Підручник з Історії України. 8 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 23. ПРАВОБЕРЕЖНА ТА ЛІВОБЕРЕЖНА ГЕТЬМАНЩИНИ У 60-80-х РР. XVII ст.

За цим параграфом ви зможете:

• розповісти про гетьманство П. Дорошенка і його спроби об’єднати під гетьманською булавою всі українські землі;

• дізнатися про втручання у внутрішні справи України сусідніх держав;

• схарактеризувати запеклу боротьбу за Правобережжя між сторонами конфлікту, яка завершилася його повним руйнуванням;

• пояснювати поняття і терміни: «Сонце Руїни», «сердюки», «протекторат», «Чигиринські походи».

1. Гетьман Петро Дорошенко. Возз’єднання Козацької України

Нове становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир’я, вимагало від українства згуртованості в обстоюванні власних інтересів. А для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Нею став гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.).

Спочатку Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобережжя і за допомогою суворих заходів навів там лад: відбудовували міста, відновлювали господарство й органи влади. Було створене 20-тисячне наймане військо сердюків. Але для здійснення далекоглядних планів ресурсів Правобережжя було недостатньо.

Війна, що точилася тут з 1648 р., призвела до скорочення населення на 65-70 %. Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як і колись Б. Хмельницький, вирішив просити підтримку у Кримського ханства. Спершу Дорошенко намагався підпорядкувати західноукраїнські землі: Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси і ця територія не дуже постраждала від бойових дій. Проте його спільний з татарами Західний похід (вересень-жовтень 1667 р.) виявився невдалим. Татари не пропускали нагоди брати ясир і грабувати, що навіть спричинило опір населення. Цим скористався польський коронний гетьман Ян Собеський, який уміло налагодив оборону. Проте остаточно зірвав план Дорошенка похід харківського полку Івана Сірка із запорожцями на Крим. У вирішальний момент (Ян Собеський перебував в облозі українсько-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир з поляками і повернулися в Крим. Дорошенко був змушений укласти з поляками Підгаєцький договір (1667 р.), за яким він визнав підданство королю і дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Петро Дорошенко

Серед провідників козацької держави доби Руїни постать гетьмана Петра Дорошенка є найяскравішою.

Його навіть називали «Сонцем Руїни». Петро Дорошенко народився у 1627 р. у Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького, а батько — полковником за часів Б. Хмельницького.

Петро Дорошенко здобув всебічну освіту, добре знав латинську і польську мови. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького.

Певний час він співпрацював з гетьманом Іваном Виговським, а потім і з Юрієм Хмельницьким. Перебуваючи у Чигирині, він мав нагоду ознайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на становище в Україні. А ставши гетьманом, отримав змогу втілити своє бачення у життя.

Сердюки — наймане піхотне військо, яке набирав гетьман, виконувало функцію особистої гвардії гетьмана. Формувалося переважно з козаків, частково з волохів, сербів, поляків. Сердюцькі полки були ліквідовані в 1726 р.

Сердюки на марші (невідомий художник XVII ст.)

Гетьман звернувся із пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови возз’єднання козацької України. Для Москви це б означало скасування Андрусівської угоди, а на це вона не бажала йти через внутрішні проблеми: значні райони держави були охоплені повстанням під проводом Степана Разіна (1667-1671 рр.).

Тим часом на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання (лютий 1668 р.). Брюховецький, розчарований царським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив з Москвою і підняв бунт. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Спалахнуло повстання і на Слобожанщині, очолюване І. Сірком.

Така ситуація сприяла надії об’єднати козацьку державу. П. Дорошенко, заручившись підтримкою лівобережної старшини і Кримського ханства, у червні 1668 р. вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили Брюховецького і приєдналися до Дорошенка. На загальній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана. Однак такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави.

Польські підрозділи вдерлися на Брацлавщину. Для організації опору Польщі Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Відбивши наступ поляків, Дорошенко опинився перед лицем нової міжусобиці. Запорозька Січ проголосила гетьманом запорозького писаря Петра Суховія (1668-1669 рр.). Суховій здобув підтримку Криму, уклавши з ним угоду, яка визнавала зверхність кримського хана над Україною.

