р. мирний договір із Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

На референдумі у вересні 1946 р. з питання збереження монархії більшість болгарських громадян (понад 90 %) висловилася за її ліквідацію. 9-річний цар Сімеон II разом зі старшими членами своєї родини залишив межі країни. Незабаром держава дістала нову назву — Народна Республіка Болгарія (НРБ).

У 1947 р. фактично заборонили БЗНС. Існуючи формально в 1950-1980-ті роки, він не мав реального політичного впливу в країні.

У 1948 р. Болгарська робітнича партія і прихильники союзу з комуністами з БСДРП об'єдналися в Болгарську комуністичну партію (БКП). Правляча БКП проголосила своєю метою будівництво соціалізму в країні. Основу економіки становила державна власність. Утверджувалися командно-адміністративні методи управління, ліквідувалася багатопартійність.

3.2. Болгарія в післясталінську добу

Після смерті Сталіна в 1953 р. у комуністичному керівництві Болгарії розгорнулася боротьба за владу в країні між сталіністом В. Червенковим і новим висуванцем Т. Живковим. Москва обрала Живкова, і той прийшов до влади.

Тодор Живков — генеральний секретар ЦК Болгарської комуністичної партії

Режим Живкова не робив жодних спроб співвіднести динаміку індустріалізації з розв'язанням соціальних проблем. Відмовившись від докорінних внутрішніх реформ, ставку зробили на максимальне зближення із СРСР, демонстрацію повної політичної лояльності.

1960-1970-ті роки відзначилися певними економічними успіхами. Проте розвиток економіки відбувався здебільшого екстенсивним шляхом на централізованій, плановій основі.

У середині 1980-х років в економіці Болгарії виникла глибока криза. З 1985 р. Болгарія змушена була ввозити зерно, картоплю, цибулю й інші продовольчі товари з-за кордону. Наростання кризи призвело до зниження і так невисокого життєвого рівня населення, посилення корупції.

Виселення болгарських турків у 1989 р.

Водночас Живков стверджував, що в країні створена «монолітна єдність болгарської нації», що суперечило дійсності. Права турецького населення (у Болгарії жило понад 1 млн турків) зневажали: вели наступ проти ісламу, забороняли мусульманські обряди, а людей насильно змушували приймати болгарські прізвища й імена.

Подробиці

У червні 1984 р. Політбюро прийняло рішення про масову зміну турецьких і арабських імен на болгарські серед турецького населення. Були заборонені турецькі обряди, музика, національний одяг. У громадських їдальнях і магазинах у Варненській області встановили таблички з написом, що осіб, які розмовляють турецькою, не обслуговуватимуть. Знищенню підлягали мусульманські кладовища, а в муніципальних реєстрах змінили імена померлих людей. Так, у 1985 р. в 11 селах біля Павел-Бані діяв «руйнівний загін», який знищував мусульманські поховання. Загалом зруйнували близько 2000 турецьких могил. Апогею антитурецька кампанія досягла взимку 1984-1985 рр., коли розпочалося масове насильницьке перейменування турків. Зіткнення відбувалися між армією і турками, але цивільні особи болгарської національності не брали в них участі. Показово, що місцева влада окремих населених пунктів відмовлялася змінювати імена літнім туркам через повагу до них.

Таким був реальний «комуністичний інтернаціоналізм». У країні зароджувалася опозиція тоталітарному режиму.

4. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЮГОСЛАВІЇ

4.1. Встановлення влади комуністів на чолі з Й. Броз Тіто

У жовтні 1944 р. звільнили столицю Югославії м. Белград. Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) продовжувала наступ, відтісняючи гітлерівців і хорватських усташів на захід. У травні 1945 р. югославські партизани ввійшли в столицю Хорватії м. Загреб і міста Адріатичного узбережжя. Незалежність і єдність держави були відновлені.

Глава королівського уряду І. Шубашич змушений був погодитися на утворення єдиного югославського уряду замість тимчасового комуністичного уряду (Національного комітету визволення Югославії НКВЮ, створеного в 1943 р. на звільненій території країни) й емігрантського уряду в Лондоні.

