Підручник з Історії України (рівень стандарту). 10 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 34-35. Україна на початку німецько-радянської війни

За цим параграфом ви зможете:

- характеризувати початок німецько-радянської війни на українських землях;

- розповідати про перебіг подій на українських землях у 1941-1942 рр.;

- вказувати на причини поразок Червоної армії та окупацію України нацистами.

Пригадайте:

1. Коли почалася Друга світова війна?

2. Які українські землі увійшли до складу УРСР у 1939-1940 рр.

1. Початок німецько-радянської війни. Поразки і відступ Червоної армії

22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. За короткий час танкові й моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР. Ворожа авіація завдала удару по військових об’єктах, аеродромах, по містах і важливих промислових центрах країни. Повітряних атак зазнали Львів, Рівне, Житомир, Київ, Одеса, Севастополь, а також населені пункти, розташовані на території балтійських республік, Білорусі, Російської Федерації, Молдавії. Тільки на летовищах німецька авіація знищила 1200 радянських літаків, переважно нових моделей.

За детально розробленим планом «Барбаросса» Німеччина та її союзники для нападу на СРСР зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн осіб. Їм протистояло угруповання радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн осіб). Нацистський план був розрахований на блискавичну війну (бліцкриг) — швидке просування війська до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення та розгром радянських частин у прикордонних боях.

Київський залізничний вокзал після бомбардування, червень 1941 р.

Блискавична війна (бліцкриг) — теорія досягнення швидкої перемоги у війні, побудована на тому, що противник буде захоплений зненацька і не встигне розгорнути свої сили.

На Україну спрямували наступ німецької групи армій «Південь» (командувач генерал-фельдмаршал Г. Рундштедт), до якої входили також румунські та угорські війська, а згодом приєдналися словацькі й італійські підрозділи та інші союзники Німеччини. Згідно із планом «Барбаросса», наступ в Україні був допоміжним. Головні сили нацистів мали наступати через Білорусію на Москву.

Гітлер з командуванням, 1941 р.

Угрупованню ворога, що просувалося в Україні, протистояли підрозділи Київського особливого та Одеського військового округів, які з початком війни були перетворені, відповідно, на Південно-Західний (командувач М. Кирпонос) і Південний фронти (командувач І. Тюленєв).

Співвідношення сил у смузі наступу групи армій «Південь»

Назва

СРСР (війська КОВО і ОдВО)

Німеччина та її союзники (група армій «Південь»)

Співвідношення

Солдати

1 412 136

1 508 500

1 : 1

Танки

8069

1144

7 : 1

Гармати і міномети

26 580

16 008

1,7 : 1

Літаки

4696

1829

2,6 : 1

Загалом війська ворога поступалися радянським в Україні як чисельно, так і в озброєнні. Але на напрямку головного удару ворог мав перевагу.

23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк-Рівне-Дубно-Броди. Розгорілася перша в Другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до 29 червня. Через погану координацію, відсутність авіаційного та артилерійського прикриття Червона армія зазнала нищівної поразки. Однак просування ворога затрималося на тиждень. Це зірвало спробу німців з ходу оволодіти Києвом і дало можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста.

Радянські танки у червні 1941 р.

5 липня 1941 р. розпочалася Київська стратегічна оборонна операція, що тривала 83 дні. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Такими для противника були й наступні спроби оволодіти столицею України. Наступ на Київ захлинувся. Таким чином, оборона столиці УРСР змусила нацистів відійти від плану «Барбаросса» й тимчасово відволікти значні сили для розгрому радянських військ в Україні, припинивши просування на Москву.

Німецькі війська в Києві, 1941 р.

На початку липня 1941 р. армії Німеччини, Угорщини та Румунії перейшли у рішучий наступ проти Південного фронту радянських військ, які продовжували утримувати радянсько-румунський кордон. Спроба командування Південного фронту організувати контрудар завершилась черговим погромом радянських танкових частин. Ворог зумів у районі Умані оточити й знищити з’єднання фронту (8 вересня 1941 р.). Лише в полон потрапили понад 100 тисяч червоноармійців. Це дало змогу противнику вийти до Дніпра південніше Києва, а також зайти у глибокий тил військ Південного фронту. Тільки Одеса до 16 жовтня 1941 р. (впродовж 73 днів) тримала оборону.

