Підручник з Історії України (рівень стандарту). 10 клас. Сорочинська - Нова програма

Розділ V. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

§ 27. Українські землі в складі Другої Речі Посполитої

За цим параграфом ви зможете:

- характеризувати становище українських земель у складі Другої Речі Посполитої;

- визначати політику польських правлячих кіл щодо українства;

- розповідати про розвиток українського руху на українських землях у складі Польщі.

Пригадайте:

1. Які держави розділили українські землі після поразки Української революції?

2. Чому ЗУНР в боротьбі з Польщею не змогла відстояти свою незалежність?

3. Якими були умови Ризького миру між радянськими республіками й Польщею?

1. Західноукраїнські землі під владою іноземних держав

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії, а також Мармарощини. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. У містах на цих землях переважало неукраїнське населення (євреї, поляки, угорці, румуни, німці). Найбільшим містом був Львів, у якому з 200 тис. мешканців українці на 1918 р. становили лише 27 тис.

Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, проводила свою політику стосовно української меншини.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

• насильницька асиміляція;

• стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

• репресії проти діячів національно-визвольного руху;

• національний гніт;

• відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, у яких здійснювалася ця політика, різнилися — від м’якої в ЧСР до жорсткої в Румунії.

• Які основні риси політики Польщі, Румунії, ЧСР щодо українства?

2. Політика польських правлячих кіл щодо українських земель

У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, маючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-1939 рр. чітко вирізняються три етапи польської політики щодо українства.

У 1919-1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також переконати всіх, що права національних меншин нібито забезпечуються повністю. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні та в навчанні у початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері.

Асиміляція (від лат. аssimilatio — уподібнення) — процес злиття одного народу з іншим із втратою одним із них своєї мови, культури, релігії, звичаїв, національної самосвідомості. Може бути як природною, так і насильницькою.

Польща «А» — територія етнічно польських земель у Другій Речі Посполитій.

Польща «Б» — території Другої Речі Посполитої, заселені етнічними меншинами, — західноукраїнські та західнобілоруські землі.

На другому етапі (1923-1926 рр.) польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, та Польща «Б» («східні креси»), що складалася переважно із західноукраїнських і західнобілоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Щодо Польщі «Б» застосовували політику штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. На цих землях гальмувалося проведення аграрної реформи.

31 липня 1924 р. ухвалили закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські терени переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділялися кращі землі. За 1921-1929 рр. сюди мігрувало 77 тис. поляків, до 1939 р. — понад 200 тис. Станом на кінець 1930-х років налічувалося 47 тисяч осадницьких господарств, котрі володіли більше як півмільйоном гектарів землі. В умовах хронічного малоземелля це значно погіршувало становище українського селянства і створювало атмосферу ворожнечі між українцями та поляками.

Марш польських колоністів у Рівному, 1930 р.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці стосовно українців. Третій період (1926-1937 рр.) пов’язаний із встановленням режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Сутність нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин (зробити їх патріотами польської держави, складовою польської політичної нації) і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині з «внутрішньої колонії» на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних (утраквістичних) шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилася з метою розколу серед українців: між галичанами й волинянами, між прихильниками й противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (Голодомор 1932-1933 рр., масові репресії).

У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалком сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій. Проте у більшості випадків заклики до порозуміння та політичні рішення керівників польської держави впирались у стійке антиукраїнське ставлення місцевих чиновників, поміщиків, осадників. До того ж на виступи радикальних українських елементів польська сторона здійснила масову акцію «пацифікації» (1930 р.), яка супроводжувалася погромами, побиттям, руйнуванням українських установ. Під час акцій «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності українців, які в очах поляків виглядали як неблагонадійні.

Приводом до «пацифікації» стали саботажні акції радикально налаштованих українців, які підпалювали майно польських осадників. Відповідальність за це взяла на себе УВО (ОУН).

Унаслідок «пацифікації» представництво українців у польському сеймі скоротилося з 46 послів до 20, з 11 сенаторів до 4. Але водночас вона радикалізувала українське населення, фактично виправдала в очах світової громадськості дії УВО та ОУН проти польських урядовців, установ, осадників. Відбулося понад 200 мітингів у різних державах на підтримку українців. Дії Польщі засудила Ліга Націй.

Нормалізація — спроба порозуміння між частиною лідерів українського руху в Польщі та урядовими колами.

Акція «пацифікації» (умиротворення) — репресивні акції польського уряду проти українського населення в Східній Галичині, що відбувалися 20 вересня — 30 листопада 1930 р. На першому етапі акцію проводила польська поліція, до якої згодом долучилися і військові підрозділи. Поліція пацифікувала 325 сіл, армія — 168. Ліквідовано й заборонено «Пласт», закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові, Дрогобичі.

