Українська література. Профільний рівень. 11 клас. Слоньовська

В. ДОМОНТОВИЧ (ВІКТОР ПЕТРОВ)

(1894—1969)

Життєвий і творчий шлях

Віктор Платонович Петров (творчий псевдонім - В. Домонтович1) - київський прозаїк, літературознавець, філософ, історик і культуролог. В українській літературі саме він став разом із В. Підмогильним основоположником жанру урбаністичного інтелектуального роману.

1 Віктор Петров знайшов прізвище Домонтович у документах литовської доби. У перекладі з литовської воно означає «той, що багато каламутить».

Микола Бурачек. Університет Святого Володимира (1910-ті рр.)

Народився Віктор Платонович у сім'ї високоосвіченого священика в Катеринославі 10 жовтня 1894 р., але з ранніх літ проживав в Одесі, отже, був питомо міським жителем і в основному знав уклад, звичаї і мораль українського мегаполіса. Закінчивши чоловічу гімназію, вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет і здобув вищу освіту. За дипломну роботу «М. М. Язиков, поет пушкінської плеяди. Життя і творчість» отримав срібну медаль. Після закінчення університету (1918) працював в Етнографічній комісії Української академії наук.

Гімназист Віктор Петров. Фото з архіву Миколи Чабана

У Києві в 1920-ті рр. В. Петров публікував свої твори під псевдонімом В. Домонтович, але як науковець використовував псевдонім Віктор Бер1 і саме так підписував філософські та літературознавчі наукові праці.

1 Бер - другий псевдонім Віктора Петрова. Один бер (біологічний еквівалент рентгена) - це назва застарілої одиниці вимірювання дози опромінення.

Першим художнім твором В. Домонтовича став роман «Дівчина з ведмедиком» (1928). В українській літературі письменник також започаткував жанр романізованої біографії. 1929 р. у Харкові він видав роман - художню біографію «Аліна і Костомаров» про життя і єдину любов письменника Миколи Костомарова, а наступного року - ще один прозовий, за жанром знову ж таки біографічний, твір «Романи Куліша» - про фатальні для обранок серця письменника кохання Пантелеймона Куліша до Лесі Милорадовичівни, Марка Вовчка, Параски Глібової та Ганни Рентель.

У 1930-ті рр. В. Петров отримав ступінь доктора наук за дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Напередодні війни з гітлерівською Німеччиною обіймав посаду директора Інституту етнографічних досліджень.

Цікаво знати!

У радянській Україні твори В. Домонтовича не були заборонені ані під час розстрілів, ані навіть тоді, коли після війни з нацистами цей науковець і письменник опинився за кордоном, хоч у такому разі всіх інших митців-емігрантів таврували як «буржуазних націоналістів» і «зрадників Батьківщини».

1941 р. письменник жив в окупованому гітлерівцями Харкові, де започаткував літературний журнал «Український засів» (1942-1943), у якому встиг (як В. Домонтович) опублікувати власний роман «Без ґрунту», а вже в еміграції надрукував іще один - «Доктор Серафікус». Під час німецької окупації письменник постійно переїжджав із міста до міста: Севастополь, Київ, Кременчук. У Києві співпрацював із провідником ОУН, поетом Олегом Ольжичем. 1943 р. Віктор Платонович очолював кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові, а в 1944-1945 рр. влаштувався на роботу в Українському науковому інституті в Берліні.

Перше видання роману В. Домонтовича «Доктор Серафікус». Видавництво «Українська Трибуна», Мюнхен (1947)

1947 р. митець пише мемуарний нарис «Болотяна Лукроза» про Миколу Зерова і неокласиків, давши назву цій праці за аналогією до сонета М. Зерова зі збірки «Камена» (1924).

Після війни до 1949 р. В. Петров проживав у Мюнхені, де редагував літературний журнал «Арка». У 1947-1949 рр. як професор викладав етнографію в Українському вільному університеті, а паралельно читав лекції в Богословській академії. Проте 18 квітня 1949 р. Віктор Платонович безслідно зник. У його викраденні друзі звинувачували то УПА2 й «бандерівців», то НКВС, але згодом виявилося, що ніхто взагалі письменника не викрадав, а назад у СРСР, успішно виконавши завдання, він повернувся цілком добровільно. 1965 р. за свою розвідницьку діяльність В. Петров був навіть нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня. Проте всі заяви про діяльність письменника в штаті радянської розвідки ґрунтуються лише на опосередкованих доказах, адже досі факт служби В. Петрова в НКВС-КДБ документально не підтверджено.

