Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

Українська поезія другої половини XIX ст.

«Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ».

Іван Карпенко-Карий

В українській літературі другої половини XIX ст. спостерігалося домінування прозових жанрів, що й позначилося на особливостях розвитку поезії та її місці в літературному процесі. Іван Франко, аналізуючи шляхи розвитку української поезії після смерті Тараса Шевченка та наголошуючи на потужному впливі його поетичного слова на творчість наступного покоління митців, серед іншого зауважував: «Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він (Т. Шевченко. - Ред.), іти далі було нікуди; той окремий стиль, який вніс він у нашу поезію, був властивий йому, був його індивідуальний стиль. Хоч і як легко видавалось наслідувати його, та проте під руками інших він виходив паперовою квіткою, а часто подобав на карикатуру». Літературознавець Микола Бондар, дослідивши поезію післяшевченківського періоду, переконливо доводить, що «відсутність Т. Шевченка як працюючого поета значно ослабила внутрішній потенціал української поезії цього часу, проте вона скоріш усього тільки зовні збіглася з “піком” інтенсивних художніх переорієнтацій української поезії», бо нові шляхи розвитку окреслилися ще в 50-х рр. XIX ст., тобто за життя Кобзаря.

За тематикою і стильовими особливостями лірику поділяють на такі типові різновиди: а) філософську; б) громадянську; в) інтимну; г) пейзажну. А в кожному з цих різновидів трапляються взірці інтелектуальної і сатиричної лірики. Зауважимо, що в тогочасних поетичних творах іще звучали притаманні українським романтикам мотиви смутку й туги, проте вже домінувало об’єктивне змалювання дійсності, відчутно поглибилося індивідуально-суб’єктивне бачення актуальних проблем, розширився спектр художніх засобів.

У другій половині XIX ст. динамічно розвивалася громадянська лірика, в якій домінували мотиви підневільного національного життя українців. Поети творчо розробляли концепцію національної незалежності України, що засвідчують, наприклад, такі твори, як «Боже великий, єдиний», «Острожник», «Заповідь» Олександра Кониського, «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського тощо, у яких лунають заклики розірвати кайдани багатовікової неволі, відчутна віра в щасливе майбутнє України. Автори поетичних творів висловлюють упевненість, що вже ніщо не може зупинити визвольної ходи України, яка здатна об’єднати розділену між імперіями свою предковічну територію і навіть розширити її: «Од Вісли до Дону, од ляхів до чуді, / По Тавр і преділи Карпат / Цвіте, будто мила милому на груді, / Вишневий насіяний сад» (Микола Устиянович). Заявлена проблематика зумовлювала появу нового ліричного героя, наділеного рисами національно-культурного діяча, який готовий пожертвувати власним життя, заради державності й свободи України:

Я не боюсь тюрми і ката,

Вони для мене не страшні!

Страшніш тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні.

(О. Кониський)

У більшості випадків новий ліричний герой наділений автобіографічними рисами митця, є адекватним виразником авторської позиції. Як у тогочасних ідеологічних повістях, так і в громадянській ліриці окреслюється коло однодумців ліричного героя, що в будь-яку хвилину прийдуть йому на допомогу, а у випадку трагічного фіналу гідно продовжать розпочату справу.

У центрі реалістичної лірики опиняються проблеми інтимного характеру, розробляються теми закоханості ліричного героя, емоційних сумнівів щодо права кохати, коли довкола убозтво народу, політичний гніт: «Маруся», «Хата», «Пісня» Якова Щоголева, «На озері», «Виклик», «Не сумуй, моя зоре кохана», «Сиділи ми, каганчик миготів» Михайла Старицького.

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

(М. Старицький)

У широку палітру ніжних почуттів ліричного героя закрадаються елементи драматизму: розлука через нерозділеність почуттів чи смерть («Цвіли дві рожі білі» Сидора Воробкевича, «Волошин» Юрія Федьковича); відмова від почутів через застороги чи обов’язок («Його я не любила» С. Воробкевича); фатальне непорозуміння («Чого шукали - не знайшли» О. Кониського); ревнощі, зрада чи легковажність об’єкта кохання («Присягалась, що кохаєш» С. Воробкевича, «Дзвінка» Ю. Федьковича); неможливість розділити почуття кохання через своєрідність і непоступливість натур («На зеленій млаковині» Ю. Федьковича, «Гульвіса» Пантелеймона Куліша, «Забудь мене!» Олени Пчілки).