Румунські солдати входять до Одеси, 1941 р.

Німецько-радянська війна у 1941-1942 рр.

Розгромивши війська Південного фронту на Правобережжі, німецька армія створила загрозу Південно-Західному фронту з півдня. Така ж небезпечна ситуація склалася на північному напрямку, коли ворог оволодів Смоленськом. Щоб уникнути катастрофи, Г. Жуков запропонував відвести війська на лівий берег Дніпра та зміцнити фронт. Й. Сталін категорично відмовився від цієї пропозиції. Як наслідок — на початку вересня 1941 р. німецькі танкові підрозділи з півночі форсували Десну і з півдня в районі Кременчука — Дніпро. 15 вересня вдалося завершити оточення київського угруповання в районі с. Лохвиця. Лише 17 вересня Ставка дала наказ залишити Київ, але було вже пізно. Війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення і були розгромлені. У полон взяли 663 тис. червоноармійців. 19 вересня у Київ вступили частини німецької армії.

Розгром Південного і Південно-Західного фронтів радянських військ дав змогу нацистам продовжити наступ на Лівобережжі та прорватися в Крим. 16 жовтня 1941 р. захисники залишили Одесу. Евакуйовані частини перекинули у Севастополь, який опинився у ворожому оточенні. Оборона міста, що тривала 250 днів (з 30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.), зірвала плани гітлерівців щодо швидкого наступу на Кавказ і Закавказзя.

За 5 місяців війни ворогу вдалося просунутись на 900-1200 км у глиб України. Неокупованими залишалися тільки території на сході УРСР.

• Які причини поразок радянських військ в Україні в 1941 р.?

2. Мобілізаційні заходи та евакуація на Схід

Війна поставила на порядок денний питання про негайну мобілізацію усіх наявних матеріальних і людських ресурсів для відсічі нацистської агресії. На території України, як і в інших прифронтових районах, було введено воєнний стан.

На виробництві скасовувались відпустки, збільшувався робочий час до 11 годин на добу. На оборонних підприємствах і транспорті впроваджувався режим воєнного часу. За самовільне залишення робочого місця оголошували дезертиром і засуджували на строк від 5 до 8 років.

30 червня 1941 р. був утворений Державний комітет оборони (ДКО), до якого перейшла вся повнота політичної, державної та військової влади в країні.

З початком німецької агресії розгорнули масовий призов до лав Червоної армії. У перші місяці війни у 16 областях України було мобілізовано 2 515 891 осіб. Крім того, активно створювалося народне ополчення з осіб, які не підлягали призову за віком чи станом здоров’я. До нього на кінець 1941 р. вступило бл. 1300 тис. осіб. Для решти населення проводились заняття з цивільної оборони, організовувалися курси медичних працівників.

Цивільне населення на будівництві протитанкових укріплень, 1941 р.

Незважаючи на такі масштабні організаційні дії, людський потенціал України був використаний лише частково. Мобілізаційні заходи на західноукраїнських земляхбули повністю зірвані. Це пояснюється швидким просуванням ворога, негативним ставленням більшості населення західноукраїнських земель до радянської влади, репресивними діями НКВС тощо. Більшість чоловіків, котрих мобілізували в Україні, у 1941-1942 рр. загинули або потрапили в полон (227 тисяч полонених нацисти відпустили), або розійшлися по домівках, дезертирувавши з Червоної армії. Як наслідок, під нацистською окупацією опинилися 92 % довоєнного населення УРСР.

В одному із військкоматів, червень 1941 р.