Але починаючи з 1937 р., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям стануть сприятливим ґрунтом для зростання сепаратизму. Були повністю відкинуті будь-які поступки, прокотилася нова хвиля репресій. У 1937-1939 рр. була проведена акція «ревіндикації» (конверсія) — навернення православних українців, білорусів на католицький обряд. Метою цієї акції проголошувалось «повернення до польськості всього, що було польським». Вона супроводжувалася руйнуванням православних храмів на Холмщині та Волині.

У 1930-ті рр. в середовищі польських націонал-демократів визрів план здійснити депортацію українців у західні райони Польщі. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. У 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції «Вісла» таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів. Польща негативно поставилася до створення Карпатської України і доклала зусиль, допомагаючи Угорщині, для її ліквідації (операція «Лом»).

3. Українська кооперація

Важливим елементом протидії польській політиці на західноукраїнських землях став український кооперативний рух. Кооперативи, діючи під гаслом «Свій до свого по своє», стали формою самоврядування та економічного самозахисту українського населення. Кожне село, кожна місцевість обов’язково створювали в себе кооператив — крамницю, касу, молочарню. На 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об’єднання, що завершилося створенням чотирьох спеціальних організацій — «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Центробанку» і «Народної торгівлі». Вони мали свої регіональні відділення по всій Галичині. «Маслосоюз» експортував власну продукцію до багатьох країн Європи. Число українських кооперативів у Східній Галичині зросло з 580 у 1921 р. до майже 4000 у 1939 р. Вони об’єднували 700 тис. членів.

Кооперативи сприяли впровадженню нових засобів господарювання та техніки серед українських селян. Ці об’єднання успішно конкурували з польськими господарськими організаціями. Завдяки їм економічний стан українського села почав поступово поліпшуватися, сформувався цілий прошарок заможного українського селянства.

Мережа кооперативних організацій разом з мережею українських шкіл, «Просвіти», молодіжних спортивних організацій, політичних партій утворювали інфраструктуру українського національного життя в Західній Україні.

• Яка роль української кооперації у зміцненні національної самосвідомості українців?

4. Українські політичні партії та організації

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр.

Найбільшою та наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і стало, по суті, ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у т. ч. й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом. Як уже згадувалося, УНДО у 30-ті роки пішло на співробітництво з польськими урядовими колами, намагаючись через компроміс досягнути поступок українству.

Соціалістичний спектр українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилась після об’єднання у 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії — Русько-української радикальної партії — з Українською партією соціалістів-революціонерів, котра діяла на Волині. Її підтримували селяни та сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Її лідерами були Л. Бачинський та І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія. У своїй діяльності вона спиралася на нечисленне українське робітництво. Лідером партії був М. Ганкевич.

Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка 1923 р. перетворилась у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) та ввійшла до Компартії Польщі. КПЗУ діяла підпільно. Прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізм. Спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. Політика українізації та непу, що проводились в УСРР, сприяла зростанню впливу КПЗУ і взагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Але подальші дії радянського керівництва (колективізація, Голодомор, репресії) викликали критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів репресували, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. розпустили.

Поряд з легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів, зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українських рухів у 30-50-ті роки ХХ ст. — націоналістичний рух. У 1920-1930-ті рр. він неухильно розвивався. Організаційні початки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), котру створила в Празі у 1920 р. група старшин УСС і УГА на чолі з полковником Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо. Найвідоміші акції УВО: невдалий замах колишнього старшини УГА С. Федака на Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанія саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922 р.), експропріаційні акції (1924-1926 рр.) тощо.

Ідеологічною основою націоналістичного руху стала концепція інтегрального націоналізму Д. Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяли консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. у Відні постала Організація українських націоналістів (ОУН).

Постать в історії

Є. Коновалець (1891-1938) — у студентські роки активіст українського руху в Галичині. У роки Першої світової війни був мобілізований до армії Австро-Угорщини. У бою на горі Маківка потрапив до російського полону. Під час Української революції став організатором Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки. У листопаді 1918 р. Січові стрільці під командуванням Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьмана П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини. У 1918—1919 рр. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Отримав звання полковника Армії УНР. Поразка національно-визвольних змагань 1918-1921 рр. спонукала Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. Він став одним із організаторів та керівників УВО (з 1920 р.). У 1929 р. очолив Провід Організації українських націоналістів (ОУН). 23 травня 1938 р. Коновалець загинув у Роттердамі (Нідерланди) внаслідок спецоперації, проведеної органами НКВС СРСР.

Євген Коновалець

Постать в історії

Д. Донцов (1883-1973) — політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. Будучи творцем ідеології інтегрального націоналізму, відмовився від співпраці з ОУН, яка нею послуговувалася. У 1946 р. переїхав до Великої Британії. З 1947 р. на еміграції в Канаді. У своїх працях, найбільш ґрунтовнішими з яких є «Націоналізм» (1926), «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968), виклав доктринальні засади українського націоналізму.