На другу половину XIX ст. припадає розквіт елегії та лірики, яка містить елегійні мотиви. Перші зразки елегійної лірики зустрічаються в поетичному доробку Леоніда Глібова («Як за лісом, за пралісом», «Вечір», «Журба»). Динаміку її розвитку засвідчує творчість Юрія Федьковича («Як я, браття, раз сконаю»), С. Воробкевича («Молодосте, відрадосте!..», «Старі пісні чую знов»), О. Кониського («Листя пожовкле опало», «Покинь мене, забудь мене»), Володимира Самійленка («Весняна елегія», «Непевність», «Дві планети»), Олени Пчілки («Минула молодість!..») та ін.

Як за лісом, за пралісом

Ясне сонце сходить,

Як за морем за далеким

Десь воно заходить, -

Я згадую інший ранок,

Інший вечір бачу.

Та й думаю: було колись,

Тепер не побачу.

Я згадую тоді про степ,

Широкий, пахучий,

Та й думаю, і я тоді

Неначе був луччий.

(А. Глібов)

«Чим більше в опис внесете свого я, свого власного серця і чувства, тим він буде інтересніший і цікавіший».

Іван Франко

Елегія - один із жанрів лірики, ліричний вірш сумного характеру, в якому звучать мотиви жалю за минущістю життя.

Жанрового розмаїття українській поезії другої половини XIX ст. додає творчість Степана Руданського (1834-1873), який оригінально продовжив традицію гумористичної лірики Левка Боровиковського та Євгена Гребінки, розвинувши її у формі співомовок «Сповідь», «Піп на пущі», «Страшний суд», «Чого люди не скажуть», «Просьба», у яких висміюються лицемірство й удавана аскетичність духівництва.

Співомовки - це короткі гумористичні твори, часто написані у формі діалогу, мають викривальний характер, їм притаманна іронія та сарказм.

А втім, поетичний доробок С. Руданського представлений і жанровими різновидами громадянської та інтимної лірики. Теми й сюжети його поезій укладаються в рамки романтичної традиції 30-40-х рр. XIX ст.: «Вечорниці», «Розмай», «Два трупи», «Люба», «Тополя» та ін. Чималу популярність С. Руданському принесла його його пісенна лірика: «Ти не моя», «Не забудь», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Не дивуйтесь, добрі люди» тощо. Привертають увагу твори громадянської лірики: «Над колискою», «Гей, бики!», «П’яниця», «Наука». Сучасники поета вважали його вірш «Наука» новим словом у виховані молодого покоління. У батьківських настановах синові висловлювалися патріотично-громадянські орієнтири, про які йшлося в повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, материнські ж поради коритися сильним і пристосовуватися в житті читачі розцінювали, як її надмірне вболівання за долю дитини.

В алегоричній поезії «Гей, бики» поет звертається до української інтелігенції, яка має викоренити бадилля і бур’ян із національного життя і посіяти добротне зерно, яке «Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки».

У 80-х рр. XIX ст. оновлюються сатирично-гумористичні жанри української поезії. У цьому аспекті привертає увагу поетичний доробок Осипа Маковея, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка, у творах яких постають численні «патріоти», діяльні тільки на словах.

Доволі значною кількістю зразків представлена пейзажна лірика, в якій розкривається особистість, її інтереси, ставлення до світу.

У зазначений період розвиваються такі ліро-епічні жанри, як байка, балада, легенда і притча. Леонід Глібов (1827-1893) своєрідно модифікував жанр байки: ліричне начало в ній характерне для відтворення як зовнішньої предметності, так і внутрішньо-психологічних змін. Його твори детально охоплюють усі сторони народного життя, що базується на традиційних моральних засадах, утверджують настанову на розсудливість, скромність і поміркованість: «Охрімова свита», «Два Куми», «Осел і Хазяїн», «Старець» тощо. У байках Глібова виразно постає протиставлення жорстокого світу «вищих» до представників «нижчих» соціальних верств («Вовк та Ягня»), несправедливість судочинства («Щука»), неспроможність протистояти натиску й лукавству «сильнішого» («Ведмідь-пасічник»).

Леонід Глібов яскраво виявив себе тонким ліриком. Основні теми - кохання і невзаємність цього почуття («Ой не цвісти калиноньці»); дівоча краса («Паняночка», «Ясне сонечко, втомившись»). Ліричні твори Л. Глібова написані в народнопісенному стилі коломийковим чотирнадцятискладовим віршем. Широко відомою стала народна пісня «Стоїть гора високая» (вірш «Журба»). Прекрасним українським пейзажем оздоблена його лірична поезія «Думка», а вірші, яким судилося стати народними піснями, Л. Глібов так і називав: «Пісня» («Скажіть мені, добрі люди...» (1855)), «Пісня» («Летить голуб понад полем...» (1859)). До неперевершених взірців інтимної лірики належать його поезії про нещасливе кохання: «Ой не цвісти калиноньці» (1867) та «Розмова» (1890).