Більш дієвими були заходи з переведення промисловості на випуск продукції для фронту. Вдалося досить різко збільшити військове виробництво, але воно не могло покрити тих втрат, яких зазнала Червона армія у прикордонних боях. Крім того, швидке просування ворога ставило на порядок денний питання з евакуації матеріальних цінностей. До східних районів СРСР було вивезено понад 550 великих підприємств тридцяти галузей промисловості, 23 потужні будівельні організації та майно 9 залізничних господарств, 30 тис. тракторів, 125 млн пудів зерна та іншого продовольства, 6 млн голів худоби. Евакуювали установи Академії наук УРСР, 70 вишів, 50 театрів. Виїхало 3,5 млн осіб, з яких половину становили висококваліфіковані робітники та інженери. Усі ці підприємства на нових місцях вже через декілька місяців випускали військову продукцію. Евакуйовані з України підприємства становили половину промислових потужностей, введених в експлуатацію у східних районах СРСР у роки війни.

Завдяки вивезеному устаткуванню та обладнанню у східних районах СРСР виробництво металургійних підприємств збільшилось у 1,5 рази порівняно з довоєнним часом, хімічна промисловість у 1943 р. повністю відновила свої об’єми. Загалом станом на кінець 1942 р. радянський оборонний комплекс виробляв зброї більше, ніж вся промисловість Німеччини й окупованої нею Європи — «Магнітогорськ переміг Рур» (центри військового виробництва СРСР та Німеччини під час війни).

Усе, що не підлягало евакуації, передбачалося знищити: було зруйновано сотні промислових підприємств, шахт, підірвано цілі вулиці населених пунктів (у Києві, Харкові та ін. містах), спалено тисячі гектарів незібраного врожаю, лісів тощо. Так, наприклад, при евакуації Запоріжжя підірвали Дніпрогес, але населення та військові частини, що перебували внизу за течією, не були попереджені, і їх змила хвиля води з водосховища. Загинуло близько 20 тис. бійців Червоної армії і нез’ясована кількість мирного населення. В Одесі при відступі Червоної армії затопили приморські квартали разом з мешканцями, а поранених червоноармійців разом з машинами скинули в море. У Києві радіокерованими вибуховими пристроями було вщент зруйновано Хрещатик, Успенський собор Києво-Печерської лаври. У Західній Україні при відступі співробітники НКВС знищили 22 тис. політичних в’язнів безпосередньо в тюрмах.

Підрив Дніпрогесу, 1941 р.

• Які мобілізаційні заходи були проведені радянською владою в Україні?

У в'язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам'янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в'язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) - 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава - 2 тис. 500, Луцька - 2 тис. 754, Рівного - 150, Дубно - 1 тис. 500, Ковеля - 195, Тернополя - 1 тис., Перемишля та Добромиля - 2 тис. в'язнів. Більшість із них були українці, незначний відсоток становили поляки, бл. 10% - євреї.

3. Завершення окупації України нацистськими загарбниками

Наприкінці осені — на початку зими 1941 р. вирішальні бої на радянсько-німецькому фронті розгорілися під Москвою. Червоній армії вдалося зупинити нацистський наступ і завдати могутнього контрудару (грудень 1941 — січень 1942 рр.).

Початкові успіхи у наступі під Москвою склали у радянського командування враження про можливість розгортання наступальних операцій по всьому радянсько-німецькому фронту. Так, Південно-Західному і Південному фронтам було поставлено завдання прорвати оборону ворога в районі Балаклеї та Артемівська (нині Бахмут), вийти в тил донбаського угруповання противника і відрізати йому відхід на захід. Одночасно передбачалося відбити Харків. Ці далекосяжні плани не були підкріплені достатньою кількістю сил, тому результати наступу 18-31 січня 1942 р. виявилися не такими, яких очікували (Барвінківсько-Лозовська операція). Хоча радянські війська й просунулися на захід до 100 км, але жодної стратегічної мети не досягли. Наступ призвів до утворення Барвінківського виступу, що загрожував донбаському угрупованню ворога. Впродовж лютого-квітня 1942 р. в районі виступу точилися запеклі бої. Німці намагалися його ліквідувати, а радянське командування планувало забезпечити плацдарм для нового наступу на Харків, що відбувся у травні 1942 р.