2 УПА - Українська повстанська армія, що діяла під час окупації України німецькими фашистами, а згодом іще до початку 1950-х рр. збройно протистояла сталінському режиму.

Віктор Петров. Київ (1930-1940-ві рр.)

Тим часом в українській діаспорі факт співпраці В. Петрова з НКВС був сприйнятий по-різному, однак свідомі українські діячі постійно нагадували своїм опонентам, що Віктор Платонович ніколи не переставав бути українським патріотом і саме він на початку 1940-х написав дослідження «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору» (опубліковане 1959 р. в Нью-Йорку) про трагічну долю найталановитіших письменників і літературознавців «розстріляного відродження».

Микола Зеров із дружиною Софією і сином

Творчість В. Петрова-Домонтовича за кордоном належно оцінили: у 1988-1989 рр. у Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання його творів.

У Москві В. Петров працював в Інституті археології, а, переїхавши до Києва в 1956 р., на наукових посадах перебував у «підвішеному стані». Документи було втрачено під час війни, тож він мусив 1966 р. знову захищати свою дисертацію.

Коли ж після смерті Сталіна до влади прийшов М. Хрущов і 1957 р. остаточно закінчилася багаторічна «перевірка» В. Петрова, як митця-розвідника, на лояльність, він одружився із вдовою українського поета і літературознавця Миколи Зерова - Софією, у яку був закоханий іще з 1920-х.

В. Домонтович. Проза. Три томи. Упорядник Юрій Шевельов. Видавництво «Сучасність» (1988)

1969 р. В. Петров помер, як і П. Куліш, з олівцем у руках за письмовим столом. Похований у Києві на Лук'янівському військовому кладовищі.

Віктор Петров-Домонтович був енциклопедично ерудованою й водночас загадковою особистістю. Його творчість - це поєднання екзистенціалізму, неокласицизму, символізму й авангардизму. А ще - парадоксальності й «зашифрованості», недарма знайомі та дослідники творчості називали письменника «доктор Парадокс», «Ребус», «Мефістофель», «Людина в чорній мантії» тощо.

Віктор Домонтович. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Романізовані біографії. Упорядник Віра Агеєва. Видавництво «Спадщина-інтеграл» (2012)

В. Домонтович започаткував нові жанри літератури (роман-трактат «Без ґрунту», дорожній нарис з елементами мистецтвознавчого дослідження «Передвеликоднє» тощо), поєднавши художній стиль мовлення з науковим, епістолярним1 тощо. Водночас він активно послуговувався прийомами і засобами інших видів мистецтва (музики, живопису, кінематографа), здобутками психоаналізу тощо. Своїх героїв зображував у межових ситуаціях, що було не лише художнім утіленням екзистенціальної проблематики, а й елементом поетики експресіонізму (складової індивідуального стилю письменника). Проте основні ідеї творів зашифрував у текстах.

1 Епістолярний - той, що стосується приватного листування.

Цікаво знати!

«У спогадах Шевельова збереглася картина Петрова у процесі писання. Він міг писати навіть у найменш відповідних для того обставинах. Приміром, у товаристві, коли виникала перерва в розмові, Петров витягав з кишені малі картки паперу, й на одній з них записував речення, довго думаючи й пильно добираючи слова (іноді міг годинами думати над відповідним словом). Коли речення на картці було готове, він відкладав його і брався за наступну картку. Як мало хто в українській прозі, Петров писав “зі скрупульозністю годинникаря, що працює над мініатюрним годинником”. Його письмом (за неокласичним ідеалом) ніколи не володіла пристрасть натхнення, а зосереджена критична напруженість думки».

Марко-Роберт Стех

Із неокласиками письменник не тільки був особисто знайомий, а й поділяв їхні погляди на літературу. «Аристократизм духу», протиставлення духовній деградації суспільства, прагнення до гармонії між раціональною й емоційною сферами особистості - визначальні в його творчості.

