Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Сорочинська - Нова програма

Практичне заняття

Британське володарювання в Індії. Народи Африки під владою європейських колонізаторів

Запитання і завдання для повторення

1. Що приваблювало європейців у країнах Сходу?

2. Коли почалося проникнення європейців в Індію?

3. Яка європейська країна станом на кінець XVIII ст. встановила своє домінування над Індією?

Мета: 1) на підставі аналізу наведеного тексту визначити, у чому полягали особливості британського володарювання в Індії;

2) на підставі аналізу наведеного тексту визначити, як відбувалася колонізація Африки;

3) шляхом дискусії сформувати уявлення про вплив колоніалізму на розвиток Індії та Африки.

Хід роботи

І. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом, дайте відповіді на запитання і виконайте завдання.

1. Індія — перлина Британської корони

Індія з давніх часів привертала увагу купців, європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці, французи намагалися закріпитися на півострові Індостан. Найбільшого успіху досягла англійська Ост-Індська компанія, яка стала верховною владою на півострові. Від 1784 р. діяло так зване подвійне управління Індією: у Калькутті керував генерал-губернатор, а в Мадрасі та Бомбеї з’явилися губернатори з почтом дрібних чиновників, військовослужбовців і великих землевласників. Ост-Індська компанія встановила систему податкового грабунку, експлуатації селян, місцевих землевласників, князів. Компанія підкорила собі майже всі князівства, збирала податки через систему відкупу й посередників. Поступово податки з населення стали головними для компанії.

У XVIII ст. головною статтею індійського експорту були високоякісні бавовняні тканини, які вироблялися вручну мільйонами індійських ткачів. Але промислова революція зробила виробництво таких тканин у Європі дешевшим, ніж в Індії. Стало вигідним привозити з Англії ці тканини до Індії. Утративши ринок збуту, індійські ткачі опинялися на порозі голодної смерті. Невдоволення англійським пануванням наростало.

Д. Томас. Резиденція губернатора у Мадрасі

Відверто грабіжницька політика англійців не могла не викликати обурення індійців, яке вилилося в могутнє повстання.

Приводом до повстання стало отримання індійською (сипайською) армією нових набоїв для рушниць. Кожний із них був обгорнутий у папір, просочений свинячим чи яловичим жиром. Перед зарядженням солдат мав зірвати зубами цей папір. Вживання свинини в мусульман заборонено, а в індусів корова є священною твариною.

Сипаї — наймані колоніальні війська в Індії. Складали значну частину британської колоніальної армії. Брали участь у війнах проти Афганістану та в придушенні народних повстань проти колонізаторів. Набиралися з вищих каст Індії та отримували велику платню. Проте офіцерами в сипайській армії були виключно англійці.

Документи розповідають

Зі свідчення англійського полковника К. Янга

«Відмова від нових патронів була простим приводом для повстання, яке вже було замислене раніше і до якого готувалися і індуси, і мусульмани. Справжньою причиною невдоволення було погане управління та нерозбірлива політика анексій, яка притаманна генерал-губернатору Джеймсу Ендрю Дальхузі... Немає сумніву в тому, що усунення короля та анексія території Ауд викликала невдоволення в тій області, із якої була більшість наших сипаїв і де жили їхні родини».

1. На яких причинах наголошує полковник К. Янг?

Повстання розпочалося 10 травня 1857 р. неподалік міста Делі. Повсталі вбили офіцерів-англійців, захопили владу в Делі й оголосили про відновлення влади Великих Моголів на чолі з Бахадур-шахом П. Повстання набуло яскраво вираженого антибританського спрямування.

Щоб приборкати повстання, уряд Англії діяв швидко та рішуче. У 1858 р. було ліквідовано Ост-Індську компанію. Індія перейшла під владу корони. Генерал-губернатор Індії почав називатися віце-королем. У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею Індії. Було оголошено про прощення тих повсталих, які не вбивали англійців. Було заявлено, що Англія буде поважати права місцевих правителів. Сипаям було дозволено обіймати офіцерські посади. Ці заходи внесли розлад до лав бунтівників. Крім того, повсталі здійснили низку помилок. Так, відновлення правління Великих Моголів налаштувало проти повсталих сикхів, гурків та індусів. Повсталі не перейшли в наступ, коли англійці були в розпачі й не мали достатніх сил.

Бахадур-шах

Штурм Делі

Розправа над сипаями

Чим була зумовлена така жорстокість англійців?

Після прибуття підкріплень з Англії розпочався наступ на район повстання. Делі та Лакхнау були взяті штурмом. Проте повстання тривало й набуло партизанських форм боротьби. У 1859 р. були придушені останні осередки повстання. Із полоненими повсталими сипаями англійці розправлялися вкрай жорстоко: їх прив’язували до жерла гармат і розривали пострілом.

