Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 18. Російська імперія

За цим параграфом ви зможете:

- характеризувати участь Російської імперії в Кримській війні;

- аналізувати причини, перебіг і наслідки модернізації Росії, здійсненої під час реформ 60-70-х рр. XIX ст.;

- визначати напрямки зовнішньополітичної експансії царської Росії;

- розповідати про боротьбу народників проти самодержавства в Росії; причини, перебіг і наслідки Першої російської революції;

- пояснювати суть столипінських реформ.

Пригадайте:

1. Якими були основні риси економічного, політичного й суспільного життя Російської імперії в першій половині XIX ст.?

2. Які війни вела Росія у першій половині XIX ст.?

3. Чому її називали «жандармом Європи»?

1. Реформи 60-70-х рр. XIX ст.

Поразка в Кримській війні спонукала царя Олександра II до негайних реформ. Тогочасна Росія була єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права означало б невідворотне перетворення Російської імперії на другорядну державу.

Борис Кустодієв. Визволення селян (Читання маніфеста 19 лютого 1861 р.)

Олександр II

Ліберали вважали за доцільне здійснити селянську реформу таким чином, щоб створити сприятливі умови для розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. Консерватори, які становили більшість поміщиків-землевласників, погоджувалися на реформу лише як на вимушену поступку. Вони намагалися зберегти більшість землі й тривалу напівкріпосницьку залежність селян.

Кріпосне право в Російській імперії було скасовано «Маніфестом 19 лютого 1861 р.», підписаним у цей день Олександром II. За документом, селяни отримували особисту свободу й деякі громадянські права — одружуватися, відкривати торговельні й промислові підприємства, укладати майнові угоди тощо. У паралельно прийнятому «Положенні» визначалися окремі питання реформи: розміри земельних наділів, повинності, викупна операція тощо. Усі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика й були в селян на правах землекористування. За це вони, перебуваючи в становищі «тимчасовозобов’язаних», виконували низку повинностей на користь землевласника. Власником наділу селянин ставав після його викупу. Термін викупу землі чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80% вартості селянського наділу поміщикові грошима або цінними паперами виплачувала держава, а решту — сам селянин. Виплачена поміщику державою сума стягувалася із селянина протягом 49 років у розмірі 6% річних.

Незважаючи на те, що після реформи 1861 р. залишилися великі поміщицькі землеволодіння, реформа усунула перешкоду для швидкого економічного розвитку країни. На селі з’явилися заможні селяни, які використовували найману робочу силу, і бідняки, що шукали додаткових джерел заробітку. Завдяки цьому російські фабрики й заводи отримали джерело надходження дешевої робочої сили. Водночас реформа сприяла збільшенню внутрішнього ринку, що стало стимулом для розвитку промислового виробництва.

Селянська реформа 1861 р. та інші реформи 60-70-х рр. XIX ст. в Російській імперії мали характер запізнілої модернізації, здійсненої владою під тиском історичних обставин.

Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, здійснення змін відповідно до сучасних вимог.

Міська дума в Петербурзі

У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи місцевого (земського) самоуправління в губерніях і повітах. Вони відали господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, лікарень, шкіл, ветеринарної та агрономічної служб тощо. У Російській імперії, таким чином, виникли самоврядні органи, які намагалися вирішувати проблеми життя місцевих громад.

За зразком земської в 1870 р. відбулася міська реформа. У містах виникли безстанові органи міського самоврядування (думи), що обиралися на основі майнового цензу. Міське самоврядування опікувалося благоустроєм міста, охороною здоров’я, народною освітою тощо.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала дореформений становий (окремий для кожного стану), негласний (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали захисників) суд. Нові судові статути проголошували незалежність суду від державної адміністрації. На засіданнях могли бути присутні преса й публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, а захист — адвокат. Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів (крім найманих робітників, слуг). Однак поряд із цим зберігалися особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва й військових. Обмелювалася підсудність чиновників.

У 1860 р. відбулася фінансова реформа, за якою створили Державний банк, а Міністерство фінансів зробили єдиним розпорядником усіх прибутків і видатків. Реформа позитивно вплинула на стан фінансів Російської імперії.

За освітньою реформою 1864 р. запроваджувалася єдина система безкоштовної початкової освіти. Право здобувати середню освіту в гімназіях надавалося представникам усіх станів. Однак навчання в середніх і вищих навчальних закладах залишалося платним. Було започатковано вищу освіту для жінок, для яких створювалися приватні вищі жіночі курси. Значення реформи полягало в ліквідації станового характеру освіти.

Урок в земській школі

Ілюстрація, яка демонструє переваги військової реформи. Зліва: рекрут, якого ніхто не чекає вдома; праворуч: солдат, що відслужив 6 років.