Якою була мета діяльності гетьмана П. Дорошенка?

2. Міжусобна боротьба. Прийняття турецького протекторату (1668-1669)

Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко надіслав посольство до Стамбула. Посольство привезло султану пропозиції, на яких Україна згодна прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави повинні перебувати всі українські землі від р. Вісла й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримує автономію; туркам і татарам забороняється у межах України руйнувати поселення, грабувати, брати ясир, зводити мечеті тощо.

Тим часом на Лівобережжя рушило московське військо на чолі з Г. Ромадановським. Д. Многогрішний, не витримавши московського наступу і під тиском частини старшини та духівництва, перейшов на бік Москви, склавши присягу цареві. У грудні 1668 р. на старшинській раді він був проголошений гетьманом.

Цією ситуацією скористався П. Суховій, що відразу взяв під контроль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Д. Многогрішний з московськими військами відтіснив загони Суховія і татар, які його підтримували, на Правобережжя.

Під час обрання Д. Многогрішного гетьманом на загальній козацькій раді у присутності Ромадановського лівобережних полків у березні 1669 р. у Глухові були ухвалені нові договірні статті з Москвою. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на певні поступки. Зокрема, російські воєводи мали перебувати лише у п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків з місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьманові, як і раніше, заборонялося вести зовнішньополітичні зносини, але його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська «компанійців» чисельністю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку (попереджувати «всякие шатости и измены», перешкоджати самовільному вступу до козацтва тощо). Перехід селян у козаки обмежувався. Заборонялося українцям торгувати тютюном і горілкою у московських містах. Гетьман переніс свою резиденцію (столицю) з Гадяча у Батурин.

Дем’ян Многогрішний

Протекторат — форма залежності однієї держави від іншої, більш сильної. Держава, що перебуває під протекторатом, користується певною автономією у внутрішніх справах, водночас питання оборони, зовнішньої політики, а також найважливіші аспекти внутрішньої політики підлягають контролю з боку сильнішої сторони.

Козаки-компанійці (худ. С. Шаменков)

Михайло Ханенко

Тим часом повернулося посольство зі Стамбула. П. Дорошенко у третій декаді березня провів у Корсуні розширену старшинську раду, в роботі якої взяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Вона ухвалила прийняти протекторат Османської імперії (без складення присяги султану) й підтвердила довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра. Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких Туреччина залишалася запеклим ворогом.

У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського й Уманського полків. Розгорілися запеклі бої, в яких Суховій зазнав поразки. У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника М. Ханенка (1699-1670), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. Суховій став при ньому писарем. У вересні 1670 р. Ханенко підписав Острозькі статті, за якими козаки поверталися

Компанійці — наймані підрозділи кінноти, які переважно виконували функцію нагляду за порядком. їх набирали з козаків або з іноземців (волохів, сербів тощо). З 20-х рр. XVIII ст. компанійці — це наближені до гетьмана особи, які користувалися певними привілеями.

у підданство до польського короля і відмовлялися від усяких зносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності і повага на вічні часи» до православного духівництва.

Що спонукало гетьмана П. Дорошенка прийняти турецький протекторат?

3. Змова проти Дем’яна Многогрішного. Конотопські статті 1672 р.

Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман узяв курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком і став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох промосковсько налаштованих старшин. У 1672 р. саме вони сфабрикували справу про «зраду» гетьмана і, змовившись з московськими стрільцями, заарештували Д. Многогрішного та його соратників і відправили до Москви. Після катувань і допитів Д. Многогрішний був засуджений до страти, яку в останню хвилину замінили засланням до Сибіру. Разом з родиною він жив у Селенгінську та Іркутську, брав участь у підписанні Нерчинського договору (1686 р.) між Московською державою та Китаєм. Де і коли помер, невідомо.

Новим гетьманом Лівобережжя було обрано лояльно налаштованого до Москви Івана Самойловича (1672-1687 рр.). Тоді ж було ухвалено Конотопські статті, які переважно повторювали Глухівські статті 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана:

• гетьман не мав права звільняти з посад і судити старшину, не порадившись з усією старшиною;

• гетьманові заборонялося без царського указу і згоди Старшинської ради писати до іноземних государів й, особливо, до гетьмана П. Дорошенка;

• положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів під час обговорення справ, що торкалися України, були вилучені.

