Підручник з Історії України. 8 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 35. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

За цим параграфом ви зможете:

• схарактеризувати особливості розвитку культури у другій половині XVIII ст.;

• визначити основні здобутки української культури тогочасної доби, а також ознайомитися з її видатними представниками.

1. Особливості розвитку культури

В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва і літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність.

Життєдайним підґрунтям, на якому квітло дерево української культури, була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини і Запорозької Січі та перетворення Лівобережної України на звичайну російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку, прирікали на занепад.

Особливістю культурних процесів на українських землях було також те, що до кінця XVIII ст. у Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі та західноукраїнських землях, з другого, вони розвивалися у різних умовах. Однак це не вплинуло на єдність національної культури українців.

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий за сусідів рівень розвитку. Імперські кордони значно обмежили звичні культурні контакти із Західною Європою. Разом з тим з цим Російська імперія отримала можливість використовувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вимивання» високоосвічених українців з національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Як можна схарактеризувати розвиток української культури у другій половині XVIII ст.: занепад, піднесення, застій?

2. Освіта і книгодрукування

На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був доволі високим. Його забезпечував передусім найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. У другій половині XVIII ст. у переважній більшості населених пунктів семи полків Гетьманщини працювало 866 українських народних шкіл. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати і найнезаможніші верстви населення.

Церковно-приходська школа з Наддніпрянщини (Київщина), Музей народної архітектури та побуту України

Наступ російського царизму на українську державність зруйнував одночасно народну школу. Закріпачене українське селянство було не в змозі утримувати власним коштом школи. Станом на початок XIX ст. від цих шкіл не залишилося і сліду.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дворян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан і урядовців — малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру і перетворювалася на привілей вищих верств населення.

Упродовж другої половини XVIII ст. початкові народні школи існували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Утиски і переслідування з боку влади призвели до поступового зменшення їхньої кількості. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.

Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми.

На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне панування також уповільнювало розвиток середньої освіти. Там існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовою. Надзвичайно обмеженим був доступ українців у католицькі й протестантські навчальні заклади на Закарпатті.

Величезне значення для розвитку освіти і науки Україні мала Києво-Могилянська академія. У XVII-XVIII ст. із нею пов’язана більшість здобутків українського народу в освіті, філософії, богослов’ї, мовознавстві, літературі, публіцистиці, історії. У стінах академії формувалася українська літературна мова.

Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом.

Падінню престижу академії сприяло й те, що українська шляхта, прагнучи зрівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської столиці. В академії здійснюються заходи зросійщення — від студентів і викладачів під загрозою виключення і звільнення з посад вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови».

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії уряд дозволив існування певних кафедр, які ввійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутеніум). У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.

Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбарерум). Щорічно в ньому могли навчатися 29 юнаків із Галичини.

Відкриття у Львові в 1783 р. Греко-католицької семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше подібний заклад був заснований на Закарпатті, у Мукачевому, в 1744 р.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкували твори як богословської, так і світської літератури. Посилення утисків російського царизму на українську культуру спричинило появу численних указів і циркулярів імперського уряду з вимогами недопущення «особливого наріччя» і відповідності українських книгодруків московським зразкам.

Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень було й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою виходила «Львівська газета».

Які нові явища характерні для розвитку освіти?

Де українці могли здобути освіту в другій половині XVIII ст.?

3. Література

Українська література другої половини XVIII ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Впродовж багатьох десятиліть панівним тут залишався стиль бароко.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691-1760) і Якова Марковича (1696-1770). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображали події тогочасного державного, політичного й економічного життя, докладно змальовували побут української шляхти.

Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. займають поетичні твори. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

До жанру історичних віршів належить написаний Семеном Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині. У цьому творі також обґрунтовувалися давні права і привілеї, якими користувалася українська шляхта, підкреслювалося право козацької старшини на всі права і привілеї, отримані російським дворянством.

У багатьох історичних віршах знайшла відображення національно-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини.