Із 1862 р. розпочалося здійснення військової реформи. Країну поділили на 16 округів і реорганізували центральне військове управління. Від 1874 р. запровадили загальну військову повинність для всіх чоловіків від 21 року. Термін служби в піхоті становив шість років, на флоті — сім років. Розпочалося переозброєння російської армії. Гладкоствольну зброю замінили нарізною, розгорнули будівництво парового флоту. У результаті здійснених заходів зросла боєздатність російської армії, а військова служба стала безстановою.

► Коли було скасовано кріпосне право в Росії?

► Яку реформу 1860-1870-х рр. вважають найбільш послідовною і демократичною?

2. Особливості розвитку пореформеної Росії

Реформи створили умови для швидкого розвитку капіталістичних відносин у Росії. Але тут вони мали свої особливості. Росія залишалася аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві відбувався на прусський кшталт — поміщицькі господарства переходили на товарне капіталістичне виробництво. Це забезпечувало в Росії формування ринкових відносин за недостатнього первинного нагромадження капіталу. Грабіжницький характер селянської реформи й відіграв роль первинного нагромадження, а також створив умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.

Проте цей процес стримувався низкою чинників. Було збережено, зокрема, селянську «общину», що гальмувало процес майнового розшарування. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою велику кількість робітників. До того ж у Росії відбувся демографічний вибух: до кінця XIX ст. кількість населення збільшилася вдвічі. Розвиток капіталістичних відносин гальмувався феодальними пережитками (відробіток, здольщина).

Незважаючи на сповільнений розвиток капіталізму, у сільському господарстві були помітними нові явища. Соціальне розшарування селян супроводжувалося зростанням кількості сільськогосподарських найманих робітників. Збільшувалося виробництво товарного хліба.

У Росії пізніше за інші великі держави завершилася промислова революція. Це відбулося в 90-х рр. XIX ст. Проте вона проходила одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу концентрацію виробництва та швидкі темпи розвитку. На 5% підприємств працювало 54,1% робітників.

Микола Пимоненко. Сінокіс

Балтійський суднобудівний завод спускає на воду бойовий корабель

Царський режим здійснював державне фінансування залізничного будівництва та фінансову підтримку галузей важкої промисловості. Значну роль у проведенні індустріалізації відіграв іноземний капітал, якому створили сприятливі умови. Загалом іноземним власникам належала в Росії третина капіталу промислових компаній.

Також царський уряд щедро користувався зовнішніми кредитами, особливо французькими та бельгійськими, що впливало на вибір зовнішньополітичного курсу.

Розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни. Найбільш швидкими темпами розвивалися Україна (Донбас, південь країни), Петербург, Москва, Польща, Балтія.

За період від 1866 до 1903 р. кількість підприємств збільшилася з 3 до 9 тисяч. Виплавка чавуну в 1902 р. зросла до 159 млн пудів (у 1867 р. його виробили лише 17 млн пудів). Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Довжина залізничної мережі зросла з 1488 км у 1861 р. до 52 тис. км наприкінці XIX ст.

Незважаючи на такі вражаючі успіхи, Росія залишалася переважно аграрною країною.

Розвиток капіталістичних відносин зумовив суперечності в суспільстві між працею і капіталом, між підприємцями і найманими працівниками, між новими економічними відносинами і старою політичною системою. Усі ці проблеми накладалися на старі: між поміщиками і селянами, національна боротьба підкорених народів. Це зумовлювало високу соціальну напруженість протягом 1861-1917 рр.

На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова валютно-фінансова та економічна кризи 1899-1903 рр. Відразу різко зменшився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталів призвела до концентрації виробництва й появи в Росії монополій «Продамет», «Продвагон», «Продпаровоз» та ін. За 1899-1908 рр. кількість підприємств зменшилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Переважним типом монополій були картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою галуззю стало нафтовидобування. Під час кризи яскраво проявилася інша особливість промислового розвитку Росії — збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації, періодів розквіту та обмеження вільної конкуренції.

Вагонобудівний завод

Попри стрімку монополізацію значну частину російської промисловості становило кустарне виробництво, у якому було зайнято майже 4 млн осіб. Тим часом промисловий пролетаріат складав близько 3 млн осіб. До того ж лише 10% із них були кадровими робітниками. Росія перебувала на початковому етапі становлення індустріального суспільства.

Нові реалії зумовили формування соціальної структури російського суспільства Індустріальної доби. Формально російське суспільство складалося зі станів. Стани поділялися на податні (селяни, міщани) і неподатні (дворяни, духівництво). Розвиток капіталізму зумовив і формування нових прошарків суспільства — підприємців (промисловці, фінансисти) і найманих робітників (пролетаріат). Основну масу населення становили селяни (77%).

У найгіршому становищі перебували наймані робітники (14 млн осіб), для яких єдиним засобом до існування залишалася мізерна заробітна плата.

Умови праці були тяжкими. У 1879 р. встановили 11,5-годинний робочий день, але 13-14-годинний робочий день ще довго залишався звичним явищем. За таємним циркуляром Міністерства внутрішніх справ робітники підлягали адміністративному висланню без суду та слідства за участь у страйках. Заборонялося створювати профспілки. Широко використовувалася дитяча (від 8-10 років) і жіноча праця, яка оплачувалася вдвічі дешевше, ніж аналогічна чоловіча.