Іван Самойлович

З «реляції» львівського єпископа Йосипа Шумлянського (березень 1671 р.)

«П. Дорошенко дуже зміцнився, абсолютно у них панує й користується всенародною любов’ю. Перебуваючи там... (у Чигирині. — Ред.), а також під час повернення назад, не чув про нього жодного поганого слова. Ці люди не хлопи, а самостійний народ. Зникли вже там грубіянство, тиранство. Пияцтво й інші варварства. Наради з Тукальським проводить уночі або вранці. Достатки, пишність помітні — все це не як у козацького гетьмана, а як у найбільшого польського пана».

1. Як описує єпископ становище на Правобережжі? На що він звертає увагу? 2. Яку оцінку дає Дорошенку єпископ?

Про що свідчив арешт і заслання гетьмана Д. Многогрішного?

4. Боротьба за Правобережжя

На Правобережжі наприкінці 60-х років XVII ст. ситуація була складною. До міжусобної боротьби додалося військове суперництво за цей регіон Речі Посполитої, Московії й Османської імперії.

Польський уряд визнав М. Ханенка правобережним гетьманом і влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти Дорошенка. Восени коронний гетьман Ян Собеський захопив Брацлавщину. У 1672 р. на боці Дорошенка виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі передати їй східну частину Поділля. Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому протистоянні з обох сторін, знищуючи один одного у братовбивчій війні.

У липні 1672 р. османське військо на чолі з султаном розташувалося під Хотином. Тим часом Дорошенко вів успішні дії проти Ханенка і поляків на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із військом султана. Об’єднане військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський і незабаром його захопило. Далі воно підійшло до Львова.

Отримані поразки змусили польський уряд укласти у жовтні 1672 р. у Бучачі мирний договір з Туреччиною. За ним Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя залишалося під польською короною.

Кам’янець, 1691 р. (французька карта, автор Ніколя де Фер)

Турецький султан з почтам (гравюра XVII ст.)

Битва під Хотином. 1673 р. (худ. Ф. Смуглевич)

Польща зобов’язувалася сплачувати данину. Бучацький мир фактично засвідчив помилковість політичного курсу П. Дорошенка, який сподівався на допомогу Туреччини у боротьбі за об’єднання України.

Проте варто наголосити, що Дорошенко ніколи не покладався на одну з держав у досягненні своєї мети, радше він прагнув скористатися суперечності між ними.

Тим часом польський сейм відмовився схвалити Бучацький мир, і війна продовжилася. Восени 1673 р. польське військо на чолі з Яном Собеським розгромило турецьку армію під Хотином (з 30-тисячної турецької армії врятувалося лише 4 тисячі). Проте вирішення долі українських земель Ян Собеський, який був проголошений королем Речі Посполитої, відклав на потім і цілком зосередився на європейських справах. У 1676 р. був укладений Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Туреччиною Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського і Паволоцького полків. Крім того, скасовувалася щорічна данина Туреччині. Проте і цей договір сейм не визнав, що згодом призвело до відновлення бойових дій.

Усипальня П. Дорошенка (село Ярополець Волоколамського району Московської області)

Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Речі Посполитої від Правобережної України й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне московсько-українське військо під командуванням воєводи Ромодановського і лівобережного гетьмана Самойловича оволоділо основними містами Правобережжя України. На старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. Самойловича проголосили гетьманом «обох сторін Дніпра». Однак об’єднання усієї України під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу Дорошенку, змусили московсько-українське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони розташувалися в стратегічно важливих містах, руйнували церкви, вимагали сплати данини, грабували й захоплювали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. Становище Дорошенка стало критичним. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. Бачачи, як усе руйнується, він вирішив відмовитися від турецького протекторату і визнати владу московського царя. З цією метою він спочатку присягнув їй перед кошовим отаманом І. Сірком, а у вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, виїхав і перед брамою поклав булаву і склав присягу царю. Колишній гетьман поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. І. Самойлович погодився. Проте вже у 1677 р. його вивезли до Москви, а в 1679-1682 рр. Дорошенко проти власної волі був за наказом царя призначений в’ятським воєводою.

Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завершився останній етап Української національної революції.

Що завадило П. Дорошенку реалізувати плани щодо об’єднання України?

Особливості Української національної революції середини XVII ст. (за В. Смолієм і В. Степанковим)

• Національно-визвольна боротьба, що спалахнула в 1648 р., велася не лише проти Речі Посполитої, а й рівною мірою проти інших ворогів української незалежності — Московської держави, Кримського ханства;

• існував тісний взаємозв’язок, взаємодія національно-визвольної, релігійної та соціальної боротьби;

• соціальна боротьба переросла в селянську війну 1648-1652 рр., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних відносин;

• розвиток революції був нерівномірним і суперечливим, супроводжувався спалахом соціально-політичної боротьби, яка в 1658-1663 рр. набула форми громадянської війни;

• упродовж осені 1649-1651 рр. від участі в революції відійшло населення Західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій;

• провідну роль у розвитку революції відіграло козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;

• більшість панівного класу суспільства — князі, магнати, пани і шляхта — зрадила національні інтереси і спільно з поляками, литовцями і білорусами придушувала визвольну боротьбу України за соборність і незалежність;

• міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духівництво мали слабкий позитивний вплив на події революції;

• у ході революції переважали збройні форми боротьби, які час від часу набували жорстокого характеру й супроводжувалися проявами етнічних чисток;

• украй негативну роль відіграв геополітичний чинник, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли здобуттю Україною незалежності й прагнули включити українські землі до своїх володінь.

Історичне значення Української національної революції середини XVII ст. (за В. Смолієм і В. Степанковим):

• спричинила виникнення національної держави, частина якої у формі Лівобережного Гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

• зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

• стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості;

• відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

• зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»;

• істотно збагатила традиції боротьби проти національного, релігійного та соціального гноблення;

• упродовж тривалого часу після її завершення козаки, міщани та селяни користувалися плодами її соціально-економічних завоювань;

• стала каталізатором розвитку (переважно на Лівобережжі) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

5. Гетьманство Івана Самойловича

Гетьманування І. Самойловича тривало 15 років. Він намагався возз’єднати козацьку Україну силою, сподіваючись на підтримку російських військ. Щоб виснажити своїх противників, він руйнував правобережні міста і села, а їхнє населення примушував переселятися на лівий берег Дніпра («Великий згін» 1678-1679 рр.). Проте приєднати Правобережжя Самойлович так і не зміг, бо у боротьбі за нього зіткнулися інтереси Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії.

Рішучими заходами гетьман протидіяв спробам Запорозької Січі відігравати роль самостійної політичної сили. Гетьман, по суті, поклав край скликанню загальних козацьких рад і називав себе «верховним володарем і господарем вітчизни». Самойлович започаткував інститут «бунчукових товаришів», до якого належали діти старшини, які з юнацьких років, перебуваючи в оточенні гетьмана, готувалися у майбутньому обійняти керівні посади. Гетьман сприяв становленню старшинського землеволодіння. Сам він був великим землевласником, зокрема, розпоряджався містом Гадяч і 14 селами.

Прагнення Самойловича до одноосібної влади, явне тяжіння до запровадження монархічної форми правління в Україні непокоїло царський уряд. До того ж серед лівобережної старшини було чимало незадоволених жадобою і здирництвом гетьмана. Саме за доносом старшини, що Самойлович збирається зрадити царя, його й було усунуто з посади. Новим гетьманом став Іван Мазепа (1687-1709 рр.).

6. Повернення до влади Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецької армії (1677-1678 рр.). Бахчисарайський мир 1681 р.

Турецький уряд після зречення гетьманства П. Дорошенком спробував утримати під своїм протекторатом Правобережжя з допомогою Юрія Хмельницького. У 1677 р. його викликав великий візир і наказав написати звернення до правобережних козаків із закликом повернутися під владу султана. Мехмед IV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом з турецькою армією Хмельницький з’явився в Україні. Проте місцеве населення з недовірою ставилося до його закликів підкоритися туркам і не виявило особливої готовності йти за новим гетьманом.