Звільнення Ізюма, січень 1942 р.

Також стратегічної мети порятунку Севастополя і визволення Криму не досягла й Керченсько-Феодосійська десантна операція (25 грудня 1941 — 2 січня 1942 р.). Червона армія змогла лише звільнити від ворога Керченський півострів.

Німецькі офіцери в Севастополі, 1942 р.

Німецьке командування на літо 1942 р. готувало великий наступ на південному фланзі радянсько-німецького фронту. В Україні були зосереджені головні ударні сили вермахту. Ворог передбачав одним ударом вийти до р. Волги в районі Сталінграда і на Кавказ. А радянське керівництво очікувало новий наступ на Москву.

За такого стратегічного розкладу сил рішення Ставки про наступальні дії навесні 1942 р. виявилося помилковим і призвело до нових поразок у районі Харкова і на Керченському півострові. Радянські війська, що наступали на Харків, були оточені і розгромлені. Тільки у полон потрапило 227 тис. бійців. Поразка радянських військ на Керченському півострові дала змогу нацистам розгорнути вирішальний наступ проти захисників Севастополя. 4 липня 1942 р., після 250-денної оборони, місто було захоплено. У полон потрапили близько 100 тис. радянських солдатів. Нові поразки радянських військ призвели до повної окупації України 22 липня 1942 р.

• Які поразки Червоної армії призвели до повної окупації України німецькими військами?

4. Український національний рух у 1941-1942 рр.

Конфлікт, що розгорався в Європі та світі, не міг залишити жодну з політичних сил та її діячів осторонь від нього. Українці знову стали плекати надії, що новий загальноєвропейський конфлікт створить умови для відродження власної держави.

Український національний рух напередодні Другої світової війни гуртувався навколо декількох центрів. Перший центр був представлений урядом УНР в екзилі на чолі з А. Лівицьким, що мав свої представництва в різних країнах Європи. УНРівці не мали чіткої єдиної позиції щодо того, чий бік зайняти. Частина заявили свою прихильність ідеалам демократії і, відповідно, тяжіли до англо-французької коаліції. Однак швидка поразка Польщі, а згодом Франції, переконала прихильників відновлення УНР у необхідності спроб налагодити співпрацю з ІІІ рейхом. Крім того, військові структури УНР висунули ідею створити на Волині збройні загони «Січі», які з початком радянсько-німецької війни мали організуватися в армію, котра разом з німецькими військами мала б звільнити Україну від більшовизму. Реалізація цієї ідеї почалася в середині 1940 р., а далі вилилася в створення «Поліської Січі» під керівництвом Тараса Бульби (Боровця).

Андрій Мельник

Найбільш дієву позицію серед українських політичних сил займала ОУН, яка спиралася на розгалужене підпілля в західноукраїнських землях, а також на осередки в різних країнах Європи. Однак на вироблення єдиної лінії організації у майбутній боротьбі трагічно позначився розкол в ОУН (1940 р.) на прихильників голови ПУН А. Мельника й керівника Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях С. Бандери. Головним питанням, яке призвело до розбіжностей між двома фракціями ОУН, стало визначення стратегії подальшої боротьби.

І А. Мельник, і С. Бандера виходили з того, що радянська імперія з її сталінським тоталітарним режимом є головним ворогом українського народу. Звідси випливала основна мета українських політичних сил — рішуча боротьба проти СРСР. У цій боротьбі ОУН(М) орієнтувалася на нацистську Німеччину. На її допомогу мельниківці розраховували у питанні побудови української держави. Своєю чергою, ОУН(Б) вважала, що Українську самостійну соборну державу можна вибороти лише власними силами і революційними методами та засобами боротьби. С. Бандера не відкидав думки і про союзників, але більш схилявся до того, що визвольна боротьба — це справа насамперед самого народу. Разом з тим, ОУН(Б) не бажала, щоб поневолення України «совєтами» змінилося новим поневоленням Німеччиною.

