Українська література. Профільний рівень. 11 клас. Слоньовська

КИЇВСЬКІ НЕОКЛАСИКИ І МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

Невелику групу українських літераторів-модерністів 1920-х рр. назвали неокласиками. Ці київські письменники не виголошували ідейно-естетичних маніфестів, але протистояли народництву й романтизму, не сприймали масової «пролетарської» культури, зразком для них стало мистецтво минулих епох. Серед неокласиків були перекладачі, поети, філігранні майстри сонетів, а також науковці-філологи, які прагнули дати нове життя античним темам, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній тематиці і проблематиці.

Київські неокласики - стильова течія в українській літературі початку ХХ ст., група українських письменників-модерністів, які відмежовувалися від «пролетарської» культури і були прихильниками класичного мистецтва минулих епох. Її представники переосмислювали античні теми, сюжети й образи, проголошували культ «чистого мистецтва», оспівували земні насолоди. У середині XX ст. творчість неокласиків мала вплив на українських «шістдесятників», зокрема Ліну Костенко, яка часто послуговується античними сюжетами у віршах і драматичних поемах.

До неокласиків сучасні літературознавці здебільшого зараховують п'ятьох письменників: Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Юрія Клена (Освальда Бургардта), Максима Рильського, хоча дехто додає Віктора Петрова та Михайла Могилянського. В еміграції традиції неокласиків продовжували Володимир Державин і молодший брат Миколи Зерова, відомий як Михайло Орест. Поетів-неокласиків іще називали «гроном п'ятірним», за поетичним висловом М. Драй-Хмари, який у заключних рядках сонета «Лебеді» писав:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій

переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

У тодішньому строкатому літературному середовищі неокласики вирізнялися високою освіченістю. Лідером серед них був Микола Зеров, професор літератури Київського університету, співробітник Академії наук. Навіть в ув'язненні на Соловках у комірчині сторожа М. Зеров перекладав та писав історико-літературні розвідки. За свідченнями, там він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія, але рукопис перекладу зник чи зумисно був знищений табірним начальством.

Усі неокласики чудово розумілися на здобутках світової літератури, були компетентними у таких літературознавчих питаннях і проблемах творчості, про які члени інших угруповань навіть уявлення не мали, а тому «гроно п'ятірне» могло зробити особливий внесок в українську літературу, якби не було ліквідоване владою.

Віктор Петров і Микола Зеров (стоять); Освальд Бургардт, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять). Фото з архіву Укрінформу

Під час літературної дискусії в 1925-1928 рр. неокласики, як і «ваплітяни», підтримали думку Миколи Хвильового про роль і місце українського письменника й української літератури. Але для них, як і майже для всіх інших літературних угруповань, участь у дискусії виявилася фатальною. Влада змусила вірнопідданих критиків «знаходити» у творчості неокласиків крамолу. Митців звинуватили в неіснуючих гріхах і фізично знищили: М. Зеров і П. Филипович загинули на Соловках 1937 р., поповнивши своїми життями список 198 (а можливо, й значно більше!) знищених більшовицькою владою українських митців, науковців і священиків. М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р., адже ГУЛАГ¹ мав у своєму підпорядкуванні десятки сталінських концтаборів у Карелії, Мордовії, Воркуті, Сибіру.

¹ ГУЛАГ - Головне управління виправно-трудових таборів.

«...Неокласики... “знімають” наголошувану і романтиками, - з їхньою увагою до місцевого колориту, - і позитивістами - реалістами, котрі писали переважно з огляду на “домашній вжиток”, антитезу “свого” й “чужого”, “рідного ґрунту” і “Європи”, бо українську культуру вони вважають невід'ємною частиною великої західної традиції, а місію свого покоління вбачають... у тому, щоб підхопити обірвану... у XVIII ст. нитку, відновити, попри спричинені імперськими впливами розриви й лакуни, переємність і будь-що-будь надолужити втрачене».

Віра Агеєва

Неокласики (зліва направо): Максим Рильський, Микола Зеров і Павло Филипович до арештів. 1920-ті рр. Фото з архіву Укрінформу

Живими залишилися Юрій Клен, якому пощастило емігрувати, скориставшись німецькою національністю й потребою лікування, Максим Рильський, який жив під дамокловим мечем розправи усе своє життя. Віктор Петров (В. Домонтович) дивом зберіг собі життя в еміграції, а наприкінці 40-х рр. ХХ ст. повернувся до СРСР і працював спочатку в Інституті історії матеріальної культури в Москві, а з 1956 р. - в Інституті археології у Києві.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895—1964)

Життєвий і творчий шлях

Максим Тадейович Рильський народився у другому шлюбі поміщика Тадея Розеславовича Рильського з кріпачкою Меланією Федорівною Чупринкою 19 березня 1895 р. в Києві, тож через «поміщицьке» походження згодом, у більшовицькі часи, зазнав немало горя й неприємностей. Батько назвав сина на честь Максима Залізняка.