Після повстання сипаїв політика Англії в Індії суттєво змінилася. Відбулися зміни в колоніальній адміністрації. Були відкриті три університети для виховання у європейському дусі нової індійської еліти. Також англійська влада прийняла закон «Про постійну оренду». За цим законом селянин-орендар міг стати власником орендованої землі за умови доведення в суді того, що саме цей наділ він постійно орендував не менше як 13 років. Цей закон заклав підвалини майнових відносин, подібних до європейських.

Індійське суспільство поділялося за релігійними, кастовими та національно-мовними ознаками, які колонізатори використовували з власного метою.

Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з мусульманських полків, на 1/3 — із сикхів і на 1/3 — з індусів, які ворогували між собою. Це давало можливість у разі повстання 1/3 військових залучити до його придушення 2/3 збройних сил.

У другій половині XIX — на початку XX ст. економічне значення Індії для Англії почало швидко зростати. Індія стала місцем вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст.— 30 тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут, бавовна тощо).

Наприкінці XIX ст. почала формуватися національна промисловість і національний підприємницький капітал. Станом на 1911 р. в Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному капіталу. Найбільшим індійським підприємцем був Тата.

Незважаючи на певні успіхи, промислове виробництво було розвинене слабко. Робітники становили 1% населення.

Індійські селяни. 1860 р.

Перший з’їзд ІНК

Балгангадхар Тілак

Аграрне виробництво в Індії поступово переорієнтовувалося на постачання англійської промисловості сировиною.

За перше десятиліття XX ст. кількість зайнятих у сільському господарстві людей збільшилася з 66 до 72%. Це відбулося через утечу міського населення з міст, де було зруйновано традиційний устрій (розорення ремісників), а нова промисловість не змогла поглинути всіх, хто втратив засоби до існування. Міста перетворилися на центри голоду та злиднів, тоді як у XIX ст. такими центрами були села.

Становлення індійської національної буржуазії стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У 70-80-х рр. XIX ст. серед частини індійської інтелігенції поширилися патріотичні настрої. Вона почала об’єднуватися в культурно-освітні організації. їхні учасники закликали повернутися до стародавніх вірувань («Назад до вед»), відкидали кастовий поділ індійського суспільства, проголошували рівність людей і народів, ставили за мету відродження індійської культури. Водночас висувалися вимоги створення європейської системи освіти, проведення соціальних реформ, прискорення розвитку індійської промисловості. У 1885 р. національно свідомі діячі об’єдналися в Індійський національний конгрес (ІНК). Його перший установчий з’їзд став символом єдності Індії; делегати представляли різні народи Індії, тому спілкувалися англійською мовою.

Позиції лідера в ІНК займало ліберальне помірковане крило, яке визначило такі цілі: захист національної промисловості, зниження податків, створення системи банківського кредитування, розширення самоуправління та виборчого представництва.

Радикальне крило в ІНК очолював Балгангадхар Тілак (1856-1920), який походив із родини брахмана. Він виступав за повну ліквідацію англійського колоніального панування, але мирними засобами; закликав повернутися до національних витоків — індуїзму. Одним із засобів боротьби вважав бойкот англійських товарів.

2. Народи Африки під владою європейських колонізаторів

До моменту встановлення європейського панування в Африці вона складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший, розташований на північ від Сахари й до Червоного моря, входив до зони поширення цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам, а після розпаду халіфату утворилося кілька арабських держав. Згодом ці держави, за винятком Марокко, увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглося християнство, і в середині XIX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором (негусом). Загалом цей регіон із давніми традиціями державності, відносно розвиненим господарством був одним із центрів ісламської культури.

На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які перебували на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарський устрій цих народів був різноманітним: від кочового скотарства та землеробства до полювання і збиральництва. Втягуючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний «товар» — рабів.

Установлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному. Спроби європейців закріпитися в Північній Африці почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання у 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було поділено між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія — Італії, Єгипет, Судан — Англії, частина Марокко — Іспанії.

Колоніальний поділ Африки наприкінці XIX ст.

Боротьба за Марокко призвела до двох гострих міжнародних криз (1905-1906 рр., 1911 р.), які могли вилитись у світову війну.

Проникнення в Тропічну й Південну Африку було повільнішим, хоча воно почалося ще в XV-XVI ст. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти на узбережжі тане прагнули проникнути в глиб континенту. Під контролем європейців перебувало 11% території Африки.

Уже перший досвід колонізації доводив, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб гальмувалося через погані дороги та наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків.

Але наприкінці XIX ст. ситуація кардинально змінилася. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави, почали активно захоплювати й ділити Африканський континент. На початку XX ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі з Італією (вирішальна битва відбулася 1896 р. поблизу міста Адуа), і Ліберія, заснована в XIX ст. афроамериканцями зі США, які прагнули повернутися на свою історичну батьківщину. Найбільші колоніальні володіння мали Англія (30%) і Франція (34%). Крім них, колонії на Африканському континенті мали Німеччина (Тоґо, Камерун, Танґаньїка, Намібія), Португалія (Ангола, Мозамбік, Ґвінея-Біссау), Іспанія (Західна Сахара, Екваторіальна Ґвінея), Бельгія (Конґо), Італія (Лівія, Сомалі, Еритрея).