У березні 1945 р. Й. Броз Тіто відповідно до рекомендацій Кримської конференції сформував Тимчасовий народний уряд Демократичної Федеративної Югославії (ДФЮ), який офіційно визнали СРСР, США і Велика Британія. Більшість членів уряду були прихильниками Тіто.

Виступ командира 4-го гвардійського механізованого корпусу генерал-лейтенанта Володимира Жданова на мітингу на честь визволення м. Белграда. Поруч на трибуні стоять офіцери й солдати Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ)

На виборах в Установчу Скупщину (парламент) у листопаді 1945 р. КПЮ отримала 90 % голосів. Країна опинилася під владою комуністів.

Особа в історії

Йосип Броз Тіто (1892-1980 рр.) — комуністичний лідер Югославії в 1945-1980 рр. Його батько за походженням був хорватом, мати — словенкою. З 15 років Йосип працював у Загребі і Любляні на машинобудівних заводах. У роки Першої світової війни воював в австро-угорській армії, потрапив у російський полон, брав участь у революційних подіях у Росії. У 1920 р. повернувся на батьківщину. У 1937 р. очолив ЦК КПЮ. У 1941-1945 рр. — Верховний головнокомандувач НВАЮ і партизанських загонів країни. У 1945 р. обійняв посади голови уряду і міністра оборони. Маршал Югославії. У 1952 р. його обрали генеральним секретарем Союзу комуністів Югославії (СКЮ), з 1966 р. — голова СКЮ. З 1953 р. — президент Югославії. У 1953-1963 рр. очолював уряд країни. З 1971 р. — голова Президії СФРЮ.

Диктатори. Йосип Броз Тіто.

24 канал, 22.07.2013 р.

4.2. Утворення федеративної держави

29 листопада 1945 р. Установча Скупщина проголосила країну Федеративною Народною Республікою Югославія (ФНРЮ). Цього ж дня прийняли Декларацію про остаточну ліквідацію монархії. Нова конституція країни, утверджена 31 січня 1946 р., оголосила Югославію соціалістичною державою. Закріплювався принцип федеративного устрою ФНРЮ, до складу якої увійшли шість союзних республік: Сербія (включаючи два автономних краї — Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія. У країні узаконили однопартійну систему.

Ще в 1945 р. уряд Тіто націоналізував значну кількість великих підприємств, банків, родовищ корисних копалин. Комуністи конфіскували землі і власність «поплічників ворога», володіння римо-католицької та православної церков.

4.3. Розрив відносин із СРСР

На відміну від інших керівників східноєвропейських держав, Тіто не бажав повного підпорядкування сталінському керівництву, прагнучи здійснювати самостійну політику, лишаючись до того прихильником ідей соціалізму.

У 1948 р. відносини між Югославією та СРСР різко погіршилися. У березні 1948 р. Тіто звернувся до радянського лідера з проханням не втручатися в роботу органів влади Югославії, а радянську розвідку — не створювати тут агентурну мережу.

Карикатура «Антирадянська Моська. Кличка Тіто». Радянська карикатура художника Бориса Єфімова

Поясніть сенс карикатури.

У відповідь Сталін виступив з осудом позиції югославського керівництва, яке він обвинуватив у «зв'язках із Заходом, зрадництві інтересів соціалізму, у ревізії марксистсько-ленінського вчення, троцькізмі й націоналізмі».

Повністю припинилися відносини між ВКП(б) і КПЮ. Справа дійшла до того, що в серпні 1949 р. югославську армію привели до стану повної бойової готовності для відсічі «загрози Радянського Союзу». Тіто пішов на посилення зв'язків із державами НАТО, які пообіцяли захистити Югославію в разі нападу СРСР.

Тільки в середині 1950-х років поступово нормалізувалися радянсько-югославські відносини.