Поряд із робітничим класом формувався і клас підприємців (буржуазія). Його соціальною базою стало купецтво, заможне селянство, дворяни. Особливість формування класу підприємців полягала в тому, що він був тісно пов’язаний із державною бюрократичною структурою.

Капітали великої буржуазії формувалися за рахунок державного замовлення. Це, зрештою, зумовило підтримку царського уряду великими підприємцями.

► Коли в Росії завершилася промислова революція (переворот)?

Російські селяни наприкінці XIX ст.

Російські промисловці

► Які риси притаманні економічному розвитку Росії другої половини XIX ст. — початку XX ст.?

► Які нові прошарки суспільства сформувалися в російському суспільстві в другій половині XIX ст.?

3. Соціальні рухи

Реформаторські заходи влади у своїй більшості російське суспільство сприйняло прихильно. Але нерозв’язаність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали зростання кількості невдоволених серед різних суспільних верств.

У 1865 р. на зборах представників московського дворянства було порушено питання про запровадження в країні представницької форми правління. Імператор не вдався до репресій, оскільки не бажав псувати стосунки з впливовим московським дворянством, але відповів, що запровадження в Росії конституції спричинить її розпад. Аналогічні вимоги висловлювалися земствами. Саме вони в пореформений період стали основою руху за конституцію. Унаслідок цього російський уряд розпочав політику обмеження і так незначних прав земських установ.

Небажання царя з громадською думкою викликали невдоволення в середовищі Інтелігенції, яка поповнювалася вихідцями з недворянських різночинських верств. Серед молоді, передусім студентів, поширювалися радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв’язати нагальні проблеми суспільно-політичного життя через народне повстання, яке мало сприяти створенню соціально справедливого суспільства. Ідеологами цього напрямку згодом були Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен. Вони також вважали себе і наступниками декабристів.

У 60-х рр. XIX ст. радикально налаштована інтелігенція стала створювати таємні антиурядові організації. Серед них були «Земля і Воля» (1862-1864 рр.), гурток Миколи Ішутіна, «Народна розправа» (1869 р.) під керівництвом Сергія Нечаева. У відповідь на репресії самодержавства Д. Каракозов у 1866 р. здійснив замах на царя, але невдало.

На межі 60-70-х рр. XIX ст. у Росії відбувається становлення ідеології революційного народництва. Це був радикально-демократичний рух, який на підставі західноєвропейських соціалістичних учень створив власну теорію переходу Росії до соціалізму.

Народники були впевнені, що колективістські традиції сільської «общини» здатні стати базою майбутньої соціалістичної організації суспільства. Росія, як вони вважали, не повинна була проходити, подібно до країн Західної Європи, через капіталістичну стадію розвитку. Народники вороже ставилися до капіталізму та заперечували прогресивний характер реформ 60-70 х рр. XIX ст. Селянство розглядалося ними як рушійна сила революції, що приведе суспільство до соціалізму.

Микола Чернишевський

Михайло Бакунін

Вбачаючи єдину мету, теоретики народництва пропонували різні способи її досягнення.

Михайло Бакунін (бунтарський напрямок, засновник анархізму — політичної течії, яка виступала за ліквідацію держави та організацію суспільства на засадах самоуправління окремих громад) виступав за негайну селянську революцію, яку розпочне радикально налаштована інтелігенція. Петро Лавров (ідеолог пропагандистського напрямку) вважав, що спершу необхідно просвітити селян, аби підготувати їх до революції. Петро Ткачов (прихильник змовницької тактики боротьби, терору) наполягав на тому, що для здійснення революції інтелігенція має захопити владу завдяки збройному перевороту та здійснити згори необхідні перетворення.

Починаючи від 1874 р. народники розгорнули серед селян пропагандистську роботу, організувавши «ходіння в народ». Жертовне «ходіння в народ» провалилося. Селяни не зрозуміли теоретичних міркувань народників і часто видавали їх поліції.

Тоді в народників визріла думка перейти до нелегальної форми роботи. Наприкінці 1876 р. вони створили законспіровану організацію «Земля і Воля», яка виступала за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів, податей. Для пропаганди своїх ідей і безпосередньо селянської революції народники почали влаштовуватися на роботу в селах учителями, лікарями тощо, щоб вести тривалу роботу серед селян. Але й цю акцію народників було перервано поліцією та жандармерією.

Утративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби та вдалися до терору. Постріл Віри Засулич у генерал-губернатора Федора Трепова в січні 1878 р. започаткував хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й навіть на самого царя. У 1878 р. було вбито шефа жандармів Миколу Мезенцова.

Проте не всі поділяли терористичні методи боротьби. У 1879 р. «Земля і Воля» розпалася на самостійні організації — «Народну волю» і «Чорний переділ».