Цікаво знати!

Тадей Рильський був високоосвіченою, інтелігентною людиною, із синами й дружиною говорив лише українською мовою і в селі Романівка, де мав маєток, і у Києві. Родина Рильських тоді належала до небагатьох сімей (іще Старицькі, Лисенки та Косачі), які безстрашно афішували свою національну самоідентифікацію. Разом із Володимиром Антоновичем та іншими однодумцями він організував Київську громаду, був сумлінним етнографом, фольклористом, бібліографом і не зрікся українських переконань, допоки жив. За таку «хлопоманську» життєву позицію його батько Розеслав Рильський прокляв сина, і тільки після смерті старого ксьондз зняв це прокляття.

М. Рильський із батьком Т. Рильським і українським істориком В. Антоновичем в с. Романівка Київської губернії. Кін. 1890-х рр.

Першого вірша Максим написав у семирічному віці. Авторська позиція в поезії «Прошак» була не по літах філософською.

Як і багато здібних дітей із дворянських родин, Максим здобув ґрунтовну освіту, закінчив приватну гімназію Володимира Науменка - одну з найкращих у Києві. Там викладали російською мовою, але батько заздалегідь навчив Максима читати й писати українською. Хлопчину прийняли в гімназію відразу до третього класу. Вірш гімназиста-четвертокласника «Сон» надрукувала газета «Рада», а 1910 р. в журналі «Українська хата» була опублікована добірка його поезій. Того ж року побачила світ перша Максимова поетична книжка «На білих островах» (1910). Авторові було лише п'ятнадцять років!

Титульна сторінка першої збірки М. Рильського «На білих островах» (1910)

Після закінчення гімназії Максим вступив на медичний факультет Київського університету. Проте революція і громадянська війна перешкодили навчанню. Довелося працювати помічником секретаря в продовольчій управі, вчителювати в сільських школах.

У 1920-х рр. Максим Тадейович читав лекції студентам Київського університету та Українського інституту лінгвістичної освіти. Водночас не припиняв творити поезії, приєднався до неокласиків, найближчих за світоглядом.

Молодий поет інтуїтивно відчував, що неокласики значно випереджають власну добу, про що й писав:

Коли доба нас дожене,

То й ми підемо в такт з добою.

Але вже в 1920-х рр. на М. Рильського ринув шквал критики. У газеті «Більшовик» 14 вересня 1923 р. Яків Савченко надрукував розгромну статтю «Українські неокласики», у якій дісталося і Максимові Рильському. Тому єдиним порятунком було негайне письмове спростування.

«Від цих друзів, від братів і батька дістав Максим посвячення в розкішний світ гоголівської України. Молодий Рильський не знав гніту злиднів. І українське село правило йому за своєрідну Елладу».

Юрій Лавріненко

Цікаво, що в ті непевні часи поет іще пробував захищати свої погляди на високе мистецтво: «Я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що осталось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу». Та діставалося М. Рильському не тільки від доморощених більшовицьких критиканів, а й від діаспорного поета Євгена Маланюка, який звинувачував його у «рибальських настроях», таврував за брак громадянської позиції і розцінював пейзажні й медитативні поезії цього автора як «пораженство».

1929 р. почався суд над членами неіснуючої Спілки визволення України¹. Рильського заарештували на вулиці Бульйонській 1931 р. якраз у його день народження... Поета допитували так, що зі шкірою вирвали одного вуса, тож надалі М. Рильський уже носити вусів не міг.

¹ Спілка визволення України - вигадана антирадянська організація серед української наукової та церковної інтелігенції, що нібито існувала з 1926 по 1929 рр.

«Українська культурницька традиція, пов'язана з іменами Антоновича, Старицького, Олени Пчілки, Лесі Українки, згодом хатян, була визначальним фактором не лише формування Рильського-поета, але й постання всієї неокласичної школи. ідеться про світоглядні чинники, про саму програму розбудови, модернізації української культури на засадах європеїзму, долучення до розмаїтого естетичного досвіду (насамперед барокової та класицистичної доби), споневаженого чи принаймні призабутого в другій половині ХІХ ст.».