4.4. Розвиток Югославії в 1950-1980-ті роки

Після розриву відносин із СРСР Югославія почала шукати свій шлях побудови соціалізму. У 1950 р. підприємства від імені держави передавали в управління робітничим радам і комітетам трудових колективів. У 1953 р. влада відмовилася від політики насильницької колективізації сільського господарства. За правлячою компартією (з 1952 р. вона почала називатися Союз комуністів Югославії) зберігалося право виробляти генеральну лінію розвитку країни, але боротися за її здійснення вона повинна була методами переконання. Дедалі більше в країні виявлявся ідеологічний плюралізм. Югославські громадяни мали змогу відносно вільно відвідувати інші країни, користуватися різноманітною інформацією. Країна почала називатися Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ).

Упровадження самоврядування з елементами ринкової економіки спричинило позитивні зміни в господарстві країни: швидко розвивалися радіоелектроніка, машинобудування, хімічна, нафтопереробна, легка промисловість.

Упровадження в країні системи самоврядування лише дещо пом'якшило комуністичний режим. Але загалом вона зберегла авторитарні риси, що найбільш наочно виявилося в культі особи Тіто та його абсолютній владі.

4.5. Національні проблеми в Югославії

Нова конституція 1974 р. істотно розширила права союзних республік і автономних країв, усю систему самоврядування. Навколо нових політичних центрів у республіках розпочалося формування етнократичних (етнобюрократичних) кланів, що для багатонаціональної Югославії мало трагічні наслідки.

Основними, як і за старих часів, були протиріччя між хорватським і сербським бюрократичними кланами. З усунення в 1966 р. з усіх посад одного з лідерів СКЮ А. Ранковича розпочалася боротьба за ліквідацію переважання сербів у федеральних органах влади.

1968—1971 рр. були насичені виступами албанців у Косово, демонстраціями белградських студентів, загостренням ситуації в Хорватії, що прагнула до відокремлення від СФРЮ. Прагнула до виходу зі складу СФРЮ і Словенія — найбільш економічно розвинена республіка федерації. За конституцією 1974 р. разом із розширенням прав республік майже рівні права з ними надали автономним краям Косово і Воєводина, що входили до складу Сербії. Конституція об'єктивно сприяла ослабленню центральних органів федерації. Єдність країни насправді була поставлена в залежність від єдності СКЮ, а її доля — від особи Тіто.

Після смерті в 1980 р. лідера Югославії Й. Броз Тіто національні проблеми перетворились у вісь політичного життя Югославії. У травні 1981 р. заворушення розпочалися в найбільш економічно відсталому краї Сербії Косово, де 90 % населення становили етнічні албанці. Вони вимагали створення албанського краю з наданням йому статусу республіки у складі Югославії. Саме косовські події 1981 р. стали початком кризи югославської державності.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Систематизуємо нову інформацію

  • 1. Визначте передумови приходу комуністів до влади в країнах Східної Європи.
  • 2. Назвіть основні етапи встановлення комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи.
  • 3. Які перетворення відбулися в країнах Центральної та Східної Європи в перші післявоєнні роки?
  • 4. Які факти свідчать про те, що 9 вересня 1944 р. у Болгарії відбувся державний переворот?
  • 5. Схарактеризуйте особливості встановлення комуністичного режиму в Болгарії.
  • 6. Хто був Верховним головнокомандувачем НВАЮ та головою першого уряду Федеративної Республіки Югославії?
  • 7. Визначте особливості комуністичного режиму в Югославії.
  • 8. Покажіть на карті країни Європи, що належали до «комуністичного табору».
  • 9. Назвіть шість союзних республік СФРЮ та покажіть їх на карті.

II. Обговорюємо в групі

  • 1. Чому, на Вашу думку, М. Горбачов назвав Т. Живкова «болгарським імператором»?
  • 2. Обдумайте та обговоріть внутрішні та зовнішні причини урядової кампанії проти турецького населення Болгарії.
  • 3. Визначте причини конфлікту між КПЮ і ВКП(б), СРСР і Югославією.

III. Мислимо творчо й самостійно

  • 1. Чим можна пояснити особливо тісні зв'язки Болгарії з СРСР?
  • 2. Чи правомірно говорити про «особливий югославський шлях» соціалізму?

ВАЖЛИВІ ДАТИ

кінець 1940-х рр. — прихід до влади компартій у країнах Центрально-Східної Європи