Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 15. Велика Британія

За цим параграфом ви зможете:

- пояснювати, чому наприкінці XIX — на початку XX ст. у світі відбулася зміна лідерів в економічному розвитку;

- характеризувати внутрішній розвиток Великої Британії;

- визначати суть ірландського питання для Англії;

- розкривати основні риси зовнішньої політики Англії.

Пригадайте:

1. Коли в Англії почалася «Вікторіанська епоха»?

2. Із якою метою в Англії були проведені парламентські реформи 1832, 1867 рр.?

1. Втрата Англією промислового лідерства

Наприкінці XIX ст. Велика Британія продовжувала залишатися однією з наймогутніших і найбагатших країн світу. Вона займала лідерські позиції у світовій торгівлі та вивезенні капіталу. Англійські капіталовкладення за кордоном перевищували капіталовкладення решти держав разом узятих. Лондон став головним торговельним і фінансовим центром світу. Англію називали «володаркою морів».

Водночас в економіці країни почали проявлятися певні негативні тенденції. Зростання промислового виробництва (2,1%) було нижчим, ніж в інших країнах (у США — 4,2%, у Німеччині — 4,1%). Технічне обладнання на багатьох заводах застаріло, і за деякими показниками Англія відставала від США та Німеччини. На початку XX ст. Німеччина випередила її за виплавкою сталі, США — за виробництвом чавуну, сталі та кам’яного вугілля. Завдяки кращій технології та вищій продуктивності праці американські й німецькі товари стали дешевшими за англійські.

Завод велосипедів у Ковентрі. 1911 р.

У сільському господарстві Великої Британії переважало дрібне селянське господарство. Сільське господарство не забезпечувало потреб Англії, тому їх нестача перекривалася імпортом з колоній, що були водночас джерелом дешевої сировини і ринком збуту.

Отже, збереження та розширення імперії вважалося одним із найважливіших завдань Англії, як основа її стабільності й процвітання.

► Якими були особливості економічного розвитку Великої Британії в другій половині XIX ст.?

2. Внутрішньополітичне життя Англії. Ірландське питання

Другу половину XIX ст. в Англії, як ви вже знаєте, називають «Вікторіанською епохою» за ім’ям королеви Вікторії, яка перебувала на престолі від 1837 до 1901 р. Це був період найбільшої могутності Великої Британії. Тоді швидко зростали її колоніальні володіння, англійська промисловість ще втримувала перше місце у світі.

На парламентських виборах вели між собою боротьбу дві головні партії — консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів).

Головним лідером консерваторів вважався Б. Дізраелі.

Лібералів підтримувала переважна частина великої та середньої буржуазії, а також значна частина робітничого класу. Керівником ліберальної партії був видатний державний діяч В. Гладстон.

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму, на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції.

У 1867 р. консервативний уряд Б. Дізраелі провів парламентську реформу, яка удвічі збільшила кількість виборців. Заступивши його 1871 р., ліберальний уряд В. Гладстона офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки.

Натомість консерватори остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів.

Вільям Гладстон

Бенджамін Дізраелі

Чарлъз Парнелл

У 1875 р. консерватори ухвалили закони про обмеження робочого дня 54 годинами на тиждень і про охорону дитячої праці. Прийняття на роботу дітей, яким ще не виповнилося десяти років, заборонялося.

Натомість ліберали у 1884 р. провели ще одну виборчу реформу. Вона дала право голосу більшості робітників і селян.

Наприкінці XIX ст. розширення прав робітничих організацій зумовило розгортання подальшої боротьби робітників за свої соціальні й політичні права. На чолі цієї боротьби були профспілки — тред-юніони, об’єднані з 1886 р. в Британський конгрес тред-юніонів.

Кінець XIX ст. відзначився й подальшим посиленням боротьби ірландців за свої національні права. Попри 400-річну англійську колонізацію, ірландці не втратили самобутності. Вони зберегли свої релігію, мову, культуру.

Наприкінці XIX ст. розгорнувся масовий рух ірландців за аграрну реформу та самоуправління (гомруль). Його очолив Чарльз Парнелл, обраний до англійського парламенту в 1875 р. Він використовував усі можливі парламентські методи — обструкцію, позови, запити, аби тільки привернути увагу громадськості до проблем Ірландії.

Гомруль (від англ. home rule — «самоуправління») — одна з головних вимог ірландського національного руху кінця XIX ст.

Обструкція (від лат. obstructio — перешкода) — зрив роботи парламенту законними способами.

Бойкот — назва походить від прізвища капітана Ч.К. Бойкота, до якого вперше було застосовано таку форму боротьби; означає повну відмову від спілкування; спосіб політичної та економічної боротьби, що припускає повне або часткове припинення стосунків з якою-небудь державою, організацією, установою або окремою особою.

Одночасно в Ірландії селяни, керовані «Земельною лігою», розгорнули боротьбу проти англійських лендлордів. Вони нищили їхні маєтки, урожай, худобу. Одним із нових методів боротьби став бойкот.