Віра Агеєва

У наш час архівні документи Лук'янівської в'язниці частково відомі. Тільки у жодному разі не треба звинувачувати Михайла Драй-Хмару, Остапа Вишню, Максима Рильського чи інших репресованих українських письменників у тому, що не змогли витримати жорстоких допитів і підписали зізнання, у яких не було навіть йоти¹ здорового глузду, не те що правди.

¹ Йота - буквально: дев'ята літера грецької абетки, у переносному значенні - найменша за розміром частка.

Вірш Максима Рильського, який став «Піснею про Сталіна», мав амбівалентний² підтекст, глибинну суть якого, на щастя, не збагнули сталінські опричники, адже у цьому творі «гуляє» тільки хиже птаство на чолі з «орлом сизокрилим» Сталіним.

² Амбівалентний - неоднозначний.

Але «Пісня про Сталіна» врятувала життя М. Рильському і в 1938 р., коли на нього написав донос іще один запопадливий «вірний ленінець». Павло Тичина тоді звернувся по допомогу до Микити Хрущова, і той залагодив справу: «Товаришу Сталін, як можна заарештувати поета, котрий написав “Пісню про Сталіна”, що її співає вся Україна? - Сталін замислився і небавом прорік: “Передайте тому дурневі У., щоб не пхався не у свою справу!”».

Мусимо взяти до уваги, що якби Максим Рильський не створив кількох славословій про комуністичну партію, Москву та Леніна, ми б не мали і його творів про мову чи поезію, які в роки Другої світової війни будили національну свідомість українців.

Цікаво знати!

Гоніння на поета не припинялися майже до кінця його життя. Митцеві було тяжко протистояти натискові українського письменника «соцреалістичного штибу», мільйонера і кар'єриста Олександра Корнійчука, який навіть тоді, коли Максим Рильський очолював Спілку українських письменників в Уфі в роки війни, перед Сталіним квапився висловлювати свої далеко не найкращі оцінки про «Україну в огні» Олександра Довженка так, наче Спілкою керував саме він, а надалі нацьковував «молодих, та ранніх» критиків на старого М. Рильського. У відповідь на їхні напади сивочолий поет відповідав завжди тактовно, але з почуттям гідності й розуміння власних заслуг у літературному процесі України. Олександр Довженко у «Щоденнику» згадував одну з таких розправ: «“Промова епохальна, і переконлива до краю... Я навіть не ждав від вас такого. Я зачарований” - “Вам би плакати треба, а не вчиняти жалюгідні намагання жартувати...” - “Дійсно, піду я краще додому та поплачу... Тільки два слова на прощання: ви прийшли і підете, а я вже остався”».

Максим Рильський із дружиною, сином Богданом і Михайлом Стельмахом. Уфа (1942)

У творчості Максима Рильського виокремлюють три періоди - «цвітіння». Перше, яке передчасно осипалося, - це, звичайно, його «неокласичний» період творчості, ознаменований збірками «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю і сніг» (1925) та «Тринадцята весна» (1926). Друге «цвітіння» розпочалося з нападу фашистів на СРСР, коли на світанку 22 червня 1941 р. впали бомби на Київ, і тривало аж до визволення української столиці й повернення поета з Башкирії додому. Навіть у страшний перший день війни М. Рильський вірив у незнищенність України, бойовий дух свого народу. Цей оптимізм митець черпав у доброму знанні історії, яке видно з окремих строф поезії:

Україно моя! Чисті хвилі ланів,

Променисті міста, голубінь легкокрила!

Україно! Сьогодні звірів-ворогів

Ти грудьми вогняними зустріла...

Не один ти стрічала погрозний погром,

Знаєш тупіт, і стукіт, і грюкіт Батиїв, -

Та з пожару щораз лазуровим вінком

Виникав твій співучий, могучий твій Київ.

Кликала до захисту України від нових загарбників і поема «Слово про рідну матір», хоча в цьому творі автор був змушений використовувати ідеологічні штампи, згадувати комуністичну партію «біля керма».

Зрілий поет Максим Рильський по-філософськи осмислює високе призначення людини у світі, поняття щастя. Третє «цвітіння» митця припало на 60-ті рр. ХХ ст. У цей час Максим Тадейович очолює Спілку письменників України, стає членом Академії наук СРСР, захищає від несправедливих нападів критики молоде покоління, пізніше назване «шістдесятниками», перекладає.