Представником сатирично-гумористичної поезії був Іван Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

4. Розвиток філософських ідей. Григорій Сковорода

Друга половина XVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. Найбільший вплив на неї справив Григорій Сковорода (1722-1794) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант.

У філософських роздумах велику увагу Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе і займатися у житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Ймовірно, саме тому філософ твердив, що найвищим досягненням людини є воля і треба за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність.

Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — твердив він, — а книжки від розуму».

Григорій Сковорода про головну мету філософії

«Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серця. Кожен має свою мету в житті; але не кожен головну мету... Один піклується про черево життя, себто усі діла свої скеровує, щоб дати життя череву;... інший — одягам й подібним бездушним речам; філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю. Світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серця мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

1. Як Г. Сковорода визначає головну мету людського життя і філософії? 2. Як філософія може допомогти людині стати щасливою?

Г. Сковорода

Народився Г. Сковорода в сім’ї бідного козака на Полтавщині. У 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії. Студент Сковорода володів неабиякими музичними здібностями. Із класу філософії його взяли до придворної хорової капели у Петербурзі. Дворічне перебування у столиці спричинило перерву у навчанні. Згодом побачене при царському дворі вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму.

Завершивши навчання, Сковорода вибирається до православної церкви в угорському місті Токай, і користуючись цією нагодою, відвідує Буду і Пешт, Пресбург (нині Братислава), Відень, Венецію, Флоренцію і, можливо, Рим. Опанувавши латинську, грецьку, польську, німецьку й церковнослов’янську мови, він мав можливість читати філософські твори стародавніх і сучасних йому авторів. Після повернення в Україну Сковорода впродовж 15 років приватно вчителює, викладає з перервами у Переяславському та Харківському колегіумах. Постійний тиск представників церкви змушував його залишати викладання. У ці роки Григорій в пошуках істини і правди побував у Москві, обійшов усю Слобожанщину.

Звільнений з посади у 1769 р., Сковорода втратив можливість займатися педагогічною діяльністю. Наступні 25 років він вів мандрівне життя, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Помираючи у селі Пан-Іванівка (нині с. Сковородинівка) на Харківщині, філософ заповів викарбувати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Яка провідна думка філософії Г. Сковороди?

5. Розвиток природничих наук

Друга половина XVIII ст. стала періодом певних успіхів у розвитку природничих наук. Рослинний світ України почали досліджувати М. Тереховський і Н. Амбодик-Максимович. Останній у 1795 р. опублікував перший український підручник з ботаніки, приділивши в ньому значну увагу вивченню рослин України.

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. Н. Амбодик-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие или описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми не самозароджуються в організмі, а заносяться ззовні.

Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував щеплення проти віспи, шукав засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович запропонував нові методи запобігання епідемії чуми.

6. Музика

Друга половина XVIII ст. позначена вагомими здобутками української музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Суттєві зміни відбулися в українській інструментальній музиці. На Запорозькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемог, скликали на козацькі ради. Після ліквідації Січі запорозьких музик перевели до спеціальних підрозділів при міських магістратах. Новим явищем стали також оркестри й інструментальні ансамблі, створювані царськими вельможами з обдарованих українських селян-кріпаків.

Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман Кирило Розумовський утримував у Глухові власний оркестр і театр, де ставили італійські опери.

Музичне мистецтво другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики: Максима Березовського (1745-1777), Дмитра Бортнянського (1751-1825) та Артема Веделя (1767-1808).

Максим Березовський став автором духовних концертів (наприклад, «Не отвержи мене во время старости»), а також опери «Демофонт».

Дмитро Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. Як і Березовський, він є творцем низки духовних концертів («Тебе, Бога, хвалимо»), а також опер («Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт»),

Артем Ведель навчався у Києво-Могилянській академії, де був солістом, а потім диригентом хору. Написав концерти: «Воскресни, Боже», «Услиши, Господи, глас мой». Окрім музичної діяльності, брав участь в антиросійському опозиційному русі.