Так, щодо духовного оновлення нації Петров-Домонтович у романі «Без ґрунту» зазначає: «За революції розстрілювали кляси. Чи не треба було розстрілювати психологію?». Його позиція цілком суголосна погляду Є. Маланюка, який стверджував, що «...боротьбі за національне визволення мусить товаришувать боротьба за визволення психологічне, за створення суверенної української індивідуальності».

Казимир Малевич. Письмовий стіл і кімната (1913)

У канву художніх текстів він вплів велику кількість згадок, натяків, посилань на різноманітні друковані джерела, твори інших письменників, наукові праці, використовуючи цитати, алюзії, ремінісценції, факти і т. ін., що дає підстави говорити про інтертекстуальність. Сюжети будував на основі власних наукових досліджень, таким чином вони ставали матеріалом для відображення його світогляду.

«Розшуки джерел творів Домонтовича - це не тільки інтелектуальна гра, що приносить приємність дослідникові. Певною мірою тут лежить ключ до творчої методи, до своєрідности Домонтовича як письменника. Тут виявляється його приналежність до “неоклясичного” ґрона - гра в літературні алюзії, наслідування й відштовхування, що їх не знатимуть невтаємничені, характеризувала всіх членів ґрона (і як же дратувала непричетних!), тут виявляється і його власна індивідуальність з тяжінням до експресіоністичного і до філософського».

Юрій Шевельов

Інсценізація «Дівчини з ведмедиком» київського Театру на Подолі. Режисер Стас Жирков

Наповнюючи твори філософськими відступами, не завжди сюжетно пов'язаними з основною темою, Домонтович таким чином створював «текст у тексті», присвячений аналізу проблем існування людини в тогочасному суспільстві.

Інтертекстуальність - міжтекстові співвідношення літературних творів шляхом використання таких художніх засобів, як алюзія1, ремінісценція2, цитата, пародія, стилізація, переспів тощо.

1 Алюзія (латин. allusio - натяк) - художній прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, історичної події, покликаний розгадати закодований зміст.

2 Ремінісценція (латин. reminiscentia - згадка, спогад) - відгомін у художньому творі іншого художнього твору, здійснений не свідомо, а під його впливом.

У наші дні зацікавлення творчою спадщиною В. Домонтовича лише зростає. Особливу популярність має його роман «Дівчина з ведмедиком». Щойно він побачив світ 1928 р., як офіційні літературні критики одразу зарахували його до «дрібнобуржуазної, поміщицької літератури», що не відповідала інтересам нового комуністичного суспільства.

Діалог із текстом

  • 1. Які факти із життя і творчості Віктора Петрова (В. Домонтовича) найбільше вас зацікавили?
  • 2. Схарактеризуйте внесок письменника в українську літературу та його творчу манеру.
  • 3. Поясніть, що зближувало В. Домонтовича з неокласиками.
  • 4. Назвіть твори, написані В. Домонтовичем. Який найбільше зацікавив саме вас?
  • 5. Чому українська діаспора пробачила письменнику і науковцю співпрацю з НКВС?
  • 6. Розкрийте взаємозв'язок між науковими дослідженнями та художніми творами В. Петрова-Домонтовича.

Діалоги текстів

  • 1. Об'єднайтеся в «малі» творчі групи і, користуючись додатковими джерелами, підготуйтеся проінтерпретувати на уроці поняття «текст у тексті». Наведіть приклади художніх творів, у яких трапляється це явище.
  • 2. Розкрийте зміст поняття «інтертекстуальність». Пригадайте твори української чи зарубіжної літератури, у яких є згадки, натяки, відгомони інших творів.
  • 3. Належно підготуйтеся і проведіть дискусію «Науковець і письменник В. Домонтович (Віктор Петров) - радянський розвідник чи український патріот?».

Мистецькі діалоги

• Розгляньте картину українського художника-авангардиста Казимира Малевича. Підготуйте невелику доповідь про те, чим відрізняється авангардизм у літературі та образотворчому мистецтві.