80-90-ті рр. XIX ст. - новий етап у розвитку української поезії. У той час на повну силу розкривається поетичний талант Івана Франка (збірки «Балади і розкази» (1876), «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896)) та починає друкувати свої твори Леся Українка. Активно продовжують творити поети, які дебютували в попередні десятиліття - Я. Щоголів, О. Кониський, М. Старицький, викристалізовується поетичний талант Івана Манжури, В. Самійленка, Павла Грабовського, Олени Пчілки.

Оригінальним поетичним талантом вирізнявся Яків Щоголів (1824-1898), який довгі роки підтримував гарні стосунки із сучасниками Тараса Шевченка, відомими вам ліриками й водночас науковцями:

«...Поет правдивий, а не підспівач... Не чуже-бо добро він собі присвоїв, а своїм власним даром нас чарує».

Пантелеймон Куліш

Амвросієм Метлинським, Ізмаїлом Срезневським і Миколою Костомаровим. Літературознавці справедливо відносять Я. Щоголева до «Харківської школи поетів», проте іменують запізнілим романтиком. Адже значна частина його творчої спадщини - це вірші про славне козацьке минуле, туга за тими часами, коли нація народжувала славних ватажків і непересічних державотворців: «Орел» (1881), «В степу» (1884), «Орлячий сон» (1893).

Одна з особливостей поезій Я. Щоголева - стилізація під народні пісні («Лоскотарочка»1 (1893), «Вовкулака» (1898)). Водночас чи не першим в українській поезії виводив образи не тільки селян, а й міських ремісників («Ткач» (1883)).

Іван Манжура (1851-1893), якого ще за життя називали мандрівним поетом і вченим, викликає захоплення своєю високою працьовитістю та активною життєвою позицією. Літературознавець Сергій Єфремов називав його «співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту», адже «скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини... Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум...».

У вірші «Пісня» перед читачами постає бурлака-нетяга2, який не тільки не доробився бажаної копійки, а й через довгу відсутність, можливо, втратив кохану:

Трохи не загинув,

Ледве це чвалаю3;

Що то дома стріну?

Сумно, як згадаю!

У 70-х рр. XIX ст. на Балканах почався визвольний рух проти Османської імперії, тож поет разом з іншими українськими добровольцями вирушив до Сербії. М. Старицький, який разом із Марією Заньковецькою та іншими українськими митцями брав активну участь в організації допомоги сербам, згадував, що гірке життя Івана Манжури-добровольця тоді приміряли на себе багато талановитих українців, багато з яких, на жаль, не повернулися з тієї війни.

Вагоме місце в літературному процесі другої половини XIX ст. посідає творчий доробок Юрія Федьковича (1834-1888), якого небезпідставно вважають найяскравішим представником тогочасної західноукраїнської літератури. У поезії Ю. Федьковича домінує романтична естетика, її ліричний герой - пасивний страждалець, який постійно перебуває у стані меланхолії.

Письменник мав активну громадянську позицію, виступаючи оборонцем селян на судових процесах із поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами.

Микола Кузнецов. Етюд до картини «На заробітки» (1882)

1 Лоскотарочка (діалектне) - русалочка.

2 Нетяга (діалектне) - невдаха.

3 Чвалати - перебирати ногами, йти.

«Манжурі належить велика кількість етнографічних записів високої наукової вартості, і не можна не бачити в ньому одного з найбільших фольклористів XIX ст., а в його збірниках надзвичайного вагомого рідкісного етнографічного багатства».

Микола Сумцов

«Федькович - се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора...».

Іван Франко

Як шкільний інспектор Вижницького округу він виношував плани навчання буковинських дітей рідною мовою. Спеціально уклав «Буквар для господарських діток на Буковині» і видав «Співаник для господарських діточок» (1869).

Спадщина Ю. Федьковича - різножанрова поезія, проза та драматургія. Перші його поетичні твори були німецькомовні, згодом він почав писати українською. У 1860-х рр. переживає значне творче піднесення: 1862 р. побачила світ перша збірка «Поезії Іосифа Федьковича», активно друкується в періодичних виданнях, а протягом 1867-1868 рр. виходить друга збірка «Поезії Юрія Городенчука-Федьковича» (у трьох випусках).

Збірка поезій 1862 р. написана під час армійської служби, тож для неї характерна відповідна проблематика: обтяжливий психологічний і фізичний стан солдата-новобранця, його туга за природою рідного Підгір’я. У поезії «Гуцулка» (1862) молодий вояк порівнює себе з ранньою весняною квіткою посеред снігів, а єдину втіху знаходить у розмові з карабіном:

Ой на снігу, на морозі бриндушечка сина1, -

Отак і я, люде добрі, собі сиротина.