Листівка ОУН

Програма подальшої боротьби за незалежність ОУН(Б) була проголошена на Другому великому зборі (Краків, квітень 1941 р.). Вона передбачала, що ця боротьба буде вестися, спираючись на сили українського народу. Відкидалась орієнтація на чужі потуги, особливо на історичних ворогів України.

ОУН(Б) велику увагу приділяла питанню створення української армії. З цією метою вона використовувала будь-які можливості для підготовки відповідного командного складу й набуття бойового досвіду. За згодою з німецькими військовими і розвідкою, діячі ОУН(Б) проходили вишкіл в поліцейських школах та старшинській школі в Кракові. Навесні 1941 р. у складі спецпідрозділів абверу створили батальйони «Роланд» і «Нахтігаль».

Мітинг в Перемишлі з приводу прийняття Акта про відновлення Української Держави, 7 липня 1941 р.

Водночас ОУН(Б) стала активно формувати похідні групи (загальна чисельність 5 тис. осіб), які мали рухатися слідом за німецькою армією, здійснювати пропаганду та агітацію, а також формувати місцеві органи влади, щоб поставити Німеччину перед фактом відновлення Української держави. Діставшись 30 червня 1941 р. Львова, вони налагодили зв’язок з очільниками Крайової екзекутиви ОУН, що діяла у підпіллі. Увечері того ж дня були проведені Національні збори (близько 100 осіб), на котрих Я. Стецько оголосив «Акт відновлення Української Держави».

Документи розповідають

Акт відновлення Української Держави

Львів, 30 червня 1941 р.

1. Волею українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі.

1. Яке ваше перше враження про документ?

2. Які основні ідеї закладені в документі?

3. Яка мета проголошення даного Акта? Чи досяг він своєї мети?

Після проголошення Акта Я. Стецька обрали головою Державного правління, що сформував Крайове правління. Відразу після проголошення Акта почалося створення відповідних органів влади.

Задеклароване ОУН(Б) будівництво Української держави було рішуче перерване німецьким керівництвом. Почалися репресії проти членів ОУН(Б). 8 липня 1941 р. провід ОУН(Б) ухвалює рішення про перехід до підпільної боротьби. Наступного дня заарештували Я. Стецька, згодом — інших чільних провідників ОУН, серед них С. Бандеру, яких доправили до концтабору. На всі наполягання німецького керівництва скасувати Акт провідники ОУН(Б) відповіли відмовою. У листопаді 1941 р. було видано наказ німецьким каральним органам таємно страчувати без суду членів ОУН(Б). Незабаром було розпущено батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», а командний склад заарештували. Незважаючи на це, ОУН(Б) за перші місяці війни вдалося створити і легалізувати органи української адміністрації на території Рівненської, Волинської, Житомирської, Тернопільської, Кам’янець-Подільської, Вінницької, Київської, Дніпропетровської, Харківської і Луганської областей. Однак закріпитися цим органам місцевої влади всіх рівнів так і не вдалося. Нацисти створили нові допоміжні управи під своїм контролем. Але чимало членів ОУН, приховуючи свою належність до організації, посіли і в цих нових структурах посади, а також у допоміжній поліції. Та подальші репресії проти українських націоналістів і політика нацистів остаточно переконали провідників ОУН(Б) про початок повстанської боротьби з окупантами.

Ярослав Стецько

Сподіваючись на підтримку Німеччини, ОУН(М) теж спорядила в Україну похідні групи. Їх завданням було створення українського уряду, який мав перебрати на себе облаштування суспільно-політичного, економічного та культурного життя в Україні. Провідну роль в розгортанні діяльності організації відігравав заступник голови проводу ОУН(М) О. Кандиба-Ольжич. 5 жовтня 1941 р. в Києві відкрилися установчі збори, на яких обрали Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з М. Величковським. Почався випуск газет (більше 100), відкривалися «Просвіти». Але 20 листопада 1941 р. окупанти заборонили діяльність організації. Почались арешти активістів ОУН та активістів місцевих рад. Частину їх стратили в Бабиному Яру, зокрема О. Телігу.