Титанічна працездатність уже смертельно хворого поета вражає. Найповнішим виданням творчої спадщини М. Рильського є двадцятитомник його творів. Чотири перші томи - вірші й поеми, ще сім - переклади поетичних і драматичних творів, три томи літературознавчих і фольклористичних праць, два томи розвідок із мистецтвознавства, етнографії, теорії і практики художнього перекладу і три томи автобіографічних документів, записок та листів.

Наталя Шайкіна. Троянди й виноград (2015)

Не секрет, що певна частина творчої спадщини М. Рильського досі не видана. Не опублікована й архівна стенограма вересневого пленуму 1947 р. Спілки радянських письменників, на якому Кагановичева¹ братія «розпинала» Максима Рильського, Івана Сенченка, Юрія Яновського за вигадані гріхи перед партією.

¹ Каганович Лазар Мойсейович - лютий нищитель українського народу, який разом із Павлом Постишевим безпосередньо причетний до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. У повоєнні роки в Києві звинуватив відомих українських митців у «буржуазному націоналізмі» і провів широку «чистку» серед інтелігенції. Також Л. Каганович керував від СРСР операцією «Вісла» (1947), коли було депортовано понад 140 тис. українців.

Вагома і спадщина Максима Рильського-перекладача. Він переклав із російської на українську поему Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», вірші Федора Тютчева, Михайла Лермонтова, Валерія Брюсова, Олександра Блока; з польської - поему Адама Міцкевича «Пан Тадеуш», із французької - досі невідомі українським читачам вірші П'єра-Жана Беранже («Негри і маріонетки»), Віктора Гюго («Мистецтво і народ», «Пісня про тих, що виходять у море»), Альфреда де Мюссе («Пісенька Фортуніо»), Стефана Малларме («Морський вітер»), Теофіля Готьє («Тюльпан», «Що говорять ластівки»), Жозефа-Маріа де Ередіа («Кентаври втікають»), Поля Верлена («Пісня невинних», «Щаслива година», «Один одного слід у цім житті прощати», «Так тихо серце плаче...»), Альбера Самена («Плугатар», «Сузір'я»), Моріса Метерлінка («Теплиця», «Із п'ятнадцяти пісень»), Фернанда Мазада («Тінь»), Анрі де Реньє («Я бачив королів, що втратили корони...» та «На узбережжі»), а також науково-фантастичний роман «Людина, що збудила вулкани» Жоржа-Густава Тудуза.

Щорічну премію імені Максима Рильського за найкращий художній переклад було засновано постановою Ради Міністрів УРСР 1972 р.

Візит до земляків. Житомирська обл., с. Романівка. Фото з архіву Київського літературно-меморіального музею М. Рильського (1946)

Остап Вишня і Максим Рильський на полюванні (1950-ті рр.)

Цікаво знати!

1951 р. родина Рильських переїжджає до нового будинку в Голосієві, який гімназійний друг Максима Тадейовича письменник і літературознавець Олександр Йосипович Дейч жартівливо називав «мануаром» (що в перекладі з французької означає «замок-резиденція»). Після смерті Максима Рильського його сини Георгій та Богдан вирішили подарувати будинок у Голосієві (разом із книгозбірнею та меблями) державі, аби там було створено меморіальний музей поета. Урочисте відкриття відбулося 10 липня 1968 р.

Максим Рильський у квітнику в «мануарі». Київ. Голосіїв

24 липня 1964 р. Максима Тадейовича не стало. За кордоном на його смерть відгукнувся некрологом «Над могилою Максима Рильського» Євген Маланюк, називаючи Максима Тадейовича одним із найбільш справжніх, органічних поетів, аналогії з яким можна шукати хіба що в Рільке, і наголосив, що в останнє десятиліття М. Рильський показав себе ще й виразно національним діячем, яких мало в радянській Україні.

Надгробок Максима Рильського на Байковому кладовищі в Києві. Скульптори Петро Остапенко, Павло Кальницький (1969)

Діалог із текстом

• 1. Що ви можете сказати про угруповання, яке літературознавці називають «неокласики», «київські неокласики», «українські неокласики»? Хто з поетів входив до групи неокласиків, як склалася їхня доля?
• 2. Що саме вам запам'яталося з біографії М. Рильського?
• 3. Об'єднайтеся у 2-3 творчі групи й підготуйте короткі виступи про цікаві факти з біографії поета, яких немає в підручнику.
• 4. Назвіть основні періоди творчості М. Рильського. Чому ці етапи метафорично називають «цвітіннями»?
• 5. Доведіть, що внесок М. Рильського в українське красне письменство - величезний.
• 6. Що ви можете розповісти про Рильського-перекладача?