«Народна воля» стала військово-терористичним угрупованням, яке винесло смертний вирок цареві Олександру II і виконало його 1 березня 1881 р.

Постріл Віри Засулич у генерал-губернатора Федора Трепова

Олександр III

Вбивство царя нічого не змінило, хіба що погіршило становище в країні. Олександр III (1881-1896 рр.) проводив політику контрреформ: обмежувалися навіть ті незначні демократичні здобутки, які запровадив Олександр II. Зокрема, було фактично ліквідовано самостійність судової влади.

Переслідування поліції змусили лідерів «Чорного переділу» емігрувати.

Таким чином, народники не досягай поставленої мети, але вони заклали підвалини подальшої революційної боротьби, яка призвела до повалення царизму в Росії.

Поряд із народницьким рухом в умовах, коли відбувалося швидке економічне зростання, виникла потреба в захисті прав робітництва. Найпоширенішою формою боротьби був страйк. У 70-90-х рр. XIX ст. в Росії переважали страйки, які виникали у відповідь на погіршення економічного становища робітників. Останні фактично вимагали більш вигідних умов продажу своєї робочої сили. Типовим прикладом є Морозовський страйк 1885 р. У 1897 р. робітники домоглися фабричного законодавства. У той період виникли перші робітничі організації в Одесі, Петербурзі та інших містах.

На початку XX ст. робітничий рух вступив у нову фазу — боротьбу за політичні права. Перший організований політичний виступ робітників відбувся 1 травня 1901 р.

Того дня на Обухівському заводі в Петербурзі застрайкували 1200 робітників. Улітку 1903 р. весь південь Російської імперії від Одеси до Баку був охоплений політичним страйком, у якому взяло участь 200 тис. осіб. Отже, за короткий час робітничий рух у Росії став впливовою, самостійною політичною силою.

Криза народництва, розгортання робітничого руху призвели до поширення в Росії ідеології марксизму.

Першу марксистську організацію — «Групу визволення праці» — заснували в Женеві в 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від народництва (Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін.). Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демократичного руху в Росії. Особлива заслуга на цьому полі діяльності належить Г. Плеханову (1856-1918). Крім нищівної критики народників, він обґрунтував необхідність заснування в Росії марксистської партії, у 1883-1885 рр. склав перший проект її програми. У 80-х рр. XIX ст. у промислових і політичних центрах Росії почали виникати марксистські гуртки.

Морозовський страйк 1885 р.

Георгій Плеханов

Перший з’їзд РСДРП

Восени 1895 р. майже два десятки петербурзьких соціал-демократичних гуртків об’єдналися під керівництвом В. Леніна в «Союз боротьби за визволення робітничого класу».

На початку березня 1898 р. представники гуртків нелегально зібралися у Мінську. З’їзд проголосив створення РСДРП, визнав «Робітничу газету» її центральним органом та обрав Центральний комітет РСДРП. Але вже 12 березня ЦК і значну кількість соціал-демократів було заарештовано, а друкарню «Робітничої газети» розгромлено.

На початку XX ст. завдяки діяльності В. Ульянова (Леніна) і Ю. Мартова вдалося відродити РСДРП. У липні-серпні 1903 р. у Брюсселі, а згодом у Лондоні відбувся II з’їзд РСДРП. Проте дискусії на з’їзді виявили принципові розбіжності щодо питань організаційної побудови партії та деяких теоретичних положень програми, що стосуються специфіки розвитку Росії. Ленін наполягав на створенні партії «нового типу» із «залізною» дисципліною, яка складалась би з «професійних революціонерів». Також він стверджував про можливість здійснити соціалістичну революцію в Росії. Згодом його прихильників стали називати більшовиками. На противагу їм, меншовики вважали, що головними мають бути парламентські форми боротьби, а не збройне повстання, провідною силою революції має бути ліберальна буржуазія, а не пролетаріат. Вони доводили несвоєчасність соціалістичної революції та неможливість побудови соціалізму в Росії.

► Хто такі народники? За що вони виступали?

► Коли в Росії сформувався соціалістичний (соціал-демократичний) рух?

4. Зовнішня та колоніальна політика

Поразка Росії в Кримській війні спричинила втрату статусу великої держави. Тому головним завданням зовнішньої політики Росії в 60-х рр. XIX ст. було скасування Паризьких статей 1856 р. Росія зуміла, використовуючи суперечності між європейськими країнами, вийти з дипломатичної ізоляції та посилити свій вплив на Балканах. Це сталося після того, як Пруссія завдала поразки Австрії (1866 р.) і Франції (1871 р.).

Другим завданням російської дипломатії було забезпечення подальшої територіальної експансії Росії та розширення зони впливу. Поразка в Кримській війні на деякий час призупинила територіальну експансію Росії на Балканах, проте дала їй змогу зосередитися на завоюванні Середньої Азії та Далекого Сходу.

