Українська література. Рівень стандарту. 11 клас. Слоньовська

ПОЕТИЧНЕ САМОВИРАЖЕННЯ

Модернізм в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст. найяскравіше виявився в ліриці. Паралельно розвивалися такі течії модернізму:

  • імпресіонізм (Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний);
  • символізм (Микола Філянський, Павло Тичина, Яків Савченко, Дмитро Загул, Микола Терещенко);
  • експресіонізм (Тодось Осьмачка);
  • неоромантизм (Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Олекса Влизько);
  • неокласицизм (Максим Рильський, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен));
  • конструктивізм (Валер'ян Поліщук);
  • футуризм (Михайль Семенко).

На відміну від своїх попередників на українських теренах - ліриків народницького спрямування, які заперечували «мистецтво для мистецтва» й пропагували культ служіння народу, тобто підпорядковували власний талант спробі підняти хоч «на один щабель» духовне й матеріальне життя народу, поети «розстріляного відродження» хоч і вірили, що людина здатна перетворити світ, однак не плекали жодних ілюзій, що їхня творчість має належати всім прошаркам народних мас.

Водночас усі тодішні українські поети були виразно заангажовані «українськими» питаннями: державності й національної самоідентифікації. Літературознавець Василь Пахаренко зазначає, що цей аспект простежувався не лише у 1920-х рр., а й пізніше - у 1960-х.

Поети піднесено оспівували національну революцію, народження нової, свідомої людини, захисника незалежної вітчизни. Такими митцями були П. Тичина (вірші «На майдані», «Як упав же він...», «Пам'яті тридцяти» та ін.), І. Кулик (збірка «Мої коломийки», 1921), Майк Йогансен («Д'горі», 1921), М. Бажан («17-й патруль», 1926), В. Сосюра («Червона зима», 1922), Є. Плужник («Дні», 1926) та ін.

Яскравим поетичним явищем пореволюційних років була творчість «перших хоробрих» - В. Чумака (1900-1919) та В. Еллана-Блакитного (1894-1925).

Василь Чумак, розстріляний на 19-му році життя денікінцями в Києві, увійшов в українську літературу єдиною збіркою «Заспів» (1919), що побачила світ після його смерті. Вірші поета пройняті космічними мотивами, героїкою буремних історичних подій, вірою в ідею світової революції й відродження України як держави: «Вдаримо гучно ми дзвонами, / всесвіт обійде луна, - / кинемо вільно червоними: / - Володарі світу з кордонами, / вже не потрібні ви нам» («Червоний заспів»).

Славу співця революції принесла В. Еллану-Блакитному збірка «Удари молота і серця» (1920). Активний учасник політичного життя, член партії «боротьбистів», поет був палким патріотом: «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі!», - писав він у поезії в прозі «Україна» (1919).

У стильовому сенсі в «перших хоробрих» переважає імпресіонізм із неоромантичними мотивами.

Символізм української поезії 1920-х рр. представляли П. Тичина, брати Павло і Яків Савченки, Д. Загул, М. Терещенко, В. Кобилянський, О. Слісаренко. Вони продовжували традицію українських поетів-символістів старшого покоління (Олександра Олеся, М. Вороного, П. Карманського), творчо освоювали досвід російського і світового символізму (О. Блок, С. Малларме, М. Метерлінк). Символ як засіб збагнути таємничу сутність буття приніс у поезію стихію інтуїції, рефлексії, містичні мотиви, гру на багатозначності слова.

Київська школа неокласиків - це Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), яких називають «п'ятірним гроном». Письменники з європейською освітою, вони закликали осягати вершини світової культури, утверджувати класичні форми та образну систему в українській поезії, підносячи її до світового рівня. Улюбленими жанрами неокласиків були сонет («пролетарські» письменники оголошували його «буржуазним»), елегія, медитація. У творчості переважала філософська лірика, художній світ якої поставав з образів світової поезії, біблійної та античної міфології. У віршах цих поетів утвердився неокласичний стиль «з його рівновагою й кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням» і «строгою течією мислі» (М. Зеров).

Значного розвитку набуває урбаністична поезія - явище для української літератури порівняно нове. Індустріальні пейзажі й жорсткі ритми міського життя визначають образний світ багатьох творів Володимира Сосюри («Знову місто моє», «Криворіжжя», «Дніпрельстан», 1926).

Індустріалізації України, зокрема темі Дніпрельстану, присвятили свої вірші й поеми П. Филипович, В. Мисик, А. Панів, М. Семенко та ін. Героїка будівничих-зодчих, уславлення грандіозних новобудов стає домінантним художнім мотивом у поемах «Будівлі» М. Бажана, «Ніагара» І. Кулика, «Геліополіс» Д. Загула, «Харків» П. Тичини.

Глибоку історичну ретроспективу здобуває урбаністична тема в поезії неокласиків. У їхній творчості образ міста побудований на філософській опозиції «зодчество» - «руїна». Урбаністичний простір трактується як багатовіковий символ культури - таким постає Київ, вічне світове місто, центр духовності й краси, місто-храм («Київ» М. Драй-Хмари, цикл «Київ» М. Зерова, «Київ» П. Филиповича). Місто неокласики сприймають як осередок високої гармонії, прообраз чи зачаток світової гармонії - звідси й особлива ритміка поезії, панування форм дистиха, елегії, сонета.