Діалоги текстів

• 1. Самостійно прочитайте і проаналізуйте вірш М. Рильського «Троянди й виноград». До якого періоду творчості поета він належить? Доведіть, що в цій поезії є яскраві символи, поясніть їхнє значення і роль у доробку митця.
• 2. Прокоментуйте цитату сучасного літературознавця Сергія Гальченка: «М. Рильському впродовж його творчого життя щастило на критику й на критиків. Але це було паралельне “везіння”: з одного боку, його оцінювали як високоталановитого поета-лірика, поета-філософа, перекладача, людину невичерпної енергії і надзвичайної (за будь-яких умов) працездатності. А з другого - його цькувала “літературна сарана” (за висловом В. Сосюри), сліпо виконуючи волю високих посадовців від партії і влади».

Діалог із науковцем

Юрій Клен

СПОГАДИ ПРО «НЕОКЛАСИКІВ»

Яких-небудь маніфестів «неокласичної школи» годі було би шукати, бо ніяких «програм» вони не намічали. Та й сама назва «неокласики» була випадкова й вказувала лише на те, що поети, яким її причеплено, хотіли вчитися у класиків, цебто майстрів, які дали нам невмирущі зразки поезії, а це, розуміється, було не на руку «поетам», які нічому не хотіли вчитися, ні стискати себе жадними нормами і ненавиділи все, що стояло вище їх.

Коло 1930 року Держвидав погодився був видати виготовлену «неокласиками» перекладну антологію французької поезії... Матеріал був зданий до друку. Але київські держвидавці, напевно, самі злякалися своєї сміливості, бо антологія ця так і не побачила світу і десь загинула у редакційних архівах...

Саме тоді Драй-Хмара, переклавши «Лебедя» Маллярме, написав вірша «Лебеді», що, опублікований у «Літературному ярмарку», наробив стільки галасу... Рептильна критика враз накинулась на автора, тавруючи цей вірш, як контрреволюційний. Даремне той опублікував листа, де зазначив, що під «гроном п'ятірним» треба, мовляв, розуміти, гроно французьких поетів... Йому не повірили, та й важко було повірити хоч би тому вже, що слова «крізь бурю й сніг» видавали заголовок однієї зі збірок Рильського. Алегорія була більш, аніж прозора... Коли 1931 року на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції і грозова хмара не промине на цей раз «неокласиків».

• 1. Що нового ви довідалися про діяльність неокласиків? Чому вони вирішили видати антологію?
• 2. Яку реакцію викликала поезія М. Драй-Хмари «Лебеді»? Із якої причини це сталося?
• 3. Чим саме Юрій Клен пояснює причину своєї еміграції?

Ліризм поезії Максима Рильського як пошук гармонії у лихоліттях доби

Не маючи ще й двадцяти п'яти років, М. Рильський уже був автором двох поетичних збірок: «На білих островах» (1910) та «Під осінніми зорями» (1918). У часи приналежності до неокласиків у митця вийшли друком іще чотири поетичні книги: «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925) та «Тринадцята весна» (1926). Отже, «перше цвітіння» поета виявилося дуже обнадійливим і багатообіцяльним. Якби лірик такого унікального творчого обдаровання народився і творив у Європі, його піднесли б аж на поетичний Олімп.

Але М. Рильський жив у більшовицькій Україні, а тому змушений був пити гірку чашу випробувань. «Скільки солодкого нектару... і скільки гіркоти (а іноді готувалася й отрута!) було в тій чаші!» - наголошує сучасний літературознавець Сергій Гальченко, адже насолода творчості, вміння тонкого лірика дивуватися красі навколишнього світу й величі людини постійно зазнавала несправедливої критики.

Вірш «Солодкий світ!..»

У вірші «Солодкий світ!..» (1919) дуже тонко відтворено єдність природи й людини. Цю поезію за її основними мотивами можна визначити і як пейзажну, і як інтимну (любовну), і навіть філософсько-медитативну. Вона складається з трьох строф: перша й остання строфи - катрени, друга має п'ять рядків. Написаний вірш п'ятистопним ямбом, але останній рядок кожної строфи усічений, двостопний.