Проникнення на Далекий Схід призвело до зіткнення з Китаєм. Щоб розв’язати суперечності, у 1858 і 1860 рр. між двома країнами було укладено договори, що закріплювали за Росією Приамур’я та Примор’я. У 1875 р. було укладено договір із Японією, за яким вона визнавала право Росії на Сахалін, а Росія визнавала право Японії на Курильські острови.

У 1891 р. почалося будівництво стратегічної Транссибірської залізниці. Це дало змогу Росії активніше проникати в Туву, Зовнішню Монголію, Маньчжурію. Скориставшись поразкою Китаю в японсько-китайській війні 1894-1895 рр., Росія домоглася права на будівництво Китайської східної залізниці від Чити до Владивостока через Маньчжурію та права оренди протягом 25 років Ляодунського півострова з Порт-Артуром. У 1899-1901 рр. Росія разом з іншими великими державами брала активну участь у придушенні «боксерського» повстання в Китаї.

Проникнення в Китай викликало опір із боку Японії та Англії, що згодом призвело до російсько-японської війни 1904-1905 рр. Однак Росія домоглася відторгнення Зовнішньої Монголії від Китаю та фактично перетворила її на свою колонію (1912 р.) і зуміла зберегти свій вплив у регіоні.

Протягом 1864-1884 рр. Росія також вела війни за загарбання територій Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату й казахських земель. Однак російська експансія в Середній Азії спричинила зіткнення з інтересами Англії. У 1887 р. обидві країни підписали протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив подальше просування Росії на південь на північно-західному кордоні Афганістану.

Унаслідок російської експансії в другій половині XIX ст. до її складу увійшла велика територія Середньої Азії — від Каспійського моря до гір Тянь-Шань і від Аральського моря до кордону з Афганістаном.

Крім того, наприкінці XIX — на початку XX ст. Росія встановила контроль над Північним Іраном, попередньо поділивши його на сфери впливу з Англією.

У 70-х рр. XIX ст. розпочався новий етап експансії Росії на Балканах і в Закавказзі, який призвів до російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Росія приєднала значні території в Закавказзі та домоглася посилення впливу на Балканах. Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії.

Будівництво Транссибірської залізниці

В. Верещагін. Перед атакою під Плевною

Кортеж Миколи II у Парижі

Відновивши наприкінці XIX ст. свій статус великої держави, Росія почала шукати союзників. її прихильності домагалися країни Троїстого союзу — Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, які прагнули, щоб вона принаймі зберігала нейтралітет, тоді як Франція вбачала в Росії єдину силу, що могла стримати Німеччину. Зрештою, Росія підписала союз із Францією (1891-1893 рр.) та Англією (1907 р.).

Вибір Росії на користь Франції та Англії був зумовлений небажанням надмірного посилення Німеччини, прагненням здійснити територіальні загарбання, які не могла забезпечити Німеччина, залежністю Росії від французьких та англійських позик і капіталів.

► Якими були основні напрямки експансії Росії?

► Які територіальні надбання здійснила Росія в другій половині XIX ст.?

5. Перша російська революція 1905-1907 рр.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної кризи (1899-1903 рр.) додалася поразка у російсько-японській війні (1904-1905 рр.), яка підірвала авторитет влади. Невирішеність аграрного питання, жахливі умови праці більшості робітників, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких кіл до участі в управлінні державою, а також національний гніт неросійських народів створювали ґрунт для стихійного вибуху народного невдоволення.

Поштовхом до революції став страйк робітників Путиловського заводу в Петербурзі, що розпочався 3 січня 1905 р. Тодішня профспілкова організація робітників міста — «Збори російських фабрично-заводських робітників» (керівник — священик Галон) — на пропозицію свого лідера вирішила звернутися з петицією до царя. Під нею підписалося 150 тис. осіб. У неділю 9 січня 1905 р. мешканці Петербурга на чолі з Галоном рушили до Зимового палацу, де їх зустріли рушничним вогнем. Понад 1 тис. вбитих і 5 тис. поранених — таким був наслідок «кривавої неділі» та розстріляної віри в доброго царя. У Росії розпочалася революція.

Загальнонаціональне завдання революції полягало в установленні конституційно-демократичного ладу в Росії через ліквідацію самодержавства, демократизації суспільного життя, проголошенні та юридичному закріпленні прав і свобод громадян, а також розв’язанні національного питання, реалізації прав народів на національне самовизначення. Основним було аграрне питання — ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування викупних платежів 1861 р.

В. Коссак. «Кривава неділя»

Ю. Дешаліт. Загальний страйк Іваново-вознесенських робітників у травні 1905 року

Формування індустріального суспільства зумовлювало необхідність невідкладного розв’язання соціальних проблем: установлення 8-годинного робочого дня, мінімального розміру заробітної платні, виплати пенсій, впровадження системи соціального захисту.

До революційних перетворень прагнули всі верстви суспільства: інтелігенція російська й національних меншин, підприємці, селянство, робітники, учні та студенти, армія.