Діалог із науковцем

Віра Агеєва

ПОЕТИКА ПАРАДОКСА. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОЗА ВІКТОРА ПЕТРОВА-ДОМОНТОВИЧА

Домонтович оголює художній прийом (зокрема, у романі «Без ґрунту» вводить «ремарку1 Автора»), іронічно підриває закони літературного ремесла, розвінчуючи при цьому народницько-романтичну концепцію богонатхненного обранця - письменника, який поставив слово на сторожі народу. Це споріднює Домонтовича з авангардистами, для яких попередники стають об'єктом іронії та дистанціювання. Проте якщо авангардисти в запереченні традиції зближувалися з пролетарським і соцреалістичним мистецтвом, то неокласики намагалися від нього максимально дистанціюватися. Тому Домонтович, як і інші неокласики, іронічно поціновував здобутки тогочасних українських авангардистів (зокрема, в «Дівчинці з ведмедиком» він пише: «Стефан Хоминський називав себе справжнім поетом майбутнього, бо пас корів», - іронічно натякаючи на поета-авангардиста Михайля Семенка).

1 Ремарка - авторські пояснення у тексті драматичного твору щодо обставин дії, поведінки чи зовнішності дійових осіб.

• У чому проявився авангардизм В. Петрова-Домонтовича і як ставився письменник до тогочасних поетів-авангардистів?

Роман «Дівчина з ведмедиком» (1928)

Жанрові особливості

«Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича належить до виразно урбаністичної прози.

Урбаністична проза - твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою, у яких зображено місто, його життя і мешканців, порушено проблеми містян.

Сам письменник вказав жанр цього твору як філософсько-інтелектуальна повість. Проте сучасні літературознавці (Соломія Павличко, Віра Агеєва), порівнявши текст зі зразками нового європейського інтелектуального роману першої половини ХХ ст., запропонували визначати його як філософсько-інтелектуальний роман.

Інтелектуальний роман - різновид роману, в якому увага зосереджена на аналізі певної інтелектуальної проблеми та внутрішньому світі персонажа. Цей термін уперше запровадив Томас Манн у 1924 р., після того як вийшов друком його твір «Чарівна гора», акцент у якому вже було зроблено на інтерпретації, осмисленні життя, на відміну від звичного розповідання, втілення життя в художніх образах.

Київ. Площа ІІІ Інтернаціоналу (пл. Європейська). Фото (1927)

Дія роману «Дівчина з ведмедиком» відбувається в Києві протягом 1922-1927 рр. Письменник зумисне датує основні події свого літературного тексту й навіть уводить у твір згадку головного героя Іполита Миколайовича Варецького про його особисте знайомство з Максимом Рильським і парадоксальну деталь про те, що цей поет не мав навіть маленької домашньої бібліотеки. Іншими словами, такими нібито достовірними художніми деталями автор інтелектуального роману створює ілюзію документальності свого твору.

Тематика й проблематика твору

Тема роману - життя київської інтелігенції в 1920-х рр. Основні проблеми: ірраціональність історії, зміна культурних епох і трагедія людини, що «випадає» зі своєї сучасності, її розколотість і трагічна невлаштованість (Віра Агеєва). Тому центральним є мотив абсурду, що вказує на філософський, екзистенціальний характер твору.

Інший наскрізний мотив - гра: 16-річна головна героїня Зина бавиться з іграшковими ведмедиками не тому, що не хоче дорослішати. Навпаки, у такий спосіб вона імітує домінування над кимось чи чимось, вихід за межі дозволеного. Цю модель вона переносить на взаємини з людьми, зокрема, з головним героєм, яким починає маніпулювати. Тож ведмедик набуває символічного значення: людина - іграшка долі.

Домонтович відтворює складну ситуацію, коли усталеність і впорядкованість старого, дореволюційного світу зруйновані, людське життя втрачає сенс. Самотніми особистостями постають головні герої роману - Іполит Миколайович Варецький та Зина Тихменєва. Вони усвідомлюють абсурдність буття, а їхні страждання щодо цього письменник передає за допомогою різноманітних деталей. Зокрема, коли головні герої на відпочинку запливають далеко в море й опиняються в цьому безмежному просторі на самоті, море набуває символічного значення закинутості людини в цей світ, полишення її сам на сам із собою, а відчуття одірваності й повної самотності героїв суголосні екзистенційним відчуттям людської незахищеності у світі абсурду. «Я люблю запливати далеко, далеко, як зараз, - зізнається Зина Іполиту Миколайовичу, - щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує».