Поезія не лише розширює свої жанрові й тематичні обрії, митці активно модернізують жанрову систему, по-новому трактують традиційні мотиви.

Так, нового філософського осмислення набуває здавна популярна в українській літературі пейзажна лірика. Проблема взаємин людини і природи розглядається під кутом зору необхідності революційних змін і людини, і світу довкола неї, вивільнення творчого потенціалу, досі придушеного і занедбаного.

Значного поширення в ліриці українських поетів цього періоду (П. Тичини, Є. Плужника, М. Зерова, П. Филиповича, Б.-І. Антонича) набувають натурфілософські, космогонічні, пантеїстичні мотиви.

Це виразно про стежується в поетичному освоєнні багатьох поетичних тем, зокрема в розвитку доволі екзотичної для української літератури мариністичної лірики. Образ моря, не втрачаючи своєї предметності, постає як лоно світової гармонії, символ плину часу у творчості М. Рильського («Коли полинуть бригантини на гребні пін»), М. Драй-Хмари (цикл «Море»), В. Поліщука («Прибій на морі», «Туман», «Мертва брижа», «Медуза актинія»), О. Влизька («Балада про честь матроса», «Балада про короткозоре Ельдорадо» та ін.).

Марія Сельська. Морський краєвид (1970)

Важливими особливостями модерністської лірики 1920-1930-х рр. стали невтомні творчі пошуки, велика увага до внутрішнього світу ліричних персонажів, виведення образу ліричного героя за межі поняття «такий, як усі інші», що було характерним для поетів-реалістів, поява рольового ліричного героя, який аж ніяк не міг ототожнюватися з автором поезії чи навіть його сучасниками.

Філософська й медитативна лірика набувала поширення. Сонет як класичний вірш, апробований І. Франком, став надзвичайно популярним.

Розквіту в 1920-1930-ті рр. досягає верлібр. Його застосовують М. Семенко, В. Поліщук, Ґ. Шкурупій, О. Влизько та ін. Верлібр на той час набув поширення в європейській літературі, тому не дивно, що майже кожен український поет цього періоду пробував свої сили в освоєнні модерної поетичної форми, нерідко досягаючи визначних художніх результатів. Верлібрами написані авангардні поеми М. Семенка («Ліліт», 1920), Ґ. Шкурупія («Аерокоран», 1922), О. Слісаренка («Поеми», 1923).

Значного розвитку набуває жанр поеми, збагачуючись новими різновидами, зокрема ліричною поемою. У її центрі перебуває ліричний герой, а своєрідний сюжет побудований як розгортання подій його духовного життя, роздумів і спостережень, почуттів і переживань. Такими є поеми «В електричний вік» (1921) Миколи Хвильового, «Галілей» (1924) і «Канів» (1925) Євгена Плужника.

Великий вплив на розвиток жанру справила поема «Золотий гомін» (1917) Павла Тичини, присвячена трагічним подіям української національної революції, боротьбі за державну незалежність. Ці мотиви характерні й для ліро-епічної поеми «Червона зима» (1921) Володимира Сосюри. Героїка і трагізм революції, доля людини у вирі буремних подій лягли в основу ліро-епічних поем митця - «Оксана» (1922), «Залізниця» (1923), «Сьогодні» (1924).

Справжніми художніми досягненнями були історичні поеми Володимира Сосюри «Тарас Трясило» (1925) та «Мазепа» (1928), у яких постала широка ретроспектива змагань українського народу за свою незалежність.

Майстром філософської поеми по праву вважають Миколу Бажана (поеми «Розмова сердець» (1928), «Гофманова ніч» (1929), «Гетто в Умані» (1929), «Сліпці» (1931), «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932)).

Поетична спадщина українських поетів однозначно засвідчує прогрес на теренах лірики, високу версифікаційну майстерність, розширення зображально-виражальних можливостей мистецтва слова.

ОСНОВНІ ОЗНАКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІРИКИ МОДЕРНІСТІВ 20-30-х рр. ХХ ст.

  • 1. Інтелектуальність авторів, яка породжувала рафіновану інтелектуальну лірику.
  • 2. Активне бажання поетів учитися, засвоювати величезний пласт набутків попередників, починаючи від античних часів.
  • 3. Високий рівень метафоричності, вишукані тропи, місткі образи-символи.
  • 4. Належний версифікаційний рівень поетики авторських стилів, філігранне володіння поетичною майстерністю.
  • 5. Тематично урбаністична лірика.
  • 6. Суттєва перевага медитативної і філософської лірики над іншими видами (пейзажна, інтимна, громадянська, патріотична), які досі були притаманні українській поезії.
  • 7. Жанрове новаторство. Утворення синтетичних жанрів ліро-епосу (поема-симфонія, філософська поема); нових ліричних жанрів (ронделі, вірш-реквієм, вірш-пастель).