Якими були здобутки української музичної культури другої половини XVIII ст.?

Максим Березовський

Дмитро Бортнянський

Артем Ведель

7. Архітектура і скульптура

В українській архітектурі другої половини XVIII ст. співіснували різні стилі.

В оригінальних формах українського бароко зводив будівлі Степан Ковнір (1695-1786). За його участю споруджено ковнірський (житловий) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церкву Антонія і Феодосія у Василькові. Кращі риси українського бароко розвинув Іван Григорович-Барський (1713-1785). Першою роботою будівничого стало спорудження міського водогону в Києві. Його центральною спорудою був павільйон-фонтан «Феліціан» на майдані перед будинком магістрату (нині «Самсон» на Контрактовій площі). За проектами І. Григоровича-Барського в Києві споруджено Надбрамну церкву з дзвіницею у Кирилівському монастирі, Покровську церкву.

У середині XVIII ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього витонченими деталями декоративного оздоблення. У цьому стилі збудовані Андріївська церква у Києві (за проектом В. Растреллі), собор Св. Юра у Львові (архітектори М. Урбанік та Я. де Вітт), міська ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретіні) та інші.

У цей час починає також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. У спокійних і навіть суворих класичних формах зведено палаци гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та найкращий у Батурині (архітектор Ч. Камерон), палац П. Заводовського в Ляличах (архітектор Дж. Кваренгі).

Українські народні майстри не забули секретів дерев’яної архітектури. Найбільшою дерев’яною спорудою XVIII ст. — заввишки близько 65 метрів — був Троїцький собору Самарі (нині Новомосковськ). Спорудив його в 1773-1779 рр. народний майстер Яким Погребняк. Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями.

Надбрамна церква з дзвіницею у Кирилівському монастирі Києва. Знищена у 1937 р.

Дерев’яний Троїцький собор у Новомосковську

Покровська церква в Києві

Собор Св. Юра у Львові

Ковнірський корпус у Києво-Печерській лаврі

Свято-Успенський собор (Собор Успіння Пресвятої Богородиці) — головний соборний храм Почаївської лаври (архітектор Я.Г. Гофман)

Садиба П. Заводовського в Ляличах біля Підгірців

Упродовж цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість. На Лівобережжі її досягнення пов’язують з діяльністю російського різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. Він виконував скульптурне оформлення іконостасів Мгарського монастиря, церкви Св. Покрови у Ромнах, Хрестовоздвиженського собору в Полтаві. Майстер інколи відступав від релігійних канонів.

Серед скульпторів, які працювали в цей час на західноукраїнських землях, виокремлюють Йоганна Пінзеля. Будь-які біографічні відомості відсутні. Він виконав статую Св. Юра, Св. Афанасія і Лева на фасаді собору Св. Юра у Львові. Різцю Пінзеля приписують також серію кам’яних фігур, які доповнюють архітектуру ратуші в місті Бучачі, скульптурне оздоблення костелу в Городці, «Розп’яття» у львівському костелі Св. Мартіна.

Наприкінці 60-х рр. XVIII ст. провідна роль у галицькій скульптурі перейшла до місцевих майстрів. Це були С. Сташевський, М. Філевич, П. Полейовський та І. Оброцький. Усі майстри працювали у стилі рококо. Вони виконували роботи для собору Св. Юра і Латинського кафедрального собору у Львові. Для їхніх творів характерним є поєднання реалістичних елементів із високою емоційністю.

Які видатні архітектори, скульптори працювали у другій половині XVIII ст.?

Які архітектурні стилі були панівними на українських землях у другій пол. XVIII ст.?

8. Живопис і графіка

Для українського живопису ця доба стала часом поширення впливу рококо.

Цікавим є те, що в Україні легший і елегантний стиль рококо поширився доволі швидко. У Лаврській школі малювання було знайдено малюнки, які приписують засновникам французького рококо Ватто і Буше. На їх підставі українські майстри розробляли власний стиль. У новий спосіб, наприклад, вони малювали козака з оселедцем на голові й бандурою у руках — у характері галантного кавалера доби рококо.