Різниця в характері колонізації зумовила відмінності в характері визвольного руху.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації цих держав за європейським зразком.

Так, відбулися великі повстання в Алжирі (1871-1872 рр.), Тунісі, Єгипті (1881 р.), Судані (було створено махдистську державу на чолі з Мухамед-Ахмедом, яка проіснувала до 1898 р.).

Місіонери в Екваторіальній Африці. 1897 р.

Обкладинка Le Petit Journal 1911 p. Підпис: «Франція зможе вільно принести Марокко цивілізацію, багатство і мир»

У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під проводом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами вони не становили загрози колонізаторам. Найзначнішими були повстання: туарегів у Західній Африці під проводом Саморі Туре проти французьких колонізаторів, яке тривало 18 років; зулусів проти англійців (1879 р.); гереро (1904 р.) і нама проти німецьких колонізаторів. Усі вони були жорстоко придушені, а населення майже винищене.

Значно відрізнявся розвиток Південної Африки. На крайньому півдні континенту в XVII ст. голландці заснували Капську колонію. Колоністи обробляли землю. Себе вони називали бурами (голланд. — фермер, селянин). Усі вони за віросповіданням були дуже набожними кальвіністами. Тривале перебування серед африканців-язичників породило в бурів уявлення про себе як про богообраних, а про африканців — як про свою обслугу.

У XIX ст. Капську колонію захопили англійці, які скасували рабство та прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності.

Тоді частина бурів вирішила переселитися на схід і північний схід. Вступивши у війну з племенами зулусів, вони заснували колонії Наталь, республіки Оранжева та Трансвааль. На території цих колоній було знайдено значні поклади золота, алмазів тощо. Англійці, прагнучи оволодіти цими багатствами, почали війну проти бурів. Після англо-бурської війни (1899-1902 рр.) ці території було захоплено англійцями. Однак опір бурів був настільки значним, що англійці для збереження стабільності пішли на поступки. У 1910 р. всі ці території було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС), який отримав статус домініону. Англійська мова та африкаанс стали офіційними. Створення домініону зробило бурів господарями становища, оскільки вони становили більшість білого населення. їхній вплив особливо зріс після Першої світової війни, коли вони продемонстрували повну лояльність до Англії; наслідком цього стало закріплення в ПАС режиму расової дискримінації.

Туареги в Західній Африці

Бури в засідці

Висновки

У XIX ст. в Індії остаточно утвердилися англійські колонізатори. Наймогутнішим антианглійським виступом стало Сипайське повстання 1857-1859 рр. Після його придушення англійці провели певні реформи, що впорядкували колоніальну владу. Багата країна стала перлиною Британської колоніальної імперії.

Тривалий час проникнення європейців в Африку було обмеженим. У другій половині XIX ст. почався стрімкий поділ континенту між європейськими державами. У результаті на початку XX ст. Англія, Франція, Німеччина, Бельгія, Іспанія, Португалія, Італія розділили між собою континент, жорстоко придушуючи опір місцевого населення.

Запитання та завдання

1. Якими були результати англійського панування в Індії на середину XIX ст.?

2. Хто такі сипаї? Коли відбулося повстання сипаїв в Індії?

3. Які реформи здійснили англійці в Індії після придушення повстання сипаїв?

4. У якому році англійська королева Вікторія стала імператрицею Індії?

5. Яка організація наприкінці XIX ст. стала на чолі національно-визвольного руху в Індії? Коли вона була створена?

6. На які історико-географічні регіони можна поділити Африку? Де домінував іслам?

7. Які країни взяли участь у колоніальному поділі Африки?

8. Назвіть найбільші антиколоніальні повстання в Африці.

9. Коли відбулася англо-бурська війна?

10. Якими були причини та привід до повстання сипаїв в Індії?

11. Визначте основні риси економічного розвитку Індії в другій половині XIX ст. Чому в другій половині XIX ст. в Індії відбулося збільшення сільського населення?

12. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в Індії наприкінці XIX ст.

13. Що полегшувало, а що стримувало колонізацію Африки європейцями?

14. Визначте причини того, що колоніальний поділ Африки відбувався прискореними темпами лише в XIX ст., а не раніше.

15. Складіть схему, яка характеризує повстання сипаїв, за планом:

Зразок: причини — привід — керівники — учасники — основні події — результати — наслідки.

16. Підготуйте розповідь про колонізацію Африки європейцями.

17. Чи можна стверджувати, що англійське панування сприяло розвитку Індії?

18. Чому Індія була колонізована однією державою — Англією?

II. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.