Дмитро Донцов

5. Створення та діяльність ОУН. Ідеологічні основи

Створена у 1929 р. у Відні Організація українських націоналістів об’єднала студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. На чолі ОУН став керівник УВО, командир УСС в роки визвольних змагань, полковник Є. Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д. Донцовим. Донцов, як і його наступники Д. Андрієвський, М. Сціборський, відкидали демократичні ідеали, стверджуючи, що ліберальна м’якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1918-1921 рр. Вони проголошували найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя і народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдиній партії — ОУН — належало забезпечити ідеологічний провід держави. Ідеологи інтегрованого націоналізму мало приділяли уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу і визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що останню можна вибороти способом національної революції — всенародного повстання проти окупантів під керівництвом їхньої організації. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) та одночасно готувати населення до повстання.

• Чому саме інтегральний націоналізм став основною ідеологією українського руху станом на кінець 1930-х рр.?

У 30-ті роки ОУН розгорнула активну діяльність на західноукраїнських землях. Вважаючи терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила ряд замахів, які набули широкого розголосу. Загалом УВО і ОУН вчинили протягом 1921-1939 рр. 63 замахи. Ці акти здійснювалися більше з метою привернути увагу світової та української громадськості до українського питання. Так, убивство у 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького було, з одного боку, помстою за політику «пацифікації», а з іншого — викликом світовій громадськості у зв’язку з порушенням Польщею прав національних меншин. Убивство в 1933 р. радянського дипломата невисокого рангу О. Майлова мало нагадати жахливу трагедію українського народу — Голодомор 1932-1933 рр.

Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а, в основному, проти «внутрішніх» — проти тих українців, які йшли, на думку ОУН, на співробітництво з польською владою. У 1935-1936 рр., після масових арештів членів ОУН, відбулись Варшавський, а згодом Львівський процеси, під час яких С. Бандеру, М. Лебедя та інших провідників засудили до страти, котру по амністії замінили довічним ув’язненням. Сотні членів ОУН опинились у концтаборі Береза-Картузька.

Атентат (Від нім. Attentat — замах на вбивство) — один з терористичних методів діяльності УВО та ОУН (поряд з саботажами та ексами — актами експропріації). Атентати являли собою убивства відповідальних за антиукраїнські дії чиновників або українців, що пропагували угодовство.

Серйозним ударом по ОУН стало вбивство радянським агентом Судоплатовим у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи та світу подій організація залишилась без керівника. Всередині ОУН намітився розкол між її закордонним проводом, на чолі якого був Андрій Мельник, і структурою ОУН на західноукраїнських землях, яку очолював з 1933 р. С. Бандера. Перше серйозне розходження між двома лідерами проявилось під час подій у Карпатській Україні. А. Мельник, будучи більш обізнаним у справах передвоєнної Європи, категорично заборонив перехід членів ОУН з Галичини до Закарпаття. Він знав, що А. Гітлер віддасть цей край Угорщині. Але галицька молодь і провід на чолі з Бандерою, керовані прагненням розбудувати в Закарпатті Українську державу, навколо якої мали б об’єднатися всі інші українські землі, прагнули дій.

Степан Бандера

У 1940 р. між Мельником і Бандерою відбулася зустріч, яка завершилася розривом між двома лідерами. У квітні 1941 р. у Кракові на ІІ Великому зборі ОУН Бандеру проголосили провідником, а Мельник був виключений з партії. Після того постали дві організації — ОУН(Б), іноді її називають ОУН (Революційна), та ОУН(М).

Висновки

• Після поразки визвольних змагань значна частина західноукраїнських земель увійшла до складу Польщі. Політику польських урядових кіл щодо українства можна оцінити як антиукраїнську. Всі спроби знайти порозуміння на основі перетворення українців на лояльних громадян Польщі теж не мали і не могли мати успіху. Антиукраїнська політика зумовила розгортання потужного українського національно-визвольного руху, який був представлений як легальними, так і нелегальними організаціями. В міру зростання антиукраїнських акцій керівну роль у національно-визвольному русі перебирає потужна підпільна мережа ОУН.

Запитання і завдання

1. Якими договорами було закріплене входження українських земель до складу Польщі? 2. Які українські землі входили до складу Польщі? 3. Назвіть провідні українські політичні партії, що діяли на території Польщі. 4. Коли засновано ОУН? Хто був ідеологом інтегрального націоналізму? 5. Назвіть найгучніші терористичні акти, скоєні членами ОУН у 1930-ті роки? 6. Яку мету ставили собі правлячі кола Другої Речі Посполитої у політиці щодо українства? 7. Обговоріть у групах. Який вплив мала акція «пацифікації» на розвиток українського національного руху і на українсько-польські взаємини? 8. Чому український рух був представлений цілим спектром партій, а не однією загальнонаціональною? 9. Які наслідки для ОУН мав розкол в її рядах? Чи був цей розкол неминучим? 10. Як ви розумієте гасло українського кооперативного руху «Свій до свого по своє»? Якою була інфраструктура українського національного життя в краї?