Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

Особливості української прози другої половини XIX ст.

Українська проза другої половини XIX ст. засвідчує тематичне багатство та розширення проблематики. Письменники-реалісти відображають складність і строкатість нових суспільних процесів. Закономірно, що в центрі художніх творів постають будні пореформеного села. Ідеться про соціальне розшарування сільського населення і його наслідки в долі людини: руйнування моральних засад у родині, поява безземельного селянства і нових сільських багатіїв, фінансове й моральне банкрутство вчорашніх поміщиків, початок пролетаризації селянства.

Проблему руйнування родинних зв’язків на ґрунті дрібних майнових інтересів Іван Нечуй-Левицький розгорнув у гумористичних оповіданнях «Не можна бабі Парасці вдержаться на селі», «Благословість бабі Палажці скоропостижно вмерти» та соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім’я».

Починаючи із 70-х рр. XIX ст. у прозових творах спостерігається зміна принципів характеротворення, зокрема, затінюється чітка шкала станово закріплених моральних характеристик, притаманна творам попередніх десятиліть. У творах Панаса Мирного, Івана Франка, Бориса Грінченка вже немає традиційної для, скажімо, Марка Вовчка опозиції: пани-кріпосники - аморальні визискувачі, селяни безпомічні й безмовні жертви. Поділ села на соціальні верстви призводить до того, що, наприклад, Христя («Повія» Панаса Мирного) стає повією через своїх односельців, які сфабрикували розписку її батька. Іще детальніше картину розшарування села змалював Б. Грінченко у романах «Серед темної ночі», «Під тихими вербами»: молоді Сиваші - Роман, Денис і Зінько - демонструють три різні морально-психологічні типи поведінки, які не залежать від передусім їхнього селянського походження.

У прозі другої половини XIX ст. акцентовано морально-психологічну проблематику.

Письменники-реалісти висвітлюють докори сумління героя за вчинені злочини. Так, Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» психологічно переконливо змалював процес душевної спокути як головного героя Чіпки Варениченка, так і другорядних персонажів: «А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!» (Тимофій Лушня).

«Се вже не та поетична, подекуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, - се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом».

Іван Франко

Особливого драматизму ця проблематика набуває у творах І. Франка. У бориславському циклі він звернувся до проблеми руйнування традиційного способу життя і міжлюдських стосунків, деградації особистості: в оповіданнях «Ріпник» (1877), «Навернений грішник» (1877), повісті «Boa constrictor» (1878), «Задля празника» (1892) та незавершеній повісті «Борислав сміється» (1880-1881).

Письменники-реалісти другої половини XIX ст. висвітлюють перипетії життя різних соціальних груп суспільства: духівництва, міщан, солдатів, представників соціального дна тощо. А тому акцентується нова проблематика, з’являється нова галерея художніх образів. Так, у повісті «Причепа» (1867) І. Нечуй-Левицький звертає увагу на проблему денаціоналізації українців, зокрема духівництва. І як педагог автор пов’язує цей процес з відсутністю національної школи: «Ледве дитина спробувала науки, і вже вона не любила науки, ненавиділа школу. Вчіння граматики, часословця, псалтиря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, писаних незрозумілою мовою... Чудні слова тільки розбуджували в його (Якима. - Ред.) дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі».

Деградація особистості й денаціоналізація в художній практиці І. Нечуя-Левицького - майже невіддільні. У багатопроблемній повісті «Дві московки» письменник простежує драматичну долю «салдаток» - жінок, чоловіки яких опинилися в царській армії. Проблема драматичного, а часом трагічного становища української жінки, яку в 1860-х рр. актуалізувала у своїх оповіданнях Марко Вовчок, поступово трансформується в проблему жіночої емансипації, про яку так виразно заявляє Павло Радюк («Хмари» І. Нечуя-Левицького). Іще потужніше ця проблема постала в прозі 80-90-х рр. XIX ст. у творах Олени Пчілки, І. Франка та М. Павлика.

Українська проза другої половини XIX ст. прикметна й тим, що все частіше в епіцентр художнього зображення потрапляє різночинна інтелігенція та з’являється національна інтелігенція: «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1890) Івана Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі» (1875) Олександра Кониського, «Моя стріча з Олексою», «Гірчичне зерно», «На дні», «Перехресні стежки» (1900), «Лель і Полель» Івана Франка, «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891) Бориса Грінченка та ін. Автори зазначених творів створюють галерею позитивних образів інтелігента-народника, «нового чоловіка», який ставить перед собою шляхетне завдання - підвищення освітньо-культурного рівня широких соціальних верств, передусім селянства. А втім, і в цій тематичній групі очевидним є чітке диференціювання образів інтелігентів. З одного боку, це часто фразери, які ще не зрозуміли глибини своїх завдань (Павло Радюк із «Хмар» І. Нечуя-Левицького), з іншого - ті, які «малими» кропіткими справами допомагають селянству (Семен Жук із роману «Семен Жук і його родичі» О. Кониського) або заради ідеї жертвують особистим щастям і спокоєм (Євген Рафалович із «Перехресних стежок» І. Франка).

Нові соціальні колізії та новий об’єкт зображення, відповідно, потребував і нових засобів художнього відтворення. Ідеться насамперед про типізацію характерів і достовірне змалювання нових соціальних явищ. Зазнає змін і характер оповіді: замість форми Я-оповідач (перша особа однини), письменники вдаються до форми третьої особи. Зменшується роль і значення морального дидактизму, натомість поглиблюється авторська присутність і психологізм.

Розширення ідейно-тематичного діапазону української літератури сприяло жанровому збагаченню. У цей час спостерігається активний розвиток повістевих і романних форм, які давали можливість змалювати життя у всіх його проявах, актуалізувати соціально-політичні та філософські проблеми. Ідеться про соціально-побутові повісті «Причепа» (1869), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880) І. Нечуя-Левицького; соціально-психологічні повісті й роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1876) Панаса Мирного, «Boa constrictor» (1878), «На дні» (1881) І. Франка; ідеологічні повісті «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1890) І. Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі» (1875) О. Кониського, «Гірчичне зерно», «На дні», «Перехресні стежки» (1900), «Лель і Полель» І. Франка, «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891) Б. Грінченка та ін.

Жанрово-стильовими пошуками позначені 80-90 рр. XIX ст. У цей час високий потенціал художнього слова засвідчує українська історична проза. З’являються твори широкого хронологічного і тематично-змістового діапазону: повість «Захар Беркут» (1883) І. Франка, повісті «Облога Буші» (1891), «Червоний диявол» (1896), «Заклятий скарб» (1900), «Разбойник Кармелюк» (1903), трилогія «Богдан Хмельницький» (1894-1897), дилогія «Молодость Мазепы» (1893), «Руина» (1899) М. Старицького, романи «Князь Єремія Вишневецький» (1897) та «Гетьман Іван Виговський» (1898) І. Нечуя-Левицького тощо. А проте, у другій половині XIX ст. панівною прозовою формою, як і в 40-60-х рр., було оповідання - з тією суттєвою різницею, що на новому етапі розвитку ця мала форма жанрово урізноманітнюється: отже, йдеться як про звичні соціально-побутові, так і про соціально-психологічні, сатиричні та алегоричні оповідання.