«Історія кохання, яка стала сюжетом “Дівчинки з ведмедиком”, дає змогу розкрити не лише ірраціональність людської поведінки, але й ірраціональність історії, вочевидь не керованої ні світовим розумом, ані логікою невпинного поступу. Деконструюючи всі сакралізовані цінності, автор, здається, розкриває відносність моралі, понять добра і зла, любові й ненависті, двозначність таких, здавалося б, нерозмінних почуттів, як кохання та материнська самозреченість. У кризовій ситуації і людина, і ціле суспільство відкривають у собі неконтрольовані імпульси, бажання й спонуки, здатність до неочікуваних дій та вчинків».

Віра Агеєва

Підзаголовок «неправдоподобні істини», який, по суті, є абсурдом - це вказівка на ідейно-тематичний сенс твору. Водночас письменник оголює, так би мовити, знищує, здавалося б, абсолютні цінності - любов (у всіх її проявах), вводячи розповіді про турботу матері про вагітну дочку, убивство Миколою Буцьким своєї дружини тощо.

Історичне тло. Науково-технічний прогрес призвів до знеособлення людини, а Перша світова війна знецінила людське життя, завдала величезного удару по світовій цивілізації, колискою якої вважали Європу. Це призвело до глобальної кризи, яка охопила всі сфери життя капіталістичного суспільства: політику, економіку, сферу духовності. Мистецтво, наука, філософія, релігія, мораль, право, уявлення про шлюб і сім'ю теж перебували в кризовому стані. Почалося масове невдоволення, назрівали революції. Настав період політичної нестабільності, соціальних заворушень. Мислителі заговорили про занепад Європи (Ф. Ніцше «Європа над прірвою», О. Шпенглер «Присмерк Європи»). Назріла потреба переоцінки цінностей і орієнтирів, переформатування усталеного укладу життя.

В Україні кризові процеси були поглиблені спробою українців створити власну національну державу в 1917-1922 рр. (що зазнала невдачі передусім через нездатність політичної верхівки домовитися між собою) і руйнівним впливом більшовицької ідеології з її концепцією «нової радянської людини» та репресивного механізму. Усе це кардинально змінило дійсність.

Створивши образ Зини, Домонтович порушує важливу проблему - емансипації1 жінок у суспільстві рубежу століть, що не може мати щасливого розв'язання. Це теж виводить проблематику роману на загальносвітовий рівень.

1 Емансипація жінок - зрівняння їх у правах із чоловіками.

Сюжетно-композиційні особливості роману

Розповідь у романі «Дівчина з ведмедиком» ведеться від першої особи («я») і розгортається в різних часових і просторових вимірах. Існує одна головна сюжетна лінія, у якій у хронологічній послідовності подій від осені 1922 до осені 1927 р. Іполит Варецький, який іще до революції почав писати дисертацію з хімії, змушений працювати на заводі. Він і розповідає про все, що сталося в його житті. Саме він, нарівні із Зиною, якраз і є втіленням екзистенційної розірваності особистості, якій довелося жити в кризові пореволюційні часи.

«У творі зображено три міста: Київ із його вулицями, кав'ярнями, кінотеатрами, крамницями поданий як столиця, у якій вирує мистецьке життя; Москва з її крутими горбатими вуличками, бензиновим чадом і пронизливими сиренами та Берлін (локалізований у кафе-ресторані), де головний герой раптом відчуває себе провінціалом. Окрім побіжно описаного кримського пляжу, єдиний природний ландшафт - краєвид дніпровських островів (у спеку Варецький їздить на Труханів острів), де час зупиняється, важкі думки зникають і в героїв виникає відчуття гармонії. Причому місто і природа не протиставлені один одному, а співіснують паралельно».

Тетяна Тимошенко

Зав'язка роману: початок репетиторства І. Варецького з дочками Олександра Владиславовича Тихменєва Лесею і Зиною. Розвиток подій: постійне провокування Зиною Іполита, що викликає в нього химерне почуття - «невроз кохання». Кульмінація: пропозиція Іполита Зині одружитися з огляду на уявлення про обов'язок і порядність чоловіка, який переспав із дівчиною. Розв'язка: Зина, бунтуючи проти застарілих цінностей і не знайшовши нових життєвих орієнтирів, стає повією та покінчує життя самогубством. Іполит, дізнавшись про це, звинувачує в трагедії себе й засуджує якнайжорстокіше (аж до символічної смерті від ката, якого породжує його маячна уява).