У 1886 р. уряд В. Гладстона вирішив внести до парламенту закон про гомруль, але його було відхилено. Це призвело до поразки лібералів на виборах. До влади майже на 20 років прийшли консерватори.

На початку XX ст. становище в Ірландії загострилося, радикальна частина ірландського національно-визвольного руху утворила партію, яку назвали «Шинн Фейн» («Ми самі»). Вона виступила за самостійну Ірландську державу під гаслом «Ірландія для ірландців». Щоб уникнути розширення конфлікту, у 1912 р. до парламенту знову було внесено закон про гомруль. Прийнятий двічі палатою громад, він двічі ж відхилявся палатою лордів. В самій Ірландії спалахнула боротьба між юніоністами (за союз з Англією) та прихильниками незалежності.

У 1914 р. палата громад утретє схвалила законопроект, і він став законом, але його дія не поширювалася на шість північних графств, населених переважно протестантами. Згодом це рішення породило проблему Ольстера.

► Коли відбулась друга парламентська реформа?

► Що таке гомруль?

3. Особливості робітничого руху. Утворення лейбористської партії

Кінець XIX — початок XX ст. був періодом піднесення англійського робітничого руху. Втрата промислової монополії, загострення конкуренції на світовому ринку, прагнення підприємців зменшити витрати на виробництво призвели до зниження життєвого рівня англійського робітничого класу, який у відповідь посилив боротьбу за свої права. Значно виросла кількість страйків, збільшилася чисельність профспілок — тред-юніонів. У 1913 р. кількість їх членів досягла 4 млн.

За кількістю та організованістю профспілок Англія на той час посідала перше місце у світі. Вони стали включатися в політичну боротьбу. У 1900 р. було створено комітет робітничого представництва для виборів до парламенту робітничих депутатів, а у 1906 р. він був перейменований на робітничу (лейбористську) партію, яка взяла участь у виборах 1906 р. і провела до парламенту 29 своїх депутатів. Двопартійна система похитнулася. Поряд із консерваторами й лібералами виростала нова сила — лейбористи.

Лейбористи впродовж тривалого часу не мали своєї програми. Головним завданням вони вважали проведення до парламенту своїх депутатів, де вони голосували б за винесення рішень на захист прав робітників, блокуючись із лібералами.

► Коли утворилася Лейбористська партія?

Кейр Харді, один із засновників Лейбористської партії

4. Реформізм

Піднесення робітничого руху та загострення боротьби за соціальні права привели найбільш далекоглядних діячів ліберальної партії до розуміння необхідності соціальних реформ, які полегшили б становище робітників, обмежили привілеї багатіїв, установили класовий мир і не допустили б можливості соціального вибуху. Одним із найперших ідеологів і практиків ліберального реформізму був політичний діяч Великої Британії Девід Ллойд-Джордж.

Постать в історії

Девід Ллойд-Джордж

Син учителя, адвокат за фахом, талановитий промовець, далекоглядний політик, Девід уперше потрапив до парламенту у 1890 р. 27-річний громадський діяч незабаром став одним із лідерів ліберальної партії. Широку популярність він здобув завдяки своїм виступам проти дармоїдів-багатіїв. Ллойд-Джордж вважав, що треба вжити дієвих заходів, аби покінчити з «принизливим жебрацтвом» робітників. Обійнявши в уряді лібералів посаду міністра торгівлі, яка мала в Англії велике значення, а 1908 р. — посаду міністра фінансів, Ллойд-Джордж у 1906—1911 рр. подав до парламенту низку законів, які заклали підмурівок соціального законодавства.

За його ініціативою було прийнято закон про безоплатну початкову освіту і харчування у шкільних їдальнях для дітей малозабезпечених батьків. Потерпілі від нещасних випадків на роботі дістали право на безоплатне лікування і допомогу з інвалідності.

У 1908 р. парламент ухвалив закони про 8-годинний робочий день для гірників і про пенсії за старістю для працюючих. Такі пенсії народ назвав «пенсіями для покійників», оскільки їх давали тим, кому виповнювалося 70 років, а до такого віку мало хто доживав. Одначе, ці заходи парламенту були кроком уперед у створенні системи соціального забезпечення. Потім було впроваджено допомогу з безробіття та в разі хвороби. Ці виплати складалися з внесків робітників і підприємців, субсидій держави. Підприємці вже не могли перешкоджати профспілковій агітації та вимагати від профспілок відшкодування збитків, спричинених страйками.

Великий резонанс викликав представлений Ллойдом-Джорджем проект бюджету на 1909 р. Він передбачав асигнування 1% коштів на проведення соціальних реформ і значне збільшення витрат на озброєння. Витрати передбачалося покрити різким збільшенням податків на земельні володіння, спадщину, а також підвищенням акцизів на тютюн, алкогольні напої та поштові марки.

