Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

Реалізм в українській літературі другої половини XIX ст.

Провідним художнім стилем української літератури другої половини XIX ст. виявився реалізм. Як головний ідейно-художній напрям у літературі й мистецтві XIX ст. він зародився у Франції в 1830-х рр. і швидко поширився в літературах Європи. Вважається, що цей напрям у різних його проявах пройшов багатовіковий шлях розвитку, крок за кроком збагачуючись новими рисами.

Реалізм - літературний напрям, що характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності завдяки типізації життєвих явищ. Цей стиль розвинувся в усіх видах мистецтва, розкриваючи взаємини людини зі світом, який її оточує, вплив соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. На перший план у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності сприймається як універсальний спосіб художнього узагальнення.

«Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була відбитком правдивої, реальної жизні, похожим на відбиток берега в воді... Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт».

Іван Нечуй-Левицький

Виокремились такі етапи його розвитку, як античний реалізм, реалізм доби Середньовіччя, реалізм епохи Відродження, просвітницький реалізм. Відомі також американський наївний («тендітний», «рожевий») реалізм без таврування суспільних вад, етнографічно-побутовий реалізм, революційний реалізм, класичний (або розвинений) реалізм. І. Франко розглядав і так званий науковий реалізм, який за своєю сутністю цілком відповідає поширеному в Європі в XIX ст. натуралізму. Хоч, варто зазначити, письменники-реалісти не сприймали деяких натуралістичних принципів, як-от фактографізму.

Яскравими представниками реалізму були такі європейські письменники, як Гюстав Флобер, Оноре де Бальзак, Стендаль, а також українські - Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Старицький та ін.

Характерні ознаки реалізму:

• усебічне, конкретно-історичне, правдиве зображення типових подій і героїв у типових обставинах;

• раціоналізм;

• поєднання типового та індивідуального в характерах героїв;

• характер і вчинки героя пояснюються умовами його повсякденного життя та соціальним походженням;

• зазвичай відсутня ідеалізація характеру героя;

• конфліктність-сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

• головний конфлікт породжений соціальною несправедливістю;

• розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей;

• ослаблення ліричного струменя мистецтва й надання переваги епічним жанрам;

• перевага розмовної мови в усій її стильовій розмаїтості.

Основними критеріями мистецької вартості художніх творів письменники-реалісти визнавали об’єктивність і достовірність змалювання дійсності. На відміну від романтиків, вони досліджували не стільки почуття і переживання героїв, скільки всебічно осмислювали людину та її вчинки, звертаючи увагу на соціально-економічні чинники, умови щоденного буття і питання спадковості, які впливають на формування характеру особистості. Свого часу І. Франко зазначав: «Людина - це продукт свого оточення, продовження своїх предків, природи та суспільства».

У художніх творах образи-персонажі наділяють як типовими, так і індивідуальними рисами. Ті, у яких переважають індивідуальні риси, іменують образами-характерами (Ганна з поеми Т. Шевченка «Наймичка», Петро Шраменко з роману П. Куліша «Чорна рада»); ті ж, у яких переважають типові риси, - образами-типами (або типовими образами).

В образі-типі, як і в образі-характері, притаманне багатьом обов’язково підсилюється яскраво індивідуальним. Образами-типами є Іван Шрам, Кирило Тур, Михайло Черевань і Матвій Гвинтовка у «Чорній раді» П. Куліша, а також Герасим Калитка чи Терентій Пузир у комедіях Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» і «Хазяїн». Якщо образ-характер - це яскрава особистість, то образ-тип - це насамперед і завжди виразне суспільне явище, породжене часом, умовами й викликами доби. Тож Чіпка Варениченко (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного) як стихійний бунтар - образ-тип. Як і образ-характер, образ-тип не обов’язково повинен бути взірцевим для читачів. Негативні віяння доби породжують негативні і навіть відразливі художні втілення персонажів, тому такі образи в літературних творах трапляються доволі часто.

На початковому етапі свого становлення реалістичний напрям в українській літературі, як і в інших європейських літературах, був тісно пов’язаний з етнографічним побутописанням і формувався в жанрі соціально-побутової прози. Зачинателем української реалістичної літератури вважають Тараса Шевченка, хоча риси романтичної естетики трапляються навіть у творах останнього етапу його творчості. Викриття кріпосницького ладу, змалювання негативних наслідків на прикладі окремо взятої людини в реалістичних творах Т. Шевченка та Марка Вовчка підсилював гостровикривальний пафос. В українській реалістичній літературі другої половини XIX ст. спостерігалося поглиблення аналітичного начала та психологізму, що зумовлювало індивідуальні стильові розгалуження, як наприклад, соціально-побутовий реалізм Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Леоніда Глібова; специфічно народницький - у творах Олени Пчілки та Бориса Грінченка; соціально-психологічний - у Панаса Мирного та Івана Франка, у пізній прозі Б. Грінченка та Олени Пчілки, пізніших драмах М. Старицького та М. Кропивницького, в поезії Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Івана Манжури та ін.

Для соціально-побутової течії українського реалізму, серед іншого, характерні наслідування дійсності, описовість, увага до побутових і етнографічних подробиць, комізм ситуацій та характерів. Соціально-психологічній течії притаманний поглиблений аналіз внутрішнього світу персонажа, вплив на нього реалій суспільного життя. Однією зі специфічних особливостей українського реалізму є успадкований від романтизму пошук ідеалу, який відповідає високим морально-етичним стандартам. Зазнає суттєвих змін і мова реалістичних творів: на відміну від поетичної мови романтиків, письменники-реалісти звертаються до розмовної мови в усьому її стильовому розмаїтті.