Розстріл демонстрації робітників у Петербурзі викликав хвилю масових страйків, що прокотилася всією країною в січні-лютому 1905 р. У них узяли участь 440 тис. трударів. Улітку 1905 р. страйкова боротьба набула переважно політичного характеру. Страйкарі виступали під гаслом: «Геть самодержавство!»

Революційна боротьба посприяла створення органів влади революції — рад робітничих депутатів (перша з них виникла в Іваново-Вознесенську). Загальноміські ради робітничих депутатів з’явились у 50 містах і селищах імперії.

Більшовики й меншовики ставилися до них по-різному. Меншовики вважали ради тимчасовими органами керівництва страйковою боротьбою. Більшовики ж сприйняли їх як органи революційної диктатури і відповідно прагнули створювати ради всіх рівнів — від районних до загальнодержавних.

Поряд зі створенням рад робітники об’єднувалися за професійними ознаками або родом діяльності, щоби спільно захистити свої економічні інтереси.

Улітку до робітничих виступів долучилося селянство. П’ята частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими заворушеннями.

Панцерник «Потьомкін»

Під впливом революційних виступів робітників і селян похитнулась остання опора царизму — армія. Перший виступ військових, щоправда стихійний, стався на панцернику «Потьомкін». 14 червня 1905 р. повсталі матроси перебили офіцерів і підняли на щоглі червоний прапор. Проте владі вдалося придушити бунт.

Розвиток революції, її масштаби змусили самодержавство піти на поступки. На початку жовтня розпочався всеросійський політичний страйк, у якому взяли участь 2 млн осіб. Прагнучи придушити його, уряд 14 жовтня запровадив воєнний стан у багатьох містах. Одначе страйк поширювався. І тоді голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальних реформах. 17 жовтня Микола II підписав маніфест, який «дарував» народові громадянські свободи — недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, спілок. Декларувалося скликання Державної Думи.

Документ

З царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р, «Про вдосконалення державного порядку...»

«Божою милістю. Ми, Микола Другий,...

Дарувати населенню непорушні основи громадянських свобод на підвалинах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів.

...залучити... до участі в Думі та в міру можливості. .. ті класи населення, яких тепер зовсім позбавлено виборних прав...

Установити, як непорушне правило, щоб жодний закон не набрав чинності без схвалення Державної Думи і щоб виборним від народу забезпечена була можливість справжньої участі в нагляді за закономірністю дій поставлених від наших властей.

Закликаємо всіх вірних синів Росії згадати обов’язок свій перед Вітчизною серед нечуваної смути й разом із нами напружити всі сили для відновлення тиші й миру на рідній землі».

1. Які основні положення маніфесту 17 жовтня 1905 р.?

2. Як вплинув маніфест на перебіг революції?

Маніфест Миколи II 17 жовтня 1905 р.

Барикада в Москві. Грудень 1905 р.

Перша Державна Дума

Маніфест забезпечив самодержавству досягнення двох позитивних результатів.

По-перше, було здобуто прихильність фінансових кіл, від яких залежало надання кредитів Росії французькими, британськими та німецькими урядами. Вони вбачали у маніфесті запоруку впровадження конституційної форми правління в Росії та переходу до парламентаризму. По-друге, маніфест довершив розкол російської опозиції, помірковане крило якої або відкрито вітало його, або сприймало обережно, вважаючи, втім, що основне питання революції вже вирішено. Радикальне крило — соціалісти-революціонери та соціал-демократи — не пішло на компроміс із самодержавством. Із цього розколу царизм згодом скористався, не виконавши більшої частини своїх обіцянок.

Маніфест не зміг зняти всієї гостроти напруженості в суспільстві, а ліберальна опозиція не була спроможна стримати хвилю насильства та очолити революційне піднесення мас. Восени воно продовжувало зростати.

Різко посилився селянський рух. Для боротьби проти повсталих царський уряд використовував регулярні військові частини, вводив надзвичайний стан.

Кульмінацією революції стало збройне повстання в Москві, яке розпочалося 7 грудня 1905 р. Його організаторами були більшовики. На придушення виступу було кинуто регулярні військові частини. Протягом 15-18 грудня війська розгромили сили повсталих. Окрім Москви, повстання спалахнули в Катеринославі, Харкові, Новоросійську, на Донбасі. Але й там їх було придушено.

Після поразки Грудневого збройного повстання революційний запал почав слабшати, а царський уряд перейшов у контрнаступ, узявши напрям на політичну реакцію: обмежив свободу слова, провів масові арешти.

Тим часом розгорнулися вибори до Державної Думи. За виборчим законом право голосу одержали 25 млн громадян. Вибори були багатоступеневими, а права виборців — обмеженими. Дума мала право законодавчої ініціативи та затвердження бюджету, але з великою кількістю застережень.

Система виборів до Державної Думи (I-IV) Росії

Кількість виборців на одного виборного

Курії

За законом від 11 грудня 1905 р.