Микола Бурачек. Труханів острів (1935)

Роман містить філософські відступи, зокрема, розмірковування про трагедію Ґете «Іфігенія в Тавриді» та вчення філософа Нікколо Макіавеллі. Останній відступ - яскравий приклад «тексту в тексті». Розбираючи антикварні видання праць італійського філософа, придбані під час подорожі до Німеччини, Варецький переосмислює один із його творів. Щоб читач міг краще зрозуміти смисл вчення Макіавеллі, оповідач «ілюструє» його вставною новелою про Раміра д'Орко, яка водночас допомагає розкрити загалом зміст роману «Дівчина з ведмедиком». Італійський філософ підважує систему цінностей: «Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, - Макіавеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної». Доля ж жорстокого мессира - це своєрідне передбачення письменником долі радянського режиму, побудованого на терорі.

Імена головних героїв не випадкові. Іполит - це персонаж грецької міфології, на якого друга дружина його батька зводить наклеп, що він не відповів їй взаємністю в коханні, а згодом вона себе вбиває.

Образ же Зини Тихменєвої - це вказівка на досить популярний у 1920-ті рр. персонаж Зіни Вєсєніної з чорно-білої німої комедії «Папіросниця з Моссельпрому» (1924). Недарма Домонтович натякає на цей фільм у власному романі.

Таким чином, уже в іменах закладена глибока прірва, що лежить між головними героями.

Образи твору

Досить детально образи головних героїв проаналізувала дослідниця літератури Віра Агеєва у своїй монографії «Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича». Згідно з її тлумаченням, Іполит Миколайович на самому початку роману зображений (аби ввести в оману радянську цензуру) цілком у дусі виробничої прози соцреалізму. Він прагматик, учений-раціоналіст, інженер, захоплений працею, радісно сприймає новину про відновлення заводу, яку повідомляє неочікуваний гість у шкірянці. Домонтович, за словами Юрія Шевельова, таким чином пародіює радянський роман, іронізує над однозначністю описуваних у ньому ситуацій і плакатністю героїв. Проте герої роману «Дівчина з ведмедиком» значно складніші.

Варецький розуміє, що часи кардинально змінилися, зв'язок між ними урвався. Він не пробує проаналізувати ситуацію, змінитися відповідно до нової дійсності, а продовжує жити, керуючись колишніми принципами. Те, наскільки складне життя, Іполит усвідомлює, закохавшись у Зину. Та його «кохання», замість романтичного і піднесеного почуття, обертається душевною травмою. Герой пізнає невідомий, темний бік свого єства. Що характерно, кохання Варецький описує як історію хвороби, використовуючи відповідні терміни. Він чітко усвідомлює ілюзорність своїх почуттів, проте статевий потяг бере своє. Іполит у пориві пристрасті їде на дачу під Москвою, де відпочивають Тихменєви. І коли він уже майже досяг мети, раптом його «бажання згасло»: «Коли я міг задовольнити бажання, я більше не бажав». Те, про що він мріяв, виявилося несправжнім, вигаданим: кохання до Зини виявилося ілюзією. І він, щоб не відчувати самоти та задовольнити свої сексуальні бажання, переключився на невибагливу вчительку-колегу Марію Іванівну.

Варецький скептично ставиться до старих уявлень про шлюб і літературної традиції ХІХ ст., яка нав'язувала відповідні поведінкові стереотипи в стосунках між чоловіком і жінкою. Але водночас сам керується ними, говорячи про «обов'язок» і «відповідальність»: коли Зина віддається йому, він пропонує їй заміжжя. Отримавши відмову, він проходить своєрідний сеанс психоаналізу у свого друга. Як надмірний раціоналіст він не може визнати існування «химер» підсвідомого і владу бажання. Дізнавшись про самогубство Зини, він звинувачує себе в надто раціональному ставленні до дійсності й у тому, що так і не здатен був зрозуміти її й узяти на себе роль наставника в житті.