Львівську УНРаду очолював К. Левицький, а з листопада 1941 р. — А. Шептицький. Останній у лютому 1942 р. надіслав до Берліна меморандум з приводу геноциду євреїв, а також заявив про права українців на власну державу. Це стало приводом до розпуску нацистами львівської УНРади в березні 1942 р.

Серед українських політичних і військових угруповань, що претендували на першість у протистоянні з окупантами, була «Поліська Січ» під проводом Тараса Боровця (Тарас Бульба). У серпні 1940 р. він прибув на Волинь, де створив збройне підпілля. З початком війни Боровець, за завданням німців, вів боротьбу із залишками радянських підрозділів та партизанами на Волині й Поліссі. Під його командуванням було близько 3 тис. бійців. Незабаром Бульба-Боровець опанував значну територію, де проголосив «Поліську республіку» з центром в Олевську. Йому вдалося налагодити співпрацю з ОУН(М) та гетьманцями. Але наприкінці 1941 р. нацисти ліквідовують формування Боровця. Посилення репресій і свавілля з боку німецького окупаційного режиму змусило отамана знову взятися за зброю, але вже проти нацистів. У лютому-березні 1942 р. він організовує Українську Повстанську Армію, яка розпочинає збройну боротьбу проти окупантів. Проте у Боровця не склалися відносини з ОУН(Б), яка вимагала від нього повного підпорядкування собі. Загони ОУН(Б) насильно включали підрозділи Боровця, а також ОУН(М) до своєї Української повстанської армії (УПА). Тоді він у липні 1943 р. перейменовує свою армію на Українську народно-революційну армію (УНРА, 5 тис. осіб).

Тарас Бульба-Боровець

На початок 1943 р. серед всіх українських партій та організацій легальну роботу продовжував лише Український центральний комітет, що його створили у Кракові в 1940 р. на чолі з В. Кубійовичем.

На початку 1944 р. гітлерівці здійснили ще одну хвилю арештів. Так, були ув’язнені провідники ОУН(М): А. Мельник, О. Кандиба (Ольжич) та ін.

Таким чином, нацистська окупаційна політика не полишила українству іншого шляху, ніж збройна боротьба.

• Як ОУН (Б) вдалося очолити збройну боротьбу проти окупантів?

Висновки

• 22 червня 1941 р. нацистська Німеччина здійснила напад на СРСР. На території України наступала група армій «Південь».

• Червона армія, хоча й мала перевагу, зазнала нищівної поразки. Лише героїзм рядових бійців не дав нацистам реалізувати своїх планів. Бліцкриг провалився.

• 22 липня 1942 р. гітлерівці повністю захопили територію України.

• Початок війни між Німеччиною та СРСР намагалися використати українські політичні сили, що виступали за незалежність України. 30 червня 1941 р. ОУН(Б) у Львові проголосила Акт відновлення Української держави. Але репресії проти українського руху не залишили іншого шляху боротьби, як обернути зброю проти окупантів.

Запитання і завдання

1. Як називався план нападу гітлерівської Німеччина на СРСР? Яким було співвідношення протиборчих сил на кордонах України напередодні війни? 2. Коли почалася німецько-радянська війна? 3. Чому Червона армія, маючи чисельну й технічну перевагу над ворогом в Україні, зазнала поразки влітку-восени 1941 р.? 4. Як бойові дії в Україні в 1941 р. вплинули на реалізацію гітлерівцями плану «Барбаросса»? 5. Як відбувалася мобілізація та евакуація в Україні, якою була їх ефективність? 6. Чому на початку радянсько-німецької війни провідники українського національно-визвольного руху покладали такі значні надії на Німеччину? 7. Де і коли проголосили Акт відновлення Української держави? Якою була реакція нацистів на цей документ? Чому саме такою? 8. Коли було завершено окупацію України гітлерівськими військами? 9. Обговоріть у групах. Якими методами намагалися діяти провідники українського національно-визвольного руху? Як ви їх оцінюєте? Чи можна було в тих умовах діяти інакше? Чи можна вважати провідників українського національно-визвольного руху поплічниками нацистів?