У Гетьманщині доба рококо — це останні часи козацької України, коли вона втрачала свою державність. Імовірно, саме тому життєрадісне європейське рококо мало в Україні відчутні сумні настрої, властиві добі, що минала. Українські портрети доби рококо значною мірою зберігають пишність і урочистість форм, вироблену у попередні часи бароко. До наймайстерніших належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полетики, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського полковника С. Сулими, Якова Шияна та інші. Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія Левицького-Носа (1697-1769) — батька відомого портретиста Дмитра Левицького — старе українське граверство досягло своєї вершини, ввібравши в себе найкращі досягнення української гравюри за попередні півстоліття. Після навчання у Києво-Могилянській академії він працював у друкарні Києво-Печерської лаври.

Г. Левицький досконало володів технікою гравіювання. Нерідко він намагався переосмислити традиційні сюжети і створював власні оригінальні композиції.

Статуя Св. Юра собору Св. Юра

Дерев’яні різьблені фігури, що зображають: Аарона і Мойсея, Івана Хрестителя та Івана Богослова. XVIII ст. (з Покровської церкви Ромен)

Портрет полковника Опанаса Ковпака

Великих успіхів досягли гравери друкарні в Почаєві Адам та Йосип Гочемські. Адам ілюстрував не лише церковні видання, а й перший в Україні лікарський підручник А. Крилинського, виданий 1774 р. у Львові. Про його стиль казали, що в анатомічних ілюстраціях він об’єктивно точний, а в барокових релігійних зображеннях стає багатомовним.

Найоригінальнішим жанром малярства другої половини XVIII ст. стали картини, які створювалися невідомими народними майстрами. Вони є своєрідним відображенням головних тем тогочасного українського життя. Серед картин цих часів чимало зображень опришків, гайдамаків, ватажків Коліївщини — М. Залізняка та І. Гонти. Оригінальністю визначається картина «Богдан з полками», присвячена Національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст.

Не оминали народні картини й жіночих образів. За свідченням М. Костомарова, у середині XIX ст. в багатьох заможних хатах на Волині можна було бачити зображення української дівчини, яке вважалося портретом Бондарівни — героїні народної пісні, що її пан Потоцький зажадав мати своєю коханкою. Бондарівна відкинула це домагання, за що й була ним застрелена.

Символом епохи, що минає, стала народна картина «Козак Мамай». Козак-бандурист сидить один серед широкого степу, в глибокій задумі, згадуючи славне минуле козацтва, журиться його сумною долею. У часи знищення російським урядом Гетьманщини і Запорозької Січі, безупинного соціального і духовного поневолення ця картина була найпопулярнішою серед українців.

Левицький Григорій. Академічна теза на честь митрополита Рафаїла Заборовського (друкарня Києво-Печерської лаври)

Невідома з трояндою (худ. Д. Левицький)

ВИСНОВКИ

У другій половині XVIII ст. українська культура ще по інерції продовжувала бурхливо розвиватися.

В українській культурі з’явилася постать світового значення — Г. Сковорода.

Наприкінці століття українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Схарактеризуйте розвиток освіти на українських землях. Які зміни відбулися в цей час у розвитку Києво-Могилянської академії?

2. Схарактеризуйте розвиток літератури. Які факти свідчать, що література відображала явища тогочасного життя?

3. Якими були здобутки тогочасних природничих наук?

4. Як мистецтво рококо відображало зміни, що відбувалися в Гетьманщині другої половини XVIII ст.?

5. Чим можна пояснити високий рівень розвитку музичного мистецтва в Україні?

6. Складіть розповідь про Григорія Сковороду та його внесок у розвиток української філософської думки. Що, на ваш погляд, хотів сказати Сковорода своєю епітафією: «Світ ловив мене, та не спіймав»?

7. Складіть таблицю «Українська культура другої половини XVIII ст.»

Галузі культури

Видатні діячі

Основні здобутки