За законом від 3 червня 1907 р.

1. Землевласницька

2000

230

2. Міська

7000

-

№ 1*

-

1000

№ 2*

-

15000

3. Селянська

30000

60000

4. Робітнича

90000

125000

1-ша Державна Дума зібралась у квітні 1906 р. Більшість у Думі належала членам партії конституційних демократів — кадетів (партія лібералів). На другому тижні існування Думи між нею та урядом склалися напружені відносини, бо вона зажадала відставки уряду, а той просто бойкотував її. Коли ж Дума прийняла проект закону з аграрного питання, уряд заявив, що це питання не входить до її компетенції, і 9 липня 1906 р. цар її розпустив і призначив нові вибори. Невдовзі було сформовано новий уряд на чолі з П. Столипіним.

2-га Державна Дума (20 лютого — 3 червня 1907 р.) виявилася ще радикальнішою, ніж перша. До її складу ввійшли 100 депутатів-соціалістів. У ній розгорілася гостра дискусія з двох питань: аграрного та здійснення заходів боротьби проти революціонерів. «Неслухняну» Думу знову було вирішено розпустити. Формальним приводом для цього стала сфабрикована справа проти 55 депутатів — соціал-демократів. їх звинуватили в підготовці державного перевороту. З червня 1907 р. депутатів — соціал-демократів заарештували та оголосили маніфест про розпуск Думи, а також про зміни у виборчому законі. Цей день вважається завершенням революції.

Причини поразки революції полягали у відсутності єдності, недостатній організованості демократичних опозиційних сил. Не було активної підтримки революційних сил армією. Тим часом царизм отримував з-за кордону зброю та фінансову допомогу. Поразка революції довела опозиції необхідність об’єднання всіх сил для подальшої боротьби проти царизму. Для правлячих кіл стала очевидною необхідність проведення широкої програми економічних і політичних реформ, вжиття ефективних заходів із протидії революційним силам та розширення соціальної бази панівного режиму.

Перша демократична революція в Росії 1905-1907 рр. не розв’язала основних суперечностей розвитку країни. Революція закінчилася поразкою опозиційних сил, проте вона спонукала уряд до проведення низки реформ, сприяла активізації соціально-політичного життя в Росії та розгортанню національно-визвольних рухів народів Російської імперії.

► Які події стали початком першої демократичної революції в Росії?

Микола II

► Якою була мета революції в Росії?

► Коли було обрано І Державну Думу Росії?

6. Політична реакція в Росії

З червня 1907 р. російський цар Микола II видав виборчий закон, який зводив нанівець політичні завоювання революції. Згідно з ним поміщики мали становити майже половину виборців, тоді як селяни — близько чверті. Найбільше обмежувалися виборчі права робітників. Лише в деяких промислово розвинених губерніях було створено робітничі курії, які дістали право мати в Думі по одному депутату.

Після виборів до 3-ї Державної Думи більшість депутатських місць посіли поміщики і промисловці. Проте вибори не забезпечили абсолютної більшості жодній із політичних партій. Це дало змогу царському урядові маневрувати між суперечливими інтересами поміщиків і торговельно-промислових кіл, октябристами й кадетами. То була типова бонапартистська політика влади, змушеної балансувати між різними політичними силами. Політичний режим у Росії періоду 1907-1917 рр. дістав назву Третьочервневої монархії.

Водночас царизм широко застосовував репресивний апарат для придушення революційних виступів. За звинуваченнями в політичних злочинах 1907-1909 рр. було засуджено понад 25 тис. осіб, із них до страти — 5 тис. Заохочувалася провокаційна активність чорносотенних організацій — «Союзу російського народу» та «Союзу Михаїла Архангела». У боротьбі проти страйкарів промисловці застосовували «чорні списки». Ліквідовувалися профспілкові організації. Організаторів селянських виступів без суду і слідства забивали батогами чи відправляли на заслання до віддалених губерній. Було ліквідовано автономію вищих навчальних закладів. Багатьох студентів за революційну діяльність виганяли з навчальних закладів, віддавали в солдати.

У період реакції різко скоротилася кількість членів політичних партій. Так, зокрема, лави РСДРП до початку 1908 р. порідшали вдесятеро. Але найбільшого удару зазнали національні рухи пригноблених народів.

► Що називають третьочервневим переворотом?

7. Реформи Столипіна

Царський уряд розумів, що самими лише репресіями запобігти революції неможливо. Слід було створити соціальну опору монархістському режимові, яку він утратив під час революції. Для реалізації цього завдання голова уряду П. Столипін, який перебував на цій посаді в 1906-1911 рр. запропонував провести аграрну реформу. Уряд відмовився від політики, спрямованої на консервацію тогочасних аграрних відносин, і вдався до руйнування «общини». Столипін вважав безглуздям штучне стримування об’єктивного процесу поширення товарно-грошових відносин у сільському господарстві; низкою законодавчих актів він дозволив закріплювати у приватну власність ділянки «общинної» землі, що були в користуванні селян. Одержавши надільну землю у власність, селянин мав можливість об’єднати свої ділянки в одну, так званий відруб, залишаючись на старому місці проживання, або ж переселявся на хутір, побудований на власній землі.