Палата громад, де ліберали разом із лейбористами становили надійну більшість, схвалила проект бюджету. Призначувана королем палата лордів, де правила земельна й фінансова аристократія, відхилила його. Тоді Ллойд-Джордж розгорнув боротьбу проти палати лордів, вимагаючи зменшити її повноваження або й зовсім їх ліквідувати. У 1911 р. палата громад ухвалила закон про звуження повноважень палати лордів. Тепер якщо палата громад тричі ухвалювала проект закону, він набирав чинності попри заперечення палати лордів. Після цих нововведень «революційний» бюджет Ллойда-Джорджа став законом.

Лондон на поч. XX ст.

► Які «революційні» зміни здійснив Ллойд-Джордж?

5. Зовнішня та колоніальна політика Англії

У сфері зовнішньої політики правлячі кола Англії дотримувалися принципу «європейської рівноваги», згідно з яким жодна держава не повинна домінувати в континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості посісти провідне становище у Європі. Зберігаючи домінування на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.

Другий принцип англійської зовнішньої політики — принцип «блискучої ізоляції». Це означало, що Англія утримувалася від укладення тривких союзів з іншими державами. У правителів і дипломатів цієї країни було гасло: «В Англії немає вічних ворогів і постійних друзів; у неї є лише вічні і постійні інтереси».

Майже до кінця XIX ст. англійські правлячі кола головним своїм ворогом вважали Францію — основну суперницю в колоніальних загарбаннях. Від початку XX ст. на перший план вийшли англо-німецькі суперечності. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала.

Одним із головних напрямків англійської зовнішньої політики кінця XIX ст. було розширення колоніальної імперії. У 1875 р. уряд Б. Дізраелі купив у Єгипту контрольний пакет акцій побудованого французами Суецького каналу. Це забезпечило Англії контроль над важливою для її флоту водною артерією, яка відкрила найкоротший шлях до Індії та інших колоній. У 1876 р. королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії. Англійські колоніальні володіння почали офіційно називатися Британською імперією.

У 80-90-х рр. XIX ст. колоніальна експансія Великої Британії досягла найбільшого розмаху. На той час англійці оволоділи Бірмою, Нігерією, Сомалі, Кенією, Танганьїкою, Угандою та частиною Південної Африки. Площа самої Великої Британії становила менше ніж 1% від площі її колоніальних володінь, кількість населення — менше ніж 12%.

Англійські колонії (картосхема)

Пароплав проходить через Суецький канал, який був збудований у 1859-1869 рр.

Яке значення мав канал для Великої Британії і загалом для світової торгівлі.

Бури під час англо-бурської війни

Прагнучи створити неперервну лінію британських володінь в Африці від Каїра до Кейптауна й захопити природні багатства Південної Африки (золото, алмази), англійці 1899 р. розпочали війну з двома невеликими південноафриканськими республіками — Трансвааль та Оранжевою. Населяли їх бури — вихідці з Голландії, які колонізували ці території, а місцеве населення перетворили на рабів. Війна з бурами тривала два з половиною роки. Спочатку англійці зазнали поразки. Бури спиралися на допомогу Німеччини та інших суперників Англії, їхню боротьбу підтримувала частина світової громадськості. Але сили були нерівними. У 1902 р. Республіки Трансвааль та Оранжева стали частиною Британської імперії. Зваживши на інтереси білого населення цих колоній, Англія вирішила надати їм права домініонів — самоврядних частин Британської імперії зі своїми парламентом та урядом.

Це дало змогу бурам із часом стати домінуючою силою в політичному житті колоній, які у 1910 р. було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС). Статус домініону отримали всі колонії, заселені білими переселенцями: Канада (1867 р.), Австралія (1901 р.), Нова Зеландія (1907 р.).

Домініони брали участь в імперських конференціях, на яких обговорювалися питання оборони, зовнішньої та торговельно-фінансової політики.

Крім колоніальних загарбань, Англія брала активну участь у розподілі сфер впливу в Китаї, Ірані, Таїланді (Сіамі), Туреччині, активно боролася за ринки Латинської Америки.

► Якого принципу дотримувалася Англія у відносинах з іншими державами?

► Яка колонія Англії першою отримала статус домініону?

Висновки

Наприкінці XIX ст. стали проявлятися всі ознаки втрати Англією промислової першості. Але англійці мало цим переймалися, головною їх турботою була колоніальна імперія, над якою «ніколи не заходило сонце». Колонії були головним джерелом доходів і збуту продукції промисловості.

У другій половині XIX ст. Англія продовжила свій шлях у становленні ліберально-демократичної держави шляхом поступових реформ політичної та соціальної сфери суспільного життя. Країна уникнула революційних заворушень.

Закріпимо знання

1. Чому наприкінці XIX ст. Велика Британія почала втрачати провідні позиції у світовій економіці?

2. Що спонукало правлячі кола Великої Британії до проведення парламентських і соціальних реформ?

3. Як утворилася лейбористська партія?

4. Схарактеризуйте колоніальну політику Англії в другій половині XIX — на початку XX ст. Які колоніальні надбання здійснила Англія в цей період?

5. Яким було становище Ірландії в Британській імперії? Як розгорталася боротьба за гомруль?

6. Визначте основні підсумки «Вікторіанської епохи» для Англії.