Та коби ж то сиротина без роду, без роду,

Але ж бо то гвер2 цісарський сушить мою вроду.

1 Сина (діалектне) - синя.

2 Гвер (діалектне) - карабін, рушниця.

Найтрагічнішим за змістом поетичним твором Ю. Федьковича вважається «Дезертир» (1862). Фабула проста: молоденький солдат отримує листа, в якому ненька скаржиться, що зима дуже холодна і вона замерзає в хаті, бо нікому нарубати дров. Люблячий син самовільно покидає казарму й поспішає до матері, не відаючи, що за такий вчинок як солдат буде строго покараний: «Бо він летить до матоньки / Старої домів,/ Дрівець єї врубатоньки, / Би хатку нагрів».

У великих ліро-епічних творах - поемах «Довбуш» (1862) і «Лукян Кобилиця» (1865) - Ю. Федькович звертався до теми опришківства і селянського повстання в Західній Україні.

Якщо говорити про поезію другої половини XIX ст., не можна обійти увагою поетичного доробку Володимира Самійленка (1864-1925), для якого характерна глибока змістовність і філігранність вислову. Значний вплив на розвиток його поетичного таланту мали І. Франко, Леся Українка, Л. Глібов, із якими у В. Самійленка були дружні стосунки. Поет друкував свої твори у львівських періодичних виданнях: «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник» та ін. Серйозно захоплювався музикою, освоїв гру на багатьох інструментах. Л. Глібов порадив поету-початківцю опублікувати в журналі для дітей «Дзвінок» вірш «Вечірня пісня», який поклав на музику західноукраїнський композитор Кирило Стеценко. Окрім інтимної та пейзажної лірики, В. Самійленко написав низку сатиричних віршів, зокрема «Як весело жить на Вкраїні» (1886), «Патріоти» (1889), «На печі» (1898), «Слова і думки» (1917), розкривши в них суть українських псевдопатріотів. Його сатиричні твори досі не втратили своєї актуальності.

«Він не декадент і не символіст, не модерніст і не консерватист, не революціонер і не реакціонер... він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, - і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини».

Іван Франко

1 Ельдорадо - країна казкових скарбів.

У вірші «Ельдорадо»1 (1886) поет розкриває гнітючу атмосферу суспільного життя в Російській імперії і називає її вбивцею всього прогресивного й духовного: «Там письменникам за працю / Сам уряд складає дяку / І з тріумфом їх провадить - / В Сибіряку, в Сибіряку».

Павло Грабовський (1864-1902) - поет-мученик, довголітній в’язень царських тюрем і сибірського заслання. Загалом із 38 років свого життя П. Грабовський 20 літ провів у неволі. Перебуваючи на засланні, 1889 р. П. Грабовський підготував свою першу поетичну збірку «Перші струни», однак через цензурну заборону вона так і не з’явилася друком. Тільки 1894 р. у Львові побачила світ його поетична книжка «Пролісок». Авторові вдалося створити новий для тогочасної поезії образ ліричного героя, для якого революційна боротьба - справа усього життя. Він сповнений оптимізму, фанатично вірить у світле майбутнє для свого народу: «Прийде день великої відради: / Чоловіцтво, змучене украй, / Ворожду закине братства ради, / На землі побачать люди рай».

У віршах «До сіячів», «До України-Руси», «До українців», «До галичан» звучать роздуми над історичним минулим України, її сьогоденням та перспективою на майбутнє («Боже! Чи знайдеться край, так зрабований, / Як Україна, чи ні? / Люд наш цупкими кайданами скований, / Гине без світла на пні... Що й розмовлять та писати заказано / Рідною мовою нам?»), вболівання за долю народу, державу та культуру. Павло Грабовський пояснює ті причини, які підняли його на нерівну боротьбу з владою.

Картини простонародного життя та безпросвітних злиднів, тяжка дитяча праця, раннє наймитування - основні теми віршів «Робітникові», «Швачка», «Сироти», «Допусти». У поезії «Вийшла з хати стара мати...» передчасно постаріла селянка випроводжає в найми малолітнього сина й панічно боїться його втратити в чужому для неї та її дитини місті: «Обняла його, цілує / Та пита з журбою: / “Чи побачусь, милий синку, / Ще хоч раз з тобою?..”».

Українські поети, які ввійшли в літературу після Т. Шевченка й П. Куліша, своїми творчими набутками однозначно довели, що навіть у вкрай нестерпних і несприятливих умовах колоніального поневолення Російською чи Австро-Угорською імперією український літературний процес розвивався й готував благодатний ґрунт для появи нових національних геніїв.

«Його поезія - переважно стогін мученого серця, крик болю й туги за рідною Україною».

Іван Франко