На початку серпня 1677 р. 100-тисячна турецько-татарська армія разом із загоном прибічників Хмельницького підійшла до Чигирина й узяла його в облогу. Московське військо обороняло фортецю, а козаки — саме місто. Спроби Ю. Хмельницького схилити козаків на свій бік були марними. Турки спрямували основний удар на місто, але козаки його відбили.

Облога Чигирина турецькими військами (гравюра 1678 р.)

Бастіон Чигиринської фортеці (сучасний вигляд)

Після того як на допомогу гарнізону міста прибуло 57-тисячне московсько-українське військо, очолюване Г. Ромодановським і Самойловичем, турки змушені були зняти облогу й відступити.

У липні 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія знову вторглася в Україну і вдруге спробувала захопити Чигирин. На допомогу обложеним прибуло московсько-козацьке військо. Зустрівши запеклий опір захисників, турки, зрештою, за допомогою підкопів підірвали вал і ввірвалися у нижнє місто. Козаки відступили до фортеці. Московське військо відмовилося прийти на допомогу. Ромодановський мав таємний наказ царя здати місто, але все зробити так, ніби турки його захопили. Цар резонно вважав, що, пожертвувавши туркам Чигирин, він втримає за собою Лівобережжя.

Турки, які увірвалися до Чигирина, влаштували криваву різанину населення і вщент зруйнували місто. Це був крок відчаю. Знекровлене тривалою облогою турецьке військо вже не змогло продовжувати наступ і повернулося до Молдавії. Другий Чигиринський похід, як і Перший, завершився невдачею. Захопити все Правобережжя турки не змогли. Водночас для українців знищення козацької столиці стало болючою втратою.

П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, рішуче боровся за возз’єднання Української козацької держави. Однак його успіхи були короткочасними.

Сусідні держави не були зацікавлені у сильній українській державі. До того ж її єдність підточувала боротьба старшинських угруповань за владу, що зумовило ситуацію, за якої в Україні діяло кілька гетьманів одночасно.

Ні спроби П. Дорошенка з допомогою турецького протекторату, ні намагання І. Самойловича з допомогою Московії відновити єдність України не мали успіху.

Самійло Величко про становище на Правобережжі

«Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних і пусті вали... що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як то у Чолганському, Константинов!, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому трапилися, бачив я одні малолюдні, інші цілком розвалені...».

1. Як змальовує наслідки Руїни для Правобережжя Самійло Величко? 2. Чим було зумовлено таке становище на Правобережжі?

ВИСНОВКИ

П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, рішуче боровся за возз’єднання Української козацької держави. Однак його успіхи були короткочасними.

Сусідні держави не були зацікавлені у сильній українській державі. До того ж її єдність підточувала боротьба старшинських угруповань за владу, що зумовило ситуацію, за якої в Україні діяло кілька гетьманів одночасно.

Ні спроби П. Дорошенка з допомогою турецького протекторату, ні намагання І. Самойловича з допомогою Московії відновити єдність України не мали успіху.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. У якому році гетьманові П. Дорошенку вдалося об’єднати Українську козацьку державу під своєю владою? Чому він не зумів зберегти єдність?

2. Поміркуйте, чому військово-політичний союз гетьмана П. Дорошенка з Туреччиною призвів до нового спалаху громадянської війни в Україні.

3. У якому році та за яких обставин П. Дорошенко склав гетьманську булаву?

4. Якою, на вашу думку, була роль гетьмана П. Дорошенка в подіях Руїни? Чи справедливо його називають «Сонцем Руїни»?

5. Коли і на яких умовах була припинена боротьба між Туреччиною і Московією за Правобережну Україну?

6. Які здобутки Української національної революції середини XVII ст. вдалося зберегти після подій, що ввійшли в історію під назвою «Руїна»?

7. Які основні політичні цілі ставив перед собою гетьман І. Самойлович? Чому він був позбавлений гетьманської булави?

8. Порівняйте правління П. Дорошенка та І. Самойловича. Питання для порівняння оберіть самостійно.