Колористика вірша дуже світла, передана, мов на іконах: переважають блакитно-білий, золотий і зелений кольори, які показують, як буяє весна. Як і в поезії П. Тичини «Гаї шумлять», у вірші М. Рильського «Солодкий світ!..» усе безперервно рухається, тремтить від жаги життя. Образ янгола засвідчує, що і краса природи, і кохання молодої пари - під опікою Бога. Численні епітети творять влучними мазками художні образи. Наприклад, читаючи про «спогад нерозумно-милий», уявляємо сором'язливу юнку, в яку закоханий ліричний герой. Усі порівняння в цій поезії вишукані: «Твій погляд, ніби пролісок несмілий, / Немов трава, що зеленить граніт», - і водночас місткі: однозначно йдеться про зеленооку красуню, хоч про це прямо й не сказано. Перші чотири рядками (верси) другої строфи звучать схвильовано, напружено, а додатковий п'ятий рядок стає своєрідним висновком, рефреном-епіфорою, тому доречний і в інших строфах вірша. Також у цій поезії є риторичне запитання, широко застосована інверсія (непрямий порядок слів), церковнослов'янська лексика («ангели», «благословляє дух»). Вірш перейнятий радістю, божественним спокоєм і миром. Усе це засвідчує благодатне порозуміння людини і природи в прекрасному світі.

Вірш «У теплі дні збирання винограду...»

Сонет «У теплі дні збирання винограду...» (1922) відповідає всім ознакам класичного вірша: має чотирнадцять рядків, написаний п'ятистопним ямбом, сюжетний. Дві перші строфи поезії - чотирирядкові, дві останні - трирядкові. Поезія скомпонована в дусі античного світогляду, згадується Кіпріда¹ - богиня кохання. У вірші - два ліричні персонажі: чоловік (у поезії це просто «він»), і молода дівчина, яка мулами везе урожай винограду додому. Побутова картина виписана поетом докладно: «У теплі дні збирання винограду / Її він стрів. На мулах нешвидких / Вона верталась із ясного саду, / Ясна, як сад, і радісна, як сміх». Краса дівчини розкрита не так через зовнішні риси, як через психологічні прояви, адже в сонеті М. Рильського немає опису обличчя або фігури юнки, зате наголошено на ясному світлі, радості, що струменить від її постаті, очей, усього тіла. Образ винограду - один із найулюбленіших у творчості М. Рильського - місткий і багатозначний: це і повнота життя, й достаток, і здоров'я, щастя.

¹ Кіпріда (від назви острова Кіпр) - найуживаніший в античні часи синонім Афродіти.

Убальдо Баллерині. Збирання винограду в К'янті

Сонет має обрамлення: розпочинається і завершується тим самим рядком. Виноград збирають, як відомо, в останні дні літа або на початку осені. Це тепла, сонячна пора, коли земля щедро віддячує за працю багатими дарами. Як і в поезії «Солодкий світ!..», у цьому сонеті звучить хвала життю, гімн прекрасному довкіллю і людині, яка живе в злагоді з природою.

Давид Аурел. Збирання винограду (1959)

Діалог із текстом

• 1. Розкажіть про особливості творчого обдарування Рильського-лірика. Чому саме в період належності до неокласиків його талант розвивався природно і повноцінно?
• 2. Зробіть ідейно-художній аналіз вірша М. Рильського «Солодкий світ!..».
• 3. Доведіть, що поезія «У теплі дні збирання винограду...» - сонет. Які художні засоби цього твору, на вашу думку, найвдаліші?

Діалоги текстів

• 1. Знайдіть в інтернеті і прочитайте сонет І. Франка «Епілог» («Голубчики українські поети...»). Зверніть увагу, як Іван Якович визначає смислове наповнення кожної зі строф сонета. Проаналізуйте, чи у вірші М. Рильського «У теплі дні збирання винограду...» дотримано таких вимог.
• 2. Поясніть, як ви розумієте слова Віри Агеєвої про творчість Максима Рильського у часи належності до неокласиків: «Не “діонісійські глибини” символізму, а аполонічне “мистецтво рівноваги” стає визначальним для Рильського у період “акме”, у його зрілі двадцяті роки».

Мистецькі діалоги

• 1. За допомогою інтернету доберіть репродукції картин відомих художників, співзвучні з віршем М. Рильського «Солодкий світ!..», і продемонструйте їх у класі на медіадошці.
• 2. Порівняйте поезію М. Рильського «У теплі дні збирання винограду...» та ілюстрації, подані в підручнику. Що зближує ці твори, а що є відмінним? Відповідь аргументуйте.