Зина Тихменєва - це водночас і романтичний підліток, що шукає порад і настанов, і бунтарка проти старих пережитків. Вона непередбачувана, налаштована на боротьбу та знищення, що, відповідно, не може не обернутися проти неї самої. Домонтович порівнює її з модерним верлібром. Дівчина мріє завоювати світ, повторити долю революціонерки Лариси Рейснер, допомогти звільнити китайський народ від гноблення. У її житті два авторитетні наставники - невпевнений Варецький, що боїться взяти на себе роль порадника, і фанатичний поет-авангардист Стефан Хоминський, який виступає проти всіх. Із них вона обирає другого.

Коли Зина нарешті здобуває свободу, то не знає, що з нею робити. Протестуючи проти старої моралі, що вимагала від жінки цнотливості та служіння сімейному вогнищу, дівчина впадає в іншу крайність - стає повією (символічного значення набувають другорядні образи сліпого жебрака і жінки легкої поведінки, що зустрічаються Іполиту по дорозі від Зини, - саме через його «незрячість» дівчина стане повією). Знищивши все, проти чого вона боролася, зрештою, накладає на себе руки на очах у Варецького. Щоправда, він не одразу це усвідомлює, оскільки не впізнає її.

Її сестра Леся («мила Леся»), як і її мати, застигли в «нафталінній атмосфері патріархальних спадків». Письменник порівнює старшу сестру із класичним ямбом. Парадоксальна ситуація: Тихменєви змушені орендувати у нової влади свій колишній будинок, дах у якому будь-якої миті може завалитися, - що має символічне значення повної руйнації старого способу життя й патріархальних цінностей. А нездатність теперішніх робітників полагодити його вказує на нежиттєздатну модель нової ідеології.

Майже всі герої Домонтовича намагаються розв'язати проблеми екзистенційного характеру. Водночас вони сприймаються як своєрідні «актори», що створюють певні правила гри, за якими інші люди перетворюються на об'єкти маніпулювання. Інтелектуальна гра в текстах В. Домонтовича стимулює погляд на речі, відмінний від звичайного, загальноприйнятого, провокує переглянути будь-які норми, правила, морально-етичні цінності тощо (О. Наумова).

Діалог із текстом

  • 1. Розкрийте символіку назви роману «Дівчина з ведмедиком».
  • 2. Назвіть основні проблеми, порушені письменником у цьому творі.
  • 3. Поясніть, чому елемент гри в романі дуже важливий.
  • 4. Проаналізуйте образи Зини й Іполита.
  • 5. Подискутуйте стосовно того, на що спрямована інтелектуальна гра у В. Домонтовича. До яких висновків спонукають вибір життєвого шляху та долі Зини Тихменєвої та Іполита Варецького?
  • 6. Поділіться в класі на групи й охарактеризуйте підхід В. Домонтовича до переосмислення традиційних цінностей. Поясніть значення вислову «неправдоподібні істини». Чому письменник обрав саме такий підзаголовок для роману?

Діалоги текстів

  • 1. Порівняйте, як саме «жіноче питання» на сторінках художніх текстів розв'язували В. Домонтович та В. Підмогильний. А як цю саму проблему художньо розкривали зарубіжні письменники?
  • 2. За допомогою QR-коду, розміщеного на перших сторінках цього підручника, перейдіть до ширшої електронної версії вашої навчальної книги і в розділі про В. Домонтовича прочитайте уривок зі статті Я. Чорногуз «Прихований кінематографізм у прозі В. Домонтовича». Ви згодні з дослідницею, що текст роману Домонтовича можна легко перетворити на кіносценарій? Чи можна відтворити у сценарії весь спектр інтертекстуальності роману? Обговоріть цю тему в класі.

Мистецькі діалоги

  • 1. Проаналізуйте ілюстрації, уміщені в цьому розділі підручника. Знайдіть у творі цитати, які їм відповідають, і зачитайте у класі.
  • 2. Використовуючи інтернет, перегляньте фрагмент фільму «Папіросниця з Моссельпрому» (згаданого в «Дівчині з ведмедиком») про сцену в ресторані. Які саме прийоми кінематографа використав Домонтович для візуального зображення аналогічної сцени в його романі?