П. Столипін (третій ліворуч) під час знайомства з хутірських господарством неподалік Москви, жовтень 1910 р.

У перебігові реформ активізувалася діяльність створеного ще у 80-х рр. XIX ст. Селянського поземельного банку. Він скуповував за високими цінами землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки і в кредит продавав селянам. Поміщики охоче продавали землю. В Україні з 1906 р. по 1910 р. через банк було продано 480 тис. десятин землі.

Ще одним складником реформи стало переселення на вільні землі Сибіру. Так, за Урал переселилося майже 3 млн осіб. Щоправда, 500 тис. із них згодом повернулися назад.

Столипін правильно розрахував соціально-економічні та політичні наслідки реформи. Проте вона наразилася на опір як з боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського устрою, так і з боку соціалістів, які, розраховуючи на майбутню революцію, не бажали зменшення соціальної напруженості на селі. Селяни, побоюючись втратити єдине джерело існування, теж чинили опір реформі. Цар Микола II, не усвідомлюючи того, що Столипін рятував і його трон, і Росію від страшного майбутнього, відправив «незручного» прем’єр-міністра у відставку. Після вбивства П. Столипіна в Києві реформа зійшла нанівець.

Отже, потенціал реформи не було розкрито повною мірою, а її мети не досягнуто. Вона досягла успіху там, де був високим рівень інтенсивності товарного сільського господарства — в Україні, Балтії, Поволжі. Всього з «общини» на хутори й відруби вийшло 26% господарств, які давали половину товарного хліба. З «общини» було вилучено 22% земель. Завдяки реформі Росія збільшила експорт хліба: у 1913 р. він становив 647,6 млн пудів.

Столипінська реформа започаткувала юридичне оформлення права власності на землю численного класу дрібних земельних власників,

► Коли здійснювалися реформи П. Столипіна? Яка їх була головна мета?

Висновки

Кримська війна мала суттєвий вплив на міжнародні відносини у Європі. Зокрема, Росія втратила можливості для того, щоб відігравати провідну роль у справах континенту, які зберігала після перемоги, здобутої над Наполеоном І.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. в Російській імперії стали поворотним пунктом у її історії, межею між старою та новою Росією. Однак те, що вони здійснювалися правлячою верхівкою, обумовило їхню відокремленість. Жодних змін у політичній сфері Росії не відбулося. Вона залишалася абсолютною монархією, без представницьких органів влади, багатопартійності, чітко окреслених громадянських прав і свобод.

Відсутність політичних свобод, панування самодержавства породили рух народників, які, не цураючись будь-яких засобів, намагалися його повалити. Але навіть убивство царя в 1881 р. не змінило ситуацію.

Остання чверть XIX ст. характеризується стрімким економічним розвитком Росії, зламом її традиційних життєвих підвалин. Завершення процесу промислової революції збіглося з періодом початку індустріалізації, що породжувало поєднання новітніх і вже застарілих форм економічного життя.

Після ліберальних реформ Олександра II настав період зміцнення підвалин самодержавства за часів правління Олександра III. Але це не могло стримати розвиток революційного руху. На початку XX ст. на його чолі стали соціал-демократи, які в умовах підпільної діяльності зуміли розбурхати суспільство.

У 1905 р. в Росії спалахнула перша революція. Хоча вона і зазнала поразки, царизм змушений був погодитися на існування Державної Думи і почати певні реформи. Наймасштабнішою стала столипінська аграрна реформа. Але вони не вирішили головного завдання: підвести новий соціальний підмурівок під самодержавство.

Закріпимо знання

1. Чому російський уряд пішов на проведення селянської реформи?

2. Яке значення для розвитку Росії мали реформи 60-70-х рр. XIX ст.?

3. Яку роль у розвитку економіки Росії відіграло масове будівництво залізниць?

4. Що зумовлювало високе соціальне напруження в російському суспільстві у другій половині XIX — на початку XX ст.?

5. Чому в русі проти самодержавства в Росії марксизм витіснив ідеологію народництва? Що зумовило появу тероризму в Росії?

6. У чому полягали суперечності розвитку Росії наприкінці XIX — на початку XX ст.? Поміркуйте, які негативні та які позитивні аспекти мало проникнення іноземного капіталу в Росію.

7. Що зумовлювало переорієнтацію зовнішньої політики Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.?

8. Яка головна причина вибуху революції 1905-1907 рр.? Чому маніфест 17 жовтня 1905 р. розколов демократичний табір? У чому полягають основні підсумки революції 1905-1907 рр,?

9. Якими були мета і наслідки столипінської реформи?

10. Назвіть основні риси Третьочервневої монархії.